Тхір

Тхір

Неділя, 15 березня 2009 г.
Мітки: |
Проглядів: 5584
Підписатися на комментарі по RSS

Слав задумливо крутив у руці склянку, роздивляючись рідину на світло. Його думки були далеко й від брудного бару, і від горілки із льодом. Лід, до речі, вже розтанув, залишивши по собі неприємний на вигляд осад. Той колихався, немов живий, і в поєднанні з горілкою виглядало це моторошно.

- Вибачте, це ви позбавляєте?

Слав зітхнув і перевів погляд зі склянки на людину, яка перервала його роздуми. Щоправда, вираз його очей не змінився. Для чоловіка усі, хто приходив до нього по допомогу, були таким собі осадом, який слід було очистити, пропустивши крізь себе.

- Я… - спробував почати розмову незнайомець.

Слав скривився, йому було неприємно дивитись на товстуна, який пітнів і нервово протирав собі лоба хусточкою. Вона при цьому дивним чином залишалася чистою. Не те, що Слав не любив товстунів, йому не подобались товстуни, котрі зверталися до нього по допомогу. Особливо ті товстуни, які робили це у п’ятницю.

- Тож, від якої шкідливої звички я повинен вас позбавити? – Слав хряпнув по столу склянкою, горілка в ній пішла хвилями. – Щоб ви більше не їли?

- Ні! – здавалося, незнайомець навіть злякався такої думки.

«Це краще, - з полегшенням подумав Слав. Майже всі шкідливі звички схожі, суцільна нудота, - сподіваюся, він не хоче кинути пити? Ще одного спиртонавта я не витримаю – сам таким стану».

- То що? – запитав чоловік, роблячи ковток зі склянки.

- Розумієте, в мене є дружина…

Слав не дав товстуну закінчити. Він гучно поперхнувся, відкашлявся і почав реготати. Горілка остаточно залишила склянку, котра, між іншим, була вже не перша за цей ранок.

Ще років десять тому, коли Слав починав власну справу, він навіть думки не припускав що можна глузувати з клієнтів чи (жах!) дозволити комусь з них побачити його у барі за міцними напоями.

З того часу багато змінилось. А все тому, що Слав зрозумів одну просту річ: всі відомі йому істоти – паразити. І він також. Але Слав свою паразитичну сутність відверто визнавав. Чим деколи доводив клієнтів до сказу.

- Он воно як! Тобто, ви бажаєте позбавитися дружини? – Слав витріщився на товстуна із непідробною цікавістю та інтересом, адже такого йому ще не пропонували.

- Так! Ні! Тобто, не в тому розумінні… Я лише хочу, щоб вона до мене не поверталася. Вибачте, ми можемо побалакати про це у менш залюдненому місці? – клієнт м’яв хустинку немов дівчинка на першому побаченні.

Слав посміхнувся, хлопнув товстуна по плечу. Той мимоволі здригнувся. Вдоволений таким ефектом Слав піднявся і, майже не хитаючись, повів клієнта до сходів. На другому поверсі будівлі знаходився його кабінет. Сусідство з баром Слав вважав дуже вдалим – і випивка поряд, тобто, під ногами, і клієнти, виходячи від нього, не привертали уваги своїм виглядом. Ну труситься чолов’яга чи жіночка, перебрали, буває.

- Сідайте. – Слав повалився у крісло одразу як за клієнтом із відчутним клацанням зачинилися двері. Багатьох цей звук лякав, але товстунчик, почувши його, помітно перестав нервувати і присів на край кушетки. Слав колись вважав дотепним що клієнти сидять немов у психіатра. Так, в ті часи ще не висіло павутиння по кутах.

- І хто мене вам відрекомендував? – Слав нахилив голову, роздивляючись свого відвідувача немов голуб – хлібну крихтину.

Бізнес, яким займався Слав, важко було назвати зовсім легальним, і якщо вже до нього приходив відвідувач – то певно вже не прочитавши оголошення у газеті.

- Це сусід мені підказав, від дізнався про мою проблему і сказав, що тільки ви здатні її розв’язати.

- То все добре. Але я хочу почути ім’я.

- Алекс Нов…

Слав махнув рукою.

- Все, зрозумів. Далі не треба, прізвища – то зайве. До речі, я ще не чув вашого імені.

- Справді? Вибачте мені. Я – Денис Од..

- Ви мене слухаєте, чи як? Яж кажу: прізвища – то зайве. – Слав влаштувався зручніше і запитав із тиском: - Тож?

Товстун знову витягнув тою хусточку і протер лоба. Цей клаптик матерії вже почав дратувати Слава.

- Мій сусід казав, що ви позбавили його від пияцтва, - майже пошепки мовив клієнт, наче зізнаючись у чомусь ганебному. – Така приємна людина, - додав він більш гучно, немов вибачаючись за порушену таємницю свого товариша.

Слав іронічно посміхнувся. Алекса він лікував зовсім не від пияцтва. Останнім часом він взагалі майже не звертав уваги на клієнтів із простими звичками, вони йому остогиділи. Та й грошей за «екзотичну» звичку платили набагато більше, ніж за сотню «повсякденних». Окрім хрустеньких папірчиків до «екзота», немов вишукана спеція, додавався виклик можливостям Слава. А він такі пригоди цінував. Найбільшу насолоду Слав отримував витягуючи збоченців – і відчував при цьому маніакальне піднесення. Наприклад, той самий Алекс полюбляв маленьких дівчаток. Від цієї згубної звички Слав його й позбавив, якраз саме у той час, коли поліція почала нишпорити біля будинку. Трупи той Алекс ховав майстерно, а от зупинитися і лягти на дно – не міг. Слав зняв у нього цю патологію, ще й поліцейських агентів збив зі сліду. Тож, навряд сусід Алекса приплентався із якоюсь дрібничкою.

Слав ковтнув слину і протягнув:

- Тааак, дуже приємна людина. То як він ся має після того… хм… як зав’язав із пияцтвом?

Денис похитав головою.

- Ви знаєте, так змінився. Але чомусь він став доволі нудний. Я навіть уявити собі не міг що твереза людина може бути такою безбарвною.

- Цікаво, так-так.

Товстун трохи розслабився, коли розмова пішла не про нього.

- Розумієте, от колись він такий був, компанійська людина, тобі і анекдоти, і байки. – Денис махнув хустинкою. – А як його діти любили.

Слав зареготав. Сміх вийшов немов гавкіт собаки.

- Ще пак, уявляю! Я ж, так би мовити, його шкуру натягнув.

- Ото так, розумію, - зніяковів відвідувач, - ось тільки мені здається, що життя в Алекса втратило сенс..

Слав підвівся, витягнув із шафи пляшку горілки, налив собі. Тільки льоду у кухоль не поклав.

- То може ви боїтесь, що з вами те ж саме буде? Будете пити?

- Ні, ні!

- Не боїтесь чи не будете пити?

Слав обожнював подвійні запитання. Та мить, коли розум людини квапливо розрізняє знаки питання, найкраща для входження у контакт.

- І те, й інше, тобто, навпаки, - м’явся товстун. Слав відчув, що свідомість Дениса вже в нього на гачку і потроху п’янів від того.

Клієнт, певно, теж щось вловив, посовався на кушетці и запитав:

- Як ви це робите?

- Що? – Слав насолоджувався його розгубленістю.

- Як ви позбавляєте людей від їхніх звичок?

- А що вам розказав Алекс?

- Він казав що ви – не людина, - Денис занервував. – Я, звичайно…

- Не повірив, - закінчив Слав речення. – Даремно. Адже Алекс цілком мав рацію. Я справді не людина.

- Тобто.. як вампір? – в очах товстуна з’явився блиск, немов у малого, який чекає страшну казку на ніч, - й моторошно, й цікаво.

- Ні, - хмикнув Слав. – Кров не п’ю і у кажана не перетворююсь, тож балагану не чекайте. Хоча, як ви вже повинні розуміти, вампір теж є паразитом.

- Ви висмоктуєте частину душі, тому Алекс і став…

- Нісенітниці. – Слав ковтнув з келиха і хекнув, адже горілка виявилась занадто чистою, треба було щось у неї додати. – Є помилкою вважати, що звички відносяться безпосередньо до душі. Чи розуму, якщо вам так зручніше, але що в них розумного? Насправді, і це я можу стверджувати, шкідливі звички, як і добрі, пов’язані з тілом і лише з тілом. Це воно має бажання смачно поїсти… або зґвалтувати труп.

Слав побачив, як при слові «труп» Денис мало не зомлів.

- Але як ви дізнаєтесь яку частину тіла треба знищити аби звичка не опанувала людиною знов?

- Я взагалі нічого не знищую, я лише перетягую звичку з вашого тіла на власне, немов би повністю розчиняюся у вас.

- То.. я повинен буду з’їсти вас? – у голосі Дениса був жах.

Слав уявив, як шлунок клієнта його перетравлює і хмикнув.

- Ні. Не лякайтеся. Я перетечу у вас і візьму керування вашим тілом на себе.

- Розумієте, мені в понеділок на роботу..

- Заспокойтеся, вихідних має вистачити. Можливо, вдасться зробити ще швидше. Все залежить лише від того, наскільки ви самі бажаєте позбутися своєї звички.

- А після того як ви висмокчете звичку – що із нею буде?

Слава перекрутило. Денис несподівано влучив у яблучко із цим визначенням.

- Деякий час я буду жити із нею, немов перетравлюючи. Звички – така собі їжа для мене. Бачите цей келих? – він покрутив склянкою перед носом, - Кілька днів тому я позбавив одного знайомого від пияцтва. Ще десь тиждень я буду пити, аж поки звичка не розтане. Тоді я втрачу будь-яку цікавість до алкоголю – до наступного такого клієнта.

Слав допив горілку

- То ви готові?

- Так.

- Попереджую – я не беруся за повсякденні звички, скільки б це не коштувало.

- Моя звичка – особлива.

- Усі так говорять. Але, будь-ласка, здивуйте мене.

- Моя дружина померла кілька тижнів тому.

***

Тіло товстуна Дениса рухалося додому. Слав не заважав біологічному «автопілоту». Вже біля під’їзду він наштовхнувся на Алекса. Певно, той чекав саме на Слава.

- Доброго вечора, шановний. Я знаю, це ви, тільки ви маєте можливість опанувати звички цього борова.

- Браво. – Голос вийшов глухим, Славу довелось відкашлятися. – Але, власне, чим зобов’язаний?

Алекс вхопив його за рукав, зазирнув в очі, немов намагаючись за Денисом розгледіти обличчя Слава.

- Ви ж мене розумієте, ви повинні мене розуміти, адже ви були мною!

«Ти диви, а він й справді змінився».

- Я нікому нічого не винен. Якщо ви намагаєтесь таким чином виправдати ваші дії – то це не до мене. Я не лікар, я, так би мовити, адсорбент. Очищую людину від зайвого. І якщо ви, Алексе, зараз чекаєте, що я скажу щось на кшталт «Так, мучити дітей – це дар із небес» - ви помиляєтесь. Будь-яка звичка – це слабкість, і чим сильніша звичка – тим слабкіша власне людина. Ваша звичка була майже увесь ви.

- Але чому ви позбавили мене від неї, чому не здали у поліцію?

- Мені теж щось треба їсти. А ваша звичка – дуже поживний делікатес.

Денис/Слав відштовхнув Алекса і попрямував до вхідних дверей. Колишній маніяк кинувся за ним, благаючи:

- Що, що мені робити? Я їх усіх ночами бачу! Усіх! Кожне обличчя! Допоможи мені!

- Вашу совість я висмоктувати не буду. І не намагайтесь переконати мене, що ви не заслуговуєте на ці страждання.

Тіло тим часом піднялося на другий поверх і увійшло до себе, залишивши Алекса за дверима. У квартирі було дуже охайно і чисто. Денис автоматично роззувся і пішов на кухню готувати вечерю.

- Я вдома, люба.

Слав зрозумів, що це голос тіла, в якому він зараз знаходиться. Звичка почала проявляти себе. По щоках товстуна прокотилися сльози. Залишилося лише розслабитися і спостерігати за процесом.

Слав згадав, як Денис шепотів у його кабінеті:

- Це я у всьому винен, я не можу її відпустити.

Слав прислухався до відчуттів і зрозумів – товстун був правий. Його тіло кожною клітинкою вимагало присутності померлої жінки, тіло страждало, немов без дози наркотику, воно відчувало біль.

Рука зірвала з дзеркала темну тканину. Віддзеркалення дивилося на нього пустими очима: душа Дениса спала, але обличчя жило власним життям і воно страждало.

«Цікаво, - думав Слав, - здається, усі розповіді Дениса – то його уява. Алекс був правий, коли порадив йому звернутися до мене, хоча, мабуть, він просто хотів мене побачити, але боявся прийти сам. От бовдур, сподівався, що я йому ще й гріхи відпускатиму» Тіло Дениса зареготало славовим сміхом. «Хоча, справа-то непогана. От позбавлю я товстунчика звички кохати – і, певно, йому вже ніхто не буде маритися. Отже, що б там не казали – кохання є лише шкідлива звичка. Шкода, сподівався зустріти щось зовсім особливе.»

Тіло Дениса готувало вечерю, час від часу поглядаючи на вікно. Темрява охоплювало місто, тіло почало боятися. Тремтіли пальці. Щоправда, до страху ще й додалося очікування. Слав подобалася ця суміш, вона була вельми смачна. Чим більше боявся товстун, тим сильніше Слав витягував цю звичку на себе, щоб потім насолодитися цими відчуттями наодинці.

Коли тіло Дениса опинилося у ліжку, Слав вже сам мучився страхом і бажанням одночасно.

Слав відчув легкий дотик, тіло Дениса здригнулося і відкрило очі. Поряд із ліжком стояв тонкий жіночий силует. Жінка нахилилася і поцілувала Дениса у губи. Хвиля емоцій захопила Слава, він ледве впорався із нею.

- Боги, - прошепотів він, жінка відскочила від ліжка.

«Здається, вона здогадалася, що це не зовсім її чоловік, - розмірковував Слав, - Невже звичка може бути настільки сильною, що може крім влади над тілом ще й захопити душу. Маячня! А якщо ні?»

Слав змусив тіло Дениса сісти на ліжку і протягнути руку до силуету. Жінка одразу відреагувала, наблизившись до нього. Вона була прозора, крізь неї проглядався малюнок на протилежній стіні.

- Денисе, - пролунало у кімнаті, - мені здалося, що ти став кимсь іншим. Чому ти гнав мене увесь цей час? Я так страждала, дозволь доторкнутися до тебе.

Її рука провела Денисовим обличчям і Слав зрозумів – попри прозорість вона не була безтілесною.

«Здається, я помилився, - думав Слав, відчуваючи, як тіло наповнюється бажанням – це не Денис кличе її, це вона уражена звичкою, паразит вчепився не тільки в тіло, а й в душу. Тобто, виходить, насправді я така собі блохоловка, немов тхір, якого носили дами у Середньовіччі, щоб не на них, а на його хутро чіплялися блохи. Але тхір навчився перетравлювати комах та ще й знаходити в цьому задоволення».

Тим часом жінка обійняла тіло Дениса, цілувала його, аж раптом.

Слав відчув страшенний біль, немов хтось одночасно встромив у кожен нерв по електричному дроту.

І цей біль не відчувало тіло.

Той біль був ментальний.

- Марино, - пролунало у голові.

Слав закричав і різко сів. Він опинився у своєму кабінеті. А Денис був на іншому боці міста, скорений чарами примари.

На світ з’явилася пляшка горілки. Слав хапав рідину з горла, не міг заспокоїтись. Вперше його викинуло з тіла, вперше він не зміг опанувати емоційний стан клієнта. Хоча, і привиди до того йому не траплялися.

«Отже, якщо ми точно знаємо, що паразита можна вивести, то ми це зробимо. Але Денис тут ні до чого. Треба діяти зовсім інакше».

***

О восьмій ранку Слав вже стояв біля Денисових дверей і тиснув на кнопку дзвоника. У квартирі лунала бадьора мелодія. Клацнуло, двері відчинилися.

- Ви? То як…

Слав не дав завершити фразу і вдерся у квартиру.

- Тихо. Зараз, Денисе, ви хутко одягаєтесь і ми їдемо до мене в офіс. І будьте вдячні, що я ще панькаюся з вами, хоча ви мені збрехали.

- Хто? Я? Я розповів вам усю правду! Хіба я не розповів, що моя дружина померла? Хіба..

- Цить. – Слав наблизився до клієнта і погрозливо мовив: - Інакше все життя будете мучитися з привидом.

Звісно, хутко в товстуна не вийшло. Слав випив дві чашки кави, аж поки Денис зібрався. Можливо, не слід було так із ним розмовляти, але Слав не міг дозволити клієнту хоча б на мить запідозрити, що майстер із позбавлення звичок сам не дуже усвідомлює що йому робити.

***

Денис/Слав вийшов з бару. Десята ранку, субота, місто тільки-но прокидається. Слід було нагодувати тіло, адже товстуну не встиг поїсти. Вони одразу поїхали до помешкання Слава, а вже у кабінеті той влаштував клієнту справжній допит. Цікавився усім: де він познайомився із Мариною, де вони вінчалися, де гуляли, у якій кав’ярні любили сидіти, що вона йому забороняла робити і що вони робили разом. Голова пухла від інформації, по щоках товстуна текла сльози, а Слав.. Слав снідав. Візит примари відновив почуття Дениса і Слав наново витягував їх на себе.

Він повів тіло у ту саму кав’ярню, де Денис освідчувався Марині в коханні. Клітини тіла згадали це, Слав висмоктував з них тугу за дружиною. Потім вони прогулялися зоопарком, куди полюбляла ходити померла, пройшли мимо церкви, сходили на виставку живопису улюбленого Маринчиного художника.

Туга перших годин поступово зменшувалася. Обід у невеличкій млинарні, куди Марина тягала Дениса, пройшов майже без ексцесів. Експериментуючи, Слав замовив найулюбленіші млинці дружини – із персиковим джемом – але тіло Дениса більш реагувало на їжу. Нормальна реакція зголоднілого чоловіка.

«Добре, - подумав собі Слав, - переходимо до другої частини нашого балету».

Вони прийшли до кінотеатру. Слав придбав квиток на черговий фільм про пригоди Людини-Павука і послабив контроль. Він відчував, що Денисові подобаються такі фільми, але дружина завжди була проти них, тож товстун не ходив у кіно. Дві години промайнуло майже непомітно, тіло Дениса витріщилося на екран, Слав дрімав десь усередині його свідомості.

Після кінотеатру Слав потягнув тіло на стадіон дивитися футбол. Купив тому пива, влаштував на трибуні. Матч видався вдалим для господарів стадіону, вони перемогли 4:1 і тіло Дениса зірвало голос, вигукуючи довге: «Гооооооооол!».

Здається, здоровань сподобався компанії, що сиділа вище, ті запросили його приєднатися до них після матчу. Слав не відмовився, і тіло ще довго пило пиво у забігайлівці.

Вже зовсім пізно увечері Денис топав додому. Можна було взяти таксі, але Слав вперто примушував тіло йти пішки. Це входило в його план.

Тіло мало не падало від втоми, коли дісталося квартири. Слав безжально примусив Дениса сходити у душ і лише після того дозволив впасти у ліжко.

Миттєво прийшов сон.

- Прокинься, любий, прокинься.

Тіло намагалося знову поринути у сон. Слав у напруженні чекав. Якщо його розрахунки вірні, то все має відбутися саме зараз.

- Денисе, прокинься, це я.

Очі відкрилися. Поруч світилося прозоре обличчя Марини. Тіло здорованя хотіло спати, нічого іншого йому потрібно не було. Марно привид намагався розбудити Дениса, майже повністю відкрившись до нього.

- Сюрприз, - ворухнув губами Дениса Слав. І, залишивши здорованя, перетік у примару.

***

У понеділок Денис з’явився у кабінеті Слава.

- То що ж то було? Ви вже зробили свою справу?

- Подумайте про вашу дружину, - знизав плечима Слав.

- Дивно, - Денис замов. Здається, він намагався знайти ті почуття, які володіли ним усі ці тижні. – Я нічого не відчуваю. Як дивно. Тобто, вона до мене не повернеться?

- До вас – не повернеться.

- А до вас?

- Я не буду розчарований, якщо це трапиться.

- Знаєте, здається, я повинен розізлитися на вас за ці слова, але не виходить. Тобто, - здоровань плеснув у долоні, - невже правда, що мене більше не буде мучити це страхіття? Ви мій рятівник!

- Якщо так, то сімдесят відсотків мого гонорару ви залишите зараз, а ще тридцять – коли будете певні, що ваш страх розвіявся. Розраховую на вашу чесність.

Звісно, Слав на чесність і не розраховував. Увесь його гонорар був закладений у «сімдесят відсотків». Йому було цікаво перевірити таку людську рису як вдячність.

«Сподіваюся, ти не прийдеш більше», - думав Слав. Десь усередині він був роздратований, дивлячись на радість людини, в якій відняли найцінніше що в неї було. Зараз Слав це розумів дуже чітко, можливо, тому, що усі звички, котрі він відсмоктував, не можна було порівняти з цією.

- То як воно вам – кохати її? – зненацька спитав Денис.

- Це не описати словами.

Денис зрозумів, але все ж додав:

- Проте ви не кохали її при житті.

В його словах чутно самовпевнену перевагу.

***

Вночі вона прийшла до нього – і в цьому не було нічого дивного. Вони кохалися – і в тому також не було нічого дивного. Адже Слав узяв від Дениса все те, за що того кохала Марина. Він був ним... і водночас він був тхором, адсорбентом, ментальним привидом, який міг звільнити її душу від звички. Від звички бути у світі живих.

***

Минуло півроку. Слав сидів у кабінеті на широкому підвіконні і смалив одну цигарку за іншою. Дим тягнувся у відкриту кватирку і розчинявся у дощі.

«От бовдур, пожалів малолітню дурепу, позбавив від звички, а про власні легені не подумав».

У двері постукали.

- Заходьте, - гукнув Слав.

Трохи ніяковіючи увійшов Денис. Він виглядав досить добре і помітно схуд.

- Я приніс вам гроші.

- Тобто, все вийшло?

- Ще пак!

Слав не намагався розплутати ті емоції, які зав’язались на цьому зухвалому «Ще пак!». Йому б, власне, розплутати самого себе…

- А ви знаєте, Алекс повісився.

- Он воно як, - байдуже відповів Слав, - ну і нехай іде до біса. Той ще паразит.

- Так, дивний тип був, кажуть, їм поліція цікавилась

- Та невже?

Денис не відповів. Колишній клієнт м’явся, немов і хотів би залишити кабінет, але щось його тут тримало.

- А я от, одружуюся, - повідомив Денис, протираючи лоба сірою запраною хустинкою. – Моя майбутня дружина мріє щоб я схуд, тож, якщо ви захочете узяти мою звичку багато їсти – то я увесь ваш.

- Минулого разу ви навіть не думали про це.

- То так, але ж зараз.. Я б сам ніколи, але наречена бажає.. взагалі-то вона пречудова жінка!

- Бувайте, Денисе.

Слав відвернувся до вікна. Він чув як Денис вибачається, каже «До побачення» і зачиняє за собою двері.

Дощ малював на вікні візерунки. Слав дивився на калюжі, мокрі дерева та пішоходів під парасольками.

Блискавка висвітила землю, немов спалах велетенської фотокамери. На секунду йому здалося, що він бачить до болю знайомий примарний силует між гілками дерев. До вух долетів басовитий гуркіт й видіння відразу ж зникло.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>