В череві кита

В череві кита

Неділя, 13 вересня 2015 г.
Проглядів: 1050
Підписатися на комментарі по RSS

* * *

 

Стародавні греки вірили, що вся земля тримається на трьох китах.

Якби Адамові нагадали, що коли він ще жив на Землі, то вважав таке твердження маячнею, він би здивувався і обурився. Однак нагадувати було нікому, а сам він, дивлячись разом із місцевим населенням на зорі, зазвичай намагався навпаки якнайскоріше забути все, пов’язане з колишнім домом.

Бо так було легше.

 

* * *

«Зоряний Сокіл» був найвеличнішим і найдосконалішим з усіх космічних кораблів, створених людством. Та й місію мав неабияку: вперше з людьми на борту вилетіти за межі Сонячної Системи. Розрахунки вже давно показали, що інше розумне життя – не в далеких галактиках, а значно ближче. За Сонячною Системою на екіпаж корабля неминуче очікувало щось принципово нове, небачене досі й незнане.

П’ятдесят космонавтів на чолі з капітаном Адамом Саном…

За орбітою Юпітера вистрелили «просторовим снарядом» - згустком енергії, який збурював навколишнє середовище і утворював коридор з викривленого простору. Проклали його лише до межі Сонячної Системи; планувалось, що перед позаземними цивілізаціями «Зоряний Сокіл» має з’явитись поступово і у всій красі, а не вискочити, як жаба з-під ніг. 

 

На те вони і несподіванки, щоб траплятись, коли їх не очікують. Однак реакція космосу чомусь не викликала звичних тривоги чи страху…

Спочатку капітан відчув лише неймовірну фізичну втому – от-от засне. Спробував викликати пілотів чи ще когось із екіпажу, але не зміг поворухнути бодай язиком. Разом з тим зауважив, що деякі механізми корабля вже не працюють або працюють некоректно.

Все це мало б означати небезпеку, навіть загибель і корабля, і людей. Натомість нічого лихого не відбувалось, окрім дивного заціпеніння. Це так космос зустрів землян?

«Що ж відбулося? Старші брати по розуму, що ви з нами зробили?» - подумки спитав Адам, сам не знаючи, кого.

І раптом побачив усе ніби ззовні.

Спершу себе. Потім інших членів екіпажу. Потім – весь корабель. А наостанок ще й причину того, що з ним сталося.

Щось напівживе оточувало його, стискало, спиняло дію всіх механізмів і тримало людей в стані якогось незрозумілого сну. Весь «Сокіл» - наче в коконі того аномального впливу…

«Що це?» - виникло те саме питання.

«Він не спить, - почув відповідь, мовлену кимось – і не до нього. – Він не піддається!»

Людського голосу Адам не чув, але з інтонації він уявився дитячим. Дитина.

«Трапляється», - мовило ще й іншим голосом, в якому вчувався досвід. Зрілий.

«Чому?» - спитала Дитина.

«Він капітан цього корабля, на ньому тягар відповідальності. Саме вона не дає розслабитись і піддатись».

«Тому … зволікає?»

Адам не запам’ятав незнайоме слово, але зрозумів, що малося на увазі те, що схопило корабель.

«Так», - безбарвна відповідь Зрілого, без жодних емоцій.

«Тепер ми повинні прийняти рішення?»

«Звичайно».

Усім єством Адам відчув і зрозумів, що це важливо, що це стосується його. Те, що він не піддався впливу кита – а пастка чомусь уперто ввижалась китом – ніби дало збій у якійсь програмі, і тепер творці програми мають усунути перешкоду.

Трохи боязко, але й з викликом він послав співбесідникам ще одне безмовне питання: «Хто ви? Що зі мною буде?» - додав за мить. Друге запитання немов дочекалось своєї черги і тільки тоді вистрибнуло з мозку.

Відповів Зрілий: «Можеш називати нас Вищими Силами. А що буде з тобою, ми ще не вирішили».

«То чому б не відпустити нас далі? Чи весь корабель обов’язково загине?» - Адам готувався до найгіршого.

Вищі Сили не відповіли. З мовчанки склалось враження, що вони думають. Від цієї тиші стало моторошно.

«Скажіть хоч щось! – заблагав Адам. – Поясніть хоча б, що відбувається!»

Вони наче тільки цього й чекали!

«Ну що ж, допитлива людино, - сказав Зрілий, - спостерігай».

Точніше, він вимовив якесь інше слово, яке означало не зовсім спостереження, а скоріше просто увагу, але Адам сприйняв його саме як «спостерігай».

Йому не розповідали словами – йому ніби вливали в мозок нові знання. І Адам дізнавався про реальний стан речей у Всесвіті.

Виявляється, у ньому існувало, існує і існуватиме безліч рас. Всі вони так чи інакше утворюються від Вищих Сил – яким чином, Адам не зрозумів. Але всі вони порівняно з Вищими Силами мають дефекти: і фізичні, і моральні. Всі вони приречені на тимчасове існування – зароджуються, живуть, досягають розквіту, старішають, згасають, зникають.

Вищі Сили за ними стежать і контролюють. Власне, вони – і раси загалом, і окремі індивіди - можуть прожити відведений їм час спокійно і навіть щасливо, достатньо лише прислухатись до Вищих Сил і виконувати їхні вказівки. Однак через свою дефективність мало хто так робить. Як наслідок – раси або вичерпують ресурси своїх планет занадто рано, або взагалі руйнують їх. Усвідомлюючи близький кінець світу, починають шукати нові світи. І в цьому не було б нічого поганого, але ж вони переносять туди і всю свою дефективність; куди б вони не переселились, всюди несуть за собою руйнування.

Планети, які були призначені для однієї раси, не витримували ще й прибульців, гинули майже миттєво за космічними мірками – якщо не в війнах чужих із господарями, то вже від їхньої сумісної діяльності напевне.

І тоді Вищі Сили чи то створили, чи породили «кита»… Адам не зрозумів достеменно, була це жива істота чи щось на кшталт винаходу з невідомим землянам механізмом. Виходило якось так, що і те й інше водночас.

Звичайно, зі справжніми китами воно не мало нічого спільного; але Вищі Сили використали той образ, із яким у людини виникли асоціації.

Щойно якась раса вискочить в космос, «кит» захоплює, ніби ковтає, корабель. Не має значення, в якому кутку Всесвіту – «кит» знаходиться завжди й скрізь. Найчастіше він просто знищує корабель разом з екіпажем, але трапляються винятки, коли представники раси проявляють силу волі і опираються несподіваній проблемі. Цих відважних індивідів кудись селять – якнайдалі від звичних їм реалій, але в умови, де вони можуть пожити ще трохи часу.

«А чому не можна повернути їх назад, щоб попередили всіх про марність зусиль?» - спитав Адам.

«Не послухають. Або затравлять того, хто повернувся, або думатимуть, як обійти перешкоду. «Кита» не обійдеш – тільки даремно губитимуть себе далі. Зате після кількох зниклих безвісти кораблів у всіх пропадає бажання освоювати космос».

Земляни, як виявилось, походили від одного такого індивіда, засланого до первісних дикунів. І сам він був не святий, і первісні люди ще дикі, а їхнє потомство стало відверто жорстоким. Адаму було прикро, але мешканці його планети Земля вважались Вищими Силами однією з найзіпсованіших рас. Навіть поставало питання їх тотального винищення – щоб не мучились. Але щоразу таке рішення відмінялось, бо все одно раса доживає свій вік.

Цікаво, чи не від того індивіда пішов міф про трьох китів, що тримають землю? Невже їхній стрибок у космос був настільки масштабним, що знадобилась потрійна сила «кита», щоб його спинити?..

На цьому розповідь закінчилась. Адам більше не відчував жодного страху – але надзвичайне розчарування й образу.

Як він пишався тим, що веде «Зоряного Сокола» назустріч невідомому! Як він сподівався на неймовірні відкриття для всього людства!

А виявилось, що із марних спроб відкрити Всесвіт не виходить нічого доброго… І всім таким спробам нещадно перешкоджають… Тепер все це виглядало з точки зору Вищих Сил – як намагання якихось нижчих істот стрибнути за межі дозволеного й можливого.

«Що зі мною тепер буде?» - повторив він запитання.

«Те саме».

Після цього Вищі Сили розмовляли між собою – вирішували долю Адама. Сам чоловік не втручався.

«З його життя не буде користі, куди б його не поселити», - сказала Дитина.

«Не буде, - погодився Зрілий. – Буде просто життя».

«Він понесе за собою зло своєї раси. Якщо і не мучитиме інших, страждатиме сам. Хіба що стерти йому пам’ять».

«Якщо стерти пам’ять, зітреться і воля. Він перестане бути особистістю, а поки що він же особистість! Але ми не повторимо минулих помилок. Відправимо його до раси, з якою він не дасть потомства. Так, страждатиме. Але ми його не залишимо і підтримаємо. Що скажеш, …?»

Адамові здалося, що Зрілий, звернувшись до когось, назвав якийсь титул. Відповів йому ще третій голос, досвідчений, мудрий:

«Так, це слушно. Ми відправимо його до аракаларів. (Назву раси Адам почув приблизно так.) Це добра раса, що перебуває на початковому етапі свого розвитку. Цей чоловік може принести їм користь».

Коротке мовчання. А потім на чоловіка ніби щось почало тиснути, і він зрозумів: «кит» уже виконує наказ своїх творців-господарів.

«Стривайте! – вирвався крик розпачу. – Але що буде з іншими? З кораблем?»

«Будть знищені», - без емоцій відповів Зрілий.

«Але ж!.. Люди!.. Вони живі!..»

«Вони не люди. Вони не дотягнули до людей – в них немає ні краплини волі!»

Більше Адам не встиг ні сказати нічого, ні почути. Його переповнив нестерпний біль, фізичний і душевний одночасно, від якого чоловік втратив свідомість.

Отямився Адам на березі дивного, зеленого моря. Жодних сумнівів – це дійсно чужий світ.

 

* * *

Аракалари зовні були лише приблизно схожі на людей. Така сама будова тіла, принаймні, на перший погляд. Вони носили одяг з невідомої тканини, і Адам роздивився їхні тіла не відразу. Голова – така сама; мали аракалари і волосся – чорне або багряне. Але шкіра в них була синяво-бліда, і її вкривали червоні плями, як у собак-далматинців. Так що вони теж відразу зауважили: дивний прибулець, що з’явився на березі моря – інший.

Спочатку аракалари ставились до Адама насторожено, але потім, переконавшись, що незнайомець не завдає їм ніякої шкоди, виявили прихильність до нього.

Адам влаштував своє життя так, щоб не дуже заважати місцевим. Ті влітку жили в наметах, споруджуваних із трав, гілля та листя, а взимку ховались по печерах. Не дивно, що їхнім житловим середовищем був ліс на височині над морем. А Адам склав собі хижу зі зламаних дерев на приморській скелі.

Харчувались вони теж по-різному. Аракалари полювали на дрібних тваринок, здебільшого заманюючи їх у пастки – білочок, їжачків, зайчиків… З великими тваринами не зв’язувались, а зустрівши хижака, просто рятувались, бо не знали зброї як такої. А Адам, сплівши з міцних рослин сіті, ловив морську рибу.

Чоловік дуже шкодував, що тут ще не навчились обробляти метали – було б значно простіше облаштувати свій побут. Але його дії і без того викликали в аракаларів і подив, і повагу.

Зовсім ігнорувати місцеве населення не вийшло б, та й було не дуже розумним – отже, довелося вчити їхню мову. І хоча Адам ніяк не міг вимовити деякі аракаларські звуки, але мову опанував достатньо, щоб порозумітися з цією расою.

Аракалари виявились страшенно допитливими, бо ставили ну дуже багато запитань. Адам не став брехати і розповів, що він з іншого світу. Про те, що той світ знаходиться десь посеред зірок, аракалари якось здогадались самі.

Вони, хоч і примітивно, але вивчали свій світ. Так Адам бачив одного такого дослідника, який щодня ходив углиб лісу дивитись, як всихає листя на поваленому дереві. Цей процес він спостерігав настільки уважно, що міг дуже докладно, майже з науковою точністю, його описати.

Втім, Адам теж вивчав цей світ, хоч і без особливого завзяття – значно більше зусиль вимагала праця, яка забезпечувала виживання тут. Але важка праця втомлювала, організм періодично вимагав відпочинку – і тоді приходили спогади про минуле життя, і знову накочувалась невимовна туга.

На щастя, Вищі Сили дотримали обіцянки і продовжили спілкуватися з Адамом. Голосів, що лунали в його голові, він уже не розрізняв, але був упевнений, що з ним спілкується той, що Зрілий. Його розмови відволікали від думок про минуле. Власне, без порад Зрілого Адам просто не знав би, як вижити в цьому світі: усе, що робив – усе за підказками. І з яких рослин робиться тканина для одягу, і яке дерево найбільш придатне для будівництва… А ще Зрілий наполягав, щоб Адам навчив аракаларів не рватись в інші світи.

Взагалі аракалари виявились неабиякими мрійниками. Як і належить дикому племені, вони шанували богів…

До речі, Адам спочатку думав, що його теж мали б сприйняти за бога, але де там!.. Для них боги – небо, сонце, море, скелі, ліс. Для них боги – це щось значно величніше за істот, які щодня змушені добувати собі їжу, щоб жити. А цей дивний прибулець, власне, цим і зайнятий – то який же він бог?

Час від часу Адам бачив, як той чи інший чоловік бігає голяком за голою жінкою, і спершу вважав це якимось релігійним ритуалом, однак все виявилось набагато простіше – це був аракаларський процес розмноження. Як саме це в них відбувається, Адам ні в кого не допитувався, щоб не ятрити душу.

Але один із справжніх ритуалів на честь богів Адам бачив щодня. Точніше – щовечора.

Ледве сонячний диск торкався морської води, аракалари кидали всі справи і поспішали на узбережжя. Там вони кланялися в бік сонця, потім хто бажав, читав вірші на його честь, або й просто виголошував хвалу, а завершувався обряд ворожінням на завтрашній день за кольорами неба й моря, а також за появою на обрії живих істот.

Адам у це не втручався, і аракалари розуміли – прибулець має якихось своїх богів.

Але теплими літніми ночами багатьом із місцевих не спалось. Вони виходили до моря, дивились на зорі… і завжди мріяли. От тоді Адам сміливо ішов до них виконувати вказівку Зрілого. Інколи аракалари і самі кликали його – послухати про інші світи.

Адам розповідав, а кожну розповідь закінчував словами про те, що там, у небесному морі, плаває невидимий кит, який нікого не пускає до зірок. Цей образ був зрозумілим аракаларам, бо на їхній планеті жили кити, тільки не чорні, як на Землі, а темно-зелені. Спершу Адам придумав, що на боці в кита-вартового написані слова: «Роби що хочеш зі своїм світом, але не неси своє зло в інші світи». Але аракалари не зрозуміли, що значить «написано», і Адам зрозумів, яку дурницю скоїв – вони ж іще не знають писемності! Довелось пояснювати, що написано – це ніби постійно промовляє без слів, але так, що всі розуміють. Таке пояснення цілком вдовольнило поетичні натури аракаларів; вони вирішили, що той кит належить до світу богів, раз у ньому стільки їм незрозумілого.

 

Однієї ночі Адам теж виконував їхнє прохання – розповідав про створення літаючих печер. Так після кількох невдалих асоціацій він описав аракаларам космічні кораблі, щоб вони хоч приблизно зрозуміли, що це таке. Завершив свою розповідь як завжди згадкою про небесного кита.

І вже Адам збирався йти на відпочинок, як раптом сталось дещо зовсім непередбачуване, таке, чого ніколи ще не було. Один з аракаларів спитав:

- А якщо хтось не послухається того кита, то що він їм зробить?

- Проковтне.

- І що буде?

- Ну що буває з тими, кого ковтають кити? Гинуть, звичайно.

- Але ж ти теж з іншого світу, - не вгавав аракалар. – Ти бачив того кита?

В цей момент усі, хто тої ночі слухав Адама, подивились на нього з цікавістю і водночас із острахом. Але Адам відповів спокійно:

- Бачив. Інакше звідки б я про нього знав?

- Але ж тебе він не проковтнув!

- Проковтнув. А потім виплюнув…

Острах в очах дикунів поступився місцем жалю до прибульця. Але Адам в цю мить думав зовсім про інше. Тепер не виконати йому завдання Вищих Сил! Ось перед аракаларами живий доказ того, що можна з одного світу потрапити в інший…

- А чому? – допитливість господарів планети видавалась безмежною.

- Добре, я розповім вам, - сказав Адам. – Ми летіли в літаючій печері шукати інші світи. Нас було п’ятдесят осіб… це як кілька ваших родин разом з дітьми. І нас проковтнув той кит. Всі, хто зі мною був, загинули! – Адам навіть голос підвищив, щоб донести до аракаларів передусім трагедію своєї пригоди. – А мене – виплюнув до вас, щоб я вас попередив: не треба літати до зірок. Ось так.

Аракалари замислено мовчали, потім зашепотілись між собою. Адам, зрозумівши, що історій на сьогодні досить, пішов до себе. В шепоті він встиг щось почути про геройство, але пояснювати ще щось цим дикунам, наївним, як діти, не було ні сил, ні бажання.

Цієї ночі Адам довго не міг заснути, думаючи про те, що цікавість здатна згубити людей не гірше, ніж жадоба грошей або влади.

«Вони ж все одно полетять колись у космос?»

«Полетять», - підтвердив голос Зрілого.

«Тоді який сенс в моїх творчих зусиллях?»

«Ти ж знаєш, я вже розповідав. Твої творчі зусилля залишуться в цьому світі легендою. І інколи вона спрацьовуватиме. Хай хоча б раз на кілька років відстрочить побудову космічного корабля, перший виліт у космос… Це може стати вирішальним на певному етапі їх розвитку…»

Адам заплющив очі. Йому дуже захотілось побачити зараз уві сні рідну Землю – чистою, світлою і щасливою, якою насправді ніколи не була… Чи не тому, що їй не вистачило чиїхось зусиль?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>