0-пацієнт

– Вітаю.

Хлопець смикнувся, покинув читати книжку і заозирався.

– Доброго Дня. – почув він знову.

– Ееее… Хто це!? – роздратовано гаркнув у відповідь

– Я з майбутнього. І справа така…

*

А все починалось просто.

На диво просто.

Аж до непристойності просто! От ніби набратись мотлоху – втративши на мить пильність і здоровий ґлузд на розпродажі. Чи як… Хоча ні. Що може бути простішим?

От часомандри й виявились простішими. Досить було налаштуватись – а далі ковзаєш туди-сюди і коли заманеться. От як по маслу! Хоча ні… По маслу – складніше.

Одразу з'явилось нестримне бажання бігти в минуле й виправляти, кореґувати, покращувати… Насилу стримався.

Щось було не так. Щось було дуже не так… Надто вже легко було туди "бігти". Достоту – як по сир у мишоловці!

*

– Еее… З якого майбутнього!? – почав зриватись знервований хлопець.

– Дідько його зна, якого. З далекого. І я би сказав – крихітного… Крихітні еко-житла. Крихітні електро-автівки. Крихітний безумовний базовий дохід – ще з часів Карантину. Але я – це ти. Макс. Старший років на 80…

Хлопець тим часом повзав біля акустичної системи, прислухався, а потім з переможними криком "Ага!" і взагалі просковзнув рукою крізь купу мотлоху до задньої стінки й видер дроти з гнізда!

– Що "ага"? – перепитав перебитий і спантеличений Голос.

– Ііііі… – заскавчав хлопець затуливши вуха руками. – Звідки ж звук!??

– Та в голові ж! – дратувався голос.

– Аааа… Я чую голоси… Мене закриють у м'яку кімнату й відберуть книги – почав підвивати Макс.

– Не факт, не факт. Якщо мовчати – то ні. А навіть якщо всім довкола про це кричати – то й тоді, думаю, буде інакше. Суттєво інакше. Здогадно – вб'ють. Замордують. Знищать. Ще немовлям. Але може й допитуватимуть у дорослому віці – поки не закатують. У цей час… Хто зна?

– Хто!? – отямився Макс знайшовши суттєвіший привід аби себе пожаліти.

– От з цього я й хотів почати. – з полегшенням, але чомусь не надто радісним, зітхнув Макс2. – Бо думаю про це давно-давно, всі роки часомадрів, з першої ж секунди…

– І куди ж мандрував? – відволікся і замріявся Макс.

– У раннього себе. Як-от зараз. Куди ж ще. Не раніше дитячого віку. Бо немовлята – надто вже пильні, щось відчувають і ниють.

– Тобто, це ж виходить, що ти підглядав за мною, за нами, за всіма…!? – почав буряковіти й розлючуватись Макс.

– Ага. От і ти зараз теж "підглядаєш" за своїми руками. Вперше. А я би "підглядав" вдруге, якби, почавши розмову, не змінив минуле. А так – теж вперше. – миролюбно дражнився Макс2.

– Це все може бути якимось капосним розіграшем – вперто опирався своєму щастю Макс.

– Гаразд. Питай будь-що зі свого минулого. Будь-що відоме лише тобі. Я можу пам’ятати навіть краще, бо освіжав спогади. Хоч і переглядав у прискореному режимі. Пропускаючи сон та й усі інші нудні години. Ти так мало рухаєшся, ніби зомбя якась! Тому все суттєве – я легко відновив.

*

– Гаразд. – спантеличено буркнув Макс після сенсу самокопання. – Знаєш. Сідай. 5. І що з того?

– А от це найцікавіше. Я можу розповідати про майбутнє! Хочеш знати курс гривні у 2008p.!?

– Еее… А що таке гривня?

*

Після тривалого лікбезу суперечка продовжилась.

– Гаразд. Курс – це добре. Якщо цій інфі можна вірити, звісно ж… І що далі? Записати й бігати по обмінках? – бурмотів зацікавлений Макс, без особливого успіху вдаючи байдужість.

– А от це найнеприємніше… Думаю, цією інформацією майже й не можна користуватись. – необачно бовкнув Макс2.

– Що!? Ти довбонутий? Ви там усі такі?? Якого ж чорта ми тут бабраємось? – одразу затужив Макс-молодший.

– Я сказав "майже". Ти неуважний. – не образився другий Макс.

– І як же це – "майже"? По 50 центів на добу? – загиготів перший.

– Я таки поясню. Коротко. Про що думав майже все життя, а особливо в останні роки – ретельно переглядаючи минуле. І чому так довго не втручався. Бо підозріло просто то все… Занадто просто. Неймовірно просто. Наприкінці я розповім як подорожувати – і ти сам все зрозумієш. Але біда в тому, що якщо вже часомандри такі прості, то їх могли ж винайшли століття, тисячоліття… тому. Якщо то була одна сім’я, чи дві, чи й цілий народ – то до чого вони домандрувались нині? Спробуй лиш уявити! Чим насправді є всі ті "цикли" в історії, і т.з. "незбагненні й загадкові фінансові кризи" щодесятиліття – якщо існують часомандрівники?

– А що не так? І ті загадкові, й ті… Світ сповнений загадок. Так, у цілому, все ніби й логічно.

– А якщо кризи не такі вже й незбагненні? Якщо вони сплановані? Розмах коливань ніби натякає, що хтось знімає з того вершки. Дуже жирні вершки… Звісно ж не всю бульбашку поглинають – хоч би у якій сфері її надували – хоч акції, хоч нерухомість, хоч золота, хоч крипто"золота" – у роздутому стані все це вже не є чимось справжнім. Але коли вибухає – люди ж втрачають. Мільярди справжніх людей втрачають щось справжнє! І 50/50 – або воно просто-загадково й хаотично "анігілювалось-перерозподілилось", або потекло кудись "за планом"… І на тлі роздутих чисел – важко ж і помітити куди раз за разом течуть справжні втрати. А можливо – таке й небезпечно помічати…

– Часомандрівники пасуться, я так зрозумів? То й добре. Я…, ми…, я… теж попасусь. Що поганого? – Макс спробував не витрачати зусиль і якнайшвидше рубонути Гордіїв Вузол.

– Та, взагалі-то, красти, кажуть, що погано. І якби часомандри були вільні, й усі могли ними користувались, хвалитись перед іншими, поширювати вміння – то красти було би й нічого. Все й усюди відбувалось би взаємовигідно. Стрімкі злети й падіння – унеможливились би. Кілька ітерацій – й усе б вирівнялось. Отже, є лише одне розумне пояснення сучасному світові – всіх "зайвих" часомандрівників винищують…

– Ееее… А це не було би занадто… Помітно!? – опирався Макс.

– А якщо до народження? А якщо "простий" синдром "раптової" дитячої смертності? А те, що 13% померлих у світі – діти до 5 років!? Помітно ж… І що? Дуже то помогло людству? – відчувалось, що Макс2 вже неодноразово уявляв, як саме його вбиватимуть у люльці й, мабуть, вже сприймав це дуже близько до серця.

– І що тепер? Для чого ж ти прийшов? Якщо не можна користуватись, то навіщо дражнити? – скис Макс.

– Я маю ідею…

*

Літо.

Спека ніби зжилась з містом і люто виморювала вулиці. Інколи здавалось, що вона тут вже назавжди. Заввиграшки розганяла люд у пошуках прохолоди – і більшість таки тікала. До вод, кондиціонерів, чи ще кудись… Куди завгодно. Світ за очі – подалі від пекла. Життя ніби завмерло. Лише подекуди брели поодинокі особи – небезпечно схожі на мух у сиропі.

Але того року щось змінилось – біля обмінника було аж надто людно. Народ купчився, клубочився і терпляче чекав своєї черги здати "нікчемні зелені папірці". Поки ще більше не впали. І, подейкують – дна може й не бути… Вона ж працює! Махне правою рукою – "народна тисяча" сиплеться. Махне лівою – і київські півсотрічні хрущики за ціною вже наздоганяють нью-йоркське житло.

Макс теж сумирно стояв у черзі.

– Тисячу $, будь-ласка. – мовив у віконечко.

– Хі-хі. – залунало позаду в черзі.

– То оцих сміхотунів обкрадаємо? – подумки і собі зрадів Макс.

– Навряд чи… Все-таки, думаю, що від "заробітків" часохунти шматочок відгризаємо. А як хтось у черзі задумається і здасть менше – то "заробіток" загоничів ще зменшиться! – неквапом розмірковував Макс-старший.

– А нащо ми купуємо сьогодні, якщо кажеш, що за тиждень буде дешевше…? – вже вкотре побивався якийсь набридливий і критичний шматочок мозку Макса-молодшого.

– І справді буде… Але чи варті навіть 5% – цілого життя? От мені ж воно якось все-одно. Мене "затре", щойно заснеш. Потім прийде інший "я" – зі зміненого майбутнього. А от тобі ще жити й жити… І добре ж жити! Якщо не "затруть". – тролив Макс2.

– Ееее… А як це "затруть"? – почав щось підозрювати молодший, неуважно перераховуючи купюри.

– От саме так, як і звучить. Всі хто приходив у моє минуле – робили це ніби вперше. Думаю, мене вже не стало у майбутньому, щойно я заговорив у сьогодні… – задумливо розмірковував старший.

– То це ж виходить самогубча мандрівка? – сполотнів Макс.

– Мабуть… Важко сказати. Коли постарієш, валяєшся як зрізаний сніп, і увесь час переглядаєш минуле, а поряд попискують засоби життєзабезпечення – то що саме є самогубством? Виправити минуле – поки ще при тямі, чи продовжити жалюгідне животіння – доти, що вже й думати нічим буде? А от тобі з самогубством значно легше – невдало висунешся і "моментально в море"…

– Бе. Не хочу. – скривився малий.

– Тому слухай уважно. Коротку версію мого життя і активи в контрольних точках. Я хочу внести сьогодні малесеньку зміну. Спитаєш у наступного – як же ж вона вплинула…

*

А от взимку у містах мало би бути, ніби-то, краще, аніж у селах.

Тепліше. Бо ж міста жеруть енергію як дурні.

І зручніше. Бо ж купа крамниць поряд.

– Вітаю…

– Так, так. Добридень діду. У мене тут якраз нова скарга. Чому так часто треба ходити в ту крамницю? Ще й не по дорозі ж… І це в той час, коли ми боремось за високе звання людини без домашнього мотлоху! Та ще й хідник затоптаний і слизький. Так ніби за літо не могли намести купи піску й дрібного сміття аби зараз мати що розкидати… – вередував молодший Макс.

– Згоден. Схвалюю. Вважай, що "прочитав і не засуджую". Та я і сам страждаю з цього приводу. Вже десь так з пів-століття… Зла на них не вистачає. Ідіоти. Щоліта як скажені вигрібають пісок і вивозять на смітники, а взимку виють, що його "нема". Явно – "або дурні, або у них воші…" Але ж є ще одна біда – дисконтна картка. Твоя. Власна. Добута в часо-лінії до першої часо-розмови. І то ще щастя, що ти так довго жив у готівці… – зітхнув старший.

– Але ж усі ви казали, що не вірите у можливість вистежити "дикого" часомандрівника за витратами. – впирався Макс.

– Так то воно так… Ми припустили(!), що якщо є часова мафія, і вона активно косить "трин-траву", змінюючи цим реальність – то допустимі й несуттєві зміни також і для посполитих. Але в цілому – ти маєш втратити на девальваціях, обвалах і закупівлях всілякого мотлоху – як і середньостатистична людина. Як і було раніше. І навіть так – варто дотримуватись своєї "звичної" поведінки і "звичних" місць, на випадок якоїсь вибіркової перевірки. І, зрештою, не така вже то й бридка крамниця. Є вдалі товари, що їх вистачить надовго. І, думаю, можемо ризикнути й купувати саме найпотрібніші. Перевірені, не побоюсь цього слова – часом! Навряд чи мародери, переносячи інформацію у власній пам’яті, мають можливість відстежувати не лише статистичні зміни, а ще і якісні… – заспокоював Макс2.

– Гаразд, гаразд… Щось таке я вже чув. І не раз. Але ж чому зранку не можна було взяти той перехідничок для смарта? А паперову книжку?? Знижка ж була. На все! – вередливо бурчав Макс.

– Можна було. Чому ж ні… Потратити гроші на непотріб. Не користуватись тим сміттям кількадесят років. Потратити купу часу, сил, а отже якось мірою і грошей – на його зберігання і перекладання… А потім, нарешті, викинути. Згадуючи змарновані гроші й втрачені можливості їхнього примноження… А чому би і ні? Не життя, а мрія… – зі знущальним придиханням описував Макс-старший. – Це один спосіб життя. До речі – масовий. Називається "від зарплати, до зарплати". Але ж є й інший. Не купувати мотлох. Розпродати вже наявний. Прибрати пилюку і захиститись від раку легень. Бо лікування і у майбутньому страхітливо дороге. А та книга, до речі, на один раз. Чи ж не простіше купити електронну??

– Гммм… – промукав у відповідь трохи оглушений Макс.

*

От недарма, все-таки, Кризи в цивілізованому світі влаштовують навесні. Ні спеки, ні холоду, ні ожеледі – краса.

Бруньки на деревах розпускаються. А от банки, ніби якісь атипові пневмонії бактерії – впадають в анабіоз. Загадкова дуалістичність – але чимось навіть і витончена. Справжнісінький вам інь і янь.

– А як це виплати вкладів банку зможуть заморозити на понад рік? – молодий вже не вперше дивувався проявам дико-часового життя…

– Здається якась судова тяганина була. – засумував Макс2.

– А чи ж тоді не занадто тупо подовжувати вклад? Може, краще виколупувати його всіма способами, поки банк ще дихає?

– Думаю, все-таки, краще потрапити у перелік невдах. Це не панацея, а от якщо вилучити себе з нього – так і небажану увагу можемо привернути. І, зрештою, сам знаєш, що на початку тобі описували значно менші активи у цій контрольній точці. Уже ж добре заощадив! Та ще й за межами банк.системи – отже на ці гроші вільно грати на гойдалках. А надмірне жлобство до добра не доведе…

– І, все-таки, час від часу маю сумніви, чи й справді на нас полюють? Навіть якщо ті "вони" існують, то що їм до нас?? – вкотре задумався Макс.

– А от уяви, що вони запланували якийсь обвал і "заробіток" з нього. І виконали статистичні розрахунки на найпотужніших компах у світі. З залученням найкращих математиків. І бачать, що у видимій, прозорій, ідентифікованій сфері фінансів їхній "заробіток" відносно більший, аніж у цілому! Яким буде найперше припущення династії часомандрівників щодо "незрозумілих" відхилень на сірому й чорному ринку? Що самі сірі й чорні думатимуть про "занадно успішного клієнта", якщо той ходитиме в одне і теж місце? Хай навіть і їм це вигідно, бо працюють з обігу і у часи односпрямованої паніки потребують також і таких як ми. Але ж і вони ще ті допитливі гави. – напучував Макс2

– Як страшно жити… Але ж і сміху буде, якщо ми лише одні такі. – не здавався Макс.

– Ага… І то лише проти нас одних придумані заходи скорочення готівкового товарообігу, а на виході фін.пірамід чомусь вимагають паспорт й ІНН. Так, ніби їм дуже не байдуже, хто, коли і з чим вискочить з пастки. Або, точніше – думатиме, що вискочив…

*

Підказки з майбутнього – то, звісно ж, добре.

Особливо коли вагаєшся – чи купувати якісь чергові "роги й копита"?

Але що робити коли ті підказки стають суперечливими??

– А чи аж дуже треба купувати цю нездорову їжу? А потім. окремо, за готівку – ще і якісну! Хай навіть собаки живуть не довго, але може без нескінченного переліку Е-шок і купки глюманату натрію їм було би краще? – знову непокоївся Макс.

– Можливо… Але що вже зробиш. Бачили очі що "купували". А як вже "купився" в першій часовій лінії на карткові "кешбеки", ходив у крамниці з "пластиком", здавав тим самим інформацію про свої закупи у Мережу – то тепер доведеться тримати все на незмінному рівні. Недарма ж перший Макс2 так ретельно описував усі ключові точки – і або тримаємо їх без значних змін, або… – загрозливо затих старий.

– Що ж… Сподіватимемось, що песикам смакує харч.хімія… – змирився Макс і, задумавшись про власне життя, легко притлумив невчасний прояв собаколюбства.

*

Так все й тривало.

Рівно. Гладко. Повільно – але з надією на Вічність.

Макс розслаблено й замріяно плив річкою часу, вчасно готуючись до порогів. Сповнювався дедалі більшою довірою до "дідів" і вже й не турбувався про майбутнє. Лиш інколи, ще бувало, озирав жалісливим поглядом світ. Жалюгідний, зацькований світ – занурений в океан навіяного страху й, здавалось, – безпросвітного мороку.

Але потім осмикував себе думкою: "самі винні – от якби безпечно подорожували в часі – то й горя би не знали."

– Обережно! Продавати не можна!! Купуй!!! Хоча б по мінімуму! – заволав на всю голову Макс2. Так, що аж ніби відлуння від стінок пішло…

Молодший здригнувся, але завів руку в сусіднє відділення, вийняв 4000, і сумним голосом замовив:

– 100$, будь-ласка.

Надворі тим часом був лютий 2015p…

– Якого чорта ми це зробили!? – тихо зашипів Макс до старшого себе.

– Я, здається, помітив у неї гугло-лінзи! – злякано забубнів той.

– Таке хіба існує?

– Років за 50 – точно вже буде.

– А нині звідки взялись. – злостиво допитував діда Макс.

– Хто ж нам скаже… Хто зізнається, коли їх вперше почали випускати? Або, навіть, підпільно виготовляти у минулому? Але, хай там як, ці два дні – аж занадто привабливі, а отже – й ризикові. Ми дуже розслабились за останні роки… Не бачимо ворога – і втрачаємо обережність. Краще не відсвічувати. Якщо вже й у такій занюханій обмінці у них своя людина – то це схоже на облаву. Сподівайся, що досить вдало зіграв… І бачиш – таки недарма я у деякі дні заздалегідь нав’язуюсь у супутники.

*

Так, попри чигаючі повсюди небезпеки, і тривало більш-менш успішне, мабуть, збереження, а інколи й накопичення капіталу.

І, зрештою, настав час вибрати собі дружину.

– Може цю? – Макс перевів погляд на струнку й біляву.

– Ніііі… Ця вже, здається, була. Пригадую, чув, що хтось із перших старших описував таку. І схоже було, ніби то з неї тематичні анекдоти придумували! Така морока… Вже за пів-року почав остерігатись, що комусь щось вибовкає. Насилу позбувся. – не схвалив вибір старший Макс.

– А так можна? Хіба вони не помітять змін?

– Вони самі ж і вносять зміни. І тим постійно перетасовують реальність. І це ж ще квіточки… А на статистику зовсім і не вплине. Думаю, єдине правило – не відбивати чужих, бо хто зна ким той чужий виявиться…

– А раптом це не та? – не втрачав надію молодший.

– Пробуй… За тиждень вже точно розкажуть.

*

– Не сьогодні! – наполягав старший.

– А що буде? – пручався Макс.

– Постійно хвороблива дитина. Та ще не надто розумна… От для чого таке зачаття? Назло!? Але кому???

– То коли ж тоді…? – схоже змирився Макс.

– Я би радив десь так влітку, посеред тривалого й активного відпочинку в здоровому місці…

– Через пів-року!? – запанікував Макс.

– От же ж малеча буйна! До того є й інші способи.

– А й справді. Не горить же ж…

*

– А чому діти плачуть..? – трохи непокоївся Макс.

– Легені, мабуть, тренують. Або виробляють умовні рефлекси в обслуги. Краще зайвий раз не панькатись, бо потім і на голову сядуть. – якось без натхнення відгукнувся старший.

– І все? Справді? Щось ти недостатньо чуйний…

– Умгу… Біда, біда, треба бігти… – подражнив старший, потів додав: – А тікати й справді скоро треба буде.

– Куди? Навіщо?? З якого дива??? – здивувався Макс. – Все ж добре.

– Але, на жаль, ненадовго. Майбутнє схоже на величезне розграбування і облаву! Як у пісні: "тікай, бо скоро буде війна… квадратні на круглих будуть іти…" З тією лише різницею – що цю війну не оголошуватимуть. Просто замкнуть людей під надуманим приводом, і пограбують… Схоже, Їх більше не влаштовують, старі масштаби і дедалі помітніша передбачуваність "криз". Та й забруднення Землі хочуть вже якось потроху зменшувати – і от якраз зараз почнуть перевиховувати людей. А може, заодно, і когось з наших хочуть зігнати й винищити…

– А як "скоро"?

– Наразі ще десь так пів-року…

– Ееее… А чому я лише нині про це дізнався? А як я встигну і переїхати, і продати хату… – почав потроху лютувати Макс.

– Ніяк. Продавати не можна. Вшитись з усім майно якраз до заворушень – то занадто помітний талан. Робите фальшиві добіометричі паспорти, забираєте гроші й цінності, їдете у "відпустку", живете тихим, непомітним, скромним життям біженців.

– Але ж як… Будинок… Речі…

– Залишаються тут. Бажано з чужими ДНК повсюди. Речей небагато, ми над цим добре попрацювали. Найпотрібніші заберете. Інші – складайте біля смітників. Комусь та згодиться. І, знову ж таки – бажано набрати в хату вживаних речей з чужими ДНК. На випадок якщо безслідне зникнення саме цих господарів раптом викличе нездорову увагу після придушення заворушень… – ніби зачитував старший.

– І хто ж так вирішив…? – загрозливо процідив Макс.

– Ти, мабуть. Або "колективне несвідоме"? Або не вирішив, і тоді я просто марюсь тобі. Здогадно, неіснуючому тобі.

– Але що значить "розграбуввання"? Хтось з вас же ж казав про "безумовні базові доходи" і всяке таке. Хіба ж то погано? Чим погано?? – щось не клеїлось у цій версії для Макса.

– Всім добре. І все добре. – озвався старий.

– То чому ж тікаємо?

– Буде добре, але, я би сказав, незатишно. Особливо – перший час. Та й потім теж якось не дуже… От, наприклад – люди вже майже й не розмножуються. Норма – дві дитини. А рідко коли є більше однієї.

– А що саме буде?

– Праці не буде. Подачки – малі. Майже все – вважай "колгоспне". А навіть у майбутньому є ж таки різниця між власним електровелосипедом і громадським! – переконував старий.

– Ого! Громадським!? Неслабо…

– Ага. Їхати і стежити за кожною ямкою, аби не пошкодити вело – бо знімуть бали і поріжуть норми споживання. А після 90-та років їздити вже лише по рівному – бо потужність і рекуперація убога. Замість їхати на власному, в своє задоволення, куди й коли хочеш, знаючи, що маєш гроші на ремонт і заміни. Та й до тих громадських вело – ще будуть роки і роки життя впроголодь, в холоді, і безнадії. Чи ж вони тобі треба!?

– Але ж як? Як це сталось? Чому? Може треба, заховавшись за купою проксі, попередити людей. Відвернути лихо! Зробити хоч щось!!

– О так… Я впевнений, що і люди, і проксі з нетерпінням чекають чергову Касандру. Перші – аби висміяти й обплювати, а другі – аби записати ІР у ніби-то відсутні журнали… Вибирай.те.

*

– Ой. Я забула ведмедика вдома… Тепере мені ні з ким спати… – почала нюняти мала в поїзді надвечір.

– Тварин не пускають в купе. – відрізав Макс.

– Він не тварина! А іграшка – не розгубилась мала.

– Вдвічі більший за тебе… Недитячі якісь іграшки. – почав під’юджувати брат.

– Спокій. Тільки спокій…, – втрутилась мама. Вони всі чекатимуть нас на новому місці.

– Але як…? – розгубилась малеча.

– Диво. Просто диво. Думаю, вони навіть помолодшають… – озвався Макс, замовляючи охоронцям нового житла додаткові товари з нового смарта, з новою сімкою… Прикрі витрати, але, на жаль, не зайві… – на другому рівні будь-який зв’язок з минулим життям міг стати фатальним.

До Карантину лишалось місяців зо три.

***

Десь через пів-року Макс, знайшовши нову цікаву дистанційну працю, вже майже й не згадував старе життя.

Лиш інколи воно раптово вривалось у найневдаліші миті. От як зараз – щойно вирішив посмакувати рокфором після легкої вечері, як у програму "Життя українського лісу – найкращі уривки записів фото-пасток." – увірвалось президентське повідомлення:

– Шановні громадяни – гугнявив той. – У ситуації, що склалась, влада не може залишатись осторонь від страждань людей. Нами прийняте рішення надати, на постійній основі, допомогу усім постраждалим від цієї затяжної і нелюдяної кризи. Кожен, кожен хто втратив працю під час карантину і вже не в змозі забезпечувати свої родини навіть їжею – вже від завтра можуть звернутись в органи соцзахисту, для отримання талонів на базовий набір харчів. Ми твердо впевнені, що кожен має право на хліб, олію, цукор, крупи, овочі… Щонайменше на 2000 кікалорій щодоби – ось наш орієнтир! Також досягнута домовленість з операторами мобільного й кабельного зв’язку. Віднині у всіх них доступ в мережу на швидкості 3G і 1МБіт – безкоштовний. На жаль, наразі ми ще не можемо повернути вам саму працю – бо лише роботи гарантують захищене від пандемій виробництво. Але ми працюємо над цим. Також, для родин, які опинились у надто великому житлі, і не в змозі оплачувати ЖКП – ми розробляємо програму переселення у менше житло, і ближче до дешевих джерел енергопостачання. Тому, з метою збільшення житлових площ у Києві та інших великих містах – ми вирішили всі органи держ.влади, а також всі держ.послуги вивести з міст. Водночас, зробивши їх доступними всі послуги в мережі. Тотальна "діджиталізація". І увесь світ, навіть сусіди, обіцяли допомогти в цьому. Народ і влада єдині! Завжди й усюди!! Тримаймось!!!

Максові рокфор перестав стікати в горло від аж такої турботи про простих людей, і він заметушився. Потер руками диван. Потрусив ковдру. Оглянув підлогу. А потім заволав:

– У кого пульт!??

– Чого верещиш як різаний? Тебе ріжуть?? – захихотіла дружина.

– Майже. Знову розказують про оту несправжню "пандемію" і про "закручування гайок" – занив Макс.

– А як знаєш, що несправжня? – подражнила жінка добуваючи пульт з-під дивану.

– Загальна смертність не змінилась же, мабуть. Різниця є лише в заявлених причинах смерті – раніше було багато всяких, або й "просто так" – а тепер всі вмирають по модному – від корони. Саме тому, вони не розповідають про загальний % смертності, а лише завивають замогильними голосами про "сотні трупів, рятуйтесь хто може..." Я ж уже не раз казав. – ображено забубнів Макс.

– А чому ж ми сидимо в хаті?

– Аби не виділятись з натовпу. Ти ж це вмієш… До речі про невиділяння. Давно вже хотів тобі розповісти цікавий і непомітний спосіб подорожування. І вже несила терпіти… Але він потребує особливої обережності… Саме тому я і просив тебе викинути всі старі сімки, поштові скриньки і контакти…

***

Минали роки…

У майбутньому був спокій, лише спокій – але Макса чомусь дедалі сильніше гнітила зашорена реальність. Невелика то радість – жити посеред рабів…

– Діду! Невже й справді не існує способу поширити це вміння серед людей? – раз за разом допитувався у старших.

І от, нарешті, почув відповідь:

– Думаю, вже пора тобі розказати. У мій час ця інфо є всюди. На жаль, у не надто доступному вигляді – записана в РНК найпоширенішого і майже нешкідливого вірусу. Але зате всюди. А ще є і закон – про кримінальну відповідальність за дослідження вірусів. Втім – він і у твій час вже віддавна є. Бояться, падлюки…

– Гммм... А чому у вірус записали? Дивно. І чия це ідея? – зацікавився Макс.

– Бо анонімнішого способу поширення – не існує. А нешкідливість вірусу – дає надію, що Вони не вистежать нульових пацієнтів і місця зараження.

– А пробували? – зацікавився Макс.

– Ха! Таке спитаєш… Дійшли зі своїми експериментами щодо роздмухування вірусної паніки вже майже аж до початку ХХІст. Але самим лише залякування у ЗМІ вони ще не спромоглись спонукати людей перевірятись "просто так". А вкидати у світ щось справді смертоносне – Їм нема сенсу, бо воно поширюватиметься власним шляхом і не виведе на наш інфо-вірус. Але, треба визнати, вони вкрай активно "копали" того року, коли ми поширили свій вірус. Увесь світ забембали відстеженням поширення чогось несуттєвого. Люди вже почали і потроху перешіптуватись, і виступати проти влади. Тому, на щастя, схоже, що "не викопали". І тоді пішли катувати минуле… Сам бачиш, наскільки світ змінився. У першій розповіді про майбутнє все ж було не так...

– Але як зробити той вірус? Самим?? – засумнівався Макс.

– А як інакше? Може то й буде довго й складно. А мо й меможливо. Та ще й знищить бозна скільки науковців – "відкривачів сенсації". Але як інакше? Не флешки ж у метро розкидати..? А у мережу не зіллєш – бо вони, вирахувавши дату, час і місце – вже чекатимуть у точці зливу. Отже, вірус – так вірус...