Уйгурстанська історія

Уйгурстанська історія

Вівторок, 25 січня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2598
Підписатися на комментарі по RSS

Вельми похмура ця країна, Уйгурстан. Побачене нагадує старі фотографії і фільми радянських часів. Однак у фільмах негативних сторін не показували... А тут все бруднюще і сіре, жодних яскравих кольорів. Бодай одяг чи вивіски на магазинах... Та ж ні, навіть вони бліді й вицвілі. Ніби СРСР тут завмер, поступово чахнув і згасав, однак не поступився нічому новому. І холодно, просто страх, ще й сніг пролітає. Я ж думав, що в Середній Азії й узимку спекота як у Сахарі.

Я відстав від нашої групи — страшенно не люблю цей офіціоз. Водитимуть по всіляким музеям, місцям національної чи то соціалістичної гордості і т.д. «Тримайтеся групи, не відставайте» — ну, як завжди. А я й так після конференції стомився, щоб ще якусь нудоту слухати. Вирішив трохи побродити містом, однак майже одразу пожалкував. Нема тутечки що оглядати. Та й загалом якісь неприємні, тривожні відчуття з’явилися. Устрій то державний у них слабенький, що в сусідніх туркменів чи узбеків, що тут. Диктатура у кращому разі, а то й взагалі мало не анархія. Небезпечно напевно бродити самому. Не раз я помічав як хмуро і підозріло зиркали на мене розкосі очі місцевих.

Був саме обідній час і я збирався повертатися в готель. Однак побачив одну вкрай чудернацьку річ. Вірогідно, закінчилося навчання у школі, і на вулицях почали з’являтися діти. На більшості з них були мотоциклетні шоломи. Такі ж тьмяні й брудні, як решта одягу, так що спершу я й не звернув на це увагу. Коли кілька пройшли зовсім поруч зі мною, до мене дійшло. Я зупинився й роззирнувся. Лиш дехто зі старших дітей голомозі чи у звичайних шапках. Усі інші — в шоломах. У більшості скло підняте, однак у деяких навіть скло опущене. Частина дорослих теж були у шоломах. Ніби якісь андроїди-загарбники із повоєнних фільмів. Ну й традиції...

Поруч пройшли три школярки. У ближчої до мене був червоний шолом. Хоч і добряче пошарпаний, та це був перший насичений колір у столиці цієї республіки. Дівчина пильно глянула на мене своїми ледь звуженими очима (вочевидь, мала і європейську кров, окрім своєї монголоїдної) і приємно усміхнулась, блиснувши на мить рядом рівних білих зубів (теж рідкість тут). А потім промовила російською до подруг достатньо голосно, аби я почув:

— Ну, що я казала. Без шолому людина хоч по-людськи виглядає.

Ті подивилися на мене і захихотіли. Мені чомусь стало приємно від цих слів, хоч зміст їхній дивний. Звучали вони як похвала, із ноткою гордості за «людину без шолому» і навіть легкої заздрості. Іронія теж була, звичайно, але не насмішка.

Ми ще раз зіткнулися перед пішохідним переходом. І знову дівчина в червоному шоломі пильно подивилася з усмішкою на обличчі. Вона була дуже милою. Ми стояли поряд і я спитав:

— Поясніть, чому ви всі носите шоломи? Я вперше у вашій країні...

Дівчата засміялися. Загорівся зелений і вони із хихотінням побігли через дорогу. Спантеличений, я пішов далі. На переході я помітив ще одну дивність — усі люди переходили дорогу по четверо, рівними шеренгами. Навіть дівчата, що бігли попереду, вписалися у цей стрій. Я побоявся порушувати цю химерну місцеву традицію й зайняв відповідне місце — дорога була широка й перехід довгий.

Школярки, вірогідно, бігали небагато, бо невдовзі я знову побачив попереду червоний шолом. Вони пленталися аж надто повільно, ніби навмисне хотіли, щоби я їх наздогнав. Однак мені це вже було незручно і я уповільнив крок. Біля одного з магазинів вони зупинилися. Червоний шолом сказала іншим, знову російською, і знову так, що я почув навіть з віддалі:

— Мені треба зайти за продуктами, до зустрічі.

Ті їй щось відповіли й побрели далі, а вона озирнулася і пильно зиркнула на мене, після чого таки зайшла в магазин. Мене це все заінтригувало. Хоч я підозрював, що тут якась банальність типу неповнолітньої повії, однак все ж зупинився біля обшарпаного кіоску, аби купити щось почитати. От тільки вибрати там було нічого. Усе на їхній тарабарщині та ще й таке пожовкле і сіре на вигляд, що навіть на пам’ять брати не хотілося. Я й не зогледівся, як поруч зі мною опинилася та дівчинка.

— Привіт, — сказала.

Я теж привітався.

Звідки ви? ­­—  спитала вона. Не встиг я відповісти, як додала: — Приїжджі ходять групами, чому ви сам?

— Мені було нецікаво з ними.

— Вас не попереджали? Не варто було вам їх полишати, — мовила вона неуважно.

— Чому?

Дівчина пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім різко підняла голову і глянула на сонце. Воно вже хилилося до заходу.

— Ходімо, — сказала вона чітко і звернула у вузеньку та брудну бокову вуличку.

Я пішов слідом. Не відчував від неї ніякої загрози, навіть навпаки. Від дівчинки віяло теплом і дружелюбністю. Її очі були настільки чистими і світлими, хоч і темно-коричневі, що не вірилося у підступ чи щось низьке. Можливо, вона просто покаже короткий шлях до готелю, подумав я.

Вуличка була дуже брудною, завалена сміттям і ящиками, які доводилося обходити. Сніг посилився, дрібні білі цятки поступово вкривали одяг. Ми перейшли на іншу вулицю, нічим не кращу. Я вже забрьохав і взуття, і штани.

— Минулого тижня мені виповнилося чотирнадцять, — сказала несподівано моя супутниця.

Я здивовано глянув на неї, однак вона своєї сентенції не пояснила. Вона старалася говорити правильно, та все ж тюркський акцент був сильним.

— Мене звати Арзу Ішай.

Представився і я.

Ми опинилися перед загорожею із дротового паркану, який місцями був порваний. Вгорі, як мені здалося, навіть був колючий дріт. Однак вже сутеніло і я міг помилитися. Дівчина зупинилася й уважно глянула на мене. Її обличчя тепер здавалося серйозним.

Без жодного слова вона пролізла в діру у паркані. Я рушив за нею — із таких закапелків я вже не виберуся сам. Будинки спершу не сильно відрізнялися, але чим далі ми йшли, тим більш покинутими вони здавалися. Вікна переважно забиті, стекла майже всюди потрощені. З іншого боку, тут не було стільки бруду і сміття, як в інших частинах міста. Ми пройшли кілька кварталів, коли я зрозумів, що не так. Тут не було жодної душі. Я зупинився.

— Агов, а куди ми йдемо? Тут же нікого немає... Мені треба в готель повернутися...

— Зрозуміло, що тут нікого немає, це ж зона ізоляції! — буркнула дівчина, ніби мені це мало бути й так відомо.

Я наздогнав її і схопив за плечі:

— Куди ти мене ведеш?

Вона зупинилася і здивовано обернулася:

— У мене тут є сховок. Тобі не можна повертатися в місто.

— Чому?

— Не треба було відходити від групи, — у її голосі було співчуття й водночас благання. Ніби просила не сперечатися з нею, хоч нічого й не пояснювала. — Ходімо, треба швидше.

Щось змусило мене скоритися їй. Я взагалі пасивна людина... Пливу собі за течією... Іноді запливаю у халепу...

Ми підійшли до темного п’ятиповерхового будинку. Дівчина озирнулася і рішуче зайшла у під’їзд. Я — за нею. Вона запалила сірник і ми піднялися на четвертий поверх. Хоч тут все було покинуто, багато битого скла, поламаних дощок, однак жодного шприца, недопалка чи похабщини на стінах — як це буває у нас у подібних місцях.

Дівчинка дістала ключ й відкрила одні з дверей. Із внутрішнього боку на них розташувалися кілька замків та велика залізна перекладина.

Коли Арзу скинула шолом, я побачив, що помилився, вважаючи її напівєвропейкою. Цілком тюркська зовнішність. Просто обличчя більш округле й очі менш розкосі, ніж зазвичай у них. І волосся не чорне, а коричневе. Дуже приємне обличчя.

У квартирі не було зовсім темно, останні проміння сонця ще долинали крізь дальнє вікно. Дівчина підійшла до надщербленого дзеркала, дістала з кишені гребінець і хвилин десять ретельно розчісувала своє волосся.

У квартирі виявилася лише одна велика кімната, одразу за передпокоєм. Ще мався пустий отвір до темної кухні, а також грубо збиті двері у ванну кімнату. Усі вікна у кухні та кімнаті щільно забиті дошками, окрім одного, з якого і долинало вечірнє світло. Шибки там, на диво, були цілі.

— Тут цілком безпечно. Можеш перечекати ніч тут, а завтра щось придумаємо.

— Перечекати? — здивовано перепитав я.

— Ага, — сказала вона і зашторила вікно, а потім підійшла до шафи, що стояла поруч. — Допоможи.

Я не одразу зрозумів, що вона хоче, але потім побачив дві продряпані лінії від ніжок шафи на підлозі. Ми підтягли її до вікна, аби вона щільно його затуляла.

Дівчина запалила свічку (мала цілу полицю їх).

— Ну все, я піду. На кухні є питна вода, і у ванній трохи, щоб мити руки. Їжі я тут не тримаю, але маю батон.

Я нарешті знайшов дар мови:

— Навіщо ми затулили вікно? Що тут відбувається? Що ще за зона ізоляції? Чому я не можу повернутися в готель?..

Дівчина нахмурилася і сіла.

— Ти боїшся?

— Я не боюсь, я хочу знати...

— Ти боїшся, — сказала вона стомлено і стверджувально.

Знову перечити я не став, у мене таки дійсно руки тремтіли.

Вона довго мовчала, а потім сказала неохоче:

— Я можу залишитися.

— Не треба, я просто хочу повернутися...

— Тобі не можна, як ти не розумієш! Я лишуся, тільки... — вона знову пильно глянула на мене і сказала дуже твердо та сердито: — Тільки не підходь до мене! Бо якщо ти один із тих збоченців, то я тобі покажу де раки зимують!

— Ні... але...

— Сьогодні просто буде зачистка... — вона зиркнула в бік вікна. — І хоч міліція людей не чіпає, але ти можеш злякатися. Ну і вікна можуть побити.

— Людей не чіпає? Що це значить? А кого чіпає?

Дівчина нахмурилася, а потім сказала:

— Я гляну, може на кухні ще залишилась якась консерва.

Вона взяла свічку і вийшла, а я безсило сів на стілець. Це ж треба було так влипнути.

Консерви не знайшлося і ми повечеряли батоном, який попри вигляд виявився їстівним.

— Зачекай, а як же твої батьки? Вони тебе не шукатимуть?

— Не шукатимуть, — пробубніла дівчина. — У всякому разі не сьогодні, хіба як зі школи подзвонять. Я вже ночувала тут кілька разів сама. Вони не звертають на таке уваги.

Арзу піднялася і пішла до вхідних дверей. Я почув як клацають замки і опускається важка перекладина. Коли вона повернулася я задав їй купу питань, однак вона не відповіла на жодне. Тільки хмурилася і говорила про щось інше. Зрештою, мовила:

— Уже пізно, а мені ще треба вчити уроки. Спатимеш на кухні, там найтепліше, а я тут на дивані.

Вона провела мене на кухню, де в кутку знаходилося кубельце із матраців і ковдр.

— Я зазвичай сплю тут, — сказала вона.

Дівчина лишила мені одну свічку, взяла кілька ковдр для себе й пішла. Коли я зняв плащ і озирнувся, то побачив, що вона сидить за столом і щось ретельно переписує з книжки. Вона підняла голову і запитально подивилася. Я зрозумів, що розмови на сьогодні закінчені, тому просто сказав:

— Добраніч.

— Добраніч, — відказала вона й приємно усміхнулась.

Її усмішка подіяла чарівним чином — я перестав нервувати і заспокоївся. Заліз у ковдри і невдовзі заснув.

Уранці мене розбудили енергійні поштовхи.

— Уставай!

Я піднявся і, протираючи очі, пробурмотів:

— Добрий ранок.

— Добрий ранок! Я мушу бігти в школу, а то запізнюся! У мене сьогодні чотири уроки і я швидко вернуся, а ти тільки сам не виходь із квартири! Ні в якому разі! Я принесу щось поїсти. На полицях є книжки, можеш почитати. Бувай!

До книжок справа не дійшла, бо я ще кілька годин після ранкового інформування спав. А потім роздивлявся квартиру, яка вдень виглядала більш затишною. Побачив, що дівчина самотужки відсунула шафу від вікна й відшторила його. Визирнув і з’ясував, що зовні все вкрито тонким шаром снігу. І хоч був уже полудень, там не було жодного сліду. Я налив собі у пощерблену чашку води й сів на диван. Дівчина дуже охайно склала свої ковдри на тумбочці поряд.

Я не встиг порозмірковувати над тим, куди ж влип, бо почулося клацання замку і в квартиру зайшла Арзу. Щоки у неї червоніли — на вулиці був морозець. Це й у квартирі відчувалося, бо ж опалення тут ніякого не було. Дівчина виглядала усміхненою і радісною. Поглянула на мене, скинула шолом і почала свій тривалий ритуал із розчісуванням.

— У місто тобі таки не можна, доведеться пожити тут. Їжу я приноситиму і ночуватиму. Тобі тільки треба допомагати мені носити воду з колонки внизу, бо для готування її багато знадобиться...

— Та ні, чекай... Так не можна. Я маю піти в консульство, там все владнають...

Дівчинка перебила мене нахмуреним і сердитим поглядом. Мені перехотілося сперечатися.

Так це і тривало кілька днів. Я мовчки робив, що вона казала. Вона приносила їсти і готувала. Я її розпитував, вона не відповідала. Натомість я дізнався усе про її школу, про подружок і ворогів, про вчителів і успішність, про її захоплення (читання книг і в’язання, і кімнатні квіти, але їх тут тримати не можна), про її батьків (які постійно лаються і б’ються, а на неї ніякої уваги не звертають). Мене вона теж розпитувала неабияк.

У суботу вранці вона не йшла в школу і довше чепурилася біля дзеркала. Потім сіла навпроти мене і врочисто сказала:

— Два тижні тому мені виповнилося чотирнадцять.

— Ага, ти вже казала, — я дожовував свій бутерброд і запивав соком.

Її радісний вигляд спохмурнів і я запитально глянув на неї.

— Чотирнадцять, — повторила вона повільно.

— Ну... Це щось значить?

— Так.

— Що?

— Я можу вийти заміж. Шлюбний вік — з чотирнадцяти.

Я мало не подавився бутербродом. Щоб отак прямо... Чи що вона мала на увазі? Вигляд у неї цілком нормальний. Зиркнула пильно на мене і стала їсти свій бутерброд далі. Хоч обличчя й спохмурніло.

Арзу доїла обід і сердито стукнула кулачком по столу.

— Ні, я так не можу! Чого ти такий... загальмований... Тільки не ображайся! Але чого ти нічого не розумієш?!

— Що я маю розуміти? — тепер вже я нахмурився.

Вона підійшла до мене і зовсім несподівано чмокнула в щоку.

— Ходімо, — промовила вона м’яко.

Я піднявся ніби зачаклований і вийшов за нею у передпокій.

— Тільки візьми свій паспорт. У тебе ж є твій паспорт?

— Паспорт? Нащо паспорт? — чари починали розсіюватися.

Вона зітхнула і подивилася на мене. В її очах відбився сум.

— То ти просто не хочеш, — пробурмотіла вона. — Я тебе не цікавлю.

Мені здавалося, що вона от-от заплаче.

— Ні, послухай. Ти дуже мила дівчинка, але ж ти ще дитина...

— Я не дитина! — розлючено вигукнула вона. — Моя сестра в тринадцять заміж вийшла і в неї вже троє дітей!

Я-то чув, що в Середній Азії рано одружуються, та все ж...

— Ну, у будь-якому разі, не можна отак одразу. Для серйозних рішень потрібен час...

— Який час?!! Ти думаєш, що у тебе є час? Чи що у мене є час?!! Немає у нас часу! Треба щось робити негайно! Інакше кінець... — останні слова вона сказала ледь чутно.

— У мене ще дійсна віза...

— Не має це вже ніякого значення! Тобі треба негайно отримати право на проживання у нас! Без нього тобі кінець!

— Я не знаю...

— Вирішуй! Негайно! Я пропоную тобі усе, що можу дати... щоб допомогти.

Я подивився на неї. Моя голова вже відмовлялася працювати. У цій країні все з ніг на голову.

— Що ти з цього матимеш? — запитав я.

Вона здивовано поглянула на мене. Такі великі темні і теплі очі.

— Родину... — промовила тихо.

Я не зміг витримати цього погляду і відвів очі. Стільки наївності і безпосередності у цих словах. Мені не хотілося руйнувати її мрію... але ж це безумство.

— Нас бачили разом, — вимовила ледь чутно дівчина. — Хоч офіційно шаріат у нас заборонений, але у мене будуть великі проблеми... Якщо ти не одружишся на мені.

Про це я не подумав. Відмовити не зміг і ми за кілька хвилин мало не бігли вулицями зони ізоляції, а потім містом.

— Нам буде чудово разом! — дівчинка тараторила безупинно, захлинаючись від радості. — Ось побачиш, я все вмію! І тепер нам видаватимуть два продуктові пайки, тому ніяких проблем із їжею не буде. Ми зможемо стати в чергу на квартиру! — Її романтичні висловлювання перемішувалися із цілком земними розрахунками, але це звучало мило і безпосередньо.

Невдовзі ми вже стояли перед будинком із тьмяним написом ЗАГС та ще однією табличкою уйгурською. Там на другому поверсі нас зустріла хмура гладка тітонька.

— Ох, знову, — буркнула вона.

Жінка пильно розглянула дівчинку, а потім мене.

— Як же ви мені остогиділи, — промовила вона, дивлячись прямо в очі. Я дурнувато усміхнувся. — Приїздять по наших дівчаток, користуючись традиціями, у яких нічого не розуміють. А ці дурочки навіть не підозрюють, що з ними буде, — вона перевела погляд на дівчинку, яка саме тримала свій червоний шолом на колінах.

Однак Арзу тільки сердито зиркнула на неї і підсунула ближче наші документи.

— Оформлюйте швидше! — відрізала вона холодно.

Зі звуком штампу розвіялась моя остання надія на неможливість такого термінового шлюбу. Це немислимо в Україні, але не тут. Коли ми вийшли, у моєму паспорті з’явився новий напис, а на пальці простеньке металеве кілечко.

Дівчина одягла шолом, хоч вона ніби вагалася чи треба це робити.

— Ти ж не такий? — промовила вона несподівано. — Ти ж не кинеш мене?

— Ні, — сказав я.

Дівчина взяла мою руку й притулилася до мене. Я зрозумів, що не зробив помилки. Це ж тільки мріяти можна було про ось таке миле створіння поруч.

Ми повернулися «додому» ще до обіду. Арзу довго милувалася штампом у її паспорті, та у моєму. Просила, щоб я переклав їй там усе дослівно... Потім подивилася на старий механічний годинник, який висів на стіні й сказала:

— Я збігаю куплю щось в магазині. Сьогодні особливий день, його треба відмітити.

— Але ж гроші...

— Нічого, у мене є трохи.

Досі вона не купувала їжу — їм просто видають щодня продуктові пайки. Я пропонував їй євро, але вона сказала, що в місті їх не можна міняти. Вона вийшла без шолому. Я здивувався, але нічого не сказав — їй видніше.

Арзу не повернулася. Ні того дня, ні наступного, ні у понеділок, ні у вівторок. Як вона і наказувала, я не ходив у місто. У вівторок закінчилися наші останні припаси і в середу я зрозумів, що далі тут сидіти не можна. Що б там не було, що б не творилося у цій божевільній країні, а треба звідси вибиратися.

Я одягнувся і вийшов. Порожні райони, жодної живої душі навколо. Завдяки моєму «одруженню», я зміг приблизно запам’ятати дорогу в місто. Я йшов туди, а на душі було вкрай паскудно. Що сталося з Арзу? Чого я сидів як ідіот у цій квартирі, коли вона могла бути в небезпеці? Можливо, їй просто для чогось потрібен був штамп у паспорті, і коли вона отримала бажане, то зникла щаслива. Однак щось мені підказувало, що все не так просто... Чому вона не одягла шолом? Може причина була в цьому?

Я вибрався у місто й дістався консульства. Зі мною зустрівся особисто консул. Довго і ретельно мене розпитував, причому питання були дивні. Не питав де я був і чому не звернувся раніше, а допитувався вражень про місто і країну, чи не помітив я чогось дивного. Я відповідав, що ні. З тривогою спостерігав за ним, коли він проглядав мій паспорт. Однак консул повністю проігнорував запис про одруження, ніби там було порожньо. Мене це вразило, бо я готувався до довгої розмови. За кілька хвилин я вийшов із консульства із заброньованим квитком на вечірній літак та якимось папірцем замість уже простроченої візи. Побрів у сторону електрички, якою можна було доїхати до аеропорту, настільки я пам’ятав. На таксі у мене вже грошей не лишалося.

Арзу розповідала з таким страхом, що мені не можна нікуди йти, ні з ким говорити... А тут ніяких проблем, ось тобі квиток, лети додому... Я відчував повне спантеличення.

Сидів на засніженому обшарпаному пероні (знову пішов дрібний сніг) і думав. Потяг ще нескоро буде, людей взагалі не було. Мені страшенно кортіло вирватися звідси, але хіба я міг полишити так просто Арзу? Вона могла бути просто ненормальною, та все одно... Так багато зробила для мене, нехай це і було зайвим.

Я глянув на сонце — наближався обідній час. Піднявся і повільно рушив туди, звідки почалася уся ця історія. Прийшов вчасно, заняття саме закінчилися і почали з’являтися учні. Невдовзі я помітив тих двох дівчаток.

Рішуче підійшов до них і спитав:

— Привіт. Ви не скажете, куди поділася Арзу? Я не бачив її з суботи...

Дівчата хмуро подивилися на мене, але зупинилися. Вони довго мовчали, аж поки синій шолом не сказала:

— Не думала, що ви шукатимете її, — акцент у неї був сильніший, але голос серйозніший. Більш дорослий чи що.

Інша дівчина щось сердито затараторила на своїй мові, але та від неї відмахнулася.

— Я вам розкажу, але вирішуйте самі, — сказала вона.

— Ти не можеш! — обурено вигукнула дівчина з опущеним шоломом. — Це не можна робити! Я розкажу мамі!

— Ой, ну й біжи, доповідай, — єхидно буркнула перша.

Друга дівчинка сердито тупнула ніжкою і побігла.

— Не бійтеся, вона не розкаже. Мене звати Назугум.

Я представився.

— Я знаю ваше ім’я, Арзу багато розповідала про вас. Не думала, що ви шукатимете її. Думала, ви скористаєтеся можливістю й виїдете.

— Можливістю?

— Ну так. Ви ж одружені з нею, і тепер маєте право на проживання тут. Вас ніхто не чіпатиме.

Дівчина пішла і я рушив слідом, не знаючи що і сказати.

— Арзу завжди була дивною, — сказала Назугум. — Робила дурниці.

— Вона в небезпеці?

— Ну, це залежить від вас. Я б на її місці ніколи на таке не пішла.

— На що пішла? Вона через мене у небезпеці?

— Ні. Вона просто по-дурному скинула шолом, коли цього робити ще не можна було... Арзу страшенно ненавиділа необхідність його носити. Мені здається, тільки не ображайтеся, що й заміж вона вийшла аби перестати його носити.

— Що значать ці шоломи? Чому ви їх носите?

— Арзу вам не казала? Дивно... Хоча їй видніше, я тоді теж не буду нічого говорити.

Далі ми йшли мовчки і на мої питання Назугум не відповідала. Так ми опинилися перед знайомим мені дротовим парканом із дірками.

— Далі я не піду, я не Арзу, щоби бродити там...

— У зоні ізоляції?

— Так. Все таки щось вона вам сказала.

— Ми жили там...

— Жили? — дівчина подивилася на мене великими очима. — Нічого собі... Я завжди підозрювала, що Арзу трохи того, але щоб настільки... Жах... Тепер ясно, чому вона вам нічого не говорила... Ви б десятою дорогою це місце обходили... Але так навіть краще, вам буде легше її забрати, коли не знатимете всього...

— Що знати? Що це за місце?...

Дівчина мужньо витримала черговий потік запитань і сказала:

— Звідси прямо. За два квартали буде покинуте приміщення школи. Воно велике і ви його впізнаєте. Спуститеся у підвал і там все зрозумієте. Тільки дуже раджу нічого там не питати і не робити зайвого, навіть рухів. Просто заберіть звідти Арзу. Вона ще повинна бути живою.

— Живою?.. — перепитав я з острахом.

— І раджу поспішати, бо затемно туди краще не потикатися. На завтра теж не варто відкладати, повірте.

Я мовчи поліз у дірку і пішов. Кілька разів озирався і бачив, що дівчина стоїть біля сітки. Вона навіть помахала мені рукою. Що за дурна країна... Коли дівчина зникла з поля зору, я побіг. Мені аж ніяк не хотілося опинитися у цій зоні вночі, навіть без слів Назугум.

Приміщення школи виявилося просторою радянського типу будівлею, із побитими вікнами і виламаними дверима. Ледь знайшов вхід у підвал. Озирнувся навколо і, чи не вперше у житті, перехрестився. Після чого став спускатися. Унизу були масивні залізні двері. Я попробував їх відчинити, але це було неможливо. Несподівано пролунало тріскотіння і почувся безбарвний голос незрозумілої статі, що запитально вимовив моє ім’я.

— Так, це я, — відказав я.

Угорі я вже помітив старезний динамік, звідки лунав звук.

— Камера 47, можете зайти.

І двері повільно зі скреготом відчинилися. Там була непроглядна темрява, а мій мобільний давно сів. Однак вибору не було і я зайшов навпомацки. Повільно рухався вперед й очі призвичаїлися. Я помітив, що праворуч і ліворуч горять маленькі червоні лампочки, які освітлюють цифри. Коли наблизився до 47 і зупинився, то над номером загорілася більша лампа і освітила ржаві заґратовані двері.

Вони повільно від’їхали убік. Я ступив усередину і завмер. У тьмяному світлі на темному столі з якимось пристроями, що нагадувало фантасмагоричну операційну, я побачив маленьке біле тіло. Це була Арзу. На руках й ногах були неглибокі надрізи. Дівчина почула кроки, відкрила очі й повернула голову. Коли побачила мене, то на змученому обличчі засвітилася радість. Вона спробувала піднятися, але ніби вдарилася об щось у повітрі і впала назад.

Затріщав ще один динамік:

— Ідентифікація завершена. Шлюбна угода підтверджена. Процес інкапсуляції скасовується.

Арзу знову піднялася, цього разу безперешкодно. Я підбіг та обійняв її, а потім накинув на неї свою куртку.

— Ходімо швидше, — прошепотіла вона.

Я взяв її на руки і виніс із підвалу. Мені довелося нести її всю дорогу до нашої квартири. Не міг дозволити їй іти босоніж по снігу, хоч вона не раз поривалася, бачачи, як мені важко.

— Я не сподівалася, що ти прийдеш, — сказала вона під час «привалу», коли я відхекувався.

— Та ну. Не міг же я покинути... свою дружину, — останні слова я ледь змусив себе вимовити.

— Міг. Тут тільки моя вина. Я ідіотка. Мені ще не можна скидати шолом. Ти врятував мене... Я й не мріяла про це.

Я лишився в Уйгурстані. Попри всі наполягання й навіть сварки з Арзу, першу дитину ми завели тільки коли їй виповнилося сімнадцять. Хоч Арзу до того часу було вже просто неможливо витримати. Однак опісля все пішло нормально, а після третьої дитини вона остаточно заспокоїлася. Нам дали квартиру в нормальному районі, який утім, на перший погляд нічим не відрізнявся від того місця, де ми жили у зоні ізоляції. Я знайшов роботу, і хоч грошей там не платили, та іноді давали додаткові продуктові пайки. Бувало, ще й талони на товари, де був надлишок виробництва. Звик до всього. Якби ще не ці шоломи... Наша менша вже тягає на собі один, материн у спадок дістала... Утім краще — ворог хорошого. Якщо всіх правил дотримуватися, то ніяких проблем не буде. Нічогенька так ця країна, і додому навіть не хочеться.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>