З туманністю в голові

З туманністю в голові

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 972
Підписатися на комментарі по RSS

Не знаєте ніколи

де «козлик» цей стрибне

купуйте зорельоти

по дев’ять двадцять дев.

 

– Бідолашна Йорі, – сказала вона, – як же вона повернеться?

Чудово. Мене жаліє Мері Ковальчувенко. Дайте тільки до неї дотягнутись! Я їй покажу, хто тут бідолашна!

Я думала дочекатися туристичний чи вантажний зореліт, який забере мене звідси, і родичі нічого не дізнаються. Хто ж мене попередив, що тут буде вона, і все зміниться за один день.

Час завмирає, я знову бачу себе в ангарі, біля красеня-стрибунця, бувалого, але з гарними технічними характеристиками, і хитрий механік мені натякає, що є дещо дешевше, зовсім нове, що не поступається йому, та ще й зовні їх не відрізниш. Переді мною два договори про купівлю, я продивляюся умови, переводжу погляд з одного листка на інший. Все, тепер я утру носа родичам і ровесникам. Я теж буду літати, я не нудний теоретик! Я, що з трьох років вивчала характеристики найпростіших літальних апаратів, я, що в сім цитувала посібник Втенна з усунення аварійних пошкоджень. Я, звичайний геній.

Підписую, полегшено зітхаю. Знаходжу екіпаж, купую спорядження, той же механік запевняє, що все чудово. У дорозі відбувається збій навігації, відмовляє Саме Цей Важіль, і… І от я на цій планетці. Треба ж так попастися. Та Крискці мене засміють. Мій дідусь сказав би, що це витівки Галактичного Шевця. Дехто каже, що то - доля. Та я в це не вірю.

 

Мене не взяли у виставу, присвячену їхньому поетові. Вчителька літератури, Ольга Михайлівна, сказала, що виступатиму на наступний рік. Але одна з дівчат захворіла, це був мій шанс. Я підходжу проситися на сцену, та вчителька хапає за руку Мері Ковальчувенко, що піднялася сходами з їдальні, і виймає їй з рота булочку.

– Ковальчувенко! Ти хоч щось слухала на моїх уроках? – грізно питає цю дурепу вчителька.

– Ну… е… щось, – вичавлює з себе Ковальчувенко.

Ех,  Мері, крім своїх ніг нічим похвалитися не можеш, у нас таких звуть анганар, що означає «чорний келих», тобто яскрава і безглузда річ. О.М. обсмикує дуже короткий джинсовий сарафан цієї анганар, стягує з якогось хлопця частину шкільної форми і вдягає на неї, хоч та задовга і не хоче застібатися.

– Піджак будеш притримувати руками, іди на сцену, на, оце почитай, – вчителька тицяє їй роздруківку нашої вистави і штовхає за куліси.

Мері обережно забирає з парти забуту булку, заштовхує у кишеню чужого піджака і йде до інших учасників вистави.

Здавалося б, звичайна українська школярка. Вона не відмінниця, і я легко обігнала її з усіх предметів. Своєї компанії у неї немає, більшість у класі, та й на паралелі, вважають її дивною. Іноді вона міркує, скільки важить інфузорія туфелька або чи хоче вона зустріти вампіра. Але зараз на сцені, коли вона говорить про заслання Поета, директорка не помічає її короткого сарафану, а ці дурники, наші однокласники, думають, що вона ще й щось вчила.

Чого я так переймаюся через якусь школу? Коли я відремонтую Саме Цей Важіль і заберуся із Землі, усе це стане неважливим!

Після вистави я була засмучена і неуважна. Там, де я приземлилася, дороги розкладав хтось недбалий. Моя вулиця Каштанова то спускається униз, то йде вгору. Не розумію, вони що, не можуть зробити їх рівними?

У тих документах, що їх мій тела, пристрій для навіювання та інших дрібниць, змусив побачити секретарку у школі, сказано, що звуть мене Юлька Рачок, живу я під наглядом бабусі, а батьки постійно у відрядженнях. Звісно ж, насправді я – Йорі з Криску, а мій тимчасовий дім – зореліт типу «Козлик», захований від чужинців.

Я заходжу до себе, вітаюся з Монті і Вірджинією, вони кліпають мені з однаковою нудьгою в ясно-жовтих очах і питають, чи скоро ми вирушимо звідси. Щоб не пояснювати, що процес ремонту Саме Цього Важеля дуже складний і тривалий, я вдаю, ніби втікаю від них у магазин.

– Я куплю хліба і молока, – кажу їм.

Мені здається, що я чую за спиною, як відчиняються двері шлюзу, крізь який я заходила.

Неможливо, думаю я і спокійно покидаю свій зореліт через аварійний вихід (треба ж його часом перевіряти), поки вони не почали вголос міркувати, чи достатньо у мене знань для ремонту.

– Є тут хто? – питає Ковальчувенко.

 

Мері Ковальчувенко любила маму, тата і вчительку зарубіжної літератури Наталю Миколаївну. Іще їй подобався однокласник Діма Юрченко, але за ним бігають усі дівчата.

У навчанні вона закинула спроби когось обігнати десь після п’ятого класу, коли отримала чотири оцінки нижче відмінно. На останній сторінці щоденника школярка вивела зеленою ручкою: «Хай ранковий вітер тебе не обманює: ти не злетиш так високо, як він». А класна керівничка дописала червоною: «Щоденник для домашніх завдань!!!» І розписалася. Гарно вийшло.

У неї була одна віддана подруга, Ірочка Хорук, і раз на місяць вони влаштовували посиденьки в котроїсь вдома, а увечері годинами висіли на телефоні, розв’язували задачки і непомітно починали говорити про однокласників, а там і ніч наставала.

І ще у Мері були тітки. Кожна з них хотіла їй добра, тому радили змінити стрижку і схуднути, заманювала робити уроки, обіцяючи квитки до Історичного Музею, знайомили з дуже чемним сином подруги сусідки, а дружина татового брата, запрошувала полоти город на все літо. Мері впізнавала їх за запахом духів і повчальними інтонаціями: і те, і те в кожної було своє. Часом вона дуже на них гнівалась, а часом раділа, що вони є.

Того дня вона не стала іти з Ірочкою, і не захотіла проводжати ані Антона, ані Мар’яну, з якими їй було майже по дорозі, а вирішила перевірити маршрут, яким ще не ходила.

Мері пірнула у дірку в сітці спортивного майданчика і завернула за ріг на Каштанову вулицю.

Весна, на липах і каштанах, яких тут повнісінько (дивно, правда?), тріпотить молоденьке листя. У неї немає цього року екзаменів, після уроків можна поринути у неробство. Ковальчувенко на переході ловить гав і ледве не збиває місцевий транспорт. Замріялась, ага, напевно, про свого Юрченка. Попереду знайома постать: Юля Рачок (тобто я) впевнено спиняється навпроти сірої огорожі колишнього заводу на пагорбі. Воріт немає, проте сходи з тротуару є. Такі вичовгані бетонні брили в дірочку там, де розкришився бетон. Я стаю на першу сходинку… Каркає ворона, і Мері озирається на звук.

Коли землянка дивиться на сходи, мене вже не видно. І за поворотом немає. І на тому боці дороги теж.

Мері обсмикує сарафан і куцу курточку, коцає камінець кінчиком кеда. Замислюється. Видно, що вирішувати задачки їй складно, це я на алгебрі помітила, та й з фізики… Ковальчувенко рішуче підходить до місця, де я щойно стояла, і, дивлячись тільки під ноги, рушає сходами. П’ять, шість… сім… дев’ять.

Щось шипить у темряві, і Мері робить кілька кроків уперед, перечіпляється через якийсь поріжок, нахиляється, летить вперед, але спритно і майже без шуму приземляється на рівні ноги. Світло б’є їй в очі, школярка наважується підвести голову.

– Є тут хто? – питає вона.

 

Монті і Вірджинія якраз розглядають каталог біжутерії. Розрізняти сестричок легко, хоча на перший погляд вони однакові: у обох дві нижні кінцівки, дві верхні, три жовтих ока на високих псевдоніжках, що ростуть із шиї. До всього, обидві розмовляють із легким акцентом планети 553-б, хоча виросли у сузір’ї Лебедя, як і більшість випускників Навігаційної академії Криску.

– А… – видихає Ковальчувенко.

– Зелені чоловічки, – транслює перекладач, вбудований у стінки зорельоту.

Шлюзова камера вже закрилася з легким клацанням, і тепер здається, що з сірої кабіни корабля-стрибунця немає виходу, хіба через два екрани, на лівій і на передній стіні.

Голос однієї з сестер звучить, ніби хтось дряпає шкільну дошку:

– Землянка! – кривить оком Монті, і зневажливо колупає у долоні чимось схожим на зубочистку.

– Ви хто такі? – на обличчі у Мері подив і розгубленість.

Під стінами розташовані металеві скрині, на екрані моргають вогні і незрозумілі символи, двоє незнайомців, одягнені у зелене, глипають на неї гм… здається, очима. Пахне свіжим хлібом, дохлими шкарпетками і квітковими духами її наймолодшої тітки. Хоча шкарпетками все ж найсильніше.

– Ми – екіпаж корабля «Козлик», – відповідає їй Монті.

Перекладач не передає усіх інтонацій, але навіть анганар почула у цих словах гордість.

– Жартуєте? – обережно перепитує Ковальчувенко, а потім цікавиться: – Я перепрошую, а чого ви в таких костюмах?

Вона дивиться на очі, здається, вже зрозуміла, що ними інопланетянки розмовляють.

– Ми застрягли у віддаленій провінції Всесвіту, а ти питаєш, чого у мене немає запасного костюму? – обурюється Монті.

– Можна було взяти більше речей, – несміливо повертає ліве око ліворуч, до сестри, Вірджинія.

– А можна було не застрягати тут. Йорі не хоче зізнаватися, що не може полагодити Саме Цей Важіль, – єхидно кліпає Монті.

– Капітан так не любить просити про допомогу… – зауважує її сестричка.

Вони скрушно хитають очима у кутом за Монті, де висить табличка невідомою мовою, яку Мері змогла прочитати як «Саме Цей Важіль».

Крім таланту говорити серйозні і натхненні промови, у Мері є чудова здатність ламати надскладні речі.

– Оце важіль? – недовірливо гигикнула Ковальчувенко і торкнулася зеленого вазона, схожого на той, який зачах минулого року в підсобці кабінету хімії, коли його забули забрати на літо.

Буц! Екіпаж, Мері, і кілька не закріплених скринь знялися у повітря. Буц! І все стало на свої місця.

– О ні! – сказало котресь із очей.

– Я якось дивно почуваюсь, – повідомила Ковальчувенко.

Монті не стала зважати на неї і заглибилась у екран. Засунула у нього руки по лікоть, щось заклацало, і вона пригнічено моргнула:

– Ми летимо…

– Куди? – спитала школярка, трохи похитуючись після старту. Волосся у неї стирчало дибки, куртка підскочила, сумка, що раніше висіла через плече, заплуталась ременем у ногах.

– А це невідомо, – опустила додолу очі Вірджинія.

О так, анганар, ти запустила корабель, у якому закладений курс не доходив до Саме Цього Важеля, а той діяв, як «однорукий бандит» – викидав тобі картинки на свій розсуд. Кілька стрибків мого «Козлика» – і ви на одній з населених планет каталогу Шеклу. На щастя, на важелі все ж стоїть блок на Клас Небезпечних, але ти ніколи не знаєш, де саме опинишся цього разу.

Поки тривав політ, Монті і Вірджинія, не вибираючи слів (я з гордістю помітила, що вони перейняли від мене дещо з крискської мови) розповіли усю історію цій дурепі.

Словом, коли Мері Ковальчувенко зрозуміла, що я – це я, і вона не може просто так повернутися на Землю, а я не можу вгадати, де шукати їх, ця пустоголова ляпнула:

– Бідолашна Йорі, як же вона повернеться?

 

Буц! Як і вперше, усе на мить здійнялося у повітря, і так само повернулося назад.

– Облом-3! – оголосив ком’ютер лагідним баритоном.

Мері присіла від несподіванки, а потім вдала, що зав’язувала шнурок. Сестри швидко покопирсалися в екрані і переглянулися. Вірджинія запитала:

– Ти хочеш повернутися на Землю, дівчинко?

А Монті сказала:

– Ти можеш просити Космічну сторожу повернути тебе додому, це їхня справа, оскільки ви ще не маєте своїх представництв на інших планетах. Якщо попросимо допомогти Йорі, вони викличуть її родичів, а вона цього не хоче, так що це тільки для тебе. Запам’ятай: ти маєш знайти Стривожену будку Космічної сторожі.

– Яку будку? – перепитала ошаліла Ковальчувенко.

– Зелену, – Вірджинія заспокійливо поплескала її по плечу.

Мері з осторогою глянула на її долоню:

– Якщо розмовляєте ви очима, то чим ви їсте?

Монті, що знову колупалася у долоні, залишила зубочистку в спокої, і та не впала, бо щось тримало її там. Потім долоня виплюнула зубочистку під ноги, а Ковальчувенко верескнула і відстрибнула подалі від сестричок. Вона могла побитися об заклад, що воно їй недобре посміхнулося, і запевняю вас, так і було. Але Мері була дівчинка смілива (бо такі анганар не бояться нічого, ага), і швидко оговталась. За хвилину вона вже зазирала у скриню, де порпалася Вірджинія.

– Зараз одягаємо скафандри і йдемо шукати будку Сторожі. Там десь і космопорт має бути. Ми, напевно, пошлемо координати на поштову скриньку Йорі із зорельоту, а в космопорті пошукаємо вантажне судно, яке б могло нас забрати, – міркувала вголос Вірджинія.

– Можеш взяти скафандр Йорі, – дозволила Монті. Сестри вже дістали собі дивної форми сірі костюми, з достатньою кількістю наочників, а той, що пропонували їй, лежав на кришці сусідньої. Мері взялася його в руки, на дотик скафандр здався їй хусткою тітки Галі. А от запах був нестерпний.

– А Юльця… Йорі, вона взагалі миється?

– Правило Подкейн, – моргнула їй Монті. – Скільки б їх не чистили, і бувалі кораблі, і вживані скафандри завжди смердять однаково: потом і брудними шкарпетками.

– Він чистий, не вередуй, – безтурботно глипнула Вірджинія.

– А чому Облом-3? – запитала школярка, одягаючись.

– Це його так експедиція Люпусхрумцеля назвала, у них і питай, – покивала оком Монті, перевірила скафандр Мері і спорядження, і вони вийшли на поверхню.

 

Під темним небом тіньової сторони, де на обрії блимають червоні сполохи зірки, у глухій обломській пустелі дують глухі обломські вітри, вітри Облому-3. З ними долітають пахощі і звуки із сонячного боку. Ти помічаєш їх, коли вони штовхають тебе у спину.

Це насправді мила планетка з обертанням 0,9 земного року і гарненьким червоним відтінком усіх предметів на боці, що постійно повернутий до сонця, а густу атмосферу, кажуть, можна було б намащувати бутерброд і їсти, якби комусь захотілося куштувати інопланетну гидоту, якою тут дихають. Мешканці Облому-3 змогли досягнути значних успіхів у залагодженні конфліктів усередині суспільства, тут справді усього всім вистачало. Але істоти, що тут жили, нічим не відрізнялися від інших створінь у Всесвіті і теж мали свої гарні й погані сторони.

Сюди рідко залітали подорожні, опис зовсім не надихав, напевно, тому, що час від часу тут ставалося Страшне божевілля. Дізнатися, коли саме воно стається, було б легше, якби залишалося більше свідків, і якби вони могли після цього щось говорити.

Екіпажу «Козлика» пощастило потрапити саме на початок Страшного Божевілля.

Монті звірялася з показниками теле, який міг підказати, де шукати розумних істот, а Вірджинія пристебнула до свого пояса скафандр Мері і вела її крізь густий темний суп слідом за Монті.

Раптом Ковальчувенко відчула, як її душа легко вилітає з тіла, і вона чує голоси, що сміються і плачуть кругом неї.

– Солов’ї, – стогне вона, – ви чуєте, як шелестить…

Шоломи сестер намагаються перекласти її лепет, а тим часом Страшне Божевілля набирає обертів, Мері втрачає свідомість і падає, тягнучи за собою Вірджинію. Шум посилюється, ніби уся планета щось говорить до них.

Раптом збоку підбігає хтось страшний і високий і рявкає:

– У зореліт її!

– Учителю, але ж… – заперечує несміливо хлопчачий голос.

Високий бере на руки Ковальчувенко, Монті хапає сестру за пояс, і разом з незнайомцями напихаються у шлюз «Козлика».

Буц! Усе на мить зривається зі свої місць, і вони покидають планету, де вирує малодосліджене, невідоме Страшне Божевілля.

 

До звичних корабельних запахів додався клей для шоломів і дезодорант. То тихше, то голосніше говорив суворий бас:

– А ще, мій любий друже, змушений повідомити тебе, що місія провалена. Таємниця Страшного Божевілля лишається таємницею. З повагою, залишаюся вірний твій підлеглий агент Космічної розвідки, майстер шоломів Ніколас де Буре.

– Хіба не можна сказати кілька слів, а не диктувати цілісінький лист? – скреготіла Вірджинія.

– Майстер де Буре поважає епістолярний етикет, – з іронією прокоментував юний Кастеля, ровесника Мері, з яким вона ще не встигла познайомитись.

Монті зневажливо кліпнула і схилилася над Мері:

– Землянко! Ти чуєш мене?

– Де я? – Мері розплющила очі і помітила навпроти себе три жовті цятки з чорними зіницями. Відповідь сама спливла у її пам’яті, і школярка рвучко сіла.

Вийшло у неї не дуже. Ніколас де Буре підхопив її під плечі однією рукою, а іншою почухав червоний гачкуватий ніс, поправляючи окуляри.

– Стільки місяців чекання! Я навчився варити обломський суп, схожий на кашу, майструвати дискотечні шоломи для тих, хто в тренді, і, зрештою, плескати по спині глухий обломський вітер. І все псу під твіст! – сказав майстер шоломів.

– Але ти не винна, – зітхнув він, – це Доллі.

Майстер був трохи старший за її батьків і говорив з такою гіркотою, що Ковальчувенко стало його шкода. Вона бадьоро озвалася, обережно встаючи: – З вашим перекладачем щось не так: мало бути «під хвіст» і «доля».

– Це не перекладач, – обережно шепнув їй Кастель, – майстер плутає слова, коли, гм, хвилюється.

І він, і його вчитель були подібні до землян, та так воно і було. Таємна розвідка обирає собі рекрутів з найдивніших куточків Всесвіту, а де Буре сумував за рідною планетою, і підмайстра, щоб було на кого гиркати, вибрав собі із Землі. Нам, геніям, треба часом простак-співрозмовник.

– Що зі мною було? – спитала Мері.

– Схоже, ти легко піддаєшся гіпнозу, і Страшне Божевілля передалося тобі від місцевих мешканців. Цікава деталь, це згодиться для звіту, – задумався майстер. – Але вплив був таким сильним, що ти зомліла, перш ніж щось зробити. Шкода, це згодилося б для спостережень, – він невдоволено скривився.

– Ви занадто поспішили її рятувати, – радісно блимнула Монті одразу двома очима.

Мері пересмикнуло – схоже, почуття гумору у Монті і її долонь однаково сумнівне.

– А як же Стривожена будка? – спохопилася Ковальчувенко.

– Не переймайся, її на Обломі знесли під час минулих Божевіль, – відповів Кастель і щиро усміхнувся.

Мері зітхнула, а потім рішуче сказала: – У космосі дуже страшно самому. Ми маємо повернутися за Йорі!

– Ви не хочете викликати Сторожу, щоб не привертати увагу її родичів, то я допоможу вашій панні у позаробочий час. Його у мене тепер багаття, – недбало буркнув де Буре. – До речі, ви не думали знайти майстра зорельотів?

За хвилину було складено план: сестрички вибирають вантажний корабель для плану «Б», а де Буре шукає, хто б відремонтував корабель. Ковальчувенко сказала, що, якщо полагодити зореліт, то й Стривожену будку їй шукати не треба.

Впродовж десяти хвилин Вірджинія натхненно копирсалася в екрані, Кастель розказував Мері про місця, де йому вдалося побувати з майстром, Монті перевіряла спорядження, а де Буре зосереджено хропів, коли почувся черговий буц, і всі злетіли в повітря і приземлилися на долівку.

– Бамбур! – оголосив комп’ютер.

 

Де Буре і Кастель потрапили на «Козлик» з власними скафандрами, але зараз майстер задоволено пирхнув собі під носа і впакував їх один за другим у рюкзаки:

– Нарешті можна пороїтися без скафандру! Тут майже земна атмосфера і сина тяжіння.

Вірджинія і Монті діловито складали шматочки блискучого каменю з гравіюванням у мішечки на поясах, щоб домовитися з капітаном якоїсь вантажівки.

Мері нетерпляче тупцяла біля шлюзу.

– До речі, чому «Козлик»? – спитала вона знічев’я.

– Треба розказати тобі легенду про Галактичного Шевця! – жваво відгукнулася Вірджинія.

– Не треба, – одразу ж заперечила Монті й закотила очі, мовляв, це було б надовго.

– Це назва типу кораблів. Вони рухаються стрибками.  Це схоже на шов «козлик», коли стягують краї простору, або рух  тварини, «козлика», що стрибає з берега на берег, – усе ж пояснила її сестра.

Цього разу вони пройшли крізь шлюз двома групами, щоб не товктися у тісноті усім разом.

Вуха майже одразу захопила нав’язлива пісенька, що лунала з найближчої ятки.

– Тримай, – Монті одягла Ковальчувенко на зап’ясток браслет, і слова стали зрозумілими.

То була була пісня про кохання, у якій шість слів повторювалися у різній послідовності.

Мері застогнала: – Місцева попса – жахлива!

– Не місцева. У бамбурській мові тільки одне слово, у них воно має більше мільйона відтінків завдяки правильному інтонуванню та міміці, – бадьоро повідомив де Буре.

– Ми готуємося пройти крізь натовп, мій хлопче, – попередив він свого учня, – Їх цікавить торгівля і брухт, непотріб і усе, що продається. Тримайся біля нене, – застеріг він Мері.

Монті і Вірджинія ввічливо схилили очі на прощання і рушили у вир істот різного розміру, кольору і гучності, з якою вони торгувалися.

– Добре, що ми поселилися  поруч зі звалищем, жадно знайти безлюдніше місце, хіба біля Центральної бібліотеки Бамбуру. У них тут немає будівель, вищих за два потрохи, і повно туристів, – буркав під ніс де Буре, штовхаючись ліктями.

Кастель тим часом розказував на вухо Мері: – Кажуть, якось загубився турист із Мельмаку, поки знайшли, у нього почалися голодні галюцинації, омлети з вусиками ввижалися.

– Ой, а це що? – Ковальчувенко, як і всі дикуни, відволіклась на блискучу штучку з блимавками і кольоровими скельцями, що співала ніжним голоском.

– Що за дитсадок! Звичайний слинохід, – крикнув на неї майстер шоломів.

– Це справді труський слинохід, – підтвердив Кастель, – крута штука, – він продовжував коментувати ятки, мимо яких вони пробігали з помірною швидкістю до десяти метрів на хвилину, нахабно розпихаючи перехожих.

– Якщо до відльоту залишиться час, я покажу тобі, хочеш? – він озирнувся на Мері і спинився.

Ковальчувенко зникла.

– Нічого, – крикнув йому де Буре, – знайдеться. Всі дороги ведуть до аеропорту.

О, я, Йорі з Криску, з ним цілком погоджуюсь.

 

Мері тільки на мить відпустила руку Кастеля, і вже загубила його і пана Ніколаса.

У складних ситуаціях Ковальчувенко звикла діяти, але зараз завмерла. Вона стояла серед інопланетян і намагалася не зважати на їхню форму, їхній колір, запах і звук. Хтось вкритий слизом, хтось з колючками, хтось зовсім як людина, тільки скелет назовні. Чомусь було страшно поранити котрогось із них. Вона не відчувала огиди чи страху, тільки зовсім не знала, як з ними поводитися. Подумала, чи могла б звикнути. Чи могла б досягнути чогось. Чи могла б залишитися…

Мері заплющила очі. Згадала про маму, тата і усіх далі за списком. Здивувалася, що вже кілька годин не вигадувала, як вручає атестат з усіма «відмінно» тьоті Галі. Потім уявила, що іде Каштановою вулицею і минає ті сходи. Спускається далі, далі, і потрапляє у незнайомі їй провулки, де повнісінько людей. Вони шумлять, тупотять і слухають пісні з шести слів. Ковальчувенко розплющила очі, розставила лікті, притисла шкільну сумку до живота і пішла.

Вона блукала вулицями Бамбуру заледве годину, але і та здалася їй нескінченною. Раптом ряди яток стали густішими, а над головою щось мелодійно рявкало.

– Оголошення Космопорту, розшифрування неможливе, – прошепотів її перекладацький браслет.

Мері помітила над собою динаміки, а ще за кілька кроків її почали ловити і тягнути за собою водії таксі, що полювали на туристів, і місцеві, що стояли з табличками «житло недорого».

Землянка пірнула під велетенські барвисті кручені колони Космопорту Бамбуру і першим, що вона побачила, були ряди скляних кабінок. «Для спілкування», повідомляли таблички. У одній з них високий дядько у синьому елегантному костюмі з квіткою над кишенькою кричав на Ніколаса де Буре.

Слів не було чути, але те, як здригався майстер шоломів, як червонів, коли його співрозмовник набирав повітря, аби продовжити, стискав окуляри в долонях, коли той випльовував короткі фрази, – усе вказувало на те, що…

– Мій дідусь, керівник Космічної розвідки Йорас з Криску, не вміє стримуватись, коли лає підлеглих, – сказала я, з гідністю випливаючи з-за спини Ковальчувенко.

Поруч зі мною Кастель стривожено позирав на свого учителя, але не забував оберігати мою сумочку, яку я йому довірила, від загребущих лап кишенькових злодіїв.

– Юлька! – Мері кинулася мені на шию. – Ти звідки?

Не люблю я обійматися з ворогами, але, якби я стягувала її з себе, мій вигляд зіпсувався б ще більше. Я досі була у їхньому шкільному одязі, бо ще не мала змоги потрапити на свій зореліт. Хто додумався лишити його біля звалища?

– Я ввімкнула аварійний передавач у сережці. Дідусь подарував, – з неохотою повідомила я.

– Майстер сказав, що усі дороги ведуть до аеропорту. Я радий, що ти знайшлася, – Кастель щиро всміхнувся до Ковальчувенко, і я вирішила, що це дуже люб’язно з його боку.

У скляну стінку, за якою тривала напружена розмова, постукала Монті, дідусь помітив рух і збирався рявкнути, щоб не заважали, але впізнав мій екіпаж. Керівник розвідки і таємний агент вийшли з кабінки для спілкування, і дід кинувся тиснути руки сестричкам, які берегли його онучку від нерозумних вчинків. Мері підстрибувала щоразу, як Монті і Вірджинія простягали йому долоні.

Ми підійшли до них.

Дідусь сказав:

– Бачу, ви подружилися.

Я мугикнула щось у відповідь. Мері досі висіла на мені.

– Ти ж не хотіла казати родичам, – сказала вона.

– Я приймаю виклик долі, коли немає іншого виходу, – повагом промовила я.

– Це моя онучка! – розчулено оголосив Космопорту Йорас з Криску, і звернувся до Ковальчувенко:

– А Ви, юна панно, не турбуйтеся: Космічна сторожа поспілкувалася з Вашими рідними та знайомими, усі вони забудуть про Ваше існування до Вашого повернення.

Мері, що вже відпустила мене і сумирно стояла поруч, здалася мені пригніченою, дідусь теж це помітив.

– Але, варто тобі з’явитися, – м’яко сказав він їй, – як твої сім’я і всі друзі знову будуть поруч.

Де Буре, серйозний і насуплений, забрав Кастеля десь убік і про щось із ним говорив. Монті і Вірджинія стали прощатися.

– Ми знайшли торгівельний корабель, якому бракує помічника капітана. І вони беруть Монті! – повідомила Вірджинія.

– А ти? – одночасно спитали ми з Ковальчувенко.

– А їй вистачить коштів, щоб облаштувати ятку у торгівельних рядах Бамбуру, – моргнула усіма очима Монті.

– Скромну крамничку прикрас, – безтурботно прокліпала її сестра.

Що ж, вони вирішили йти своїм шляхом…

– Мері! – гукнула я, – Мері, чи не погодишся ти стати секретарем Космічної розвідки? Дідусь Йорас повідомив, що їхній секретар втекла з таємними документами, і потрібна тимчасова заміна, – пирхнула я зневажливо, аби показати, що я думаю про цю їхню організацію.

Дід тихо додав:

– Ти гарно впливаєш на нашу Йорі. Їй складно заводити друзів.

Де Буре, що непомітно повернувся з Кастелем, втрутився у розмову:

– Ну що, якщо ти точиш повернутися на Землю, дичинко, то ми зараз рушаємо.

Кастель виглядав розгубленим і повернув сумку, не дивлячись на мене.

Мері ніби прокинулась і спитала:

– Щось трапилось?

Йорас з Криску відповів за них:

– Агентові де Буре заважає його прикриття, тож він мусить заглибитися у нове завдання, не згадуючи про своє минуле, про Землю.

– Я не буду вчитися на майстра шоломів і стану звичайним школярем, – озвався Кастель.

– Не може бути! – вигукнула я.

 

Через годину мій «Козлик» відбуксували на вантажівку до Криску. Зореліт, винайнятий Ніколасом де Буре, майстром шоломів і таємним агентом Космічної розвідки, швидко летів з Бамбуру назустріч новим небезпекам. Йорас з Криску віддавав накази з рубки надшвидкісного корабля Залисишсябесфоста, гордості крискського флоту.

Мері і Кастель роздивлялися зорі крізь оглядовий екран.

– Знаєш, я багато чого хочу досягнути, – сказала Ковальчувенко, – а ти?

Кастель зробив крок уперед і відповів:

– Я… я не хочу всього і одразу. Я хочу шматочок цього, – він показав на мерехтіння світла у порожнечі за бортом.

– Ну що ви тут кваситесь? Будуть вам пригоди, розваги, і ви зможете досхочу захоплюватися мною, коли я все-таки вирушу у самостійну подорож на власному зорельоті, – сказала я, скуйовдивши жахливу стрижку цієї Ковальчувенко і хапаючи Кастеля за плече.

Мері почала голосно обурюватися, а Кастель, тепер учень Навігаційного ліцею при Навігаційній академії Криску, усміхнувся мені, як тільки він уміє.

Дідусь зазирнув перевірити, як тут наші дорогі гості. Я помахала йому. Ми утрьох їм усім ще покажемо!

 

Галактичний Швець, що з’єднує краї часу та простору, з туманністю в голові, зорями на плечах і чорною дірою замість шлунку всотував нитку у велетенську голку і готувався зробити новий стібок.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>