Нове - це добре, але й про вже розпочаті справи забувати не слід. Наш проєкт «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» повертається із зимових канікул та продовжує мандри фантастичною Україною. І першим співрозмовником у 2021 році став письменник, якого знають всі, хто хоч трохи цікавиться літературою. Наш герой тижня - Макс Кідрук.
Макс Кідрук — український письменник, мандрівник і популяризатор науки. Автор книжок «Не озирайся і мовчи», «Жорстоке небо», «Твердиня», збірки оповідань «Заради майбутнього» та фантастичної дилогії «Бот». Два з трьох його останніх романів — «Зазирни у мої сни» і «Де немає Бога» — входили до короткого списку премії «Книга року ВВС». Твори перекладено польською, російською, німецькою та чеською мовами.
Коли в укрнеті з'являється черговий запит «Порадьте сучасних українських фантастів», неодмінно згадують вас. Але у ваших книжках стає все більше реалізму та гострих соціальних тем, тож чи доцільною буде така порада ще за кілька років?
Я вважаю, що радити мене, як фантаста, насправді є не зовсім доцільним саме зараз. Тобто я з великою натяжкою відношу себе до фантастів, тому що маю у доробку і тревелоги, і повністю реалістичні романи, на кшталт «Жорстоке небо» чи «Де немає бога», є пригодницькі. Про технотрилери ми можемо дискутувати, що це технічно не є науковою фантастикою. Але якщо підходити формально, то лише зараз я починаю писати наукову фантастику в тому розумінні, до якого всі звикли. Я зараз пишу перший роман з нового циклу «Нові темні віки» - це близьке майбутнє, перша половина ХХІІ століття, про Землю, про Марс: купа проблем на Землі, колонізація Марса... Тому думаю, що за п'ять років ці рекомендації та визначення будуть більш точними та більш відповідатимуть тому, ким я є як автор, бо очевидно, що за п'ять років цей цикл не закінчиться. І лише зараз я стаю повноцінним письменником-фантастом, а до того було багато того, що в ці рамки не вписувалось.
Поєднання літератури та інформаційних технологій при створенні історії й досі вас захоплює, як було із роботою над "Доки світло не згасне назавжди"?
Кожен бажаючий може завантажити додаток Max Kidruk та відкрити для себе приховані сюжетні лінії роману "Доки світло не згасне назавжди", листування з героєм та багато іншого. Відкривши додаток, достатньо натиснути на іконку камери, навести на обкладинку або ж на символи у книзі та поринути у світ доповненої реальності.
Я вже можу сказати, що експеримент вийшов не таким, як ми сподівалися. Це не означає, що він невдалий, але він радикально не вплинув на продажі книги. Роман «Доки світло не згасне назавжди» лише трохи швидше і краще продається, ніж попередній роман «Де немає бога» і це радше можна списати на звичайне екстенсивне зростання мене, як автора, аніж на якісь новації з технологіями, які ми застосували. Але я однаково вважаю, що за цим майбутнє, і не маю наміру припиняти вигадувати різноманітні фішки. З одного боку тому що, повторюсь, щиро переконаний, що за цим майбутнє, і один відносний неуспіх мене не переконає в протилежному. Друга причина полягає в тому, що я цілковито свідомий, що сьогодні література конкурує з купою інших речей: комп'ютерними іграми, телебаченням, соцмережами і так далі. Для того, щоб бути конкурентоспроможною на нинішньому ринку розваг, книжка має давати трохи більше, аніж надавала ще років двадцять тому. І тому так, ми з командою продовжимо шукати шляхи як зробити ці історії ще більш привабливими і яскравими, особливо для молодшого покоління.
Що ви найбільше любите у рідному Рівному?
Я би хотів сказати що відсутність метушні у порівнянні з великими містами на кшталт Києва, але з кожним роком ця перевага потроху сходить нанівець. Що ще мені подобається: Рівне - зелене місто. Від того місця, де я живу, а я живу майже в центрі, мені менше п'яти хвилин іти до трьох різних великих парків. І друге походить від першого: місто компактне, проте достатньо велике, щоб у ньому були всі необхідне для культурного життя - є театри, органний зал, філармонія, кінотеатри, ресторани. Це все в буквальному сенсі на відстані простягнутої руки. До басейну мені йти пішки сім хвилин, до кінотеатру п'ять... Я жив в Києві вісім років, і я знаю яке це пекло. А тут я економлю купу часу, яку потім можна скерувати на якісь корисні речі. Я кажу навіть не про роботу, а просто відпочити зайву годину чи дві, почитати. Ці дві години в інших містах ти витрачав би на колихання у громадському транспорті чи стояння в пробках.
У матеріалі використані фотографії із сайту Макса Кідрука та його сторінки у Фейсбуку
