В неіснуючій кімнаті на кріслі не посидиш

В неіснуючій кімнаті на кріслі не посидиш

Середа, 2 вересня 2015 г.
Проглядів: 1051
Підписатися на комментарі по RSS

– Коли ти в останній раз заходив до сімсот десятої аудиторії?

Питання вирвало Олега з цупкої хватки фантазій, де він, оглушений ревінням драконів, пробивався до воріт замку. Виявилось, що ревуть двигуни автомобілів, а його ціль – всього лиш ворота університету.

– Що? – пробурмотів він.

– Сімсот десята, – з ноткою роздратування повторила Василина. – Коли ти був там в останній раз?

Вони, як завжди, запізнювалися і ледь не бігли тротуаром, наче вугрі звиваючись в людському потоці. Олег скуйовдив густу шевелюру, сподіваючись розрухати пам’ять, та, на жаль, нічого не вийшло.

– Завтра, – крикнув Олег у спину Василині.

Вона різко зупинилася, розвернулася, виставивши руку. Олег зумів уникнути удару, відступивши вбік.

– Знущаєшся? – підозріло запитала Василина.

– Ні. Я там був. Ти просто зарано запитала.

– Зарано?

– На цілий день.

– О, – посміхнулася вона, – тоді все добре. Бачив табличку?

– Побачу.

– Коли?

– Звичайно ж завтра.

– Логічно.

По-дитячому невинне, з кирпатим носиком обличчя Василини знову прорізала посмішка. Вона зловила його за руку і потягнула вперед. Чорні кучері на її голові скидалися на клубок пружин.

Перед світлофором Василина зупинилася. Олег звільнив руку, ставши поряд.

– Привіт.

Він обернувся і побачив перед собою обличчя старого знайомого.

– А, Коля. Привіт.

– А це… 

– Вася, мій друг.

– Взагалі-то подруга.

– О. Гуляєте? – запитав Коля.

– Не зовсім. Ми з другом поспішаємо.

– З подругою, – наголосила Василина. – Якщо ти не помітив, я дівчина.

Олег заглянув їй в обличчя, звівши брови, і помітив гнівний блиск в світло-зелених очах. З чого б це?

– Тоді не буду затримувати. Ще побачимось?

– Побачимось.

Вони попрощалися. Олег твердо знав, що зустрічі із ним шукати не буде. Василина йшла позаду і, як не дивно, мовчала решту шляху.

Коли вони зупинилися перед дверима аудиторії пройшла вже половина заняття. Олег постукав і увійшов.

– Добрий день. Вибачте за запізнення.

Викладач замовк, роздратовано повернувся.

– Добрий. Могли вже не приходити.

– Як ми посміли б? – Вася вийшла наперед з маскою легкого переляку на обличчі. – Основи програмування улюблений наш предмет.

– Ах так? – запитав викладач, відверто розважаючись. – Чого ж тоді ви прийшли на вищу математику?

На це навіть Василина не знайшла що відповісти. Аудиторією прокотився тихий сміх. Коли вони з Васею сіли – заняття продовжилося. Олег дістав зошита і ручку, прийняв позу “середньовічний писар за роботою” і поринув у фантазії. Епічні битви, зброя та обладунки, що сяють на сонці, високі вежі та могутня магія – реальність тускніла на тлі такого життя. Чого б він тільки не віддав за можливість потрапити в один із таких світів. Навіть душу – якби вірив у її існування.

Лікоть під ребра повернув його до реальності. Василь Миколайович вийшов і нудьгуючі студенти захвилювалися, наче море в шторм. Гомін повільно наростав, час від часу вибухав дикий регіт, клацали клавіші ноутбуків. На задніх партах, наче пташки, пурхали карти.

Олег провів перед обличчям долонею, як і багато разів до цього, і запитав, зустрівши гнівний погляд Васі:

– Ти реальна?

– Закінчуй вже з цим. Звичайно ж реальна.

– Що ж, дуже добре.

– Підеш зі мною до сімсот десятої?

– А що там?

– Моя курсова.

– Нудно.

– А ще таємнича табличка.

– Яка ще табличка?

– На якій написано сімсот десять.

– І де тут таємничість?

– А таємничість в тому, що одна табличка з однієї сторони дверей, а друга – з іншої.

– І навіщо їм табличка зсередини? Вони що, не знають де знаходяться?

– Це і називається таємничістю.

– Хм…Але я її вже бачив.

– Коли?

– Завтра.

– Нічого, побачиш ще раз.

– Переконала.

Вони зібрали рюкзаки і вийшли в коридор. Студенти снували туди-сюди, потрясаючи роздрукованими лабораторними роботами, монотонно гудів ліфт, раз за разом грюкали двері. Сімсот десята знаходилась по сусідству. Василина постукала і увійшла. Олег слідом.

– Доброго дня.

– Добрий день, – відповів наймолодший асистент, якого всі кликали Хвостиком. Ділок сидів за дальнім столом, в оточенні кип паперу і різних комп’ютерних штук. Інтель стояв за принтером, виймаючи готові сторінки.

Вася пішла забирати курсову. Олег залишився при вході, а коли помітив, що на нього ніхто не зважає, обернувся і впився поглядом в невеличку металеву табличку. Навіть попри багату уяву, він не міг придумати її можливого призначення. Єдине пояснення – асистенти так розважаються. Правда, фантастичних припущень виникло безліч, одне божевільніше іншого.

– Потримай.

Олег повернувся. Вася тримала товстий стос паперу. Він протягнув руки, з наміром його забрати, та вона затисла курсову під пахвою, натомість  вклавши йому в руку дві розігнуті скріпки. Тут вона посміхнулася, в очах спалахнули бешкетні іскорки. «Коли вона встигла?» – подумав Олег, перш ніж десятки аркушів розлетілися всім приміщенням. Вася, сміючись, кинулася до дверей і стала зривати табличку. Асистенти ще не встигли оговтатись, а справа була зроблена – табличка полетіла на землю і двері відчинилися. За ними – вугільна темрява.

– Так і знала! – крізь сміх закричала Вася. – Йдемо!

«Це ж не одна з моїх фантазій, правда?» Олег схопив Васю за плече і потягнув на себе. Перечепившись за власні ноги, вона гепнулась на підлогу.

– Ти що здурів? Пригоди кличуть! – вона різко підхопилась. Олег мав намір зачинити двері, та відчув сильний поштовх у плечі і провалився крізь чорноту. Потрапивши, звичайно ж, не в коридор. Через мить з’явилася Вася. Діра в повітрі зникла.

– Ну і що ти наробила? 

– Почала надзвичайну пригоду.

– Ти впевнена?

– Тільки дурні бувають у чомусь впевненні. А я не дурепа. В цьому я точно певна.

«Ха-ха» Олег оглядівся – навколо, куди сягало око, тягнулася мертва пустеля. Небо затягнули важкі свинцеві хмари, що додавало пейзажу похмурості. Здавалося, нічого живого тут бути не може. Навіть вітер не сновигав, граючись дрібними піщинками. І лиш випадково, на мить затримавши погляд, він розрізнив на краю горизонту обрис чогось високого. «Гора?»

– Нам туди, – сказав він і рушив у напрямку того, що могло бути горою. Або фортецею. Краще б фортецею. Хоча це означатиме, що тут все таки хтось є. «Сподіваюсь, хтось доброзичливий?» Сумнівно. Судячи по тому, де вони живуть … «Та хіба не цього я завжди хотів? Потрапити у світ пригод, розгадати одну-дві таємниці, вирватись із лап смертельної небезпеки. Правду кажуть – краще б мрії залишались просто мріями»

Та чи не надто швидко Олег прийняв їх воістину незвичайне становище? Він навіть не здивувався. Ну, принаймі не сильно. Новий світ – так новий світ. Портал в університетській аудиторії – а де ж іще йому бути? В лікарні? На заправці? В задрипаному продуктовому магазинчику?

– Почекай. Куди поспішати? – Вася вирвалась вперед і загородила дорогу.

– Не куди, а звідки. До речі, завдяки тобі. Що ж ти тоді за друг такий?

– В тому то й справа, що друг з мене поганий, – пробубніла Вася.

«І що б це мало означати?» Олег приготував дотепну відповідь, та так і застиг з відкритим ротом. З усіх боків, здіймаючи завісу піску, крокували люди. Близько сотні. Всі у рваних, вицвілих плащах – від дітей до згорблених старців. І лиш коли вони наблизились достатньо, аби розгледіти їх обличчя, хлопець з подивом зазначив, що всі вони носять маски. Білосніжні, з прорізами для очей і рота. А згодом, на кожній із масок, він розгледів слово, написане чорним на лобі. Коли натовп оточив їх, Олег підрахував, що слово “страх” зустрічається найчастіше. За ним йшли “образа”, ”байдужість”, ”заздрість” та ”гордість”.

– Ви ж не вбити нас прийшли? – запитала Василина.

Здавалося, натовп змішався. Розгублено крутилися голови, люди переминалися з ноги на ногу. Позаду хтось зачовгав, прокашлявся. Олег з Васею обернулися. Наперед вийшла фігура зі словом “страх” на масці. Та тільки-но вони побачили один одного, як незнайомка поспішно накинула каптур. «Звідки я знаю, що це дівчина?» В душі заворушилося якесь навдивовижу знайоме, тепле відчуття.

– Ми що такі страшні? – прошепотіла Вася. Олег гмикнув.

Як тільки Вася заговорила, незнайомка відсахнулася і почала миготіти, наче телевізійна картинка з перешкодами. Прийшовши до норми, знову ступила вперед і заговорила сухим, сиплим голосом:

– Ви шукаєте зустрічі з Ним?

– З ким? – запитав Олег. Від звуку його голосу незнайомка здригнулася. Чи це йому здалося?

– З Богом, який живе у Вежі.

– Хіба бог не живе на небі? – Вася глянула вгору.

– Він ні разу нам не показувався, – продовжила незнайомка. Натовп загомонів. – Ми знаємо що він там, та скільки б ми не просили, скільки б не молили – він нас бачити не хоче.

– Як це схоже на богів… – пробубніла Вася.

Олег мовчки погодився. Та який бог сидітиме у вежі серед мертвої пустелі? Скоріш за все – це людина. І за всіма законами жанру, як це часто буває в класичному “попаданському” фентезі, Олег з нею знайомий.

– А що означають слова на ваших масках? – запитала Василина.

Її питання проігнорували. В душі Олега, який до безтями любив всілякі таємниці, воно викликало справжню бурю. «Якби слова не повторювалися, я б вирішив, що то персоніфіковані емоції. Емоції, що наче боги правлять цим світом. Але ні. Може, вони змінюються в залежності від переважаючих в людині почуттів? Та я не помічав, щоб слова змінювалися. Що тоді? Слова періодично міняються, причому випадково, і люди змушені жити, підкоряючись відповідним емоціям? Ні. Ні, ні, ні! Це всього лиш мої спекуляції. Дізнаюсь я колись правду? Хотілось би. Будь проклята моя цікавість!»

Коли Олег виринув з роздумів, натовп вже розійшовся. Залишилася лиш незнайомка у каптурі.

– Де ви живете? – звернувся до неї хлопець.

Вона понуро схилила голову:

– Ми… ніде. Просто блукаємо округою. Нам не треба ні їсти, ні пити, ні спати. Здається, це тягнеться вже цілу вічність.

– І що вам потрібно?

– Обійми нашого Бога.

З цими словами незнайомка розвернулася:

– Якщо хочете, ідіть слідом.

І вони рушили вперед, орієнтуючись на обриси вежі – якби не вона, все це місце, куди не глянь, виглядало б однаково. З кожним кроком вона ставала все більшою і Олега вражали її розміри. А коли вони ступили на край котловини, з дна якої і виростала вежа, очі Олега полізли на лоба. Та вежа лиш частково була причиною його здивування – Олега вразили дракони. Десятки драконів, що спали навколо неї, поклавши голови на лапи.

– Неймовірно! – Очі Васі гарячково заблищали, і якби Олег, цього разу вдало, не зупинив її, вона спустилася б вниз.

– Залишайся тут.

– Я тобі що, послушна собачка? Гав-гав-гав? Ти, банькуватий, шизофренічний…

Олег не слухав – вигляд вежі повністю захопив його уяву. Основна її частина – складений з чорного каменю циліндр, заввишки приблизно п’ятдесят метрів – висів у повітрі. Та це лише на перший погляд. Коли Олег ступив на край котловини, один із драконів підняв клиновидну голову. Жовті очі, здавалося, просканували душу, з ніздрів вирвалася цівка диму, він відкрив пащу і видихнув яскравий клуб вогню. «Вітання?» – промайнула безглузда думка, в той час як очі зафіксували цікаву річ – циліндр не висів, а тримався на тонких, розташованих по колу дзеркальних прутах – наче гратах у в’язниці.  Якби не відблиски вогню, їх важко було б помітити. На значній відстані, з чотирьох боків циліндра, висіли вежі поменше. З головною будівлею їх з’єднували підвісні мости, що вели до широких арок дверей. Все це утворювало щось на кшталт канделябра.

Високо над головною будівлею висіла маленька века з єдиним віконцем. Від неї відходив тонкий шпиль, навколо якого обвивався білий дракон. «Живий?» – вражено подумав Олег. Дракон не рухався, тому, вирішив хлопець, він просто не може бути живим. «Чи… може?»

– Що робитимемо? – запитала Василина. – Ти ж туди не підеш?

– Хтось із вас пробував пройти повз драконів? – запитав Олег незнайомку.

– Пробували. Безуспішно.

– Вони… вбивають вас? – Олег зблід.

– Ні. – Вона махнула рукою. – На перший погляд дракони лежать хаотично, та насправді вони утворюють п’ять кіл. Ті, у кого на масці слово «страх» не можуть пройти навіть крізь перше. Ніби між драконами протягнуто якийсь бар’єр. Решту долають більше, в залежності від слова, та крізь останнє пройти не може ніхто.

– А ви не пробували скинути маски? – оживилася Вася.

– Не можемо.

– А йти по двоє? По троє, з різними словами?

– Пробували.

– Всі разом?

– Марно.

Василина зітхнула, плечі поникли.

– Ви підете? – запитала незнайомка. – Ви моя…наша остання надія. – З цими словами вона зиркнула на Василину і до хлопця долинуло ледь чутне гірке зітхання.

– Я піду, – сказав Олег і став спускатися вниз. Через мить в спину щось вдарилось. Він обернувся – Вася підкидала в руці важкенький камінець.

– Я з тобою.

Хлопець не посмів заперечити. Схил був доволі пологим. Пісок і дрібні камінці розліталися з-під ніг, позаду, наче колії, зміїлися їхні сліди. Коли вони досягнули дна, дракон перед ними розплющив очі. На мить в них відбилися свинцеві хмари, після чого спалахнули розплавленим золотом.

Олег вибрав двох темно-зелених драконів і коли проходив між ними – відчув лиш слабкий спротив, ніби проривався крізь плівку води. Коли він обернувся, то побачив, що Вася впиралася в невидиму стіну. Її губи швидко рухалися, та до хлопця не долинало жодного звуку. «Скоріш за все якісь образи, – подумав Олег. – Та чи не проблиск страху майнув її обличчям? Ні, це неможливо. Щоб Вася боялася? Хех. Скоріш я стану серйозним»

Раптом всі дракони повставали, розправили шкірясті крила. Голови повернулися у бік Олега, затряслася земля. «Про таке незнайомка не згадувала» Дракони залишалися на місці, ніхто не намагався його вбити або підсмажити. Вони просто дивилися на нього очима, подібними до  мініатюрних сонць. А в його грудях, наче божевільне, калатало серце. Можна подумати, він жив лиш заради цього моменту. «Що тоді я побачу у вежі? Якщо, звісно, туди потраплю. Я роблю це заради допомоги всім тим людям, чи щоб погасити несамовите полум’я цікавості? Але хто сказав, що для доброї справи  повинна бути й благородна причина? Того, хто врятував світ, всього лиш запізнившись на роботу, все одно називатимуть героєм, який врятував світ»

Нарешті Олег дістався підніжжя вежі. Він зміг виразно розрізнити дзеркальні прути, які були не товстішими за кисть його руки. Вони відбивали клапті сірого неба, вогники в очах драконів і фрагменти його власного відображення. «Чекають на мене ще більші чудеса?» Олег застиг на місці, замріявшись, і тут в голові вибухнула глузлива думка. А де, власне, вхід? Василина померла б від сміху.

Хлопець протиснуся крізь прути і пройшов у центр площадки, яку вони обмежували. Жодних сходів, драбини чи навіть нещасної мотузки – вгору нічого не вело. Хоча, це його не дуже збентежило. Вихід завжди знаходиться. Коли герой вирушає на пошук пригод – обов’язково бере із собою парочку. І він знав з чого почати. Олег попросту забажав опинитися всередині. По логіці, хіба він не обраний? Перед очима все розмилося, а коли набуло чіткості – він опинився в напівтемряві великого приміщення.

Душа кипіла, наче у передчутті чогось величного. «Ніби я іду помостом, щоб зайняти престол» Шкірою пробігли мурашки. А чому ні? Може, ніякого бога у вежі немає? Може, весь цей час ті люди чекали на мене? Думка приємно зігріла. Коли Олег ступив уперед – загорілися смолоскипи. По одному на кожній стіні, прямо над арками дверей, за якими тягнулися стрічки мостів. Кімната – порожня коробка з голими стінами – повнилась…відчуттям здачі.

Олег оглядівся – на гору знову ж таки нічого не вело. Та хіба ж він тут тепер не хазяїн? Хіба смолоскипи не вітали нового хазяїна? Хлопець побажав опинитися у найвищій вежі – білий спалах, і він опинився у значно меншому приміщенні. Тьмяне світло давала єдина свічка на підвіконні стрілчастого вікна. Перед хлопцем стояв трон. Химерний, з високою спинкою і підлокітниках у формі драконів з улоговинкою між складеними вздовж спин крилах. Та трон був зайнятий – на ньому сидів, понуро звісивши голову, дряхлий старець.

– Хто ви? – запитав Олег.

– Я відчув твій прихід, – прохрипів старець, звівши очі на хлопця. Здригнувшись, відкинувся на спинку. Від його погляду хлопцеві стало не по собі. «Щось знайоме…таке знайоме в його погляді»

– Що це за місце? – Олег не очікував тут когось побачити, тому трохи розгубився і з язика одразу ж почали злітати безглузді питання.

– Рай… мій персональний рай, – гірка посмішка спотворила зморшкувате обличчя.

– Рай? – перепитав хлопець. – Більш схоже на пекло…

– Ну, не думаю, що заслуговую більшого.

Олег задумався – йому випав шанс отримати відповіді і він збирався вибити їх якомога більше.

– Хто тоді всі ті люди? Якщо це ваш рай, чому сюди потрапив я? Який у цьому сенс?

– Раз потрапив – значить сенс є. Знаєш чому це місце виглядає саме так? Бо я відцурався від усіх тих людей. Людей, які могли б стати мені близькими. Відцурався через страх, заздрість, байдужість. Відцурався, бо волів не зважати на реальне життя. Бачиш, куди це мене привело? В раю кожному дається другий шанс, але, як бачиш, мені так і не вистачило сміливості. Всі ці дракони, неприступна вежа... Я так і не позбувся страху.

Старець замовк і пронизливо заглянув Олегу у вічі. Хлопця пробрав мороз. Слова, наче голки впилися в мозок і якась думка, істина, яка мала скластися з них, плавала десь на периферії свідомості. Невловима. Він тягнувся до неї, та не вистачало лиш чуточки, щоб дотягнутися.

І тут старець провів долонею перед обличчям. Потім ще раз. Вгору-вниз. Його обличчя освітила посмішка:

– Ти що, реальний?

Олег похитнувся, раптом все усвідомивши. Та незнайомка, що з першого погляду здалася йому знайомою, його сила в цьому місці… Питання закрутилися в голові, наче ураган, та фігура на троні махнула рукою і ось він вже лежить на піску. Над ним, із занепокоєним обличчям схилилася Василина. Дракони мирно спали.

– Знаєш, – мовив він, – я тут дещо зрозумів.

– Ну і що, кучерявий ти придурку? – усміхнулася вона.

– Що ти мені більше не друг.

Посмішка зів’яла. Олег насолоджувався моментом, знаючи, що після наступної репліки йому точно легко не відбутися. Та довго тягнути не збирався.

– Тому, – сказав він встаючи, – сходимо завтра на піцу?

Здається, до неї все дійшло. В очах загорілися вогники, на обличчі відбився удаваний гнів. Олег очікував прочуханки, та нічого такого не сталося. Вони просто мовчали, а коли їх мовчання розвіяв шурхіт ніг по піску, глянули вгору. Там, за кілька кроків від них стояла незнайомка. Олег протягнув руку, поклав  Василині на голову і скуйовдив. Вона відбила руку і поки він сміявся, вдарила під дихало. А потім також засміялася. Хлопець  не зводив погляд з незнайомки, очікуючи. І правда, слово “страх” на масці зникло, а згодом зникла сама незнайомка. Йому здалося, що перед цим вона йому злегка кивнула.

– Пора повертатися, – сказав Олег.

– Але як?

– А ось так.

Він клацнув пальцями – перед ними з’явився прямокутник дверей.

– Після дам, – сказав Олег.

– Перед дамами, – сказала Вася і ступила вперед.

Хлопець  гмикнув і рушив слідом. Вони опинилися в сімсот десятій аудиторії. Двері були закриті, під ногами лежала табличка, повсюди валялися білі аркуші. Всі троє асистентів стояли перед ними.

– Ми раді, – сказав один із них. – Не часто зустрічаються люди, що отримують шанс все виправити ще до потрапляння у рай. Лиш ті, хто помічає такі незвичайні дрібниці, як табличка зсередини дверей, мають змогу змінити…

– Так-так, – перебила його Василина. – все це дуже цікаво. Але у нас плани. Так?

– Плани? – запитав Олег. –Ага. Точно. Плани.

– А за курсовою я повернуся. Ну що? – Вася глянула на Олега з-під лоба. – Пішли?

– Ага, – видавив Олег.

Вони вийшли в коридор.

– Що за маячню вони городили?

– А я звідки знаю? 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>