Віртуальна компаньйонка

Віртуальна компаньйонка

Понеділок, 3 квітня 2017 г.
Проглядів: 340
Підписатися на комментарі по RSS

Андрій прокинувся від дзвінка під вухом. Праве плече нило тупим болем. Чоловік вимкнув будильник на смарт-браслеті і підвівся з ліжка. Подивився на праву руку. Вірніше на кіберпротез. Хромовані пальці, виблискуючи в променях вранішнього сонця, стиснулись в кулак. Свідомість механічно порпалась у мозку, намагаючись згадати нічне сновидіння. Здається, Андрію знову снився бій, в якому він втратив руку і обидві ноги. Як морок з глибини, зринули спогади.

Вони з напарником рухались на підмогу своєму підрозділу в передмісті Ростова. Оминаючи розкидані бетонні уламки, швидко рухались до точки зіткнення. Зненацька вгорі загудів рій смартмін. Напарник ледь повернувся до Андрія і їх накрило. Потім він лиш пам'ятає, що лежав у калюжі власної крові і спостерігав, як тіло напарника смикається в агонії, підіймаючи куряву. Крізь тріснуте скло шолому порожньо дивляться сині очі. Це снилося щоночі, як настирне нагадування про ті події.

Скинувши ковдру, Андрій глянув на протези ніг. Серце спокійно б'ється в грудях. Спогад про бій був лише спогадом. Як зациклене відео.

У ванній кімнаті тихо хлюпає вода. З дзеркала на Андрія дивиться худорляве, заросле щетиною обличчя. В чорному короткому волоссі тонкі нитки сивини. Порухом руки Андрій вимкнув воду. Дістав з кишені пом'яту пачку, витрусив цигарку, затиснув між зубами і підніс вогник запальнички. Глибоко затягнувся. Сизий дим заповнив санвузол. Увімкнулась витяжка. Чоловік посміхнувся відображенню в дзеркалі.

Сидячи на кухні та жуючи бургер з фуд-принтера, Андрій дивився повтор вчорашньої серії онлайн-шоу про колонію на Марсі. В них сталась якась надзвичайна подія і загинуло двоє клонів-різноробів.

Допивши гірку синтетичну каву, Андрій накинув куртку і вийшов з квартири. На сходовому майданчику сиділа пара. Обом явно менше шістнадцяти. Коли Андрій проходив повз, дівчина хихикнула і затулила рота долонею. Обличчя хлопця застигло в тупому блаженстві.

Андрій вийшов на подвір'я і попрямував до гаражного боксу. Поруч зі сміттєвими баками лежав безхатько і щось мурмотів собі під носа. Біля воріт боксу лежала чимала купа пивних бляшанок. Андрій ногами повідкидав їх і приклав смарт-браслет до замка: клацнуло і ворота безшумно відчинились. Всередині стояв старенький електроцикл "Фенріс". Активувавши панель приладів, Андрій перевірив заряд акумулятора. На сьогодні вистачить. Чоловік сів на електроцикл і надягнув шолом. На склі відобразились показники роботи електроцикла. Мотор тихо загудів, Андрій крутнув руків'я акселератора і "Фенріс" блискавкою вирвався з боксу.

 

Вчора Андрій знайшов собі роботу – бета-тестер віртуального компаньйона. Гроші не аби-які, але хоч якесь доповнення до тієї допомоги, що виплачується йому, як ветерану.

Офіс розробника знаходився в нетрищах. Андрій сам жив на периферії міста, але в таких занедбаних кварталах ще не бував. Залишки асфальтового покриття клаптями вкривали розбиту дорогу. Повз промайнула будівля, на даху якої виросло дерево. Обабіч дороги нестерпно смерділа велетенська купа сміття. В ній порпались троє обірванців, що скидались на безхатьків, але цілком ймовірно то були місцеві жителі. Обережно оминаючи ями, Андрій раз-по-раз звірявся з навігатором.

Із-за рогу з'явилась приземкувата будівля із заґратованими вікнами. Поруч за огорожею з металевої сітки стояли кілька електрокарів. Андрій під'їхав до паркування. Перед входом на іржавій бочці сидів підліток років дванадцяти-тринадцяти: півобличчя сховане за нейроінтерфейсом, на вустах блаженна посмішка, руки розставлені в сторони, ніби крила.

– Тут безпечно паркуватись? – Андрій зняв шолом і підійшов до хлопця. В того враз зникла посмішка, руки сплелись на грудях.

– Розмовляй з дроном, – зневажливо кинув він.

Згори спустився квадрокоптер і зависнув над головою.

– Я лишу тут свій електроцикл.

Дрон спустився нижче і підлетів до обличчя Андрія. Потік повітря скуйовдив волосся.

– Є біткоїни?

– Ні.

Хлопець роздратовано промимрив: "Знов конвертувати", – і зіскочив з діжки. Дрон левітував над його головою.

– П'ять інтер'юнітів, – хлопець підійшов ближче і простягнув руку. На зап'ясті блимнув зеленим смарт-браслет. Андрій активував свого і кількома кліками перекинув хлопцю гроші. Під нейроінтерфейсом розпливлась задоволена посмішка.

– Двоколісник буде в безпеці, – хлопець знову видерся на діжку і розставив руки. Дрон різко майнув угору.

Андрій поставив електроцикл поруч з пошарпаною "Теслою" і попрямував до будівлі.

З дверей вийшла огрядна жінка, зиркнула на Андрія, поправила зачіску і обережно спустилась сходами. Позаду крізь шурхотіння лопатей дрона долинув серйозний голос хлопця. Андрій відкрив двері. Колишній будинок побуту зустрів його тьмяним світлом в коридорі та облупленими стінами. Крім перукарні і хімчистки тут розташовувались кілька дрібних стартап-компаній. Андрій знайшов двері з табличкою "Віртуал Ко".

Офіс компанії нагадував житлову кімнату. Біля дверей лежав якийсь мотлох чи то сміття. Серед кімнати стояв потрісканий письмовий стіл, геть завалений запчастинами комп'ютерів, серед яких валялись залишки піци. Поруч з розсувними дверима, що вели, мабуть, в іншу кімнату, стояла вузька кушетка. Фудпринтер блимав червоною лампочкою, попереджаючи про закінчення харчової пасти. Смерділо гореним пластиком. Андрій причинив двері. Хлопець, що сидів за столом в напівоберта, навіть не поворухнувся. Він витріщався на великий екран на стіні, що показував дощ. Андрій підійшов ближче. Зі скроні хлопця стирчав конектор, від якого зміївся дріт і зникав десь під столом. Андрій стукнув кулаком по столу. Очі хлопця блимнули, він повернув голову і глянув порожніми очима на прибулого. Потім його пальці конвульсивно стиснулись на конекторі і витягнули довгий штир. Хлопець усвідомлено подивився на Андрія, губи розтягнулись в посмішці, показуючи нерівні зуби.

– Доброго дня! – простягнув той руку, не встаючи з крісла. – В якій справі?

Андрій, не відповівши на привітання, сів на стільчика.

– Я так розумію, ви прийшли протестувати мого віртуального компаньйона?

– Так, – Андрій демонстративно поклав на стола механічну долоню.

Програмер зиркнув на долоню, глянув Андрію у вічі і натягнуто посміхнувся.

– Расті-джанку? – кивнув на купку темно-коричневих капсул біля почорнілої плати.

– Не вживаю.

– Окей, а я закинусь, – програмер взяв одну капсулу і кинув до рота.

– Отже, – хлопець розсунув бедлам на столі і поставив на вільне місце коробку, – це – окуляри доповненої реальності з моєю прогою.

– А лінз немає?

– Після тестування портую на лінзи. – хлопець підсунув коробку Андрієві. – Окуляри доповненої реальності юзали?

– Так.

– Окей, – занудно промовив програмер, – зареєструєтесь на моєму сайті, отримаєте код активації продукту та повну інструкцію тестування. Біткоїни отримаєте за три дні після активації. За тиждень скинете звіт і повернете окуляри.

Андрій стояв на порозі будівлі, тримаючи під пахвою коробку. На іржавій діжці сидів хлопчина і шалено натискав кнопки джойстика. Між губами під нейроінтерфейсом стирчав кінчик язика. Дрон лежав поруч. Андрій, вже підходячи до байка, озирнувся. Пацан задер на лоба нейроінтерфейс і дірявив його поглядом. Надягнувши шолом, Андрій сів на "Фенріса".

 

Надвечір Андрій дістав коробку, поставив її на стіл, сів на табурет. Взяв зі столу пачку цигарок і витрусив з неї останню папіросу. Запаливши, смачно затягнувся. Відкрив коробку. В пінопласті лежали окуляри. На сріблясто-дзеркальній поверхні скелець відобразилось викривлене обличчя Андрія.

Девайс активувався без проблем. Під'єднавшись до мережі, Андрій увійшов на сайт розробника, зареєструвався і за мить отримав активаційний код та купу довідкової інформації. Швидко проглянувши інструкцію, викликав програму промовивши: "Агата, окей". Очевидно так звали компаньйона. Чи то компаньйонку. В просторі по той бік столу матеріалізувалась постать дівчини. Сіра кенгурушка мішком висить на худорлявому тілі. Крізь дірки в джинсах видно коліна. На ногах важкі коричневі черевики. Коротке блакитне волосся недбало скуйовджене. Сині очі не кліпаючи дивляться на Андрія. Поруч вискочило віконце активації.

– Активувати програму, – промовив Андрій. Віконце заблимало. – Код активації 59К13АС. – Цифри та літери заповнили віконце. – Окей.

Віконце зникло, дівчина кліпнула. Обличчя прорізала натягнута посмішка.

– Привіт! – між губами блиснули білі зуби. – Віртуальний компаньйон версія 0.9.3 до ваших послуг.

– Синхронізуйся з мережею і моїм смарт-браслетом.

Компаньйонка на мить завмерла, потім знову сяйнула посмішкою.

– Андрію, який рівень спілкування ви оберете: офіційний, товариський, панібратський?

Андрій затягнувся.

– Товариський.

Обличчя дівчини розслабилось. Вона зробила крок уперед і поклала долоню на стіл. Пальці пробіглись по стільниці, ніби компаньйонка хотіла відчути на дотик пластикову поверхню.

– Мене звати Агата. Прочитати інструкцію до користування?

– Ні.

– Ти куриш? – компаньйонка ніби тільки помітила в зубах Андрія цигарку. – Це ж шкідливо!

Андрій пхикнув димом, підвівся і пробурмотів: "Цього мені ще не вистачало". Підійшов до холодильника, дістав банку пива.

– А в тебе є дівчина?

Андрій лише похитав головою і промовив:

– Компаньйонка, вимкнутись.

Обриси дівчини затремтіли і зникли.

Від розмови з Агатою Андрій чомусь збудився. Не гаючи часу, набрав номер Діани. Та миттю примчала на виклик. Навіть не привітавшись дівчина потягла Андрія до спальні. У них був такий ритуал: до сексу не розмовляти.

Андрій почав роздягатись. Дівчина підійшла до ліжка, розтріпала довге чорне волосся і повільно стягнула спідничку. Мереживні трусики щільно облягали тугі стегна. Андрій скинув одяг і завмер, милуючись апетитними формами. Діана зняла футболку. Її зелені очі невідривно спостерігали за реакцією Андрія. Пальці розстебнули ґудзик бюстгальтера. Пишні груди гойднулись і вислизнули з комбінації. Діана повернулась задом, нахилилась і повільно почала стягувати трусики. Вони ковзнули по її округлих сідничках і сповзли додолу. Дівчина підійшла до Андрія, заглянула у вічі і взяла член в руку. Почала повільно водити вгору-вниз. Андрію перехопило подих. На мить йому здалося, що на нього дивляться сині очі Агати. Він струснув головою, ніби відганяючи мару і міцно стиснув сідниці дівчини. Від кінчиків пальців протезу до плеча пробіг електричний імпульс. Зелені очі дівчини затяглися поволоко, на обличчі з'явилась хтива посмішка. Вона відпустила член, повернулася і залізла на ліжко. Схилилась на лікті, прогнула спинку і звабливо глянула на Андрія. Той підійшов і схопив її за талію. Рвучко увійшов у неї. Діана млосно зітхнула. Він почав рухатись вперед-назад, нарощуючи темп. Член то з'являвся, то зникав між губами розчервонілого лона, а сідниці від ударів стрясалась, породжуючи в Андрія ще більшу хіть. Діана тихо стогнала від задоволення. Нарешті він завалив її, міцно притиснувши до ліжка. Дівчина млосно зітхнула. Важко дихаючи, Андрій відкинувся на подушку.

– Як там твій "трахомобіль"?

– Не "трахомобіль", а електровен "Мрія". Завдяки тобі ще бігає. – Діана підвелась з ліжка і підняла з долівки бюстгальтер. – Все хочу спитати, чому ти не покриєш протези біополімером? Я розумію, що так до стобіса круто, але ж вони холоднющі!

Андрій подивився на протез, стиснув і розтиснув пальці.

– Кімнатної температури.

Дівчина зиркнула на Андрія, – Ти як довбаний клон! – різким рухом натягнула спідницю, надягла футболку.

– В тебе хоч є чим розрахуватись?

Андрій активував смарт-браслет.

– Ображаєш. – Переглянув рахунок. – Дідько! Допомога не надійшла.

Дівчина співчутливо глянула на Андрія і мовчки простягнула руку на якій блимав зеленим смарт-браслет. Андрій перекинув суму на рахунок повії і супроводив її до дверей.

– Тримайся! – Діана провела пальцями по протезу і вийшла.

Андрій повернувся до спальні, завалився в ліжко і заснув.

 

Вранці Андрій прокинувся від дзвінка будильника. Подивився на смарт-браслет. Сьома ранку. Нехотя підвівся з ліжка і поплентався до санвузла.

Вже на кухні активував фуд-принтер і кавоварку. Увімкнув телевізор. В кримінальній хроніці повідомляли, як група клонів-прибиральників байдуже спостерігала за скоєнням вбивства. Андрій миттю перемкнув канал на реаліті-шоу про колонію на Марсі. Білява дівчина в помаранчевому комбінезоні радісно доповідала про врожай картоплі, вирощеного на марсіанському ґрунті. Позаду неї, за склом, розгорталась пагорбиста рівнина червонястого кольору. Доївши шматок піци, Андрій одягнув окуляри і сьорбнув кави. Активував Агату.

– Агато, мені вчора не надійшла соцдопомога. Виясни причину.

Дівчина сіла на стільчик і занурилась в мережу. Андрій допив каву, зім'яв стаканчик, кинув на стола. По телевізору показали нову партію клонів для роботи на Марсі. Андрій вимкнув телевізор.

– Імейлом надійшло повідомлення. Сьогодні потрібно під'їхати до центрального офісу соцзабезпечення.

– Де він?

– В центрі.

 

В приймальні головного по контролю за соцвиплатами сидів пацан і активно жестикулював. Андрій таких називав "чаклунами". Його райдужки підсвічувались зеленим, а руки пурхали в повітрі, ніби виконували складне закляття. Розфокусований погляд нагадав погляд стирчка-програмера.

Андрій підійшов до реєстраційного терміналу і приклав смарт-браслет. На екрані висвітився його номер і час, коли приймуть. Повернувся у крісло.

– Дивно спостерігати за ним, – промовила Агата.

– Не дивніше ніж те, що для сторонніх я зараз розмовляю сам з собою.

Андрій зручніше вмостився в кріслі і звернувся до хлопця:

– Давно користуєшся нейроінтерфейсом-7?

Хлопець похмуро глянув на Андрія, не припиняючи жестикулювати.

– Не заважай. Я працюю.

– Кращого за мене співбесідника ти не найдеш, – єхидно зауважила Агата.

В цей час над дверима з'явилось запрошення. В кабінеті за столом сидів огрядний чоловік. Велика залисина на чолі рясніла потом. Краватка з'їхала набік. Здається в кабінеті не працював кондиціонер. Чиновник відірвався від монітора і підвів очі на Андрія. Потім знову втупився в монітор.

– Ви в якій справі?

Андрій підійшов і сів на стільчик. Чиновник з-під лоба глянув на нього.

– Стосовно невиплати допомоги.

Чиновник мовчки вказав на реєстратор.

– Авторизуйтесь.

Андрій простягнув смарт-браслет до сенсорної пластини на столі.

– Ну у нього й пика, – голос Агати лунав ніби ззаду, – він, мабуть, жере цілий день. Поглянь, он крихти на столі.

Чиновник пробігся пальцями по клавіатурі.

– Вам потрібно принести довідку з військкомату про те, що ви втратили руку й ноги під час бойових дій.

Андрій здивовано глянув на чиновника.

– Там є довідка в електронному вигляді.

Чиновник важко глянув на Андрія.

– Потрібна паперова довідка.

Щось в голові Андрія ніби перемкнуло. Він різко схопив чиновника за потилицю і вдарив обличчям об стіл. На клавіатуру бризнула кров.

– Ти що робиш?! – заверещала компаньйонка.

Чиновник очманіло підвівся, подивився на Андрія і торкнувся розквашеного носа. Від болю його обличчя скривилось.

– Я тебе в тюрмі згною! – прошипів він. На губах лопнула булька крові.

Андрій стиснув кулак, розвернувся і вийшов з кабінету. Хлопець в приймальні все ще махав руками.

– Ти ідіот? – голос Агати неприємно різав вуха.

Андрій вискочив у коридор і з розгону зіштовхнувся з чоловіком. Вірніше з клоном. В того над бровою сірими смужками виділявся штрих-код. Додолу впав планшет.

– Пробачте, пане, – потупив очі клон і схилився підняти девайс. Андрій лише озирнувся, вскочив у ліфт і натиснув кнопку.

– У тебе проблеми із спілкуванням із людьми. Добре, що мені ти не можеш дати по пиці.

Андрій промовчав. На виході його вже чекав поліційний патруль.

 

Андрій сидів на задньому сидінні поліційного електрокара і тримав у руках окуляри. Під час затримання вони впали і Агата вимкнулась. Попереду двоє поліціянтів уважно вивчали інформацію про нього. Кайданки тиснули зап'ястя.

– То ти воював на Сході? – повернувся один з поліціянтів. Його шолом нагадував тактичний шолом "піхтури", лише з меншою кількістю "наворотів".

Андрій ствердно кивнув. Поліціянт скоса глянув на механічну долоню.

– В мене там зараз брат. Під Таганрогом. Водій Т-104. Розповідає, що скоро очистять Кубанську народну республіку від москальні. Це правда?

– Не знаю.

Поліціянт зітхнув. Його напарник лише озирнувся і продовжив щось вивчати на моніторі.

– То що ти там учудив.

Андрій навіть не відвів погляд від вікна.

– Сталось прикре непорозуміння. Довелося "почухати" носа одному довбню.

Поліціянт щось відмітив у планшеті і вийшов з машини. Відкрив задні дверцята.

– Випростай руки.

Андрій випростав. Поліціянт зняв кайданки.

– Вилазь з машини і шуруй звідси. В подальшому з чиновниками рекомендую бути більш стриманим.

Андрій подивився на правоохоронця, ледь кивнув і швидкою ходою попрямував крізь натовп до метро.

 

Вдома, запаливши цигарку, Андрій всівся в крісло і почав розбиратись з окулярами. Спершу ознайомився з інструкцією. Протестував систему. Проблем не виявилось, але компаньйонка не відповідала. Перезавантажив систему. Зі скла зникли всі показники, лише праворуч в полі зору блимав червоний індикатор. За мить система запустилась, повідомивши про успішний перезапуск.

– Агато, активуватись.

Перед Андрієм матеріалізувалась Агата. Вона стояла нерухомо із закритими очима.

– Агато, тест програми.

В полі зору з'явилась шкала аналізу коду. Компаньйонка відкрила очі і подивилась на Андрія.

– Програма віртуальний компаньйон версія 0.9.3, – повідомила вона.

– Перейди до звичайного режиму.

Агата кліпнула, оглянула кімнату, подивилась на Андрія.

– Чому я тут?

– Ти пам'ятаєш, що сталось?

Дівчина насупилась, її очі забігали, ніби переглядаючи якусь інформацію.

– Ти був у центрі соцвиплат. Дав по морді чиновнику і тебе затримали копи. Тебе не арештували?

Андрій зітхнув з полегшенням. Програма працює.

В цей час обличчя компаньйонки напружилось, очі застигли. Вона поволі сіла на підлогу, затуляючи обличчя долонями.

– Чому довкола все біле? Що це за місце? Випустіть мене звідси!

Андрій спантеличився.

– Агато! Аналіз системи!

Компаньйонка навіть не відкрила обличчя.

– Я не тут. Мене тут немає.

– Аналіз системи!

Компаньйонка ніяк не реагувала. Вона лише сиділа долі з закритим обличчям і нервово розгойдувалась

Андрій приречено промовив:

– Вимкнути систему.

Втомлено зняв окуляри. Довкілля блимнуло білим холодним світлом.

 

Наступного дня Андрій поїхав електроциклом до компанії "Віртуал Ко". Сонячне світло відбивалось від дзеркальних окулярів. На диво, компаньйонка в звуковому режимі працювала нормально. Вона майже нічого не пам'ятала про вчорашній день, лише відмітила, що за показниками в її роботі стався збій. Справно вивела в простір оптимальний маршрут. Проінформувала про години роботи компанії. Хотіла зв'язатись з розробником, щоб попередити про приїзд, та Андрій сказав, що не потрібно.

Перед будівлею офісу компанії "Віртуал Ко" за металевою сіткою було порожньо. Хлопця з дроном також не було. Андрій припаркував електроцикл і перевів Агату у візуальний режим. Компаньйонка глянула на Андрія. Її обриси замерехтіли, потім повернулись до норми.

Андрій увійшов до офісу компанії. Здається, з часу його візиту в кімнаті нічого не змінилось. Програмер так само сидів у напівоберту і витріщався на екран. Зі скроні стирчав конектор. Хлопець поволі повернув голову. Губи розтягнулись в дурнуватій посмішці.

– Про-о-о-блеми з про-о-о-о-гою?

Пальці намацали штир і поволі витягли його. Очі блимнули, набуваючи свідомості.

Агата, що стояла в полі зору, раптом завмерла, охопила плечі руками і кивнула на розсувні двері.

– Я там.

Андрій підсвідомо обійшов стіл і попрямував до дверей. Хлопець аж підскочив і кинувся слідом.

– Ви куди? Туди не можна! Там цінна апаратура!

Андрій відштовхнув бевзя і відчинив двері. Біла кімната. Холодне світло заповнює простір. Вмить поруч заскніла Агата. Вона гепнулась на коліна, затуляючи долонею рота. З очей потекли сльози. Серед кімнати стояла тумба, на якій покоїлась голова дівчини з дротами, що стирчали з оголеного черепа. Над бровою сірів штрих-код. Дівчина-клон. Знизу до шиї підведені трубки з червоною рідиною. Тихо гуде апарат циркуляції. Блакитні очі свідомо дивляться на Андрія. Механічна долоня мимоволі стиснулась в кулак.

– Пішов геть! – долинуло позаду.

– Вимкни мене, – ледь чутно промовила Агата.

Андрій з розвороту зацідив розробнику в писок, підскочив до тумби і повисмикував трубки з-під шиї. Тумба запищала. По білій поверхні розтеклися потоки крові. Червоні краплини закапали на підлогу. Блакитні очі дівчини повільно заплющились. Враз простір довкола задвигтів і спотворився пікселізацією. Програмер застиг в процесі підйому з підлоги.

– Зніми окуляри, – пролунало звідусіль.

Андрій зняв ґаджет. Перед ним стояла Агата.

– Запам'ятай моє обличчя. – Обриси дівчини чітко вирізнялися в розмитому просторі. – Наступного разу, як мене побачиш – згадай. Я витягну тебе звідси.

В цю мить довкола сліпуче засяяло і Андрій втратив свідомість.

 

У випробувальній лабораторії компанії "Клонекс" знаходились двоє інженерів по моделюванню поведінки. Обоє в блідо-зелених халатах зі стилізованою спіраллю ДНК на емблемі. Один схилився над скляним контейнером і смикав коротку борідку, вдивляючись в худорляве обличчя темноволосого чоловіка. Над бровою того сірів штрих-код. Чорні дроти п'явками впивались в скроні.

– Що за чорт? Чому спрацював запобіжник?

Другий інженер, що нагадував жердину, пробігся пальцями по клавіатурі.

– Біс його знає. Щось А.Г.А.Т.А. згенерувала не те.

Бородань випростався.

– Скільки прототип перебуває у віртуальному часі?

– Рік і два місяці.

– А в реалі.

Довготелесий схилився до монітора.

– Три дні і п'ять годин з хвилинами.

Бородань скривився.

– Якщо ми повідомимо про збій розробників ПЗ, то вони нам тут як мінімум тиждень тестуватимуть систему. Це затримка в роботі. – перший клацнув пальцями і вказав на довготелесого. – Як зараз працює А.Г.А.Т.А?

– Відновилась, робота ніби в нормі.

– А діяльність нервової системи прототипу?

Довготелесий натиснув кілька клавіш.

– Нервові процеси врівноважені.

– Тоді запускай по-новому А.Г.А.Т.А. і почнемо спочатку. Вважатимемо, що збій був несуттєвим.

За кілька хвилин обоє вже йшли пити каву. Довготелесий глянув на бороданя.

– Не розумію цієї трати коштів. На біса взагалі така модель клона? Відправляли б на фронт існуючу модель.

Бородань знову смикнув борідку.

– Ти здурів? Вони ж не здатні приймати рішення в складних ситуаціях. Програмована рабська психологія. Ще стрілятимуться від безвиході.

Довготелесий зітнув худими плечима.

– То навіщо ми їм крім бойової обстановки крутимо ще й звичайне життя?

– Чув: компанія збирається їх соціалізувати і використовувати на якихось серйозних роботах. Наприклад, для відправки на Марс. А взагалі це не наша справа. Наше завдання – сформувати їм стійку психіку.

– Як ти думаєш, їх дійсно відправлять під Ростов?

– Біс їх знає.

 

Андрій прокинувся від дзвінка під вухом. Праве плече нило тупим болем. Чоловік вимкнув будильник на смарт-браслеті і підвівся з ліжка. Подивився на праву руку. Вірніше на кіберпротез. Хромовані пальці блиснули в променях вранішнього сонця. Свідомість механічно порпалась у мозку, намагаючись згадати нічне сновидіння. В пам'яті зринуло обличчя блакитноволосої дівчини. Механічна долоня конвульсивно стиснулась в кулак.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>