Анна

Вона поклала чотири темні червоні троянди на холодну сіру могильну землю. Солона й гірка сльоза покотилась її щокою, повз сумну, не зрозумілу, дещо істеричну посмішку і зависла біля підборіддя. В котрий раз Вона це робить? Сотий? Тисячний? Сльоза зірвалась та впала поміж маленьким блюдцем зі свічкою, і пам’ятником, таким само ж чорним, як ніч.

Взявши свічку і піднявшись з колін, Вона стряхнула пил та бруд зі своєї білої накидки. Подивилась навкруги, наче щось хотіла побачити в непроглядній пітьмі, що її оточувала. Проте навколо не було нічого крім безмежного старого кладовища. Могильні плити: старі, порослі мохом та пліснявою, та нові, блискучі, наче сльози; між плитами росли невеликі гострі кущі, без листя, зовсім голі. Зрідка, на могилах, тих що новіші, лежали квіти: іноді живі, що в сухій і твердій землі доживали свій вік – щоб приєднатись до моторошного потойбічного світу могильних плит; іноді штучні, пластмасові, брудні від землі та пилу. Та квіти не переможуть смерть. Вони виглядали як… Втім, не важливо як вони виглядали – Вона їх не бачила. Навколо була лише пітьма.

Вона зробила крок. Потім другий, третій – Вона пішла, вперед, в темряву, розвіюючи її крихітним вогником свічки. Вона знала кожен камінчик на своєму шляху, кожен кущ і кожну могилу. Скільки разів Вона пройшла цим шляхом? Сто? Тисячу? Все таке знайоме, всі ці люди, всі ці мерці – вони лиш чиїсь спогади, портрети увічнені в мармурі та граніті та прах глибоко під землею. Вона не знала і не бачила жодного з них за життя, та тепер вона пам’ятала всі їх імена та прізвища, дати народження і дати смерті, навіть епітафії на їх пам’ятниках Вона знала на пам’ять.

Ось могила Валентини Вікторівни Косач, яка народилась 1914-го року і померла 1971-го. Пам’ятник – типовий радянський гранітний чорний прямокутник. Далі Слободко Даниїл Степанович, 1892-го року, помер в 1936-му. Помер молодим. Тепер у нього є тільки металевий хрест. Старий та іржавий. Далі, Старицький Роман Тарасович, дату народження розпізнати складно, помер же він 1928-го року, лежить під черговим холодним шматком сірого граніту. Далі – наступні. Їх тут багато, могили, серед них склепи, всіх не злічити. Вона ходить й іншими стежками – там вона теж пам’ятає багато могил. Деякі на стільки старі, що вже стерлись написи на хрестах та плитах, а до деяких ще приходять діти та онуки.

Вона йшла далі, повз весь цей людський спадок. І десь глибоко всередині, там де має знаходитись Її душа, Вона боялася, відчувала, як страх кислою хвилею жовчі з’являється десь глибоко всередині і починає повільно розповзатись її тілом, поступово заповнює легені, підступає до горла. Відчувала, як все Її тіло вкривалось качиною шкірою, як скорочуються від спазму м’язи між її лопатками. Та Вона боялась не цього моторошного кладовища, не темряви й мерців. Вона боялась себе. Вона боялась того, що звикла до цього всього. Це кладовище стало її домом. І, долаючи страх, Вона йшла ним далі.

Старі мармурові сходи, що заросли мохом і папороттю – Вона піднялась на великий крутий пагорб, що в самісінькому центрі кладовища. На пагорбі стоїть величезний старий дуб. Зазвичай кажуть, що дерево «росте». Але Вона не пам’ятає, коли останній раз бачила на ньому живе листя. Це – мертве дерево. Скільки Вона пам’ятає себе і це місце, дуб – не змінюється, чорний, гіллястий, вічний…

Зрідка, вдень, якщо немає туману звідси, згори, можна побачити край кладовища і будинки – справжні, в яких мешкають живі люди. Але Вона такого не пам’ятає. Вона не пам’ятає будинки, вона не пам’ятає людей, Вона не пам’ятає навіть день.

Вона підійшла до дерева, сіла коло нього на землю, спершись спиною на могутнє коріння. Далеко на сході з’явились перші сонячні промені. Вона усім нутром хотіла побачити день, побачити Сонце, Вона з усіх свої сил намагалась не спати – та якась невідома сила заплющувала їй очі. В котрий раз? Сотий? Тисячний? Вона заснула, побачивши лиш один промінчик, що ледь-ледь пробився крізь крижану темряву і суцільний, непроглядний туман.

Тепер Вона прокинеться лиш після заходу Сонця, коли прошумить день, і навколо знову залишиться лише темінь. Так відбувається кожного світанку, вже дуже давно. І Вона молиться Долі, щоб це швидше скінчилось. Вона молиться Долі, тому що Вона не вже вірить в жодних богів – Вона живе серед хрестів, склепів і крипт, поміж життям і смертю, поміж зів’ялим листям та чорним небом; і навіть якщо й існує якийсь Бог – його територія тут вже скінчилась. Територія диявола ж ще не почалась.

Вона чудово пам’ятає той День. Перший день. Їй було вісімнадцять, йому – двадцять один. За кермом – він. Двигун німецької автівки працював тихо і невпинно, такт за тактом; стрілка на спідометрі повільно повзла вгору. П’ятьдесят, п’ятьдесят п’ять, от і шістдесят – обмеження швидкості в місті, і далі шістдесят п’ять, сімдесят. Стрілка – повзла, а машина – летіла. Летіла нічними вулицями Торонто, повз ресторани та клуби, повз лікарні й мости, повз школи і кладовища. Машина летіла до нього до дому. Але, коли швидкість дійшла до позначки у сто кілометри на годину, він не впорався з керуванням. Удар. Вибух. Біль. Вона пам’ятає тільки червоний колір світлофора та силует машини швидкої допомоги.

Далі було світло. Багато світла. Нічого крім світла. Дивного, двоякого, незрозумілого. Іноді, коли Вона згадує, Їй здається, що Вона бачила те світло менше половини секунди, іноді – що це тривало цілу вічність.

Коли Вона опритомніла після аварії, якщо можна це так назвати, Вона була вже тут, на пагорбі, біля мертвого дерева. На землі стояла одна єдина свічка та лежав букет з чотирьох темно-червоні троянди, а навколо була чорна пітьма і густий туман. Можливо, якби не туман, Вона могла б бачити вогні міста. Але туман тут завжди. Іноді, коли Їй вдається не заснути і протриматись до світанку, Вона встигає побачити, як пітьма перетворюється на молочний туман, як чорне небо сірішає. В такі моменти Її страх перетворюється на мерзенну огиду до життя: Вона знає, що це сіре небо над головує – це останнє і найсвітліше, що Вона побачить. Далі Вона засинає.

Перші дні, навіть тижні, Вона просто тинялася кладовищем – і, тиняючись, знайшла одну могилу, над якою височів чорний пам’ятник. Суворий і високий, архангел, витесаний з мармуру, спершись на меч, як на посох, розправив крила – наче приготувався відірватись від землі і полетіти в височінь ночі. Коли Вона його побачила – Вона заплакала. У пам’ятника було Його обличчя – ні, не обличчя того хлопця, що разом з Нею потрапив до аварії, ні, це було обличчя Його – того, хто залишився там, на далекій рідній землі, коли Вона поїхала до Торонто, того, кого Вона пам’ятала, чиїм ім’ям випадково називала інших.

Тепер Вона дивилась на холодні літери, висічені у ніг ангела. І Вона плакала, знову і знову, перечитуючи Його ім’я. Крижана плоска поверхня на тому місті, де зазвичай пишуть останні бажання. А нижче висічена дата – дата його смерті. Прочитавши, Вона спробувала згадати дату – Вона пам’ятала той холодний осінній день. Це день, коли Вона поїхала. Тоді, Вона сиділа у нього на підвіконні, роздивлялась у вікно Байкове кладовище, що було у кількох кварталах, ставила дурні та смішні питання – Вона тоді ще поцікавилась, хотів би Він, після смерті бути там. Він посміхнувся – ще рано про це думати. Потім таксі, аеропорт. Він цілував Її шию, благав не їхати, хоч і знав, що марно, хоч і знав, що Вона – мусить.

Польські, українські прізвища на плитах і склепах; Вона ще згадує ті вечірні прогулянки Личаковим, коли Він приїзжав до неї у Львів, пам’ятала Байкове, що було видно з вікна Його спальні…

Коли Вона побачила його могилу вперше – Вона плакала і кричала. Вона не вірила, що Він помер, ні, такого просто не могло бути! Як же так, вони ж розмовляли через скайп, відсилали один одному фотографії, Він казав, що сумує, обіцяв, що приїде до Неї на травневі свята чи ближче до дев’ятого червня – на Її день народження…

Перший раз, коли Вона побачила Його могилу. Як же давно це було? Як же давно Вона на цьому кладовищі? Рік? Десять? Сто? Вона не знає. Тепер Вона не знала у що вірити, тепер Вона просто існує в якійсь часовій петлі, наче якісь вищі сили просто знущаються з неї.

«Кладовище – це ж не страшно, – казала Вона собі – мерці нічого не зроблять, нічим тобі не зашкодять.»

Вона була права – мерці нічого не роблять, тільки гниють під землею, залишивши Її саму тут, на поверхні…

Вона пройшла всіма існуючими шляхами й доріжками, що пролягли між могилами, хрестами і склепами – жодна з них ніколи не приводила до виходу. Жодна з них ніколи не приводила нікуди – вони всі завжди повертались назад, до пагорбу, до мертвого дерева.

Вона пробувала продиратись крізь могили та кущі, з примарною надією дістатись краю. Та кожного разу якась невідома сила виводила Її назад, до центру, до пагорба.

Колись Вона рахувала дні, тижні, місяці, роки… Вона збилась з рахунку – ніщо не змінювалось, ніхто не з’являвся.

Вона пробувала вбити себе: на кладовищі вона знаходила різні, зовсім різні предмети, тож Вона різала собі вени ритуальним ножом зі склепу, Вона стрибала з пагорба головою на кам’яні плити та сталеві огорожі, Вона знайшла мотузку і пробувала повіситись… Але кожного разу Вона знову прокидалась біля мертвого дубу.

Вона не брала до роту жодної крихти їжі, жодної краплини води від тоді як Вона тут. Раніше Вона молилася, що все це – страшний сон. Тепер – ні. Тепер Вона не пам’ятає, що таке сон. Вона не спить, тільки засинає та прокидається. Вона забула хто Вона така, своє ім’я, сім’ю...

Іноді, Вона забуває навіть як виглядає, забуває про своє довге антрацитове волосся, про ті фантастичні ізумруди, що у неї замість очей, забуває про свою молочно-бліду шкіру та елегантні плечі. Тоді Вона іде до маленького озерця, що біля пагорба, і в світлі однієї-єдиної свічі, що ніколи не гасне, дивиться на себе. І кожного разу Вона однакова. Пройшли роки – та їй досі вісімнадцять, наче в якомусь дешевому жарті. Вона бачить у відображенні молоде обличчя. Та, хіба це лице живе? Вона сама не знає мертва Вона, чи жива. Ніхто не знає.

Тепер, забувши про все, що Їй не потрібно знати, Вона пам’ятає тільки про статую з чорного мармуру, вкриту мохом, порослу пліснявою, пам’ятає шлях крізь морок і темряву, прізвища, імена та по-батькові… Щоночі носить червоні троянди, намагається бути сильною, Вона мріє нарешті ожити, чи нарешті стати мертвою… Тільки зараз, через стільки років, а можливо десятиліть, вона розуміє, що весь час була тут не зайва. Колись Вона придумає Йому епітафію – і тільки тоді Вона буде вільна.