Жив да був собі козак

Жив да був собі козак

Неділя, 30 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2512
Підписатися на комментарі по RSS

— Гей, старигане! — гукнула бабця чоловікові, продовжуючи порпатися на горищі, — куди дівати цей мотлох?

— Який?

— Та оцю бринчалку! — до купи, що зібралася попід хатою завдяки прибиранню, полетіла бандура.

— Ой, діду, а що воно таке? — хлопчина восьми літ, рудий до червоного, мов твої шаровари,  з розсипами ластовиння на обличчі, підбіг до старого, почав смикати за свитку, — що воно, га?

— Бандура!

— Бан-ду-ра, — протягнув малий. — А навіщо вона?

— Навіщо? — дід задумливо пожував сивого вуса, — навіщо…та щоб пісень співати, от нащо. Вихваляти славу козацьку.

— Діду, діду, заспівай. Про козаків.

— Та де мені, онуче, старому співати вже. Та й не міг я цього ніколи.

— Так вже й не міг? — хлопець хитро примружився, — а бандура тоді звідки? І навіщо ти її беріг?

— Ба, який кмітливий, — дід посміхнувся, — добре, зараз спробуємо.

Старий узяв бандуру, провів по струнах. Інструмент озвався жалібним дзенькотом.

— Та викинь ти її! — долинуло згори, — усіх сусідів полякаєш.

— Мовчи, стара, — дід почав крутити кілочки. Крутив довго, зосереджено, деколи бринькаючи по струнам. Врешті задоволено поцокав язиком.

— То що тобі заспівати, онуче?

— Про козаків, діду! Про козаків!

— Ну добре, слухай.

Старий вдарив по струнах, бандура весело відгукнулася. Здавалося, зрадів бездушний інструмент, що його врешті знайшли на горищі, витягли на світ божий, дали заспівати.

— Жив, да був, собі козак, зірвиголова[1] … — голос старого разюче змінився, набрався глибини, якихось чарівних ноток, густо забарвився — ніби саме минуле заговорило-заспівало його вустами…

 

***

 

— Степане, ранок близько. Мушу бігти.

— Марічко, ладо моє, посидь ще, хоч хвильку, зігрій моє серце, — він обійняв її за плечі.

Розливалося небом блякле світло помираючого місяця, тихий вітер куйовдив листя діброви. І стиха перешіптувалися там, у вишині, зорі, кидаючи на землю сполохані погляди.

— Пробач, коханий, не можу. — Марічка рвучко здійнялася на ноги, — бувай.

— Почекай, я проведу тебе.

— Ти несповна розуму? А якщо…, — вона затнулася, — краще йди.

Степан довго дивився їй услід. На ладну постать, чорну косу із вплетеними в неї квітками барвінку, новенькі чобітки, що червоними блискавицями розсікали зелений килим.

— Бувай, кохана.

Степан рушив додому.

 

***

 

— Гнате, Гнате, відчини! — до дверей гучно стукали. — Відчини, чуєш!

— Кого там нечиста притягла напередніч? — із сіней долинули кроки. Кілька хвилин чулися скрип, шаркання та міцна лайка — певно, господар вовтузився із засувами. Врешті  двері прочинилися, пропустивши на подвір’я кремезного пишновусого чоловіка.

— Чого тобі?  — пробасив Гнат, запалюючи люльку.

— Дем’ян Сірий, — представився гість, — привіт тобі від кошового.

— Дякую, Дем’яне. Але ж не тільки привіт ти приніс мені, чи не так? — Гнат випустив у вечірнє небо хмаринку диму.

— Не тільки. Ось, почитай, — гість запхав руку під свитку, витяг сувій, подавгосподареві.

Гнат повільно розгорнув послання. «Усім, хто з гордістю називає себе українцем та козаком, чиї руки ще міцно тримають шаблю та пістоль і кому небайдужа доля нашої землі. Ворог знову зиркає на землю батьків та дідів наших. Не допустимо ж цього, придушимо зміюку в її лігві!

Закликаю вас, брати мої, до кінця жовтня з’явитися на Січ. Во славу козацьку! Во славу Батьківщини!

І.П.»

Гнат обережно згорнув сувій, простягнув гостеві. Той так само обережно сховав його назад у пазуху.

— Що скажеш, Гнате?

— А що тут скажеш? — господар задумливо покрутив пишного вуса, — коли кличуть — козак іде. До Степана можеш не вертати, я сам йому повідомлю. Кого хоч воювати будемо?

— Не відаю я цього. Бувай, Гнате.

— Щасти, Дем’яне. До зустрічі за порогами.

 

***

 

Сивуха з веселим булькотінням лилася в чарку.

— Досить, Степане!

— Ні, брате, так не піде. Гуляти — так до ранку, пити — так по повній.

— В мене, до речі, дружина вдома, — Гнат посміхнувся.

— Дружина-дружиною, а в останню ніч вольниці козак гуляє. — Степан здійняв палець догори, — так що пий, брате.

Із веселим дзенькотом чарки зустрілися, розплескуючи оковиту на скатертину. Миттю по тому, з гуркотом опустилися на стіл. Спорожнілими. Захрустіли огірочки.

— Гарно пішла, — задоволено промурмотів Гнат.

— А як же? — Степан підморгнув, — коли воно робиться з любов’ю.

— Коли ти вже мене навчиш таку сивуху варити?

— Е ні, брате, то сімейний рецепт. Таємниця.

— Таємниця, кажеш…— Гнат задумливо покрутив вус, — щось забагато таємниць навколо. Як гадаєш, кого воювати будемо? Бусурмана, поляка?

— Ой, не знаю, брате, — Степан враз зібрався, протверезів. — А цей, як його…

— Дем’ян.

— Точно. Дем’ян нічого не казав?

— Ні. Лише сувій дав почитати.

— Справжній?

— Напевно, — Гнат пошкріб п’ятірнею потилицю. — Печатка була. Та й підпис гетьманський стояв.

— Ну то й добре, що справжній. А то вже засиділися вдома. Давай, ще по одній, на коня…

 

***

 

— Марічко, Марічко, — тихий шепіт під вікном, — вийди, люба.

— Ти збожеволів? Чого припхався? — дівчина вийшла на ґанок.

— Попрощатися.

— Дурень ти. Якщо…

— Ніхто нічого не дізнається. Я впевнений.

— А я ні, — голос гнівно забринів, дівчина обернулася.

— Почекай, — Степан схопив її за руку, — почекай.

— Відпусти!

Місяць мазнув світлом по її розгніваному обличчю.

— Прощавай, люба. Вранці я їду.

— То й що? За місяць-другий повернешся.

— Навряд чи. Я відчуваю — цей шлях в один кінець. Дороги назад не буде.

— Не мели дурниць, чуєш?! — очі, в яких щойно спалахували іскри люті, вмить зволожилися. Сльозинка покотилася щокою. — Не мели дурниць!

— Хотів би я помилятися, — Степан рвучко наблизився до неї, обійняв. — Кохана, як би я хотів помилятися…

 

***

 

Їх проводжали усім селом. Скорботні обличчя жінок, сльози дітей, почасти розчаровані погляди чоловіків, які й хотіли б ось так, засідлати гнідого та й вперед — на Січ. Щоб вітер тріпав чуба, свистіли кулі, запах пороху лоскотав ніздрі а щаблі лунко співали славетної бойової пісні… Але то все в минулому. Когось міцно тримала сім’я, хтось вже не міг навіть шаблі здійняти через поранення чи старість.

— Браття! — гукнув Степан, — годі сумувати. Чи не вистачить нашої молодецької вдачі, щоби повернутися на рідну землю?!

— Вистачить! — непевно вигукнув хтось.

— Чи не вистачить нам розуму не лізти під шаблі та кулі ворожі?!

— Вистачить! — цього разу крик вийшов дещо впевненішим.

— Чи не вбереже нас Бог в бою за праве діло?

— Вбереже!!!

— То чому сумуєте, браття! Гей, музики, вдарте в струни, заспівайте пісню. — Степан щиро посміхався односельчанам. А сам стиха поглядав на Марічку. Та мовчки стояла позаду, потупивши погляд.

Музики заграли. Степан одразу пізнав пісню.

— Нумо, брате, підспівуй!

— Довелось іти на Січ, під хоругвами… — підхопив Гнат.

 

***

 

Степан розплющив очі. Сон йому зовсім не йшов, на відміну від славетного козацтва, що сопіло і хропіло навкруги. Він вибрався із шатра, примостився прямо на сиру землю, почав набивати люльку.

Врешті вщух клятий дощ, що за останні три дні вщент розмив дороги негостинної молдавської землі побіля Сорок. Коні в’язнули у багнюці і гетьман був вимушений стати табором. Тепер в небі мерехтіли зорі, і можна сподіватися що назавтра, на останній випадок — післязавтра військо рушить далі.

Степан дістав огниво, висік іскру, запалив люльку. Смачно затягнувся, випустив рівнесеньке кілечко.

— Степане.

Він обернувся. Поруч примостився вовкулак, розлігся прямо на землю, виблискуючи червоними очицями. Степан здивувався. Звісно, з вовкулаками він мав справу і раніше: й вбивати доводилося і товаришувати. Дивувало інше — як сірий перевертень повз вартових проскочив?

— Вітаю, вовче. Чого тобі?

— Звістку тобі приніс із хутора рідного, — мовив-прогарчав вовкулак.

— То кажи вже, коли припхався, — Степан ніяк не міг пригадати, де і коли він зустрічався з цим нелюдом. І це дратувало, на пам’ять він ніколи не скаржився.

— Марічка понесла.

— Отакої, — козак ошелешено пошкріб потилицю. Дослухався до почуттів, принюхався. Ні, брехнею точно не пахло.

— І ти долав такий шлях, щоб тільки повідомити мені? Чому?

— Вважай, що віддячую тобі, козаче. І…бережи себе…і Гната також бережи.

Степан знову пошкріб потилицю, провів поглядом величезну сіру тінь, що безшумно мчала табором. «Схожий на того, що я із лісу палаючого вивів біля села, що під Батурином», — подумав козак і витрусив люльку.

 

***

 

Біль пронизав серце. Марічка закричала, прокинулася. Брацлавська ніч довкола неї шкірилася, насміхалася, з усіх боків тиснула темрявою. І навіть зорі небесні затягло хмарами. Самотньо…тихо…моторошно. Здається, от прямо зараз, хтось чи щось, зробить крок, із темряви і забере її. Всередині зародився крижаний холод, поповз нутрощами, стиснув за горло. Перед очима все попливло, закружляло в скаженому гопаку. Потім нізвідки виринула картина: скривавлений Степан, над яким схилився Гнат. А довкола свистять кулі…

— Господи, — прошепотіла Марічка і її знудило.

 

***

 

 Як не старався дужий вітер розігнати завісу порохового диму над полем бою — все намарно. Дзвеніли шаблі, постійно чхали пістолі та рушниці, відхаркуючи свинцеве мокротиння, розбризкуючи довкола себе криваву слину. Степан носився посеред цієї круговерті, якимось чином встигаючи і кулі відводити, і хвацько шаблюкою розмахувати, вкорочуючи ворожих наймитів на голову, та ще й власному куреневі команди роздавати. Коли не коли розрядити пістоля знаходив час. Десь поруч із ним поринув у вир кривавої різанини і Гнат. Курінь майже не ніс втрат, чим, власне і завдячував своєму курінному. Те, що зберігаючи чужі життя Степан вкорочував своє – мало хто підозрював. А ті хто знав напевно, завбачливо мовчали. Тому і блукали по Січі чутки про неймовірну вдачу Степанового куреня. От і зараз його курінь кинули в самісіньке пекло побіля стін палаючої Ясси.

Змилений кінь ніс Степана крізь гущавину, навздогін бусурманському ефенді. Захоплений гонитвою, він лише на мить відволікся від свого куреня. Відчуття небезпеки вдарило навідліг. Степан смикнув гнідого, та так,  що той зрив копитами землю. Повернув коня. Звів пістоля… бусурман вистрілив першим. Час ніби розтягнувся. Степан бачив маленьку кулю, що летіла прямісінько в Гната. Спробував відвернути. Не вдалося! Степан вилаявся. Кулю зачарували, намовили. Срібна. Таку не відвернеш. «Марічка понесла…І Гната бережи», — виринули із пам’яті слова вовкулака. «А від кого понесла? Від мене, від чоловіка свого, Гната? В нас востаннє це було місяці півтори тому. Я б знав. Отже, від Гната», - думки промайнули блискавицею, швидше за кулю. А миттю пізніше Степан, випереджаючи вітер, опинився побіля Гната, зіштовхнув того з коня.

Куля вдарила курінного. Біль обпік, Степан похилився в сідлі. Червона пляма швидко розповзалася посеред грудей. Жалібно заржав гнідий, пістоль випав із ослабленої правиці. Гнат скочив на ноги, ошелешено покрутив головою.

— Степане, Степане, ти чого? — він смикнув товариша за плече. Той вивалився із сідла, розтягнувся на землі. Очі втупилися в сіре небо.

— Степане!

 

***

 

Степан стояв посеред широкого шляху. Дорога тяглася вперед, кінця-краю не видно, лише клубочився по узбіччях молочно-білий туман. Обернувся. Позаду вирував бій і десь посеред поля схилився над його тілом товариш. І ще…поруч хтось був, ховався у клубах туману.

— Агов! — крикнув Степан, — виходь, не ховайся.

Тиша… і лише вічність по тому — тихе гарчання.

— Виходь, вовкулаче, — вже тихіше промовив Степан.

— Все ж таки не вберіг себе…а ще й характерником назвався, — мовив нелюдь, якось одразу опиняючись поряд. — Не вберіг.

— Всі тут будемо, рано чи пізно.

— Так то ж своєю смертю. Не так як ти. До речі, пригадав мене?

Козак похитав головою, мовляв хіба ж вас всіх пригадаєш, що на шляху життєвому трапилися.

— А ти пригадай село біля Ніжина, — вовкулака загарчав.

Степан замислився, пригадуючи. Точно, було таке діло. Були й нелюді, він самотужки понищив виводок, лишень один втік. Значить…

— Нелюде, ти ж не брехав тоді?! — вигукнув Степан, намацуючи на поясі шаблю. Даремно — душа зброї не носила.

— Ні. Просто не сказав всієї правди.

— То Марічка дійсно понесла?

— Так, козаче, від тебе. І лишив ти жінку кохану і дитя мале Гнатові. Хоча міг все собі забрати. Така тобі, Степане-характернику, помста звіряча. — Нелюдь зайшовся гаркаючим виттям, що, напевно, мало б означати сміх. — Бувай, козаче.

— Ні!!! — Характерник кинувся назад, до власного тіла.

 

***

 

Степан застогнав.

— Гнате…ти, чуєш?

— Чую, братику.

— Марічка…

— Я знаю, Степане, що ви кохаєте одне одного. Так вже склалося, що я зустрівся їй раніше. І пішла вона за мене. Але ж серцю не накажеш, то ж робив вигляд, що не знаю. Та й сказати, як загинув би — то без турботи, знаючи, що на друга дружину полишив.

— Бач…як воно…склалося. Марічка…понесла…бережи себе. — Слова давалися Степанові важко, чорна кров точилася із рани, заливала кунтуш, булькотіла на вустах. — Прощавай, братику.

— Ні, Степане! Ні!

Характерник не відповів, очі назавше втупилися в чуже небо. Гнат повільно прикрив Степанові повіки.

— Прощавай, друже.

Сльоза скотилася по щоці, він тихо, ледь чутно тужливо затягнув:

— Козак коника обняв, під попругою, кулю на себе прийняв, яка другові…

 

***

 

— … гірко плакала в ту ніч, жінка другова… — Дід закінчив співати, відклав бандуру.

— Гарна пісня, — ледь чутно прошепотів малий, — діду Гнате, а це, часом не про тебе пісня?

— Та ні, онуче, то ж про козаків. А я й не козакував ніколи, — старий сумно посміхнувся.

«От же ж брехун старий», — подумала баба Марія, спускаючись із горища.

 

 

[1] Тут і далі використовуються уривки пісні «Козак», гурту Брем Стокер.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>