Антиутопія, дистопія, постапокаліптика, соціальна фантастика, жахи, гротеск, сатира - все це опис однієї книжки. У «42 фантастах про Неймовірне, Літературу і Все Інше» нова розмова з автором фантастичних книжок. Цього разу це письменник, що експериментує із жанрами й темами, та творчість якого не піддається простій класифікації.
Тарас Антипович
- український письменник, сценарист. Народився і виріс в Полтаві, отримав журналістку освіту. Довгий час працював у періодичних виданнях. Автор романів «Помирана», «Хронос», повістей «Лох: сентиментальна повість», «Мізерія», збірки оповідань «Тіло і доля» та інших творів. Має відзнаку Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» за найкращий прозовий дебют (2007). Лауреат премії «Коронація слова» (2009), переможець премії «ЛітАкцент-2016» у номінації «Проза»: антиутопічний роман «Помирана» визнано найкращою книжкою року. Часто звертається до антиутопічних сюжетів, його твори важко віднести до якогось «чистого» жанру. Живе і працює у Києві.Фото: Віталій Сокур
На вашу думку, чому досі в українській літературі часто нехтують потенціалом фантастики для осмислення і зображення сучасних соціальних проблем, відносячи її до літератури для підлітків чи легкого розважального жанру?
Мені не збагнути ставлення до фантастики як до чогось несерйозного. Спрощено кажучи, фантастика походить від міфу/казки, реалізм – від бувальщини, але це абсолютно рівноцінні творчі підходи. І ще невідомо, під яким більший культурний пласт. Я радий, що в Україні пишуть фантастику, хоча крутих речей іще не так багато.
Фантастична оптика дозволяє автору говорити про сучасний світ досить точно, хоч і не прямолінійно, часто алегорично, гіперболізовано. Відомі романи-антиутопії стали надзвичайно серйозною літературою - «1984» Орвела, «Механічний апельсин» Берджеса, «Прекрасний новий світ» Гакслі. Їх легким чтивом не назвеш.
Мені здається, є певна читацька упередженість щодо фантастики, коли її передусім розуміють як такі собі жанрові «зоряні війни» - лазери, космічні кораблі, планетарні альянси. Більшість читачів у нас – жінки. І мені доводилось від них чути: «Фантастику принципово не читаю». Мені здається, вони мали на увазі саме космічну чи бойову фантастику як щось, від чого вони далекі. Хоча насправді фантастику варто розуміти ширше. І Гоголь, і Кафка, і Маркес – значною мірою фантасти. Гігантський пласт міфології – це все фантастика. І навіть священні книги можна розглядати як фантастичні твори. Дружина праведного Лота озирається на палаючий Содом і враз перетворюється на соляний стовп. Прекрасний фантастичний образ.
Де межа між притчею та фантастичною історією особисто для вас? І чи потрібно взагалі шукати ці межі?
Я їх не шукаю. Чим більше рівнів прочитання твору, тим краще. У романі «Помирана» я змішую притчу, жорстку сатиру, антинаукову фантастику і навіть фентезійний елемент. І мені в цьому всьому вариві дуже добре. Хоча декого воно відштовхнуло, зате декого зачарувало абсолютно і безповоротно).
«Помирана» — антиутопічний роман, що написаний Тарасом Антиповичом та вперше опублікувався в Україні 2016 року у «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Роман розповідає про суспільство кіберістот, що відокремлене від інших цівілізацій.
Сценаристика для письменника - благо чи зло? Чи привчає вона до точності у виборі слів, чи навпаки, призводить до подальшої концентрації на дії без проникнення у внутрішній світ героїв?
Деякі з робіт Тараса Антиповича в якості сценариста
Сценаристика дисциплінує. Я почав працювати сценаристом 7 чи 8 років тому. І помічаю, що тепер формую прозові сюжети економніше, ніж раніше. Але кіно, навіть на стадії писаного сценарію, – зовсім інша мова. У прозі значно більше свободи, варіативності, занурення в героя. Від цього важко відмовитись. Тому думаю, що від прози не відмовлюся, навіть ставши мільйонером.
