Продовжуємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». Цього тижня ми не такі академічні, але від цього не меньш серйозні, бо говоритимемо про дійсно важливе - життєві принципи. І наша гостя - Ірина Грабовська.
Ірина Грабовська - українська письменниця і блогерка, у минулому - журналістка і перекладачка. Писала сценарії для комп'ютерних ігор. Співавторка військового бестселеру - хроніки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» (під псевдонімом Анастасія Воронова). Веде блоги, присвячені письменництву, у Facebook і Telegram.
У тебе досить «серйозна» робота, і ти співавторка дуже гнітючої книжки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», але дебютувала і продовжуєш писати саме у фантастичному жанрі. То фантастика назавжди у твоєму серці, чи ми можемо очікувати на зовсім інші книжки?
Я б не називала «У вогняному кільці» гнітючою книжкою. Нашою метою було зафіксувати перебіг операції і злочини, що чинила Росія і її сателіти проти нашої держави і наших людей, але і показати історію опору, історію мужності, історію взаємодопомоги військових і цивільних. Для мене вона не гнітюча, а піднесена, бо, незважаючи на все, це було недарма – наші війська не дозволили використовувати аеропорт російській авіації, яку б рано чи пізно «відшукали» в шахтах бойовики. Це дань пам’яті усім тим, хто там був і хто не повернувся, це пряма мова про їхній подвиг у цілковитому оточенні.
Щодо «Останньої обителі бунтарства», то цей твір можна назвати моїм дебютом у фантастиці (до того я писала лише містику), але не дебютом у широкому сенсі, бо до нього написала 7 романів. Усі – різних жанрів (історичний роман, пригоди, детективи, містика, сучасна проза, вестерн). В принципі, я і читаю так само: від трилерів до дитячої літератури, бо мені не важливо якого жанру гарна книжка.
Фантастика – найважче з того, що я писала. Створювати неіснуючий світ і обґрунтовувати науковоподібні теорії насправді дуже тяжко, тож не вірте тому, хто каже, нібито фантастика і фентезі – легенькі казочки. Але мені сподобалося 
Я планую залишатися у фантастиці, можливо, трохи розширю свою жанрову приналежність – піду у фентезі, хоч і з легеньким присмаком стімпанка.
Ти віриш, що література здатна змінити щось у людях, суспільстві та нашому майбутньому? Чи вона залишається місцем для рефлексій і не більше?
Авжеж, здатна. Книга Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» свого часу похитнула засади рабовласницького суспільства в Америці. Книга Ремарка «На західному фронті без змін» змінила уяву багатьох людей про війну – що це не піднесене дійство, а страшна трагедія, що лишається з тобою після того, як стихають гармати. Є купа інших прикладів. Зараз в літературі, принаймні, західній, піднімаються гострі питання сьогодення – екології, рівноправ’я (за кольором шкіри, за сексуальною орієнтацією, за статтю), проблеми масової міграції, перенаселення, експансії людства на необжиті простори (фантастичні подорожі до центру планети, колонізації Марсу, Місяця і т.п.).
Таких книжок багато – в тому числі, і фантастичних. В українській фантастиці я часто бачу мотиви війни, що точиться на сході України, посттравматичного синдрому, каліцтва, пристосування травмованих війною людей до життя у мирному суспільстві, а також - важливості мови, власної культури, захисту своєї землі. І це абсолютно правильно. Я не можу уявити сучасну книжку без тем, що важливі для сучасного суспільства. Література не може бути відірваною від народу. При цьому саме фантастика вносить у суспільний простір теми, що будуть актуальні пізніше – за 5-10 років. Так, наприклад, проблема мігрантів зараз актуальна для західної Європи, але точно згодом прийде до нас. Співіснування різних культур і різних рас (в тому числі, штучного інтелекту) – чим не сюжет для кіберпанку чи НФ?
Але при цьому лишається простір і для рефлексій автора, бо література окрім розважальної часто виконує і терапевтичну функцію – як для читачів, так і для письменника. Багато хто проживає травматичний досвід якраз «виписуючи» його в історіях персонажів.
Розкажи трохи про власні принципи у літературі та житті. Чого ти ніколи не напишеш і не зробиш?
Я не писатиму заради грошей того, з чим не погоджуюся. 
Знаю, що чимало українських авторів писали розважальну «бойову» фантастику для російських видавництв, і якось мені навіть надіслали таку книгу для рецензії, але я почитала пролог і зрозуміла, що я не можу таке читати і тим більше коментувати.
Я намагаюся уникати літературних смертей заради смертей. Дехто з авторів-початківців вважає, що персонажів треба вбивати «просто так, щоб тримати читача в тонусі». Для мене смерть – це важка артилерія. Це не жарт, не гайп, не прикол. Незважаючи на те, що в реальності стаються і дурні, і наглі смерті, але в літературному творі смерть має нести якийсь сенс. Арка персонажа має бути завершеною – або він має бути частиною арки іншої людини. Навіть якщо він загинув, випадково вдарившись головою об одвірок. Так само уникаю вбивств тварин і яскравих сцен зґвалтувань (не завжди вдається, правда).
В житті я ще дуже не люблю брехати, роблю це кепсько і потім завжди зізнаюся. Тому фальш і в літературі ніколи мені не вдається
