За дві години до того, як полагодять світ

За дві години до того, як полагодять світ

Понеділок, 25 листопада 2019 г.
Проглядів: 120
Підписатися на комментарі по RSS

18+

Артур сидів на унітазі, у вбиральні великого танцювального клубу, тримаючись за живіт і перелічуючи весь свій запас нецензурних слів. Десь на слові “пиздоуйобський” ледь не заснув. Уже ж далеко не вперше так сидить, давно казав собі “кидай вживати той дибук, від нього ж постійно прибиває до параші”. Але казати легко, а робити — набагато складніше. Тим паче коли вся ця наркота настільки приваблива, а секс під нею в сотні разів приємніший. А що, власне, було в житті Артура, окрім творчости, наркоти і сексу?

Хтось постукав у двері:

— Пане, з вами все гаразд?

Голос був надто приємним, щоб належати людині. Робот, звісно. Певно прибиральник, чи сантехнік, чи поліцейський. Зрештою, тепер всю працю, крім творчої, виконують ці залізяки. Навіть виготовленням роботів займаються роботи. Артур ніколи не виходив за межі житлових комплексів, але часто уявляв ті неосяжні простори, що кишіють безліччю фабрик та заводів з виготовлення побутових дрібниць, роботизованих робітників, сонячних батарей і, звісно, наркотиків.

Його батько, коли згадував про все це, з гіркотою бурмотів “О дивовижний світе новий”. Певно, тому й помер так рано — не зміг прийняти цих гедоністських порядків. Артур не мав таких проблем — він народився вже в ті часи, коли всі люди жили за рахунок автоматизованого світу.

Коли біль у животі пройшов, а в кишковику нічого не лишилось, Артур, молодий дабстеп-музикант, вийшов з убиральні й пішов до виходу з клубу. Опинившись на вулиці, він дістав із кишені трохи ароматизованого канабісу і папірець для самокрутки. Руки жахливо трусились, тому скрутити косяка було складно. Але досвід є досвід, тому вже за хвилину музикант вдихав солодкий дим і йшов ранковою вулицею.

Нічка була драйвовою і після неї не завадило би поспати, але ж він домовився про побачення з однією художницею, і вже за годину мав бути у неї в квартирі. Поспати за годину Артур не встигне, а от закинутись амфетаміном — ще й як. Марафон так марафон.

Він зайшов до невеликої кав’ярні, замовив сніданковий бургер з картоплею та колою і дві доріжки фену. За дві хвилини робот, схожий на велику сільничку на колесах, приніс усе замовлене і до мерзенного милим голосом побажав смачного. Поснідавши та знюхавши фен зі скляної пластини, Артур дістав з кишені смарт-окуляри й перевірив месенджери. Ольга, ця прекрасна художниця, написала йому “Чекаю”. Що ж, він мав ще трохи часу на відпочинок, а спати вже не хотілось, тож музикант увійшов на сайт з новою поезією і почав читати тексти молодих авторів, виставляючи кожному оцінки.

Коли читати набридло, знову вийшов надвір. На вулицях було не так багато людей — більшість або ще розважалася у клубах, або ще спала у квартирах. Біля парку гуляли компанії п’яних літніх людей, вулицями бігали ранкові спортсмени і часом проїжджали молодики на гіробордах. На лавках також сиділи люди, в основному читаючи книги з планшетів.

Батько Артура, цей старий зануда, казав що у цьому “дивовижному новому світі” люди стануть тупими, бо цікавитимуться тільки власним задоволенням. Якби ж він тільки міг побачити ці ряди залюблених у літературу диваків, одразу зрозумів би, що розвиток — одне з тих самих задоволень, від яких багато людей не можуть відмовитись.

Не знімаючи смарт-окулярів, він ішов спокійними вулицями. Керувався навігатором, хоча впорався би й без нього — Артур прожив тут все життя і чудово орієнтувався у цьому різноманітті кольорових та різноформних споруд.

Ольга жила у високому житловому блоці, що за архітектурною формою нагадував готику, але за кольором — символ спільноти ЛҐБТ+, про яку Артур читав у підручнику з історії. Йому погано уявлялось, що в старі часи людей обурював красивий секс між двома чоловіками, а до зміни статі ставились як до тяжкого злочину.

Відкинувши думки про історію, Артур увійшов до будинку, піднявся ліфтом на сьомий поверх і пройшов довгим коридором, шукаючи квартиру під номером 333. Біля однієї з квартир стояла жінка років сорока з приємним обличчям і красивим округлим животиком, що визирав з-під короткої футболки.

— Ви красивий, — сказала вона, побачивши Артура. — Не хочете приєднатись до нас сьогодні? Ми плануємо відпадну оргію!!

В інший день він би погодився. Артуру імпонувала естетика повненьких жінок, але сьогодні він мав настрій лише на Ольгу.

— Ні, дякую. Може іншим разом. У мене побачення.

Жінка стенула плечима і усміхнулась:

— Ну тоді успіхів вам. Але якщо передумаєте — приходьте разом з дівчиною!

Вона підмигнула йому і увійшла до квартири, а музикант пішов далі коридором. Знайшовши нарешті потрібні двері, він натиснув на дзвінок. І вже за кілька секунд на порозі стояла вона.

Ольга не була повненькою, навіть навпаки. Вона мала довгі дреди, маленькі груди і добрі очі. Вона носила короткі фіолетові шорти, жовту майку та кеди. Вона рідко голила ноги, ніколи не користувалась бюстгальтером і цікавилась шумерською культурою.

З точки зору Артура, вона була ідеальною.

— Ти найпунктуальніша людина з усіх, кого я знаю, — засміялась вона. — Прийшов хвилина в хвилину!

— Стараюсь, — зніяковів Артур.

Вони увійшли до вітальні. Приміщення було не дуже великим, але затишним. На шафі тліла ароматична паличка, на стінах висіли картини. Частина з них — роботи самої Ольги. Красиві й водночас химері ілюстрації, де людські тіла переплітались між собою, плавно перетікаючи у геометричні фігури з прямими лініями. Виглядало так, ніби верхню частину картини Ольга писала у стилі Американської готики, але рухаючись все нижче, наближалась до супрематизму.

Жінка добре підготувалась до побачення: на журнальному столику був розкладений цілий арсенал наркотиків. Були там і дибук, і амфетамін, і ЛСД, і білий сон, і пеліна, і крата, і кілька пігулок, з якими Артур ще не був знайомий.

— Почнемо? — з викликом сказала Ольга.

І вони почали. Звісно, з ЛСД. Тут Артур пошкодував, що поснідав — кислоту краще приймати на голодний шлунок. Ще тримаючи марки під язиками, вони втерли собі у ясна трохи крати і винюхали доріжку пеліни. Десь за півгодини, коли марки вже ковтнули, але ефект ще не охопив їх, вони почали читати одне одному улюблену поезію, а між віршами приймали пігулки: спочатку дибук, потім — білий сон, а далі — ті, назви яких Артур не знав.

Коли їх огорнули ефекти від кислоти та пігулок, а порошки додали сил та грації, світ перетворився на місиво кольорів, що пульсували в такт з їхнім, чи то пак з Усесвітовим, серцебиттям. Картини на стінах містили в собі стільки смислової ваги, що вона не вміщалась на полотнах і стікала на підлогу. А вони, чоловік та жінка, стали настільки нестерпно красивими, що від такої прекрасності падали б на коліна богині та боги.

І тоді вони почали кохатись. Він взяв її на підлозі, насолоджувався кожним вигином її тіла, підносив кожен її поцілунок, здригався від кожного її укусу. Від прийнятих наркотиків кожен його рух, здавалось, міняв колір світу. Він відчував її тіло не як людина відчуває іншу людину, а так, як людина відчуває красу Всесвіту.

Вони не знали, що саме цієї миті всю півкулю накрив різкий електромагнітний імпульс, і більшість електронних приладів завмерли.

Коли вони перевернулись і вона опинилась згори, він поклав руки на її стегна і розслабився. З кожним її рухом у світі з’являвся новий колір, а рухалась вона з ідеальним ритмом, тим самим, який вистукує серце Всесвіту. Тим самим, в якому закодовано саме явище задоволення. Тим самим, який все життя шукали найкращі композитори.

Вона лягла на живіт, він увійшов у неї ззаду. Схопив її за дреди, що тепер зміїлися, оповиваючи його руки. Кольори сочилися ними, стікали його долонями, наповнювали смислами кожну клітину його тіла.

Він прискорився. Вона зрозуміла, що кінець вже близько, і допомогла собі руками. І коли вони кінчили — обоє знесилено впали на підлогу і тремтіли від задоволення. Артур був певен, що кращого сексу він ще ніколи не мав.

Після п’яти хвилин лежання на підлозі Ольга раптом різко здригнулася і прошепотіла:

— Бля, щось мені дуже зле…

Артур звівся на ноги, але й сам відчув різке запаморочення. Ольга зблідла, на її губах почали проступати фіолетові плями. Її оголені груди помітно тремтіли.

— Ох ти ж бляха, у тебе передоз?

Жінка не відповіла, але Артур й не чекав на відповідь — схопив свої смарт-окуляри щоб викликати медичного бота. І завмер, бо вперше, одягнувши окуряри, не побачив жодного зображення. “Певно, зламались” — подумав Артур і кинувся до пульта термінових викликів, що висів на стіні. Але пульт не відповідав на жоден дотик.

Ось тоді Артур запідозрив, що вирубило всю електроніку.

Щоб перевірити це, він спробував увімкнути світло. Аби ще більше впевнитись — натиснув на панель активації кондиціонера. Нічого не працювало.

— Чорт, все згасло.

Ольга з очевидним зусиллям повернула до нього голову й здивовано промовила:

— Що?

— Вся техніка. Все згасло, нічого не працює, — він визирнув у вікно. — Всі роботи на вулицях завмерли.

Ольга розплакалась. Він відчинив її шафу, дістав звідти першу сукню, що трапилась до рук, кинув на підлогу.

— Вставай, я тебе вдягну. Мусимо добратися до лікарні пішки.

— А сенс? — жінка продовжувала тремтіти, лежачі на підлозі. — Медичні боти — теж техніка. Якщо їх вирубило, то ніхто мені не допоможе.

— Щось придумаємо, вставай!

Він підняв жінку, так-сяк натягнув на неї коротеньку жовту сукню, перекинув її руку через свою шию і повів її до виходу з квартири. Ось тільки двері з електронним замком, який закоротило, були замкненими.

— От і все, мені кінець, — без особливих емоцій промовила Ольга. — Фініта.

— Не навалюй, добре? Я вмію з таким розбиратись!

Він притулив жінку до стіни, а сам повернувся до вітальні і взяв пластну, з якої вони ще зовсім нещодавно знюхували порошки. Задумавшись, закинув до кишені рештки пігулок та порошків. Повернувшись до коридору, він встромив пластину у щілину між вхідними дверима та дверною рамою, і, вміло натискаючи, рухав замок. Півхвилини роботи, як двері клацнули й відчинились.

Артур підняв Ольгу, що вже встигла сповзти по стіні й сісти на підлогу, і повів її на сходи. Спускатись було складно, бо жінка ледь перебирала ногами. Вільною рукою вона трималась за поручень, але великої користі з того не було.

Між третім та другим поверхами музикант відчув різкий біль у животі й від того зупинився. Клятий дибук, знову. Стримавши різке бажання сходити в туалет, він повів Ольгу далі. Чи, точніше, спробував повести — вона зовсім не перебирала ногами і ледь трималася у свідомості.

— Ох, це буде непросто…

Процідивши ці слова, він підняв Ольгу й закинув собі на плечі. Добре, що він знає ці місця і зможе знайти лікарню без навігатора. Вийшовши з будинку, він незграбно поніс жінку, маневруючи між вимкненими роботами та наляканими перехожими, що допомагали одне одному вибратись з-під вимкненої техніки.

Коли вони проходили повз кав’ярню, Ольга різко виблювала прямо на сорочку та джинси Артура. Її блювотиння мало яскравий фіолетовий відтінок. Від цього видовища нудота підступила і до горла Артура, але він стримався. Натомість посилилось запаморочення, до якого приєднався головний біль. До того ж досі болів живіт.

Клятий-клятий дибук.

Трохи постоявши, щоб нормально отямитись, музикант поніс Ольгу далі. Люди ховались до житлових будівель, розбігались по домівках чи намагались дібратись до близьких. А втім, дорогою Артур не побачив нікого, хто був би серйозно поранений. І, тим паче, жодного загиблого — вочевидь, система безпеки, вбудована у техніку, враховувала такий варіянт подій.

Коли він доніс її до лікарні, сам вже ледь тримався на ногах. Увійшов до першої ж приймальні мед-бота, поклав уже майже непритомну жінку на кушетку і почав роздивлятись вимкненого робота і його інструменти.

— Сказати чесно, Ольго, — почав говорити він, але замовк від хвилі болю в животі.

Запаморочення стало ще сильнішим, все навколо коливалось, як вода, в яку кинули камінь.

— Сказати чесно, — ще раз спробував музикант, — я не дуже шарю в медицині, тому навряд тобі допоможу. Але трохи розуміюсь в електроніці, бо пишу електронну музику і маю справу з апаратурою. Тому я спробую відкачати цього робота, щоб він відкачав тебе. А ти до того часу не смій вирубатись, чуєш?

Ольга не відповідала. Пересилюючи біль, Артур дав їй ляпаса.

— Ти мене чуєш? — гаркнув він.

— Чую, — тихо-тихо відказала художниця. — Але так хочеться спати.

— Тримайся. Потерпи хвилин п’ять. Розкажи мені поки якусь історію.

Він відкрутив кришку на задній панелі робота.

— Блядь, тут все нахуй перегоріло. Десь у них мають бути коробки з запасними деталями. Розкажи мені поки про своїх батьків.

Ольга засміялась, але то був печальний іронічний сміх. Артур тим часом знайшов коробку з деталями й почав витягати з робота якісь металеві циліндри.

— Мій батько, Бернард, помер ще до мого народження, — сказала художниця. — Самогубство. Він був багатим американцем, тому лишив мамі немаленькі гроші, і ми змогли переїхати сюди. А матір… Ліна. Мені все життя здавалось, що вона живе тільки заради мене. У старому світі вона працювала інженеркою на заводі літаків, а коли всю таку роботу віддали машинам, так і не знайшла собі жодного захоплення. Творчість — то явно не для неї.

Артур швидко вкручував нові запобіжники, а закінчивши з тим, взявся міняти головні шини.

— То вона досі так живе? — запитав він.

— Існує, — прохрипіла Ольга. — Слухай, я більше не можу… Я трохи подрімаю.

Йому й самому хотілось дрімати, але зупинитись хоч на мить означало приректи їх обох на смерть.

— Не смій!

Жінка важко дихала, Артур тим часом міняв останню зіпсовану деталь — материнський блок. Скляне око робота засяяло зеленим, він під’їхав до кушетки й просканував Ольгу.

— Надайте додаткову інформацію для постановки діагнозу, — голос у робота вже не був приємним — динамік, вочевидь, сильно зіпсувало імпульсом.

Артур дістав з кишені рештки пігулок та порошків, поклав до спеціальної камери у корпусі робота.

— Ось. Передозування цією сумішшю.

— Ви довго не звертались по допомогу, — спокійно констатував робот. — Вплив речовин на тканини майже дійшов до критичного рівня.

— Вся ваша роботична братія вимкнулась, — відказав Артур. — Тому відкачуй таку, як є.

На мить робот завмер, аналізуючи щось, а тоді почав ставити Ользі якусь крапельницю.

— Ймовірно міська інфраструктура постраждала від ЕМІ. Це не критично, бо через кілька годин до роботи візьметься резервна інфраструктура.

— Тобто, є запасні роботи?

Ольга ще раз виблювала, перехилившись з кушетки.

— Є підземні сховища з резервними ботами. Шанс на успішну детоксикацію — двадцять сім відсотків, — доповів робот. — Вам пощастило, що після прийняття речовин ви мали статеве збудження — це сповільнило їхній вплив і дало вам ці двадцять сім відсотків.

Він поставив їй три крапельниці, а тоді почав підключати до її шиї якісь дроти з липучками.

— Чи означає це, що якщо її збуджувати й надалі, то шанси виростуть?

— Підтверджую.

Артур став з протилежного від робота боку кушетки й поклав долоню на ногу Ольги. Він швидко піднявся пальцями, піднімаючи також і її жовту сукню. Трусиків на ній не було, тож Артур зміг без перешкод намацати її клітор і почати його збуджувати.

В голові паморочилось, і щоб не вирубитись, музикант почав пошепки цитувати улюблені вірші. Біль у животі ставав майже нестерпним, але він продовжував пестити клітор Ольги, а вона все гучніше стогнала, лежачі на кушетці. Відчувши гіркоту в роті, Артур сплюнув на підлогу і побачив, що його слина теж має фіолетовий відтінок.

— Господи, жінко, якою пекельною сумішшю ти нас накачала, — прохрипів він.

Розуміючи, що просто пестити клітор — мало, він увійшов у неї трьома пальцями, а клітор почав збуджувати язиком. Робот продовжував підключати якісь дроти, і всі вони тягнулись до панелі на його спині.

Артур настільки ритмічно збуджував Ольгу, що її стогін поступово перейшов у крик. Його рука втомилась, біль у голові та у животі переходив усі межі, язик занімів. Але зупинятись він не збирався. Якщо він зможе врятувати цю прекрасну жінку, та ще й за допомогою сексу — такі шанси даються раз на все життя.

— Я подам розряд, який виведе всі токсини з її організму і змусить її відіспатись, — повідомив робот. — Шанс на успіх — сімдесят вісім відсотків. Шанс на вціління моїх електронних систем — двадцять п’ять відсотків.

По тремтінню Артур розумів, що Ольга має от-от кінчити. На невеличкому екранчику, що знаходився на грудях робота, з’явилась цифра “3”. Артур прискорився, хоча це викликало ще більше болю. “2”. Ольга обома руками притисла його голову до своїх стегон і затисла її ногами. “1”. Вона тремтіла і кричала.

Все сталося одночасно: оргазм, розряд робота і різка хвиля болю в животі Артура. А ще вибух іскр з задньої панелі мед-бота. Кінчивши, жінка також обмочилась фіолетовою сечею і ще раз виблювала. А тоді перевернулась на бік, припинила тремтіти й мирно заснула.

Артур підвівся, схопився за живіт. Ольгу врятовано, саме час добратись до вбиральні. Саме час подбати про себе. Хоч трохи. Він вибіг у коридор, тримаючись за живіт. Біжучи коридором, ледь не перечепився об одного зі зламаних мед-ботів. Добіг до вбиральні, зачинився у кабінці, спробував різко розстібнути штани, а натомість порвав їх. Сівши, з рештою, на унітаз, він нарешті розслабився.

Світ навколо все більше розпливався. Артур задумався про те, як через кілька годин роботи активуються і покинуть свої підземні сховища, щоб знову полагодити цей зламаний світ. Він думав про музику, думав про вірші, думав про наркотики. Думав, звісно, про Ольгу — про її ніжки, про її стегна, про її груди і про її неймовірні картини.

Думав про свого батька. О, якби цей старий засранець дожив до цього дня — певно тішився би, як дитя. Отримав би доказ, що не можна у всьому покладатись на роботів. Отримав би доказ, що люди стали безпорадними.

Але ж ні, зрештою, Артур зміг врятувати її. А за кілька годин машини почнуть все лагодити, і зовсім скоро місто знову повернеться до звичного життя.

Дивовижний світе новий, чи не так?

З цією солодкою думкою Артур заплющив очі, і біль нарешті пройшов.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>