Стаціонарна орбіта

Стаціонарна орбіта

Неділя, 25 вересня 2011 г.
Мітки: |
Проглядів: 2695
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Тетяна Берцева та Юрій Щеглов.

До виходу корабля на розраховану орбіту лишалося п’ять хвилин, коли комп’ютер видав звіт про помилку. Капітан Расмус кілька секунд дивився на повідомлення, перш ніж викликати астрофізика, що чергував у навігаторській.

— Юноко, в чім справа? —  буденним тоном поцікавився капітан у молодого парубка, що виник на екрані.

— Перевіряю — відповів той, кумедно струснувши чубом, що спадав йому на самісінькі очі. — На орбіту ми вийшли, та вона кілометрів на п’ятдесят вища. Ну… мільйонів кілометрів. Дві хвилини і я надам докладний звіт.

Расмус кивнув та вивів на монітор перелік членів експедиції. Техніки поки що не потрібні — жодної інформації про неполадки в роботі двигунів та апаратури не надходило. Можливо, знадобиться програміст. Астрофізик для уточнення… Він і так уже тут. Та й для уточнення чого, якщо з комп’ютерами гаразд? Капітан повернув повідомлення про помилку — нічого страшного, просто вказано дані іншої орбіти. Досить внести виправлення і відкоригувати відстань.

— Капітане, — покликав навігатор. — Як я й казав, ми на трішки більш високій орбіті, ніж заплановано. Я увів виправлення. Дозвольте дати команду на коригування?

— Давай. Тільки акуратно, без сіпань.

— Так точно! Виконую… — повисла пауза, під час якої навігатор вдивлявся в дані на моніторах. Минула хвилина. Друга… — Нічого не розумію! Зараз ще раз спробую.

І знову три хвилини напруженої мовчанки. Юнока бігав пальцями по клавіатурі та не відривав очей від моніторів, час від часу так же кумедно струшуючи чубом.

— Ну, що там? — не витримав Расмус. — Зважаючи на час, ми вже мали переміститися на необхідну відстань.

— Е-е-е… Але не перемістилися. Висимо на тій же висоті… поки що… — обличчя навігатора могло б слугувати прототипом «смайлика» крайнього здивування, якби не чуб.

 

***

 

До чого ж ці вчені неорганізований народ! Збираються вже сім хвилин! І галасують, наче кури на подвір’ї. Расмус, як колишній військовий, терпіти не міг метушні, але доводилося. Очевидячки, його для того й поставили капітаном цієї експедиції, щоб підтримувати хоч якусь видимість порядку. Спізнілих він вирішив не чекати.

— Шановні панове, — офіційно звернувся капітан до присутніх. — Наш зореліт досяг орбіти зорі класу G, котру ми умовно називаємо Чадра. Ця орбіта пролягає вище розрахованої всього на п’ятдесят мільйонів кілометрів, так що можна братися до роботи.

— На потрібну висоту нам знизитися не вдалося, потім доведеться всі заміри перераховувати з поправкою… —пролунав з навігаторської сумний голос Юноки.

— От молодь! Все їм готовеньке подавай на блюдечці з облямівочкою! — Це професор Крик, один з найбільш іменованих вчених у складі експедиції. — Нас раніше ніхто ось так до зірок не возив. А тут на самісіньку орбіту доставили, так ще й поправку йому подайте!

— Спокійно! — Закликав до порядку Расмус. — Ми здійснимо ще кілька спроб коригування орбіти…

— Хіба однієї недостатньо? А скільки вже було? — знов полетіло з зала.

— Ми вже шість разів намагалися знизитись… — капітан розвів руками. — Мовби приклеїлись до цієї орбіти!..

 

***

 

Юнока стукнув кулаком по столу, та схибив і влучив в коліно, зашипів від болю та потер забите місце. Черговий раз клацнув пальцями по монітору та безнадійно схопився за голову, вгледівши все ту ж картинку.

—Чорт з вами!.. — сказав він невідомо кому, набрав команду, на мить затамував подих і натиснув введення. — Підемо дідівськими шляхами…

Кілька панелей на стінах навігаторської засвітилися.

— Ну!.. — нетерпляче сіпнувся молодик, тряхнувши чубом. — Давай, виводь… Діагностику мені, швиденько!...

На одному з моніторів з’явилася таблиця. Навігатор кинув на неї погляд, глянув на сусідні панелі, з яких розливалося рівне жовтувате світло, знову подивився на таблицю. Хвилини півтори водив очима туди-сюди, намагаючись хоч щось усвідомити. Врешті не витримав та викликав на зв’язок капітана.

— Расмусе, я в глухому куті, — зізнався він з таким похмурим виглядом, що навіть чуб, здавалося, виражав скорботу. — Увімкніть зовнішні камери. Не розумію, що це… Начебто вся апаратура працює нормально, сигнали надходять, йде обробка… Але скажіть, чи ви бачили коли-небудь в космосі таке небо?!

На екрані зв’язку було видно, як капітан віддає команду. Досить довго висіла мовчанка, доки Расмус вивчав зображення.

— Ну-у… — протяг він нарешті, — схоже, що це дійсно зображення з камер… Переведи зв’язок на бібліотеку, зараз я туди пожену наших розумників.

— П’ять сек, — відізвався Юнока, беручись за клавіатуру. Астрофізик давно помітив, що якщо капітан називає вчених просто «розумниками», значить намагається приховати свої почуття. Знати б ще, які саме. Один з екранів демонстрував доволі великий зал, метрів двадцять завширшки, де стояло і лежало на столах безліч моніторів. Зручні навіть на вигляд крісла могли регулюватися в будь-яке положення, але люди, що зібрались там зараз, віддали перевагу звичайному сидячому положенню. Десять чоловік — весь науковий склад експедиції — вже зібрались, коли зайшов Расмус.

— Отже, панове, прошу вибачити, що відірвав вас від роботи, але мушу сказати, що нам не вдалося знизити корабель на розраховану орбіту навіть за десять спроб. Більш за те, є ускладнення у навігації. Юноко, будь ласка, дай зображення, — на стінах приміщення засвітилися панелі. — Це не перешкоди на камерах чи при відтворенні, це реальне зображення космосу у нас за бортом.

Расмус на деякий час замовк, чекаючи на реакцію вчених. Чекати довелось недовго.

— А де зоря? Що за молоко? Ми в туманності? — посипались запитання. — А де, власне, сам космос?

— А можливо взяти проби з-за борту? Таке світіння означає, що ми всередині пилової хмари, необхідно знати її склад, — перекрив інші голоси пронизливий тенор Крика. Професор вже оговтався після першого здивування і брав ініціативу у свої руки.

— А можна я зніму спектри? — тут же виник Юнока. — Тоді й проби не знадобляться.

— Краще зірку знайди, — перервали його ентузіазм.

— Мабуть, ти правий, — раптом підтримав юнака професор. — Давай, скажеш нам результати.

Підбадьорений увагою знаменитості, молодий вчений кинувся до роботи. Крик, всміхнувшись, продовжив:

— Тепер можемо спокійно поговорити. Пропоную звести воєдино усю наявну інформацію. Я говоритиму, а ви мене доповнюйте чи виправляйте, — Крик встав з крісла з таким виглядом, ніби піднявся на кафедру. Пригладив ріденькі волосинки, що зостались лише на потилиці, поправив комірець сорочки, струсив з відкороту піджака неіснуючу порошинку. Кілька вчених, котрим довелося ще вчитися у професора, тихенько сміялись — вони ще з студентських часів пам’ятали до останнього руху весь ритуал підготовки Крика до лекції. «Доповнюйте чи виправляйте»… Коли професор читав лекцію, рідко кому вдавалося вклинитись з запитанням.

— Отже, ми біля мети. А метою нашою була зоря Чадра. Чому експедицію було направлено саме до цієї зірки?

— Уточнити характеристики, — голос з залу. — Зокрема, масу.

— Так, ви маєте рацію. Дещо заважало визначити всі характеристики, спостерігаючи з землі. Точніше, характеристики, що було здобуто різними методами, не співпадали одна з одною.

— Шановний професоре, — перервав вченого ще один професор-фізик — Збиваков, вічний опонент Крика, — ви не студентам лекцію женете. Маса, яку було вирахувано за взаємодією тіл з застосуванням теореми Кеплера, не співпадає з показниками маси, які отримано за зміщенням спектральних піків.

— Дякую, колего, ви абсолютно вірно сформулювали. З вашого дозволу я продовжуватиму. Спостереження з Землі дозволили виявити деякий, я б назвав, шар, що ізолює цю зорю від навколишнього простору. Ми вважаємо, що саме він і не дозволяє спектроскопістам отримати вірні дані, оскільки або поглинає, або розпорошує частину випромінювання. Таке своєрідне покривало.

— Це всім відомо, — знову встряг Збиваков. — Кожен член експедиції знає, куди і навіщо ми летіли. Мене більше хвилює, чому зараз, безпосередньо на орбіті, ми не бачимо самої зорі.

— Для того ми й зібрались, щоб розібратися! — зовсім підвищив голос Крик. — Давайте в якості гіпотези припустимо, що вся апаратура працює нормально.

— Авжеж нормально, інакше я зібрав би техніків, а не вас, — перебив капітан професора. Того на мить заціпило, але не змусило замовкнути.

— Замість звичного нам образу зорі ми бачимо цю жовтувато-білясту завісу. Що це? Куди ділась зоря? Зрозуміло, що інших зірок ми за межами цього покривала не бачимо. В усякому разі звичайним зором. Треба поставити перед собою задачі. Що нам необхідно з’ясувати?

— З’ясовуйте що завгодно, тільки я вам ще не все встиг сказати, — знову піднявся капітан. — Найголовніше, скажіть, як нам залишити орбіту цієї зорі, інакше ми не зможемо повернутись додому. Справа в тому, що ми зробили декілька спроб корекції і жодна з них не дозволила зрушити корабель з орбіти бодай на сотню кілометрів. Ми намагалися як наблизитися, так і віддалитися, та Чадра не дозволила нам ні того, ні іншого. Ми неначе до неї прив’язані. І якщо не вдасться відв’язатися, то тут і скінчимо свої дні.

 

***

 

На дослідження було відведено місяць. І ось він скінчився.. Експедиція виміряла і відзняла усі дані, які тільки дозволяла наявна апаратура. Вчені пропонували десятки версій того, що відбувається, вигадували пояснення, одне зарозуміліше від іншого. Але самі ж одне в одного знаходили дірки та прогалини, котрі руйнували найкрасивіші теорії.

І, як не дивно, найпродуктивнішим руйнівником став юний Юнока. Він розмітав вщент одне припущення за одним, знаходив неточності то в вихідних передумовах, то в математичному апараті, то в логіці висновків. А, найголовніше, робив це не задля шкідливості, а через цікавість. Вислухавши чергову ідею, молодий астрофізик розпочинав задавати запитання. Він намагався з’ясувати для себе все до найменших деталей. Йому добросовісно намагалися пояснити і… знаходили якусь похибку.

 

— Якщо ми не зуміємо дістатися до істини, то загинемо! — з пафосом вигукнув Збиваков. — Потрібно думати швидше та більше!

— Шановний колего, чи не бажаєте ви цими словами сказати, що я мало думаю?! — тенор Крика готовий був зірватися у дискант. — Якщо хтось тут і думає мало, то це ваш настирливий аспірант — Юнока.

— Він такий же мій аспірант, як і ваш. Ш не такий дурень, якщо допомагає знаходити нестрункості у ваших струнких теоріях, — заперечив Збиваков.

— Нестрункості в наших струнких… тю! Ви мені баки не забивайте! Якщо він такий розумний, нехай сам запропонує теорію, що допоможе нам викараскатися. Як виключення, я готовий зарахувати йому цю теорію за дисертацію.

 

***

 

— Шановні колеги, — урочисто розпочав професор Крик. — Всі ми тут значні спеціалісти у своїх галузях.

— Найзначніші, я б сказав, — встряг Збиваков.

— Дякую, колего. Так ось: вже місяць ми б’ємося з нерозв’язним завданням. В процесі його вирішення було запропонувано масу пояснень та теорій, але усі вони за тією чи іншою причиною виявились небездоганними. І зараз я пропоную узагальнити всі наші дослідження та обговорити запитання, на які не вдалося отримати відповіді.

— Головним опонентом ми вирішили призначити нашого юного друга Юноку, — підтримав Збиваков. — Йому надається право вказувати на усі огріхи у наших припущеннях та поясненнях. А якщо йому вдасться запропонувати та обґрунтувати власну теорію, то… Усі ми тут — найзначніші…

— Ви повторюєтесь, колего, — перервав Збивакова Крик. — Ми тут порадились і вирішили, що наш колектив є повноцінною Вченою радою. Так що у нашого аспіранта є шанс повернутись на землю вже професором, що захистився.

— Так! — погодився Збиваков. — А тепер розпочнімо. У нас досі лишається відкритим питання, чому ми не бачимо Чадру? Е-ммм… Колего Юноко, у вас є що сказати за даним питанням?

— А ми її бачимо, просто у незвичному для нас вигляді, — знизнув плечима астрофізик, труснув чубом і тут же пояснив. — Якщо ми знаходимося на стаціонарній орбіті Бора, то для нас вірогідність знаходження у будь-якій точці цієї орбіти однакова. А отже і зоря відносно нас у кожен момент часу знаходиться у будь-якій точці з рівною вірогідністю. Тому ми й бачимо Чадру у вигляді такого розмазаного навколо нас світла, а не у вигляді конкретного об’єкта.

— А інші зорі?

— Їх ви не бачите лише людськими очима, апаратура ж сприймає нормально. Але найяскравіші зорі, що мають достатню світність і чиї лінії поглинання не співпадають з такими у Чадри, ми бачимо й так. Досить лише придивитися.

— Бачу, відповіді в тебе є, — всміхнувся Збиваков. — А в самого є запитання?

— Були, я їх уже задавав, але потім сам розібрався, — Юнока швидко вивів на екран кілька формул. — Ось. Я провів найпростіші розрахунки. Якщо взяти рівняння Планка та підставити в нього радіус орбіти, по якій ми рухаємося, то ми отримаємо ціле число постійних Планка. А це й означає, що ми знаходимося саме на стаціонарній орбіті Бора. І щоб вибратись, ми маємо здійснити дискретну зміну енергії.

— Виходячи з вашої теорії, ми просто потрапимо на більш високу орбіту, — негайно знайшовся Крик.

— Авжеж, — погодився Юнока. — А ми ще раз, і ще, і ще, доки не вийдемо з зони тяжіння Чадри. Або хоча б доки воно не стане меншим за відцентрову силу.

— Юначе, це неможливо! — заперечили професори хором.

— Чому? — здивувався Юнока.

— Тому що це закони мікросвіту, а ми серед зірок, — урочисто пояснив Крик.

— Але чому не можна у вигляді виключення припустити, що ми на орбіті зірки, подібно електрону у ядрі? Тоді стає зрозуміло, чому з Землі ми не могли розгледіти саму зорю, а лише деяку розмазаність. Єдиний супутник Чадри створює навколо неї еквівалент тієї самої електронної хмари, що нас і збиває.

— Тому ви, пояснюючи, як ми бачимо зорю, і заговорили про щільність вірогідностей! — зрадів чомусь Збиваков.

— Справа в тому, що я ні разу серйозно не припускав, що наш корабель подібний до електрона на боровській орбіті. Але! — Юнока вивів на екран ще одну формулу. — Якщо ось в цьому рівнянні руху замість електрона вставити гравітон, то в результаті ми отримаємо аналог рівняння Шредінгера зі стаціонарними орбітами, а всю систему може бути названо гравіатомом.

— Теоретизувати, молодий чоловіче, можна скільки завгодно, — єхидно заперечив Крик. — Але експериментально наявність гравітона досі ніхто ніколи не спостерігав. І ти вважаєш, що нам достатньо дискретно провести зміну енергії, щоб вирватися з тяжіння Чадри?

— Якщо нам вдасться перейти з однієї орбіти на іншу, то це й стане першим спостереженням існування гравітона. Ну а якщо, повторююсь, у вигляді виключення визнати, що навколо Чадри діють закони, аналогічні законам мікросвіту, тоді так, достатньо, — молодий вчений знову знизнув плечима.

— А ти хоч розумієш, що за такого стрибка енергії екіпаж розмаже перевантаженням у мономолекулярний шар? — майже закричав Расмус, що досі з цікавістю слухав обговорення. — Навіть з нашим обладнанням людський організм такого перевантаження не витримає.

— Шановний капітане, — спокійно повернувся до нього астрофізик, — ви самі сказали, що в іншому випадку ми всі тут помремо. Чи не краще померти миттєво від перевантаження, ніж від голоду та безнадії?

— Можливо, хлопчина правий, — посміхнувся Расмус, — краще одразу. Але…

— Але ви сказали ключове слово, капітане, — посміхнувся Юнока у відповідь. — Так що ми залишимось живі.

— Не тягни вже.

— Стрибок! Ви сказали: стрибок енергії. — Юнока змахнув чубом і повернувся до професорів. — А скільки часу займає перехід електрона на наступну орбіту?

— Взагалі… постульовано, що переміщення миттєве, — трішки завагавшись відповів Крик.

— Отже, перевантаження буде, воно буде гігантським, але триватиме… нульовий час! — Юнока радісно з розмаху стукнув кулаком по столу, але схибив…

 

***

 

Расмус увімкнув відеостіну, і потрапив на анонс новин.

— Щасливо повернулася зоряна наукова експедиція, що досліджувала фізичні аномалії зорі Чадра. У нашому вечірньому випуску ви побачите інтерв’ю з членом експедиції професором Юнокою, першим в історії професором, що отримав своє звання на орбіті чужого сонця…

Автор: Тетяна Берцева та Юрій Щеглов.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>