Антарктида

Послання між реальностями

Я видів в цьому світі всьо. Цими от очима. Але ви своїми теж багато виділи, тому переповідати вам того не буду. Не подумайте, що я то завжди так багато говорю, то скорше виняток. Деколи так сі трапляє, шо коли довго мовчати, то потім мона й трошки поговорити. Я не буду вам розказувати історію жизні, боже збав, нє, ну може тилько трошки. То буде історія однієї фотографії. Не знаю, чи ви ше пам’ятаєте, шо то таке, але то вже не важно. Вісімдесят чотири роки тому я побачив ту фотографію і з тих пір вже нич не було так як раніше.

То було в музеї, чи може десь в бібліотеці? Я сидів на стільці, а єдин гвіздочок зі спинки постійно муляв коло лопатки. Було темно, я погасив світло і прожектор тилько перегортав ті світлини самостійно, я ніц не рухав. Молодий був. Ще сорока рочків напевно не було. Не знав що хтів від жизні, шо мав робити. Але всередині десь між ребрами, те відчуття завжди жило. Може й у вас таке є? Відчуття, що ти маєш зробити шось важливе. Воно тебе мучає і нічим в світі ти толком і зайнятися не можеш, але й зрозуміти свою суть теж не ладен. Тиняєшся вулицями, міняєш роботи, міняєш людей, а тобі нічого не підходить.

Я не був дуже успішним, але шо то є успіх? Деколи треба було так багато балакати, аж язик болів. Одному скажи те, иншому інше і всі від тебе шось хочуть. А ти не розумієш що. І так мені було остогидло те все. А перед очима та фотографія стоїть і все. Спати лягаю – стоїть. Їм – стоїть.

Я прокинувсі вночі. Моя жона спала поруч. Я вже не пам’ятаю чи любив її. Напевно та. Перевернулася уві сні на инший бік і щось пробурмотіла собі під ніс. Не любив я того бурмотіння. Не можна по-людськи сказати? Встав і пішов. Причинив двері обережненько, шоб не розбудити.

Купив собі транспорт. Звичайний такий, без викрутасів. Такий шо їздить вперед-назад, вода-суша-повітрє, минуле-теперішнє. На майбутнє дозволу не мав та й не хотілося. Воно мені тра? З тими всіма варіаціями заморачувацця? Я вже тоді мав план. Те відчуття між ребрами знов прокинулося. Може то воно? Те, для чого я живу. Я зайшов всередину і відчув, шо я на своєму місці. Вперше в житті. Біля керма у мене була та фотографія. Шкода, шо вицвіла з часом, а потім і взагалі втонула.

Дві стіни стоять одна навпроти одної. Сонце так світить на одну, що та стає аж рожева. Инша ж навпаки в тіні – темна. Навколо плавають меншенькі, деякі блакитні всередині, – крижини. Льодовики. Стіко льоду й не уявиш. І все було насправді, колись.

Десь далеко, на білому чорні цятки – пінгвіни звуться. Були колись такі птахи. Деякі в шапочках ніби. Смішні. І дзьоби в них смішні, але на фотографії цього не видно. У воді цяточки – тюлені. Та й на березі вони є. Такі як слимаки, як морські ковбаски. Теж смішні. Хоч не хоч, а всміхнешся, як на них глянеш. А там зовсім далеко, то у воді візерунок з бульбашок і фіст. Тіко фіст видко з води. То кити. Кілька їх зібралося. Найкращі тварини яких я видів у своєму житті. І лід.

Бачити як між крижинами грає сонце то моє життя. Як на тій фотографії. А це її історія. Я знав шо це правильно.

Не судіть строго.

***

Приблизно 26 років тому.

Бортовий журнал. День дванадцятий після відплиття з Одеси.

Іржаве дно парому шкрябнуло об дрібне каміння і пісок. Переді мною була нескінченна пустеля. Я вирішив селитися недалечко від берега. Давно хотів жити біля океану. Було тепло. Ходив у футболці. Вчора проплив Фолклендські острови. Два дні тому затарився в Ушуайї беушним принтером. Переніс його трохи далі, щоб не дістало приливом. Заправив. Будинок друкувався довго. Годин з дев’ять. Від тапчану на моєму одномісному паромі смерділо блювотиною. На сьомий день я з’їв протухлі синтетичні шпроти. Вирішив спати просто неба. Така розкіш. Ніхто тебе не оштрафує. Ліг на коцик. Офігів. Було навіть видно зорі. Десь під ранок піднявся вітер. Пісок носило так, що подряпало стіну будинку. Я подумав що недарма в Антарктиді ніхто не селиться. Ну нічого, я буду першим.

День двадцять восьмий.

Я освоївся. Часто вітер. Треба було побудувати трохи захисту. Вимахнувся і вирішив надрукувати невеличкі гори. Типу щоб природньо було. Довелося їхати назад в Ушуайю за заправкою. Потратив майже всі гроші. Все ніяк не наважусь на першу подорож. Навіть не знаю чого боюся.

День тридцятий.

Не закріпив одну гору. Вночі її здуло вітром. Відпливла в напрямку Аргентини. Ну й чорт з нею. Гуляв берегом. Пускав жабки з каміння. Стає нудно.

День тридцять восьмий.

Я йду!

День п’ятдесят третій.

Головний принцип роботи транспорту переміщення – це переміщення. Переміщення може бути в часі і може бути в просторі. Переміщення може бути туди і назад, туди і назад. Це я і роблю останні кілька тижнів. Головне повернутися туди, звідки прийшов. Головне дивитися на бортовий годинник з показником теперішнього. Перед кожним переміщенням закріпитися. Це як просунути нитку в вушко голки. Якщо погано закріпити, то нитка вислизне і потім її не знайдеш. Це всі знають. Всі знають, що якщо переміщатися назад, то повернутися ти маєш чітко в тепер. Щоб не було як тоді.

Кількома днями раніше.

Я спостерігаю за ними вже кілька днів. Як тільки підходжу – розбігаються. Був сховався за камінням, то рука тільки ковзнула по крилу. Слизькі, падлюки. Але ж і гарні теж. Головне не лізти за ними в воду. У воді їх вже точно не доженеш. А тут бляха холодно. І вода навіть холодна. Жесть. Але гарно. Гарно і холодно. Я так люблю.

Підстерігав їх довго. Може навіть кілька годин. Двійко пінгвінів. З яйцем. Те що треба. Коли ловив – боляче подер руку об шматок льоду. Йшла кров. Птахи кричали. В них дуже гарні дзьоби. І пір’я теж. Божественні. Пінгвіни божественні.

Я привіз їх трьох назад.

– Йдіть, плодіться й розмножайтеся!

Пінгвіни пішли. Побігли навіть. Я усміхався і був щасливий.

Кілька днів вони жили щасливо. Мені так здавалося. Яйце собі лежало. Тато був біля яйця, мама ходила на полювання. Потім стало гірше. Ніхто нікуди не ходив. Вони просто лежали на піску і не рухалися.

Я дурень. Їм не було що їсти. Я не перевірив чи навколо ще жила та риба, яку вони їдять. Я дурень.

Пінгвіни померли. Я поплакав над ними і закопав їх біля берега. Цілу ніч не міг заснути. Знову спав під зірками. Вітер боляче подер мені щоку. Під ранок до мене прийшла ідея.

Очі злипалися, я тремтячими пальцями завів паром. Мій транспорт. Туди-назад, туди-назад. Закріпився. А потім відмотав назад точку повернення. До того дня, коли пінгвіни були живі. Я привезу їм рибу. Вони не помруть. План простий. Що може змінитися у варіаціях тут? В цій кам’яній пустелі. Це коли навколо тебе тисячі людей, то кожна варіація твого життя інша. Як ниточка. Кожна маленька дія – окрема реальність. Можна дуже легко втрапити не туди. Але скільки тут факторів ризику? Я тут сам. Боятися нічого. Думав я і ще ніколи так не помилявся.

***

Рибалка з мене нікудишній, тому не знаю як мені це вдалося, але щось таки я наловив. Завантажив кілька крижин в діапазон транспорту теж. Вийшли не дуже великі, але більші не влазили. Відчалив.

Я повернувся. Перше що я побачив з дерева – будинок стояв. Це було добре. Ще з хорошого – в мене було більше на одну гору. Очевидно в цій реальності я її закріпив. Вивантажив крижини. Там де я залишив птахів щось виднілося. Я підійшов ближче. Це було пташеня. Мертве.

Я довго стояв над ним і тупо дивився. Оговтався від голосу:

– Тату! Тату, чого ти так довго?

Без дати.

В мене була донька. В цій реальності вона жила зі мною вже шість років. Звуть Соломією. Солька. Кажу їй, що вона солона, як вода на березі, а вона регоче. Пінгвіненя звали Гюнтером. Воно жило в нас недовго. Здохло з голоду.

Коли в тебе заводиться дитина – одразу стаєш відповідальнішим. Так задумано природою. Я так собі вирішив. В мене було багато питань.

Наступні три роки я шукав на них відповіді. Я зрозумів що був дурнем. Чим більше я вчився, тим більше я розумів що буду дурнем якщо продовжуватиму. Це неможливо. Моя мрія неможлива. Але я знав що тільки дурні мають право на ту наївну і вкрай необхідну в такі ситуації штуку – віру. Я вірив.

***

Коротко з нотаток за останні три роки.

Я вивчав біологію і географію, а ще екологію, геологію, океанологію і купу інших логій. Якщо цікаво, увесь список на попередніх сторінках. Таблиці і схеми, карти, планування, навіть бюджет є. В цій реальності було трохи грошей і ще зовсім трошки спонсорів. Перед тим як знову вбивати своїм неуцтвом невинних птахів я підготувався. Підготувався і до того що жертви все-таки будуть. Коли ми з Солькою вирушили за першими айсбергами я вже знав до найменших дрібниць як побудувати екосистему. Тепер на моєму боці була наука.

За перші кілька місяців ми посадили дванадцять квадратних кілометрів льоду. Про конструкції, які той лід тримали в твердому стані писати не буду, пам’ятаєте – все детально описано на попередніх сторінках. Якщо цікаво конкретніше – на сторінках 345-398 (просто про всяк випадок, якщо знайдуться критики, які завжди знають краще). Часто доводилося перевозити пласти води і шматки дна.

Соля так захопилася нашою роботою, що була майже відморозила мізинець на лівій нозі. Ледве врятували. Їй подобалися пінгвіни. Та й кому б вони не сподобалися? Коли все було готове, ми нарешті наважилися перевезти їх.

Перше поселення було штук тридцять. Ми святкували цілий день, а вночі, підглядали як вони лягають спати. Потім навезли їх більше. Вони розмножувалися як дурні. Тоді ми завезли їм кілька морських леопардів. Пінгвіни пожвавилися. Соля, яка бачила це все безліч разів в минулому не дуже засмутилася. Екосистема не існує без хижаків.

Ми тішилися і знову перевозили все нових і нових пінгвінів. Трохи моржів, рибу усіляку. Все було добре допоки ми не побачили їх. Точніше почули. Якщо ви хоч раз чули як вони співають, то вже не забудете ніколи в житті. Кити. Соля закохалася в них з першого погляду.

– Тату, може їх теж візьмемо? В нашу Антарктиду.

– Аякже. Без них нікуди, – відповів я.

Але на ділі все було набагато складніше. Перевезти одного кита виявилося важче ніж увесь лід колись найхолоднішого континенту.

Десять років потому.

Я чув як з плюскотом занурюється його хвіст у воду. Дивився як виблискують краплі, стікаючи з плавців. Спостерігав як він з товаришами заганяє рибу. Граційно і вишукано, немов танцюрист. Випускає велетенські бульбашки повітря, видихає воду фонтаном.

Накинувши на нього аркан і ввімкнувши передачу, мене смикнуло донизу. Добре що цього разу я пішов сам. Паромчик здригнувся і на борт хлюпнула вода. Треба було переміщатися. Вже. Але щось було не так. За законами всесвіту щось має зламатися в найбільш непідходящий момент. Тоді коли затримка в кілька секунд може мати надто велику вагу.

Спочатку я боляче вдарився об стіну кабіни свого транспорту. Паром перевертався. Не міг дотягнутися до важеля. В мене в голові була всього лише одна думка: не герметично. Почала затікати вода. Спочатку цівочками, а потім під тиском зірвало завіси на дверях. Я зрозумів що мені кінець. Кит тягнув мене на дно.

Я кинувся до виходу. Якщо я випливу, то ніколи не зможу повернутися назад. Якщо залишуся тут – помру. Я подумав про Сольку. Я так хотів подарувати їй на день народження кита. Вона вже в мене така доросла. Але життя, падлюка, просить своє. В якусь мить я було хотів героїчно померти, але не зміг – поплив нагору. Я потрапив в діапазон транспорту, не встиг відпливти далеко. Мене підібрало і закинуло додому. В тепер.

Я ледве викарабкався. Вдалині була моя хата, десь там копошилася Солька, перебирала сукні. Останнім часом в неї часто міняється настрій. Вона каже, що хоче переїхати до мами. Каже, що пінгвіни їй набридли. Вода холодна. Навколо мене нависають дві велетенські стіни: одна майже рожева від сонячного проміння, яке переливається всередині. Інша – глибокого блакитного кольору. Як на моїй фотографії. Я ніколи не замислювався скільки може зробити людина, яка має мету і віру. Я важко падаю на берег. По воді йдуть брижі. Десь там внизу мій транспорт.

Він вигулькує різко. Скидає з себе аркан і, ледь перекручуючись, падає на поверхню усім своїм важким тілом. Мене накриває хвилею. Все що я бачу – його велетенський темний хвіст. Він плавно спочатку виринає назовні, а потім, вигинаючись, іде під воду, підкорювати нові для нього глибини.

***

Соля дуже зраділа киту. Прозвала його Петраркою і все просила мене спіймати йому Лауру. На трошки все стало як раніше. Ми ходили до пінгвінів і до крячок. Дістали свого старого паромчика і відвалили кругленьку суму за його ремонт. Але я більше не їздив назад. Щоразу знаходив якісь відмовки. Зрештою, ми відновили майже десять відсотків площі Антарктиди. Час від часу приходили нові пожертви. Перед пінгвінами неможливо встояти, я ж вже казав. Варто було тільки нагадати про них людям. Кілька інвесторів навіть приїжджали в гості. Просили звозити їх назад, але я відмовив. Сам не знаю чому.

Потихеньку все затихало. Ні, наша Антарктида жила собі добре. Але моє відчуття що я можу щось змінити зникло.

***

Все почалося коли нас покинув Петрарка. Якийсь час він кружляв у прибережних водах і тужливо, ніби на прощання співав свою китову пісню. Солька все менше зі мною говорила. А мені все менше хотілося говорити в принципі. Я потихеньку старів. Так буває, що проходять роки, а ти й не знаєш що робив увесь цей час. А він кудись тікав.

***

Одного дня, Соля сказала, що їде. Мені було вже за п’ятдесят. Я розізлився. Жбурляв каміння у воду, а вона хлюпала на берег. Соля прочитала в новинах, що помер останній у світі кит. Ніхто й не знав, що вони досі живі, а тут знайшли. І відразу втратили. Так нас покинув Петрарка.

Я сів на свій старенький паромчик і поїхав. Назад. Вперше за багато-багато років. Я не закріпився. Не пам’ятаю чи спеціально. Може й так. Напевно думав що якщо повернуся, а тут немає Сольки, то й немає чого й повертатися. Думав знайду Лауру. Знайду їй ще одного кита. Якщо повернутися трошки раніше за тепер, то можна буде все врятувати. Скільки може бути цих варіацій? Що може піти не так? Минулого разу було не так вже й погано.

***

Антарктида була майже така сама як і вдома. Але це небо вже так просто не підробиш. Тут дихається зовсім не так. І навіть вода плюскотить по-іншому. Хоча то, напевно, мені, дурню старому, так здається.

Лауру я знайшов дуже швидко. Вона була не норовлива. Переніс її дуже легко, аж сам здивувався. Я повернувся всього на кілька днів до того як помер Петрарка. Якщо постаратися, то можна його знайти і тоді все буде. В нас будуть кити.

– Чуєш, Соль, в нас будуть кити!

Я кричав це увесь час як причалював до берега. Дно паромчика черкнуло кригу. Навколо мене були прекрасні холодні білосніжні стіни. За пагорбом кричали пінгвіни. В них такі смішні дзьоби. Але ж і гарні! Божественні пінгвіни.

– Соль, кити! Я привіз Лауру. Чуєш?

Я бачив мою хату. Біг до неї, не чуючи себе з щастя. Але там було пусто. Там більше не було моєї донечки. Було одне ліжко. Одна чашка. Тут ніколи не було Сольки.

***

Послання між реальностями

Так от, я видів в цьому світі всьо. Якщо ви це читаєте і знаєте мене в ційво реальності. Якщо в мене була донька. Передайте їй, будь ласка, що я привіз їй Лауру для Петрарки. Нехай повертається. І… не судіть строго.