42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Випуск 20: Назарій Вівчарик

 Мушу визнати, що цей каламбур виглядає не таким дотепним, яким видавався у голові.

 Насправді жахів вистачає всюди. І в Житомирі (згадаймо «Аномальну зону» Кокотюхи), і в Рівному («Зазирни у мої сни» Кідрука»). Мої ж жахи й «темні події» розгортаються в Черкасах. Україна велика, але проблеми і клопоти всюди приблизно однакові, але якщо заглиблюватися, наприклад, у міфологію і вірування, що я люблю, то, звісно, тут буде дещо інший контекст залежно від регіону. Так, у Карпатах зачіпатимемо мольфарів, десь у Центральній Україні будуть ворожбити, а якщо згадати Схід, то читав не так давно про тамтешніх духів шахт, у яких люди вірили. Але вся темна література і притягує і відлякує водночас. Вважаю, вона вчить відповідальності, а це не завжди до вподоби. Людям кортить бачити Гаррі Поттера на мітлі з совою, який робить, що завгодно. Таким чином мозок повертається в дитинство, у казку, ти спокійно читаєш, знаючи, що все буде добре. У темній літературі ти починаєш більше співпереживати. Якщо герой образив у шкільному віці малого, то потім той малий потім може вирости і помститися. Кому сподобається такий розклад? Водночас це нормально, бо все має бути збалансовано. От лише чи готовий кожен відповідати за свої вчинки?

 Літературні конкурси потрібні, ще й як! Публікації і перемоги в літературних конкурсах я свого часу колекціонував, як спортсмен медалі, відповідно, згодом, і постукав з усім добром до видавця. Літературні конкурси і перемоги в них давали змогу розуміти, що я не графоман. Наприклад, в одному з конкурсів суддею був, зокрема, Андрій Кокотюха. Ну, скажіть, чи буде в Кокотюхи окремо час на мене, щоб дати якісь зауваги, розкритикувати абощо. Саме завдяки конкурсам люди, які щось трохи петрають в літературі, можуть прочитати ваш твір, оцінити, розкритикувати, дати вам якийсь відгук. Врешті, якщо ви не баран і програєте в таких конкурсах, то можете для себе робити якісь висновки про власну творчість. Якщо ж ви виграєте, то відповідну структуру твору-чемпіону запам’ятовуєте, робите собі висновки, як варто починати твір, а як – ні, як втискуватися в певні жанри, як будувати сюжет, як не затягувати його, бо якщо судді засинають і твір не входить у список фіналістів, то чи потім ви знайдете і зацікавите інших читачів, якщо не зацікавили суддів того чи іншого конкурсу?

 Насправді, редагувати свої твори дуже тяжко. Інколи просто таки болісно. Автор зростається зі своїм твором, не бачить того, що бачить рідер. Я люблю казати, у яких літературних конкурсах перемагав і до яких збірок входив. Але я ж не згадую скільки я, насправді, програвав і до скількох збірок не втрапив. Тоді я сідав і читав збірку фіналістів, аналізував, чому не втрапив, що не так, чому я не зачепив суддів, чому мій твір потонув десь і не вигулькнув серед перших?

 Спершу я писав інтуїтивно, навіть не плануючи кінцівку історії. Просто в мене запалювалося бажання і я починав творити ту чи іншу подію. Згодом зрозумів, як краще починати, як краще вести героя крізь події, як залучати нових героїв до пригоди, як завершувати та багато іншого. У збірки, які виходять за наслідками літературних конкурсів, як правило, входять кращі твори і деякі були настільки круті, що перечитував двічі, а то й тричі. Побудова історії – це як скласти кубики Рубіка: коли все стало на свої місця, то отримуєш задоволення. І читач це відчуває.

 Щодо загроз участі в конкурсах, то звісно справа в амбіціях. Якщо людина програє, може лишитися образа, хтось махне рукою і припинить працювати. Це вже справа особиста. І тут, думаю, залежить все від любові до тієї справи, якою займаєшся. Я б писав і без конкурсів, але вони, звичайно, додавали адреналіну.

 Окремо скажу за цінності збірок як таких продуктів, які показують зріз українського менталітету залежно від регіонів. Дуже відчуваєш, коли це оповідання з Центральної України, Східної чи Західної. Це круто, адже сам ти так не напишеш глибоко про чужий тобі регіон, як це зробить корінний житель.

 Інколи здається, що робота з українськими новинами спонукає лиш до чогось жахливого, чи піти напитися, щоб легше все сприймати, чи просто утопитися. Насправді закладені здавна у новинах принципи «убив, зарізав, задушив» діють прекрасно на аудиторію. Якщо це жалива аварія на трасі, присмачена фотографіями пожмаканого металу, - дивитимуться всі. Якщо це скандал на сесії міської ради, - з задоволенням слухатимуть ці суперечки як мильну оперу багато слухачів. Але якщо мова про урожай зерна, зростання цін на хліб, що стосується безпосередньо кожного, то це мало кого обходитиме з читачів. Такі реалії, людям потрібен екшн, жахи, скандали, суперечки, тобто «убив, зарізав, задушив». Після дня такої роботи на стрічці новин, після написання матеріалів про розборки в місцевому політикумі, хто кому винен і хто кого має працевлаштувати за те, що хтось перед цим підтримав когось на виборах, – після цього вдома писати мало що хочеться. Інколи ці реальні емоції витісняють всі інші бажання. Звісно, зрідка, коли порпатися в цих всіх подіях, то можна знайти досить цікаві сюжети. Одна проблема в тому, що журналістика – це змалювання реальності, тут не можна щось фантазувати, ну, хіба трішки у окремому розділі, де особиста суб’єктивна думка чітко розділена з об’єктивними журналістськими матеріалами.

 Прозова творчість - це побудова власної реальності і зрідка я туди вношу краплини з реального життя, але лиш краплини. Щоб показати якесь явище, донести до читача свою думку, в прозі слід деякі риси героїв збільшувати мало не під лупою, інші ж риси ховати, тут можна дофантазувати те, чого немає, щоб привести читача до думки, яка потрібна.

 Єдиний нюанс: як у публікаціях журналістських, так і у творах вигаданих, читачу завжди хочеться знайти суто негативного героя, щоб звалити на нього всі свої біди. І якщо з реальними статтями легше в тому сенсі, що читач готовий сприймати героя таким який він є, розуміючи, що це правда і просто ненавидячи чиновника за дірки в бюджеті абощо, то вже у книзі, читаючи історію, промовляючи її своїм внутрішнім голосом, заглиблюючись в монолог, читач ставить більше вимог і гостріше відчуває фальш, якщо твір писався абияк.