Засейфити реальність

Засейфити реальність

Четвер, 16 травня 2019 г.
Проглядів: 304
Підписатися на комментарі по RSS

На землі поранений дракон був ще більш небезпечним, ніж у небі. Розідрані балістами крила не давали злетіти для втечі, а вроджена гордість не дозволяла здатись. Залишалось одне – загинути, забравши з собою побільше цих двоногих, дрібних, надокучливих мавп у жорстких блискучих обгортках. Та вони чомусь не поспішали наближатись, кидаючись натомість брилами каміння і довгими гострими палками. Дістали! Доведеться йти самому. Ліва лапа болить. Кляті комахи все ж пробили луску. Ненавиджу! Десь у горлі вже зароджувався драконячий вогонь, готовий перетворити на попіл все навколо. Тільки ближче треба.

- Він стрибнув! – верескнув молодий мисливець, що стояв за кілька метрів від Койота.

- Відступ! Всі назад! Тримати дистанцію! – це вже їх ватажок командував. Ну як командував? Тікати почав першим. Дилетант.

Койот спокійно дивився, як десятки мисливців покидали напризволяще катапульти з балістами і кинулись навтьоки. Дракон швидко наближався, поливаючи поле вогнем і знищуючи усе на своєму шляху. Двісті метрів. Сто метрів. Койот вийняв з піхов меч-півторак і присів за валуном. П'ятдесят метрів. Вогняна хвиля широко пройшла полем, підпалюючи траву. Шматок скелі, за яким сидів Койот, прийняв шаленство вогню на себе. Стало важко дихати: чи то від нестачі кисню, чи то від смороду дракона, що вже нависав над валуном хмарою чорної луски. Койот закрив очі і прошепотів закляття - меч огорнуло дивне золотаве сяйво. Швидкий ривок - і він вже на валуні під драконом. Зачарований меч розітнув міцну драконячу луску як звичайну шкіру. Передсмертний крик дракона почули за багато миль від Зеленого поля, у найближчому місті почали бити на сполох, піднімаючи людей на захист. Дракон впав. З розпанаханого черева густо текла жовта кров навпіл з чорною жовчю. Койот швидко обійшов величну тварину зі спини, щоб не потрапити під конвульсійний удар лапою з півметровими кігтями. Ще закляття. Меч засяяв яскравіше. Один сильний удар, як у ката на площі Ринок і голова дракона впала на пригорілу траву. Жовто-зелені мертві очі з подивом дивились на паладіна. Койот не зважав. Треба діяти швидко, поки зграя мисливців не очуняли і не повернулись за трофеями. З дракона багато що можна взяти. Найбільше цінують вогняний міхур. Маги дають шалені гроші за цю залозу унизу горлянки. Койот вийняв кинджал, прошепотів над лезом закляття і заходився обережно розрізати драконячу шию.

***

Віталій зняв шолом віртуальної реальності, обережно від'єднав присоски з датчиками, сів на ліжку і опустив ноги у капці. Довелось вийти з гри на півдорозі до Імперіуму. Там найбагатша Гільдія Магів – за Драконячий вогонь п’ять тисяч дають. Можна буде половину в реальні гривні перевести, а на залишок коня купити. Задовбався пішки бігати. У таверні, де він спинився, щоб у реальність вийти, стояв непоганий кінь на продаж. У столиці дорого, Гільдія фермерів геть знахабніла. Так, а чого ж вийшов? А! Згадав! Ксюха кликала. Ну бережися, сестричко! Якщо вирвала посеред гри, щоб просто попилососив, то тобі гайки!

Койот ... Ой! Віталій встав з ліжка і почовгав худими ногами на кухню. Це у грі він безстрашний сильний паладін на ім'я «Койот», а тут, у реалі, він двадцятирічний патлатий дистрофік Віталік Романенко, що живе з старшою сестрою у старенькому будинку у передмісті Києва. Клята реальність. Нудно, сіро, несмачно. Повна безвихідь і сум. І чимось постійно смердить. Гірше гнилого оркського трупа. Тут, вдома, ще не так. Ксюха примудряється тримати будинок у чистоті, непогано готує. Не так, звичайно, як у таверні «Жовтий гриб», але ж і продукти не ті. Ну не продають у реальному місті м'ясо дикого королівського оленя, а із сої смаженина так собі, скільки синтетичних приправ туди не клади.

Ксюха сиділа на кухні з великим горнятком чаю і втикала в «зомбоящик». Дивно, але телебачення якимось чином ще трималося, не дивлячись на шалений всепоглинаючий розвиток інтернету. На екрані десяток невідомих Віталіку людей гаряче сперечались про щось надважливе для країни, але абсолютно незрозуміле для хлопця. Койоту коня треба купити – оце проблема, а оці ваші держбезпека і вибори – до дупи!

Віталік клацнув кнопку на чайнику, взяв чашку і почав порпатися у шухлядах у пошуках чаю.

- На столі, - сказала сестра, не відволікаючись від телевізора.

- Чого викликали, моя міледі? – Віталік залишив у спокої кухонні шафки і усівся за стіл.

- З поліції дзвонили. Ти Сашка Лопатюка давно бачив?

- В реалі давно, півроку десь. В мережі тижні три тому. Куди він знову вляпався? – чайник закипів, Віталік встав, залив окропом пакетик синтетичного чаю і вкинув до горнятка дві таблетки підсолоджувача, справжній цукор був зараз не по кишені. Може до біса того коня? Цукру купити. Кілограм. І чаю справжнього. Бо від цього ніякого задоволення, тільки печія.

- Хтозна. Мертвим знайшли сьогодні зранку. У шоломі. Десь у мережі щось трапилось, а у реалі серце не витримало, - Ксюха спокійно пила чай дрібними ковтками. Кремінь, а не людина. Чи то вона через його залежність усіх геймерів так ненавидить?

- Не може бути. Є ж запобіжний чіп. Його просто викинуло б з мережі, якби датчики тіла зафіксували загрозу.

- Не знаю. Тобі на три години на впізнання. Адресу і контакт слідчого я тобі у месенжер переслала. Ти б свій чіп теж перевірив, бо останнім часом сильно сіпаєшся, поки десь там оркам голови рубаєш.

Чай допивали вже мовчки. Політичних експертів на екрані змінили на музичних, обговорювали якесь «греммі». Як Ксюха цей «зомбоящик» цілий день дивиться? Краще б у якихось «Лісових Феях» зареєструвалась та боронила дерева з кущами від навали короїдів з потойбіччя. Чи заміж би вийшла. Хоча ні, не треба. Хто ж йому тоді соєвий гуляш готуватиме?

***

Так, це був Сашко. Трохи схуд з часу останньої зустрічі, а взагалі нічого так виглядав, як живий. Тільки що у нього з обличчям? Дивний вираз. Не зляканий наче. Злий? Здивований? Що ж ти таке надибав там, у безмежних нетрях глобальної мережі? Чому з «лівого» аккаунту сидів? Тепер не відстежиш. Хоча…

- Я можу йти? – Віталіку тут вже набридло. Справжні трупи псували настрій і карму.

- Так. Якщо щось згадаєте…

- Обов'язково повідомлю, - закінчив за слідчого Віталій, поспішаючи до виходу.

Вулиця зустріла смородом від цвітіння якогось дрібного бур'яну, що заполонив усі щілини в асфальті. Це не сади троянд у Гільдії магів в Імперіумі - це Гостомель під Києвом. Більша половина міста живе на безумовний дохід від держави. Роботи майже немає. Людей на вулиці мало. Тепер рідко хто виходить з дому. Навіщо? Продукти холодильник сам замовляє, на роботу ходити нема куди. Телевізор і мережа – дві розваги, що хоч якось відволікають від зашморгу.

Віталій викликав одномісний Убер. Найдешевше триколісне таксі з одним кріслом приїхало через тридцять секунд.

- Додому, - Віталік притиснув великого пальця до сканера. Автопілот зчитав дані і за секунду машинка рушила. З гаманця списались останні двісті гривень. Ну добре, кінь почекає, гроші тут потрібніші, он у Ксюхи день народження скоро, що його подарувати? І матері Сашка треба щось підкинути. Ох, Сашко, куди ж ти вліз? Чому чіп не спрацював? Віталік натиснув на ледь видиму гульку за вухом. Вживлений під шкіру комунікатор миттєво увімкнувся.

- Ромка, привіт. Чув за Сашка? Що думаєш? Аккаунт лівий, чіп не спрацював. Зможеш відстежити? Так, за годину буду в мережі. Ок, до зустрічі.

З невидимих оку динаміків тихо грала популярна пісенька, поволі заколисуючи пасажира, що ліниво дивився, як вітер надворі підхоплює перші жовті листочки і танцює з ними осінній танок на порожніх тротуарах.

***

Койот летів довгими нудними коридорами лабіринтів глобальної мережі. Зовні, для користувачів, вона була приємною на смак і дотик, живою і різнокольоровою – все для людей. Лабіринти – територія техніків і програмістів, ніяких кольорів – усе сіре. Роман вів Койота своїми хакерськими стежками, схованими від гравців завісою коду. Час від часу повз пролітали двері з виходом у той чи інший ігровий всесвіт, портали соцмереж нагадували гігантські діамантові піраміди, золоті ворота магазинів доповнювали антураж. Мережа залишалась чи не єдиним вільним ринком, де можна було заробити копійку. У реалі роботи замінили людей майже в усіх сферах, але людство викрутилось і створило собі ще один світ, хай і віртуальний. Криптовалюта твердо стала на ноги, конкуруючи зі звичайними грошима, у мережі з'явились свої мільярдери і біднота, клани і гільдії, навіть окремі імперії. Але було ще дещо. Надія. У мережі людина мала більше можливостей проявити свої таланти і характер. Ну і заробити трохи крипти, щоб потім перевести у реальні гривні і купити кілька кілограм справжньої свинини.

Роман поставив маяк на одній із невиразних дверей без позначок. Одне з сховищ «лівих» аккаунтів. У мережі своя система безпеки, та світ не без добрих хакерів. Якщо ти чомусь не хочеш світити свій персональний код, то завжди знайдуться люди, що допоможуть увійти у цей світ під чужим ім'ям. Койот штовхнув двері. Вузька довга кімната з рядами темних вікон. Кожне вікно – аккаунт. Шосте зліва у другому ряду – «Сірко_031». З нього Сашко тоді заходив. Койот доторкнувся до холодного скла. Воно посвітлішало і запитало пароль. Шість цифр і скло провалилось кудись у невідомість, засмоктуючи нового Сірка_031 до свого світу.

***

Такою переляканою Віталік сестру ще не бачив. Завжди спокійна і врівноважена, сильна, розумна. Не тому що вона хотіла такою бути – їй довелось такою стати. Батьки померли рано. Загальний медичний страховий поліс давав змогу вилікувати хіба нежить. У неповних сімнадцять років Ксюха стала дорослою. Сльози висохли і перетворились на кремінь в очах і серці. Перша зима була найважчою. Універ довелось покинути – треба було годувати десятирічного Віталіка і давати лад старому будинку. Вона змогла. Замінила хлопцю батька з матір'ю і зберегла дім. А тепер ця мужня жінка стояла над ним і щосили трусила за плечі.

- Все! Досить. Я тут! Що трапилось?

- Хай тобі грець! Я той шолом викину до бісової мами! – у голосі Ксюхи чулись істеричні нотки. Ну вона його і раніше сварила за пристрасть до мережі, навіть електрику вимикала, щоб хоч на годину пішов на вулицю подихати смородом передмістя, але до істерик не доходило ніколи. У голові чомусь паморочилось і серце билось швидше ніж зазвичай. А де шолом і датчики? На підлозі? Як це?

***

Стара груша у дворі потроху починала скидати жовте листя. За столом під деревом сиділи два худющих хлопця і дівчина. Усі троє з довгим волоссям, але чистим і охайним воно було тільки у дівчини. Віталіку просто ліньки було зранку розчісуватись, а Ромка ще рік тому заплів його у ямайські дреди і забув про нього.

- Я його ледь відкачала учора, - Ксюха наливала окріп у горнятка. – Захожу до кімнати, а він у судомах б’ється, зуби зціпив, з носа кров тече. Я на кнопку виходу натискаю – не працює, курва. Дивлюсь – вже піна з рота йде! Довелось кабель висмикнути. Шолом зняла, а у нього очі під лоба і не дихає…

- «Наркоман чортів», - закінчив за сестру Віталік і пригнув голову, ухиляючись від запотиличника.

- Ти щось пам’ятаєш? – Роман витяг з кишені пачку печива «До Чаю». – Я тебе загубив учора. За годину твій код зник, аккаунт не світився. Зуб даю – тебе у мережі не було.

- Спогади не повні, уривками. Розрив з мережею таким варварським способом взагалі міг мене на овоч перетворити! – на цей раз Віталік ухилитись не встиг і таки отримав від сестри запотиличника.

- Подякувати маєш, що зараз тут сидиш, а не на кладовищі поряд з Сашком!

- То де ти був? – не зважав Роман на сімейні чвари.

- Сам не знаю. Я пробіг по історії того аккаунта. Останнім було бета-тестування нового всесвіту. Ну я зайшов. Графіка шикарна, хоч кольорів малувато. Під реал косять. Техніка, танки, піхотні роботи, авіація. Військовий шутер. Залазиш у будь-якого дрона і їдеш на війну. Нічого цікавого, крім відчуттів. Занадто реально. Мій танк швидко підбили. Ти ж знаєш, я більше з мечем і магією бігаю, техніка мене не дуже приваблює. Так я до чого – коли в мене влучили, то не викинуло з гри, як зазвичай. Я горів разом з танком… І це було боляче, хай йому грець!

- Як гра називається? – тихо спитав Роман, продовжуючи задумливо жувати печиво.

- Не пам’ятаю. Спочатку увагу не звернув, що там написано, а потім вже не до того було.

- Щось тут нечисто. Запобіжний чіп не спрацював, кнопка примусового виходу теж. Здається не тільки я не бачив тебе у мережі, домашній комп теж думав, що ти десь у ванній, а не на танку катаєшся.

- Хіба це можливо? – недовірливо подивилась Ксюха на хакера.

- Кінець двадцять першого століття. Неможливих речей майже не залишилось, - посміхнувся Роман, допив чай і встав з-за столу. – Я попитаю у своїх. Може десь чули про такі викрутаси. На зв’язку.

Ромка пішов, Ксюха прибирала посуд, Віталік меланхолійно дивився, як на жовтий листочок, що впав з груші, дряпається мурашка. Може псевдо на «Гамлет» змінити? Бути у мережі і не бути водночас – ось у чому питання!

***

На перехрестя несподівано виповз танк. Башта повернулась, гармата опустилась трохи нижче. Постріл! Оглушливий вибух і барикада у кінці вулиці розлетілась на друзки. З десяток людей у різних одностроях, з жовтими пов’язками на руках, попадали на землю. Дехто почав відповзати під стіни, дехто так і залишився лежати на брудному асфальті. Заторохкотів танковий кулемет, заливаючи вузьку вулицю свинцем калібру 7,62. Вцілілі повстанці доповзали до стін з розтрощеними вікнами і зникали у будинках. Койот стояв у під’їзді, стискаючи штурмову гвинтівку, і боявся висунути носа на вулицю. Свинцевий дощ припинився, та чи надовго? Бляха, де ж гранатометники? Тишу порушувало тільки підвивання танкової турбіни метрів за двісті та стогін побратима поряд. Койот ледь встиг затягнути до під'їзду контуженого бійця після вибуху снаряда. Короткий огляд – руки-ноги є, дірок немає – це добре. Кров з вух тече – це погано. До шпиталю треба. Вулицею не варіант. Клятий танк! Де він узявся? Де, в біса, Руслік з джавеліном? От зарікався ж грати в командні ігри. Самому легше. А ще як світ з магією, то і дракона можна самотужки завалити. І не треба з собою гранатомети тягнути. Ні ж бо, послухався Ромку, що треба у військових стимуляторах потренуватись. А на холеру, питається?

Перша ракета прилетіла нізвідки. Вибух. Танк огорнуло димом і курявою. Ненадовго. За мить він виринув з хмари, свиснув турбіною і помчав вперед. Та не ту вулицю обрав… Мертві будинки ожили і з порожніх чорних вікон почали лупити РПГ. Промахнутись було важко. Реактивні гранати одна за одною розривались на броні важкого танка. До виїзду на проспект залишалось метрів тридцять, здавалось, що він ось-ось вирветься з вогняного пекла. Ні. Дві гранати майже одночасно влупили у задню частину під башту. Танк здригнувся у передсмертній судомі і вибухнув зсередини. За десять метрів до проспекту зупинилася вже не грізна військова машина, а палаюча купа металобрухту. Койот вдоволено посміхнувся, закинув на плечі контуженого бійця і вийшов з під'їзду. До найближчого шпиталю кілометра три – там можна засейфитись і вийти з гри. Ксюха плов обіцяла на вечерю. І салат «смерть фашизму». Цікаво – де вона часник справжній бере?

***

Дощ йшов вже другу добу. Осінь із жовто-багряної красуні перетворилась на сіру і мокру мару. Опалення не вмикали, зима попереду – економити треба. Тільки плита на кухні давала таке-сяке тепло. Там і влаштували імпровізовану нараду. Маленький стіл ледь вміщував охочих до гарячого чаю. Крім Ромки, на вогник завітали два його колеги з Братства вільних блукачів і один сорокарічний топ-геймер із «Володаря світів», найбільшої ігрової імперії мережі. Двоє хакерів схожі один на одного – близнюки Вовка і Сашко. Молоді, трохи за двадцять, короткі однакові стрижки відрізнялись тільки кольором, у одного волосся червоне з чорними смужками, у другого – блакитне з білими. Обоє потай кидали зацікавлені погляди на Ксюху і швидко опускали очі, коли вона їх перехоплювала. Та дівчину більше цікавив представник ігрової індустрії. Високий, міцний, чорнявий, ще й на бороді ямка. І звуть Арсеном, як батька. А ще очі як примружить, посміхаючись, і як зиркне скоса, так аж мурашки по спині. Ну а що? Ну буде в сім'ї два геймери, обом раду дасть.

- Це не новий всесвіт, це щось інше, - Ромка нахабно розваляв Ксюхині повітряні палаци і повернув її на кухню.

- Мережа використовується лише як посередник, - дивний якийсь голос у Вовки, наче голосові зв’язки атрофовані від довгої мовчанки.

- Може це якась нова? – знизав плечима Віталік.

- Ні, - похитав головою Сашко. - Алгоритми не ті. Зв'язок з мозком підтримується через мережу, але кінцеві точки виходу заблоковані. Схоже на те, що свідомість гравця потрапляє у якусь чорну діру і зникає за горизонтом подій. Його ніхто не бачить,самостійно вийти не може, примусовий вихід не працює.

- Які варіанти? – у Арсена і голос приємний, як у співака. І рівень у грі якийсь височенний, що Віталька онде, як на Бога, дивиться, і обручки немає – мрія сучасної жінки.

- Нитка Аріадни, - схоже, Ромка прийшов на зустріч підготовленим. - І потрібен Ясон, щоб проніс її до того лабіринту.

- Тепер зрозуміло, чому ти мене військовими симуляторами ганяв, - зітхнув Віталік.

- Так. Мені треба, щоб ти протримався там якомога довше, поки Братство зламає їхній захист.

- А потім туди увійдемо ми – дві тисячі найкращих бійців імперії, - Арсен подивився просто в очі Віталіку. – Не геройствуй там. Сховайся у якусь дірку і чекай на нас. Добре?

- Знайти сховок і курити бамбук. Немає нічого простішого. Коли починаємо?

Ксюха сумно зітхнула. Ця війна нової ери їй категорично не подобалась.

***

Важко знайти сховок, коли ти вбраний у екзоскелет, а на тобі сто кілограмів броні, зброї і боєприпасів. Койот йшов поміж розвалених стін багатоповерхівок, притискаючи приклад кулемету до броньованого плеча. Рух попереду. Довга черга по купі битої цегли. Брудна лайка у навушнику. Свої? Ну вибачайте. Так, стоп! Ще раз – немає своїх-чужих! Він сам. Хоч, певно, і має грати за якусь команду. Та файл із завданнями досі не відкритий, він тут не для того. У нього власні місії. Пронести через захист жучка «Клубок з ниткою Аріадни» – є. Підключити його до порталу місцевого серверу – виконується. Знати б ще де він в біса знаходиться. Скоріше за все у точках, де можна засейфитись – шпиталі і штаби. Підставлятись під кулю, щоб потрапити до лікарні, не дуже хочеться, тож доведеться йти до штабу. Койот вивів інформаційне меню на внутрішній екран шолома. Яке у нього звання? Рядовий? Нагород немає. Виконаних завдань – нуль. Як потрапити до штабу? «Виконайте першу місію – отримайте медаль з рук старшого офіцера». Круто. Відсидітись десь у норі не вийде, доведеться трошки постріляти.

За будинком зліва запрацювали важкі міномети. Звуки виходів стодвадцяток відлунювали у голові гучними ударами кров’яного тиску. З-за спини лупили самохідні гаубиці. «Кабани» калібром у 152 мм пролітали над головою і зникали у далечині, оголошуючи про своє прибуття вибухами. Койот вже хвилювався, що з такою артпідготовкою йому не залишиться ворогів. Для першої відзнаки треба чотирьох.

Відповідь не забарилась. Такі самі «кабани» полетіли у зворотному напрямку, міни меншого калібру рясно посипались з неба на гори понівеченого залізобетону і битого скла. Це вже гірше. Одна вибухнула геть поряд, піднімаючи стовп пилу навпіл з металевими уламками. Треба вшиватись. Наче прочитавши думки, миттю озвався навушник: «Вперед! Висувайтесь на координати 8.6.0.» Це, мабуть, «старший офіцер». Ну ок. До зустрічі, пане. Медальку приготуйте там. Скоро буду.

Навігатор на екрані шолому показував напрямок, сканер синім позначав бійців невеликого загону, що крокували у тому ж напрямку. Дві бронемашини сунулись з боків, прикриваючи піхоту з флангів. Над головами літали туди-сюди снаряди з мінами, десь ген у горі чулось гудіння важких бомбардувальників – військова романтика третього тисячоліття. Що в ній такого привабливого? Ні, краще коня гарного, меча двуручного і ганятись за лісовими тролями у хащах Чорної пущі. Або зваблювати русалку у Вдовиному ставку – все краще ніж бігати у повному спорядженні зруйнованим містом. Ні деревця, ні квіточки, тільки сірий пил, бите скло і понівечений бетон, з якого стирчить іржава арматура.

Сканер заблимав червоним – виявлено ворожу активність. Та ну! А до цього вони, типу, неактивні були? А хто ж тоді мінами жбурляв? Ну добре. Чотири червоні цятки на екрані перетворити на «деактивовані» і в штаб! Там випустити “жучка” і чекати імперців. Немає нічого простішого. Куля глухо вдарила в броню трохи нижче грудини. Е-е-е? З того боку теж хочуть медалі? От, бляха!

Група розсипалась віялом, відкрила шквальний вогонь і потроху почала просуватись вперед. Кулемети бронемашин з флангів лупили великим калібром, Койот навмання валив довгими чергами вздовж колишнього проспекту у надії хоч когось зачепити з того боку. Ні. Так не вийде. Треба ближче. А як? У цьому клятому екзоскелеті ні на животі не поповзеш, ні навшпиньках не підкрадешся.

А червоних цяток на сканері все більшає, кулі все ближче луплять у напівзруйновані стіни. Одна з бронемашин підстрибнула від вибуху протитанкової ракети і зупинилась, огорнена полум’ям. Згадав, як минулого разу сам так горів, аж пересмикнуло від жаху. Так діла не буде. Піднявся. Вперед і направо за будинок. Швидше! Попереду короткими чергами заторохкотів протипіхотний гранатомет. От лайно! Вибухи у повітрі розкидали тисячі надміцних і гострих голок – такі броню прошивають тільки так. Ще три метри, два. Все, тут не дістануть. Попід стіною до кінця. Там начебто вхід до метро. Якщо не заміновано, то все гут! Під землею через станцію – просто у тил червоним цяткам! А як заміновано? Ну тоді жучка через шпиталь доведеться запускати. Все! Бігом!

***

- Є доступ!!! – загорланив Ромка у мікрофон навушника. Три десятки братчиків з різних кінців країни миттю взялись до роботи. За хвилину ефір заполонили повідомлення.

- Пройшов перший ступінь.

- Захист з’єднань під контролем.

- Другий фаєрвол подолано.

- Підключення до мережі перебрав на себе.

- Ламаю центральний. Потрібна допомога!

- Системи входу-виходу за мною.

- Третій ступінь захисту заблокував. Сюди не лізьте, оминайте.

- Мені хтось допоможе? Головний сервер.

Ще п’ять хвилин і у ефірі все стихло.

- Вітаю, друзі! Система повністю під нашим контролем. Тепер хтось може мені пояснити, що це за хрінь така? – здивований голос у навушнику озвучив власні думки Романа. Отримані дані не вкладались у його голові. Невже це можливо?

***

От тобі і медаль – щось лазером по броні чиркнули і бувай. А стрічечку? Цю ж позначку без лупи і не роздивишся. Щось імперців не видно. Братство мало вже давно захист подолати. Та пусте. Час є. Аби щось важке не прилетіло, бо ховатись особливо нема куди. Лайно, а не гра. Він з ботами бився, виявляється. Тільки й знають, що зайняти позицію і боєкомплект тоннами вистрілювати. За метро ніхто й не подумав. Ну їм же все одно, а от відзнаку за дванадцять ботів могли б і гарнішу намалювати.

- Койот! Ти там живий? – озвався шолом голосом Ромки.

- Живий. Щось ви довго. Де Арсен з військом? Тут купа ботів, яким треба надавати по дупі.

- Арсена поки не буде. Ми тут дещо виявили цікаве. Ти стоїш? Сядь! Чувак, ти в реалі зараз!

- Дуже смішно! Ги-ги. Ти б кидав пити свої антидепресанти, або хоч дозування зменшив.

- Я тобі чесно кажу! Все, що ти бачиш навколо – реальність! А твоя свідомість сидить у роботі. Це якийсь експеримент із військовими розробками. Нова технологія. Пов’язують людську свідомість з електронним мозком безпілотного апарату і використовують цей симбіоз для покращення тактики військових дій. Чувак, ти зараз на полігоні!

- Піддослідний щур? Файно. І що тепер?

- Ми тебе витягнемо. А потім на твоєму аккаунті Арсен зайде. Треба фізично знищити сервер. Усе інше ми підчистимо.

- Може нам краще не лізти до панів з міноборони? Не буди лихо…

- Проблема в тому, що це не наші військові.

- А чиї?

- Північного сусіда…

В ефірі запанувала мовчанка. Зв'язок перервався? Навряд. Якщо Братство щось бере до рук, то вже не випускає.

- Ці маніяки перетворили ціле місто на полігон? – порушив тишу Койот.

- У них забагато територій і замало мізків, - озвався Ромка. - Магадан. Так колись називалось те, що ти бачиш навколо.

- Де шукати сервер?

- Десь у радіусі тридцяти кілометрів. Будівля з найвищою антеною. Саме через неї підтримується зв'язок з юнітами і мережею. Технологія застаріла – WiFi, чи якось так називалась. У нас вже не використовується. Тільки сам не йди. Нехай далі Арсен.

- Я ще не втомився. На мені екзоскелет, броня і я вже тут. До речі, величеньку таку антену бачу десь за кілометр на північ.

- Віталік, не треба! – це щось новеньке. Ромка вперше за останні років сім назвав його на ім'я.

- Та не хвилюйся ти так. У мене класний кулемет, купа якихось гранат, чотири протитанкові ракети за спиною і три кілограми пластиду в заначці. А ще відзнака «за звитягу» на броні надряпана. Зара селфі зроблю – сам побачиш.

- Справа не в тобі. Ці придурки утворили надто жорстке з'єднання свідомості з електронним мозком. Ти підірвеш сервер і… не зможеш повернутись.

Знову тиша в ефірі. П'ять секунд. Десять.

- А Арсен зможе?

- Ні.

- Ну то навіщо платити більше? – Койот рвучко встав, аж зарипіли приводи екзоскелета, приєднав до кулемету новий короб з набоями, переставив запобіжник на короткі черги і вимкнув зв'язок.

***

Холодно. Ніс мерзне. І сонце наче світить, і вітру немає, а мороз аж до кісток пробирає. Дивне місце. Кругом гори в снігу. А дерева зелені і високі. І пахнуть так знайомо. Як же вони називаються? Дуб? Клен? Черешня? Ні. Черешня, то щось смачне, то не дерево. Сосна! Точно! Так, де мій меч? У таких лісах до біса усілякої нечисті водиться! І зілля! Де кляті пляшечки з відьомськими настоями? Амулета десь загубив. Погані справи. Із самою магією з цього лісу можна і не вийти. Хоч би лука якого завалящого з ельфійськими стрілами, то вже більше шансів! Що ж це за всесвіт такий? І чого так холодно? Ніг вже під ковдрою не відчуваєш. Стоп! Під ковдрою? Це що? Реальність? Чому я під ковдрою?

- Арсен! Йдіть вже вечеряти! Зовсім Віталіка заморозиш. Він зроду так довго надворі не гуляв.

Гарна дівчина. Де він її бачив? Чи не дочка Верховного Мага з Імперіуму?

- Нічого! Карпатське повітря цілюще!

Високий чоловік обережно розвернув інвалідного візка і покотив його стежкою униз до дерев'яного будинку, що ховався між пухнастими смереками. У візку, під променями зимового сонця, кумедно мружився легендарний Койот, закутаний до підборіддя у шерстяну ковдру.

Від хатинки війнуло димом і ароматом чогось дуже смачного. Невже рагу з дикого вепра? А ця реальність не така вже й погана. Треба буде тут засейфитись.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>