Аміль

Він зірвав з нею маску. Вона зникла.

А ганявся за нею майже сім сторіч. З того першого разу, коли побачив. Тоді він ще полював на ведмедів, вовків та оленів. Але птахів не стріляв – шкода, та й зарікався колись у дитинстві. За рік до того була страшна негода. Того року великий голод. Страх із запахом смерті наближався з кожним днем. Вплітався у трави, що сушилися під стелею, прикидався нитками, котрі материнські руки міцно накладали стібок за стібком на дитячі сорочки, втискався у щілини, ховався у затінках, гладив худі, з випуклими жилами, ноги худоби, врізався у пам’ять. Ним пропахло хутро, і навіть багато років потому вони здригалися, відчувши, що тягне вогким холодом. Того року страх став погоничем, мірилом, Богом. Бо всі інші боги, котрім вони приносили жертву, котрим молилися, чиї капища зберігали у чистоті і недоторканості, від них відвернулися. Більше не було плодів, ті дрібні та рідкі ягоди, що випадково знаходили у лісі, майже всі були отруйними, звір якщо не вимер, то пішов далеко, і полювати його ставало все важче.

Раптом настав спокій. Той великий холодний спокій, у котрому все зловіще мовчить перед великим риданням і невичерпним смутком. Все раптом заспокоїлось, зникла тривога, зникло липке передчуття біди. Залишилася тільки неминучість.

Він ішов лісом, і слизьке гілля тріскотіло під його ногами. Ліс майже просох від нещодавнього дощу, залишились тільки поодинокі краплі на листі і вогка земля. Тягнуло порожнечею, як тягне затхлістю у покинутих будинках, як скоро пахнутиме і в його домі. Але він ще не знав про це. Він мовчки брів, брів, оминув ріку, побачив рух і насупив брови. На старому дубі, єдиному, у котрий не влучала блискавка, сиділа птаха із сизим пір’ям та синім полиском. Завеликим для лісу. Як раз для його стріли. Він прицілився і вистрілив, вперше в житті не влучив. Вона здійнялася в повітря, він побіг навздогін. Позад нього щось голосно впало, озиратися було ніколи. Він біг, випускаючи стріли. «Цьому пір’ю зрадіють дочки, а дружина приготує м'ясо і буде тішитись», - думав він. Сам не помітив, як опинився біля великих каменів, Віщих Скель. Кажуть, тут колись було капище, та невідь чому покинуте, кажуть, що той, хто приходив сюди, міг благати про що завгодно і його молитви збувалися, звісно, якщо він не помирав, кажуть тут жив сам дух стихії, грізної і невпинної, що з вирубом лісів і розширенням селищ зменшилася й відійшла щонайдалі, кажуть, вона іноді показувала свою силу смертним. Кажуть…

Восьмою стрілою він поцілив птаха.

І той розсміявся. Лунко, хрипко, з викликом. За мить найбільший камінь загуркотів, спалахнув смарагдовим, зайнялися сухі трави. З каменю вийшла жінка у сукні із древнім орнаментом, з жовтавою шкірою і гнівом в очах кольору моху. Руді, білі та земляні прядки спліталися в довгі коси, оздоблені нев’янучими квітами. Вона хитнула головою і квіти враз перетворилися на змій.

- Сссмертний, – протягнула вона, люто дивлячись на заціпенілого мисливця. – Смертний! Як посмів ти вчинити таке, як зважився? Як піднялася твоя міцна рука, що разила ворогів і звіра, на беззахисного птаха? Я допомагала тобі завжди, пам’ятаєш це місце? Тут, на дев’ятий рік по своєму народженні, на своїм першім полюванні ти зарікся не стріляти птахів і одразу ж поцілив ведмедя. Хіба ж всі ці роки я не посилала тобі найкраще із лісу, не робила ходу нечутною, а руки міцними? А ти зрадив мені…

Вона змахнула рукою і всі випущені ним стріли завертілися колом перед його очима.

- Дивись на це сонце зі стріл, смертний, дивися! За зламану першою стрілою дубову гілку я відбираю у тебе трьох доньок і дружину, ти ж заради них став необачним? Вони покриються струпами і  коли ти вже не розрізнятимеш жодної з їх колишніх рис, перетворяться на гілку, зламану тобою. 

За зраду я відбираю у тебе душу.  І буде темно їй, і буде вона тінню твоєю,що не зможе у плоть увійти. Я проклинаю тебе пам’яттю, щоб щораз народившись, пам’ятав ти минулі життя і минулу смерть. Буде життів тобі довгих аж вісім, і щораз поміж ними день. У той день я приходитиму до тебе і коли відгадаєш мою загадку, отримаєш душу собі, коли ні, то по восьмім житті заберу її назавжди, а поки хай буде твоїм вічним супутником, не належачи тобі.  А ще я дам тобі жінку, котру в житті кожнім ти кохатимеш щонайбільш і втрачатимеш кожен раз, коли відгадаєш частину загадки. 

Мара зникла так само раптово, як і з’явилася. Він задихався і запинався дорогою додому. За три роки прокляття здійснилося. Навіть не зміг поховати тіла,що заледве нагадували його родину. Однієї ночі вони встали і пішли у напрямку лісу. Ніхто крім нього не бачив тієї ходи, а зранку на дубі відросла колись зламана гілка. У відчаї він кинувся з у глибоке кам’яне провалля і останнє, що бачив перед смертю, як зі зламаними кістками він безпомічно лежить у крові.

 Він безпомічно лежить у крові. Поруч важко дихає жінка, котра щойно його народила. Він дивиться на неї уважним синім поглядом і думає словами, котрих ще не може вимовити. Його вчать  ходити, говорити, молитися. Його вчать виживати і вбивати. Він стає солдатом, коли виростає, так само влучно стріляє. В однім із захоплених селищ ґвалтує жінку. Забирає її із собою. Він не знає її імені, не розуміє її мови. Він тільки шалено жадає її і вдовольняється нею. Вона покірна у своїй безвиході, вона шепоче йому незрозумілими словами, з того шепоту він може виокремити єдине «аміль», не розуміючи значення. Котроїсь з ночей він приходить, зломлений хмелем, шукає її очима. У найтемнішім куті кімнати вона сидить тихо, затуливши обличчя руками. Він хапає її за волосся і різким рухом підводить угору. Оголюється вагітний живіт, вона тихо плаче. «Перестань, чому ти не радієш мені? Мені, твоєму господареві? Подивися на мене!». Вона ледве розуміє його п’яну мову, відводить  погляд. «Ну чого ти, пташко?» - говорить він їй. Не вдається лагідно. Вона сапається, запинається, падає животом на гострий кіл, що стоїть поруч багаття. «Так і лежи!» - у гніві кидає він, лише ранком зрозумівши, що відбулося. Та рабинь не ховають. Померши в глибокій старості, по смерті він бачить мару. Та тільки мовчки хитає головою і зникає.

Наступне життя.  Незникома тінь – єдиний його супутник і радник, хоча він сам їде радити. Радити про те, котрому Богу молитися князеві. А тому, кому молиться князь, буде молитися і вся величезна держава. Це вигідно для обох сторін, це правильно. Це застереже їх від майбутніх воєн, зміцнить, дасть змогу протистояти ворогам. Цей князь вже зрадив брата по крові, але брата за вірою, котру він сам обрав, навряд чи зможе. Човен пристає до берега. Вони входять до покоїв. Князь зустрічає їх привітно, слухає всіх і однаково любо всім посміхається. Втім, йому він посміхається найбільш. Як і жінка з теплосиніми очима. Наступного дня знову розмови. Розмови про звичаї, світ, утворення і зникнення його. Кожен хвалить своїх пророків, кожен сварить чужих. Слова. Багато слів. Велика втома. Коли він лягає у ліжко, жовті зморщені руки трясуться від втоми. Слова. Багато слів. Він засинає і йому сниться море. Коли прокидається, бачить поруч жінку із синіми очима. Вона мовчки гладить його і йде. Наступного дня знову слова. Багато слів. Князь схиляється на його бік. Ввечері бенкет. Жінка подає йому страви і розважає його. Князю байдуже до них. Зранку вона прокидається у його ліжку і слухає розповіді про далекі краї. І наступного ранку також. «Забери мене туди», - просить вона своєю мовою.  І його мовою додає: «Будь ласка». Знову розмови у князя. Слова, багато слів. На черговім бенкеті князь хизується йому своїми коханками. «У вас можна мати багато цнотливих красунь у раю, я маю їх тут, у Києві. Кожну, котру захочу. От наприклад та, із синіми очима. Я взяв її до себе два роки тому. Одна із найкращих на цьому світі - і обіймає його за плече. - Але мені подобається думка мати їх і по смерті». Князь сміється. Слова, багато слів. Останні дні, суперечка про ім’я Бога. «Є імена, котрих не має права вимовити смертний» - говорить він. Слова, багато слів. Він прощається із князем і відпливає наступної ночі. Бере її з собою, бо не тямить себе поза нею. От тільки довести її до свого обіцяного краю він не встиг – вона помирає дорогою. Він сходить на берег, ховає її на високім пагорбі і живе відлюдником. Народ привітного князя молитиметься не його богу. Йому байдуже.

На третім житті він помітив, що тінь змовкає щоразу, коли він зустрічає жінку. До того тінь завжди керує ним, радить, пророкує успіх й попереджає про невдачі. Але щойно він зустріне цю жінку, тіні не стає. Коли б вони не зустрічались. Мара знову похитала головою.

Четверте життя. Анархія. Англія. Два табори знаті. Агресія Шотландії та Анжуйського графства.  Інтриги й підступи, розчарування і тріумфи. Суперечка за трон, постійні зради. Він сім років одружений на кузені короля. Шість із них закоханий у іншу. Він бачиться з її чоловіком вдень, мріючи про неї щоночі. Він призначає їй побачення. Вона приходить. Про це стає відомо. Тепер вибір між честю та коханням. Робити його не доводиться: випита нею отрута значно швидше вирішила усі суперечки. Принаймні, для цього життя.

П’ять. Число тих, що люблять подорожі.  Човни, країни, тисячі імен та облич. Великі відкриття, великі справи. Незламна віра у краще і справдження сподівань. Тінь зникла тільки після повернення до Венеції. Але думати про неї було ніколи. Слава, багатство, кохання. Місто вічного щастя, невпинного танку юності, о прекрасна Венеція! Як він тебе любив! Як захоплювався твоїми красунями, як милувався твоїми водами, як щиро вірив пісням твоїх вулиць! Але найбільше у тобі він любив маскаради й Марію. І того вечора насолоджувався ними обома. Чи знаєш ти, місто вічного флірту,що того вечора, на твоєму теплом маскараді він збирався освідчитися їй? Це ж була пара, що так подобалася тобі! Що була втіленням твого духу, твоєї краси. Чому ти не вбралося у траурні шати, чому не заплакало на всі голоси, коли сталося те, що сталося. Хіба ж ти не бачило, як ішли вони поруч, як гаряче перепліталося їх дихання, як жагуче червоніли губи? І хіба ж не бачило того, що побачив він по тому, як на хвилю відлучився від обраниці. Їх було двоє. Вони стояли зовсім поруч, в однакових сукнях і в однакових масках. Однакові чорні пасма спадали на однаково тонкі плечі. Щоправда, у тієї, що була ліворуч, плечі були блідішими. Він простягнув руку до тієї, що стояла праворуч. Він зірвав з неї маску. Вона зникла. Тієї ж хвилини його кохана впала долу. Ні, ти не бачило того, о горде місто. Ти продовжувало веселитися і танцювати, пити і сміятися, залишивши його на самоті із своєю скорботою.

У шостому житті вони були одружені, у сьомому вона танцювала на площі одного з південних міст. Але все завжди закінчувалося смертю. Тільки от він пам’ятав кожен раз, коли його погляд ховали разом із її тілом, а вона щораз щиро усміхалася йому при зустрічі. Останнього життя вона, щоправда, навіть пообіцяла любити його у наступному.

- Отже, що ми маємо, - тінь ковзала стінами і перетворювалася то на квіти, то на звірів, то на фортеці і човни. – Це твоє останнє життя. Але ми принаймні знаємо загадку. Тепер залишилося тільки її відгадати. Зважай, що мені не те, що хотілося б зникати чи розлучатися з тобою.

Багаття гріло невеликий дім з темним дахом. Він був втомлений. Він знав, що часу до її приходу лишається все менше. Так само як знав відповідь. Вона ж була до непристойності проста і до невимовності боліла. Тінь оповідала йому про славетні давні часи, про походи і звершення, а він дивився на неї, палив міцний, загіркий тютюн і думав. Думав про те,  що ось вона – його душа, що блукала із ним на стільки сторіч поспіль, що не полишала його і ніколи не могла у нього ввійти. Прислухався до дощу за вікном. Знав, що там, що у цьому дощі до нього вже іде та жінка, чиєю присутністю він марив ті самі сторіччя. Звідусіль чекав її приходу і знав, що станеться це саме цієї ночі, саме так, а не інакше. Знав, що загадка вже зібрана, а отже вона не помре. Вона може дожити з ним це життя. Вона обіцяла його любити. І любитиме до їх глибокої старості. Вона буде його, тільки його. Вірна й усміхнена. Та, чиє ім’я не можна називати. Та він може ніколи за ним не звертатися – вона ж  не знає свого справжнього імені. Щоправда, він заплатить за це тінню-душею, заплатить назавжди. Така банальна загадка. Марі, що прокляла його, буде цікаво подивитися.

У двері постукали. Він відчинив. На порозі стояла незнайома жінка й сором’язливо усміхалася. Він впустив її всередину, ні про що не питаючи, він одружився на ній і назвав їх сина ім’ям, що перекладається як «мужність». Коли синові було дев’ять, він вперше взяв його з собою на полювання. Тінь не з’являлася, але часто снилася йому. Тоді він підхоплювався з ліжка і йшов до вікна. Вона вставала за ним і обіймала його за плечі. Він завжди мовчав.

Тієї ночі йому знову приснилась його душа, що мала вигляд човна і котру носило безкраїм темним морем. Він зірвався з ліжка. Запалив. Тютюн наповнив кімнату.

- Що сталося, любий? – лагідно звернулася дружина. – Скажи мені.

Він озирнувся спокійний і впевнений. Він взяв її обличчя у долоні, подивився у синьо-сірі очі і промовив найпершою мовою, котру знав: 

- І буде тінь твоя, як на небі, так і на землі. У найменшому пагоні, у найтривожнішій ночі, у найзапеклішім бої і в серці найтихішому.

Та прибуде воля твоя у кожнім моєму порусі, у кожному сонячнім полиску, у назві пісні забутої – єдиному Божому слові.

Та буде легко тобі. Вертати, любити, прощатись, чекати на повернення місяця, ставити квіти у воду, шукати місце для кожної речі, котити камінь, коштовніший за діамант, позичений у Сізіфа, вже проданий випадковому антиквару на людній площі. Дарувати сміх обраному шахраєві, щоб від душі твоєї світло ширилось, джезенчало, цвірінькало, розсипалося. Він ніколи не зможе виміняти той твій сміх, бо хоч крихта золотава осяде на дно його серця. Він болітиме нею, і виболить перли одного дня.

Та буде щастя твоє в місті з трьома левами, в міці тримати себе, в щирості слів, в теплій воді осені, в слові на всі світи і пересвітки, в свідках, банальних свідках, у сивих свитках, що бачитимуть твою ходу.

Хліб наш роздай бідним, віддай птахам.

І прости всім дітям гріх виростання і скам’яніння, бо тільки таким робом позбавиш їх певності, що час убиватиме, бо тільки такою ласкою відбереш у часу зашморг.

Відспівай нас і кожного, за котрого нікому молитися. Най спочивають у спокої, та дозволь нам ще зрідка вертатися.

Вертайся і ти, Аміль.