Самоволка

Самоволка

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 169
Підписатися на комментарі по RSS

Тропічне сонце ледь вигулькнуло з-за обрію, а бабки-одноденки вже кружляли понад атолами живою метелицею. Лише раз на рік, під впливом раптового викиду статевих гормонів, вони полишають землю, по якій повзали кілька років, та злітають у небеса, аби знайти собі пару, поєднатися в екстазі та назавтра ж загинути. Лише один день – сьогодні або ніколи.

Особиста яхта голови конгломерату «Симботронікс» ліниво дрейфувала у хмарах, гнана мусонним вітром. У цей ранковий час з-за дверей каюти вийшла дівчина в облягаючому комбінезоні. Вона безтурботно відкинула довге рожеве волосся та попрямувала до транспортного шлюзу.

Враз на прозорій бульбі над люком з'явилась обличчя немолодої людини.

– Дафно? Ти куди так зарано? – спитав він, хмурячи сиву брову. Іншу, разом з оком, ховав химерний окуляр.

Дівчина на мить закотила очі, але одразу ж повернула маску байдужості.

– На риф поплавати. Доки нема спеки, – і не чекаючи реакції, зайшла до шлюзу.

У протилежному борті відчинився люк. Крізь нього виділось, як внизу хвилі котять на Бар'єрний риф.

– Знов не питаючись взяла новий симбіонт? – гримнув у вухах той самий голос. – Це ж експериментальний зразок! Він не пройшов усіх випробувань.

– Не хвилюйся, татусю! – вона майнула до люка. – Ми з ним обов'язково порозуміємося.

Її живий костюм, мов хамелеон, почав змінювати колір з ядучо-синього на багряний. За плечима вигулькнули дві напівпрозорі перетинки, перетворюючись на крила.

– Чекатиму на тебе до обіду, – буркнув старий.

Замість відповісти Дафна розкинула руки та ластівкою стрибнула у люк. У вухах заспівав теплий вітер. Яхта-незграба швидко зменшувалася за спиною, а назустріч рвонуло аквамаринове ряботиння океану.

Але голос батька все ще наздоганяв:

– І не смій називати свого натурального пращура цим мерзенним слівцем!

– Ой, добре, татусю... – Дафна спритно видобула маленьку ампулу з голкою та штрикнула у стегно. Роздратований голос у вухах ослаб і розчинився в завадах. – Хоча б півдня мені не дошкулятимеш, – усміхнулась вона, закладаючи крутий віраж.

Симбіонт слухався ідеально. Збуджуючись від стрімкого лету, він реагував на найменші повітряні рухи. Прозорі крила тріпотіли на вітру. Стабілізатори на ногах впевнено спрямовували карколомний спуск.

Збивши на бриючому піну с гребенів, дівчина описала мертву петлю і, склавши крила, шубовснула у воду.

Симбіонт прикрив їй обличчя бульбашкою шолома, зібравшись навколо шиї брижами дихальних мішків. Стабілізатори видовжилися у плавці, ще пара коротких – виросли на зап'ястях.

Звиваючись змією, дівчина стрімголов ішла у глибину. Ще трохи – і вона досягне старовинного, зарослого коралями лінкора. Якщо вірити симбодайверам, десь там має бути вхід до підводної печери.

Навколо поступово темнішало. Переможений у стародавній битві корабель грізно стовбурчив іржаві гармати. Різнобарвні зграйки коралових риб сахалися від ліхтарика в зяючих ілюмінаторах.

«Жодної великої рибини!» – дівчина озиралася в підводних сутінках. – «А симбодайвери ж бо казали, тут багато акул».

Зловісне одоробло лінкора залишилося далеко вгорі, коли промінь ліхтаря пронизав темінь печери, й дівчина запливла досередини.

Та раптом Дафна відчула, як її стисли велетенські лещата.

«Щось мені це вже зовсім не подобається!» – вона рвонулась нагору, до перлистої поверхні океану, але враз ліхтарик згас, а симбіонт перестав слухатися.

Останнє, що вона відчула, як невідома сила тягне її все глибше й глибше.

 

* * *

У казармі «Гармів» панувала метушня.

– Мерщій! Шикування проґавимо! – 77й штовхнув напарника в бік.

– Чого напружуватись? – відмахнувся 69й. – Це ж знов учбова тривога.

77й скривився.

– Гарно тобі! Ти швидше всіх у поєднання входиш. Але коли щось піде не так, нам обом від сержанта перепаде.

Не встигли вони стати у шеренгу, як до казарми ввалився командир у бойовому спорядженні.

– А ну, дівчатка, підібрали сіднички! На поєднання – кроком руш! – гримнув він, і кадети метнулись до виходу.

У зброярні вони вишикувалися вздовж чанів, де плавали їх бойові симбіонти. По сингалу з води вигулькнули краї бронепластин. Кадети виструнчились, і сержант почав голосно зачитувати молитву поєднання.

– Це мій симбіонт. Він – мій найкращий друг. Я маю володіти ним так само, як власним тілом. Без мене він непотрібен. А без нього непотрібен я.

Слова молитви розносилися казармою. Кадети повторювали кожну фразу, склавши руки мов перед причастям.

– Я маю любити мого симбіонта як рідного брата. Я маю берегти його як власні руки й ноги. Ми поєднаємося з ним в єдине ціле. Ми вражатимемо ворога, доки він не вразив нас. Ми на захисті життя. Хай буде так!

Настала мить поєднання. Кадети припали губами до холодних панцирів своїх обладунків. Встановивши контакт, занурили руки у воду.

Яке дивовижне відчуття, думав 69й, відчуваючи, як його симбіонт ворушиться, присмоктуючись до голої шкіри, та повзе все вище й вище. Броньовані пластинки гримлять, коли драглиста маса вивалюється назовні та починає обліплювати тіло.

Як живе створіння, симбіонт має власну волю. Тому в момент поєднання завжди відбувається невидимий оку двобій. Він та людина мов перевіряють одне одного: хто – слимак, а хто – міцний горішок, що має право наказувати іншому. Кожен, хто їздив верхи, знає, що це таке. Не один кадет покинув Академію, так і не змусивши симбіонта підкорятися. Але 69му не було страшно. Він з першої спроби контактував з найрізноманітнішими моделями. Симбіонт – як бойовий кінь – знає свого хазяїна. Можна взяти й чужого, але найкраща злагода буде лише з одним, власним.

За хвильку весь загін уже стояв, одягнений в обладунки. Наплічні та колінні щитки ще ворушилися, займаючи свої місця.

– Слухай, – 69й глянув на товариша, – Що означає брати?

– Ну, це натуральні нащадки з одного виводку, – 77й почухав потилицю. – Але в молитві, гадаю, малась на увазі нейроемоційна сумісність.

– А це як?

– Ну це... – напарник ляснув 69го по плечу. – Як ми з тобою!

Товариші дружно розсміялися.

– Струнко! – гаркнув сержант, і кадети відповіли жестом пошани. – Слухай учбово-бойове завдання! За тиждень в районі Бар'єрного рифу зникли кілька симбодайверів. «Гармам» наказано обшукати кожен метр у квадраті 22-07. Про будь-яку активність доповідати негайно. Питання?

77й підняв руку.

– А правда, що ми шукаємо загублену принцесу?

Кадети порснули зі сміху.

– Сімдесят Сьомий? – насупився сержант.

– Так, сер!

– Ти, здається, з робочого інкубатора?

– Так точно!

– Звідти в Академію надходять лише тупі мізки. В наказі ясно сказано: шукаємо симбодайверів – живих чи мертвих! По коконах – розійтись!

Коли кадети потяглися в транспортний відсік, 69й нахилився до товариша.

– Що ти там про принцесу наплів?

– А сам-но подумай, стали б через простих дайверів загін піднімати? Техніки в ангарі перешіптуватись: зникла дочка голови конгломерату. За наших часів, вважай, що принцеса!

69й знав, що напарника перевели до Військової Академії з Робочої касти за видатні розумові та фізичні здібності. Таке бувало вкрай рідко, тому 77й вірив у чудеса кар'єри та якимось дивом видобував найприголомшливіші чутки.

– Дочка? – перепитав 69й.

– Натуральний нащадок. Ти ж чув, що Вищій касті дозволено розплід без інкубатора?

– Як це?

77й лукаво всміхнувся.

– Колись второпаєш. А то так і будеш лише з симбіонтами поєднуватися.

– Еге, – кивнув 69й, хоча нічого не второпав. Про значення слова «принцеса» він питати не наважився.

77й поплескав його по плечу.

– Ет, пожив би ти в робочому кварталі – і не таке б побачив.

 

* * *

Коли десантний кокон вийшов у заданий квадрат, сонце вже хилилося на захід. Щойно люк розчахнувся й жовтавий промінь світла ковзнув по сірим панцирам, 69й внутрішньо зібрався, але страху не було.

Ту-тук – серце, загнуздане гормональним регулятором, билося рівно.

– Увага, дівчатка, висадка! – рик сержанта покрив гуркіт двигунів. – Пішов! Пішов!

– Хто останній, той слимак! – пхнув напарника 77й та рвонув до виходу.

Ту-тук! Ту-тук! Кадети, гепаючи важкими підборами, попарно вивалювалися з кокона. Ревіння дюз над головою, свист вітра у вухах. Симбіонти грюкали бронещитками, розпростуючи закрилки. Поступово стрімке падіння змінилося пологим ковзанням.

– І-іх-ха! – 77й вихляв мов боєголовка, що обходить протиракетну оборону противника.

Ту-тук! Ту-тук! Пульс почастішав, але симбіонт тримав його в нормі. 69й лише споглядав, як назустріч мчали бурхливі хвилі, та думав, як обігнати напарника.

Ту-тук! Посадковий маневр – і він першим хлюпнувсь у солону піну. Не встигли бризки торкнутись обличчя, як симбіонт ляснув забралом, подаючи у шолом повітря з дихальних мішків.

Увесь спуск на риф тривав менше хвилини.

– І що могло трапитися? – розмірковував 69й, пливучи над заростями коралів. – Навряд чи акулі по зубах дайверський симбіонт.

– Хтозна, – ультразвуковий зв'язок шепотів у вухо голосом напарника. – Я чув, що втекла дослідна модель і тепер полює на людей.

69й зиркнув на товариша.

– Хиба може костюм втекти у самоволку?

Напарник розсміявся так, що бульбашки вирвалися з жабрів його симбіонта.

– Ти ще скажи, що кадет не може!

Товариші спускалися все глибше.

– А це що за страховисько? – кивнув униз 69й.

– Лінкор древніх. Кажуть, колись замість бойових коконів люди плавали у таких залізяках.

– Ох і здоровецький!

– Ет, нам його за півдня не обшукати! – ліхтар 77го вихопив із темряви громаддя порослої коралами палуби.

– Може розділимося? – спитав 69й, балансуючи на іржавій гарматі. – Ти – палубою, а я – по ґрунту.

– Ну давай, брате! – напарник підняв великого пальця. – Хто першим щось знайде, отримає бонус від командування!

69й відштовхнувся і стрибнув униз. Він знав, що напарникам заборонено розділятися під час маневрів. Але чого не зроблять кадети через бажання просунутися по службі.

У глибині вода ставала чимдалі мутнішою. Придивившись, 69й помітив шлейфи мікроскопічних бульок.

– Бульбашки. Ти теж їх бачиш? – запитав він у товариша.

Але ультразвуковий канал мовчав, а світло ліхтарика тонуло в цій каламуті. 69й хотів пробити її променем сонара, але і той зав'яз немов у ваті.

І враз у темряві щось заворушилося. Акула? Але ж вони не живуть у печерах. Та й розмір – не порівняти з жодною акулою.

Ту-тук. Серце вдарило сильніше. Регулятор симбіонта не став пригнічувати хвилю адреналіну, мабуть теж відчув лихе.

– Брате? – позвав кадет, але відповіді не було.

Ту-тук! Ту-тук! Серце застукотіло частіше. Невідома тварюка звивалась кільцями – велика, суцільно чорна, недобра. І розбиратися з нею 69му доведеться наодинці.

І тут чорна маса кинулася просто на нього. Туша збила кадета з ніг і потягла по ґрунту. Обладунок здавили важкі, мов сталеві лещата, бридкі жвали скреготіли, намагаючись розгризти бронещитки. Навіть гормональний регулятор не міг тепер впоратися з нападом жаху.

69й стис зуби. Він відчув неприроднє тремтіння симбіонта – невже його бойовій кінь поранений?

– Я не помру тут! – прогарчав він, намагаючись підборами вчепитись у ґрунт. – Кадетам не дозволено вмирати без дозволу сержанта!

Враз опора зникла, і він полетів у безодню. Чорна туша кинулася слідом.

Насилу йому вдалося зупинити падіння.

– Ось тут і взнаємо, хто слимак, а хто – міцний горішок, – процідив кадет крізь зуби.

Торкнувшись ґрунту, 69й встиг прийняти стійку позицію, а симбіонт трансформував щитки на правиці в могутню клешню. І тут зверху виринув монстр.

– Ось тобі, тварюко! – крякнув кадет, щосили заганяючи гостру клешню у щось м'яке.

Цього разу в нього вийшло встояти, а темна зміїста маса відступила. Кров чорнильною хмарою розпливалася по воді.

«Допоможіть...» – радше відчув кадет дихання монстра.

Поранене чудовисько почало відступати до печери, але 69й кинувся за ним.

– Що, слимак? Горішки слабкуваті?!

Двобій його п'янив, але регулятор допомагав тримати голову ясною. Кадет вчепивсь у хвіст чудовиська і тепер, не торкаючись ґрунта, летів темним гротом.

Наразі печера закінчилася розлогим повітряним міхуром. Тут монстр зміг розвернутися й атакувати з новою силою.

Але кадет був готовий: хвилювання пройшло, гормональний баланс вирівнявся, а симбіонт очуняв після поранення.

Коли в хазяїна міцний зв'язок із симбіонтом, той не просто слухається, а допомагає в бою. Ось і зараз костюм сам випустив штирі високовольтного шокера та блимнув вогником.

– Кажеш, я зможу його оглушити? – догадався 69й.

Симбіонт відкрив на лівиці довге лезо, і коли монстр кинувся знову, кадет розпанахав йому пузо від горла до хвоста. Потім ввігнав клешню в драглисту плоть і спустив розряд.

Тварюка вигнулася дугою та, хльоснувши по стінах печери хвостом, осіла безформною масою.

Немов пташеня зі шкаралупи, кадет насилу вибрався з обладунка. Розрив із симбіонтом завжди лишав відчуття спустошення, але зараз тіло просто зводило в корчах. Поранений симбіонт дрібно тремтів від болю. 69й дав йому згорнутися в клубочком і полишив на мілині.

– Полеж тут. Так скоріш оклигаєш, – сказав він та рушив у бік переможеного монстра.

У запалі бою не було часу думати, з чим саме він стикнувся, але зараз кадета розпирало від цікавості.

Коли він пхнув слизьку, драглисту масу, всередині почувся рух. А потім із жмутів напіврідких нутрощів з'явилось щось віддалено схоже на людину. 69й второпав, що це якась капсула, й рвонув слизьку оболонку. В ній, немов лялечка у коконі, лежала дівчина.

Ту-тук! Серце кадета стрепенулось. Дівчина. Без симбіонта. За всі шістнадцять років після інкубатора він жодного разу не бачив жінок зблизька.

– Ти хто? – вирячився кадет.

Дівчина поворухнулась. На вигляд вона здавалася не старшою на нього, довге рожеве волосся зміїлося по мокрому тілу.

– Дякую... – прошепотіла вона.

77й тут, мабуть, вже прикидав би розмір винагороди за врятовану «принцесу», але 69й геть не думав про це.

– Це ти керувала монстром?

– Це він мною керував... – вона закашлялася, випльовуючи слиз. – Я перевіряла дослідний зразок... Але він перехопив контроль.

Кадет з жалем глянув на неї.

– Потерпи, скоро буде допомога, – він простяг руку, аби торкнутися її плеча. – Ти не постраж?..

Дівчина враз підняла голову, и кадета зустрів холодний погляд аквамаринових очей.

– Та в нормі я! – вона відкинула його руку.

На її шкірі багряніли свіжі подряпини, але великих ран не було.

– Ну чого витріщився? Жінок не бачив? – спитала вона, помітивши, що її розглядають.

69й мимоволі зробив крок назад. А незнайомка потягнулася неквапом та додала з усмішкою:

– Щось для воїна ти не занадто хоробрий.

Вона встала і зробила крок до нього. Те, що дівчина була без симбіонта, мов щойно з інкубатора, її зовсім не турбувало.

– І як ім'я мого героя? – спитала вона з іронією, але в голосі вчувалася звичка наказувати.

Кадет виструнчився як на шикуванні та відбарабанив:

– Гарм Шістдесят Дев'ятий... е... сер?

– Значить Гарм? – дівчина обвела його поглядом. – Можеш звати мене Дафна.

– «Гарм» – це назва загону... е... Дафно, – промимрив кадет, все більш ніяковіючи. Те, що дівчина поводилася настільки впевнено, остаточно збило його з пантелику.

– Це дрібниці, Гарм. Так мені простіше, – і вона мило посміхнулася.

Ту-тук! Кадет нервово ковтнув слину. Не розуміючи, як поводитися, 69й лише мовчки вивчав подряпини на її тілі, яке досить помітно відрізнялося від товаришів по казармі.

– А що з іншими дайверами? – нарешті зміг він порушити тишу.

– Схоже, він їх з'їв, – знизала плечима дівчина, кивнувши на рештки симбіонта. – Бачиш, який здоровецький вимахав за кілька днів. Ці моделі дуже підступні – думаєш, ти його контролюєш, а це він контролює тебе. Твої гормони, а отже – твої емоції.

Вона підійшла до кадета впритул.

– А ти, я бачу, непогано даєш раду симбіонтам, раз зміг його подолати, – Дафна з цікавістю придивлялася до хлопця.

Ту-тук! Ту-тук! Вона була занадто близько. Без гормонального регулятора пульс 69го підскочив вище норми, але він ніяк не міг второпати чому. Адже бій завершився, і небезпеки вже не було. Чи була?

– Я найкращий у загоні, – пробурмотів 69й. – Сержант каже, у мене особливі здібності до поєднання.

– До поєднання, значить? Це ми побачимо, – Дафна провела пальцями по його грудях і лукаво усміхнулась. – Ну що, мій герою, чим займемося, доки не з'явиться підмога? Лишитися без гормонального регулятора – це таке дивне відчуття, правда? – і вона ще раз провела по голій шкірі.

Ту-тук! Ту-тук! Ту-тук! Серце кадета заколотилось як скажене. Він мимоволі позадкував та схопився за груди.

– Що з тобою, Гарм? – здається, дівчина насолоджувалась справленим ефектом.

– Я не знаю... – ледь міг вимовити він, хапаючи повітря. – Зі мною щось негаразд... У мене навіть у стрес-камері такого не було!..

Хлопець відчував, як тремтять коліна. Але чому його біологічні показники настільки розладналися? Може, чудовисько впорснуло якусь отруту?!

– Щось ти рано здався, – розчаровано зітхнула Дафна. – Мій рятівник не повинен так швидко розкисати! Думаєш, це наслідки битви?

Її долоні лагідно торкнулися щік кадета. Їх очі зустрілися.

І тут 69й збагнув, що саме дотики дівчини так дивно впливають на нього. Може це щось на кшталт двобою? Але як грати в гру, правил якої він не тямить?

«Та що я за слимак! Від ворога не втік, а тут спасую?» – він схопив її за руки та силою розвів у боки, як на тренуванні з боротьби.

– О, такий ти мені подобаєшся більше! Небезпечний! Он як очі загорілися! – Дафна вдоволено примружилася. – Думаю, ти заслужив нагороду...

І вона подалася вперед, так що її губи опинилися зовсім поряд. У глибині аквамаринових очей спалахнули дикі вогники.

«Це ж так схоже на... церемонію поєднання!» – бігли в голові 69го панічні думки. – «Але ж вона людина! Хіба можуть люди поєднуватись у симбіозі?»

Кров вдарила йому в обличчя. Здавалось, серце колотиться десь у горлі й от-от вискочить назовні.

Але в цю мить за спиною почулося хлюпання води.

– Схоже, наш час вийшов, – зітхнула Дафна.

Озирнувшись, 69й побачив, як до печери запливають кілька симбіонтів.

– Допомога йде! – гаркнув знайомий голос сержанта. – Тепер ви в безпеці!

За ним прямували два асасини у чорних обладунках охорони конгломерату. Від їх грізного вигляду кадетів зазвичай пробирали дрижаки, але зараз 69й відчув полегшення.

 

* * *

Почесна аудієнція на борту яхти відбулася надвечір. Голова конгломерату «Симботронікс» Триптофан П'ятий возсідав посеред величезної каюти, що слугувала йому кабінетом. Банькаті екрани відображали неосяжні масиви інформації. Коли 69й зайшов, вони зблякли, перетворившись на широкі ілюмінатори, за якими жовтіло призахідне сонце.

– Насамперед, кадете, я волів би особисто подякувати за порятунок моєї спадкоємниці, – крісло голови розвернулось до 69го, а окуляр замість ока вп'явся в юнака. – Я потурбуюсь, аби ваш підрозділ отримав заслужену винагороду.

Хлопець виструнчився. В чужому обладунку було трохи незвично, але це все, що сержант встиг підшукати замість пораненого симбіонта, аби представити кадета пристойно.

Він зобразив жест пошани та звично відчеканив:

– На захисті життя, сер!

Суворе обличчя голови потеплішало. Здалеку його костюм нагадував старомодний твідовий сюртук. Але придивившись, можна було помітити, як симбіонт дихає, посмикуючи лацканами, немов сонний кіт вухами, а по ворсу пробігають хвилі.

– Я чув, що у тебе особливий хист до поєднання. Ну і як симбіонт у бою? – запитав Триптофан. – Ти ж знаєш, це мій конгломерат їх вирощує?

– Відмінно, сер! Без нього мені б ніколи не перемогти!

– Це добре, – було чутно, що голова задоволений відповіддю. – Є у тебе якесь особливе бажання?

Кадет на мить замислився, і тут у пам'яті спалахнули аквамаринові очі.

– Дафна... Я б хотів її побачити, сер! Переконатися, що з нею все гаразд.

Триптофан спохмурнів.

– Не хвилюйся, з нею все чудово. Моя спадкоємниця часто потрапляє у різні пригоди, але це вже моя проблема, – помовчавши, голова додав. – І ось іще. Не надавай великого значення тому, що сталося між вами у печері. Ваші регулятори вийшли з ладу, а під впливом гормонів люди здатні на неадекватні вчинки. Особливо у вашому віці.

Ту-тук! Перед очима кадета знов промайнуло рожеве волосся на голому тілу, а щоки спалахнули, згадавши ніжні дотики.

– Але ж...

– Ви більше не побачитесь, – твердо сказав голова. – Вона все одно скоро все забуде, тож нема чого розтягувати цей невідворотний процес.

Ту-тук! Костюм сержанта, позичений на час аудієнції, не був звичний до гормональних вибриків молодого організму. И тепло, що спалахнуло всередині 69го після лагідних торкань, ніяк не бажало зникати. Таке бувало лише після найвдаліших тренувань, коли навіть розірвавши контакт з симбіонтом, ще довго лишалось відчуття єднання. Але ж наступного разу не буде...

Ту-тук! Кулаки мимоволі стислись, а слова самі злетіли з уст.

– Це ви... Ви її контролюєте своїми симбіонтами, – тепер він здогадався про справжнє значення слів у печері. – Її гормони і її почуття!

Окуляр заблиснув подивом.

– Бачу, твій гормональний дисбаланс досяг критичної межі, – крісло голови під’їхало впритул до хлопця, а обличчя набуло глумливого виразу. – Чи не бажаєш ти мене повчити, з ким і як мені поводитись у власній оселі?

Він був так близько, лише один рух – і клешня схопить його за горло.

І тут немов щось вибухнуло всередині 69го, а старенький симбіонт не зміг впоратися з цим вибухом. Рука самовільно рвонулась уперед, намагаючись дотягтися до старого.

Та вже початий випад урвався. А ще за мить кадет збагнув: його бойовий обладунок більш не слухняний помічник. Той силою утримував хлопця, не даючи ворухнутися.

– Хотів мене атакувати моїм же симбіонтом? Невже ти гадав, що я не потурбувався, як убезпечитись від власних створінь? – в єдиному оці Триптофана палав зловтішний вогник. – Та хай би й як, у тебе все одно не було жодного шансу.

Долівка враз розійшлася широкими розколинами, й звідти вирвалися товсті багряні мацаки. Вони скрутили кадета так, що ні дихнути, ані поворухнутись.

– Думав, на мені лише цей куций сюртук? – голова ляснув себе по лацканах. – Та вся ця яхта – мій симбіонт!

Під ногами 69го відкрилась схожа на велетенську пащу діра, і мацаки потягли його кудись донизу, де зміїлися та вогко бульботіли живі нутрощі яхти.

Останнє, що він побачив, це схилене обличчя голови.

– Дурне щеня, – зітхнув той, доки слизька рідота засмоктувала кадета по самісінькі очі. – Я хотів лишити тобі приємні спогади, але бачу, ти не вартий навіть такої відзнаки. Ну то ж прощавай!

І багряне нутро яхти проковтнуло його з головою.

 

* * *

Під стелею казарми самотньо пурхали бабки-одноденки, що зосталися без пари.

– Ну що за капець, братику! – 77й схилився над кушеткою напарника. – Лишитися наодинці з красунею, щоб потім геть усе забути?

– Ну, медик сказав, у кров потрапив якийсь токсин, – зітхнув 69й. – Під час бою я не помітив, а потім вирубився прямо на аудієнції.

– І тепер навіть занурення не згадуєш?

– Ні, – кадет похмуро хитнув головою.

Після отруєння 69й почувався жахливо. Все падало з рук. Навіть симбіонти відмовлятися йти з ним на контакт. Такого не бувало з часів вступу.

– Жаль. Я думав, ти скажеш мені яка вона, – 77й мрійливо дивився на стелю, де бабки безпорадно штурмували світильник. – А то нам її зовсім не показали. Сержант з асасинами одразу ж забрали принцесу на яхту. Ти хоч пам'ятаєш, вона в симбіонті була чи так? – він лукаво скосив очі на товариша, але той лише відвернувся до стіни.

В цей момент пролунав вигук чергового.

– Сержант у відсіку!

Всі скочили на ноги та звично виструнчилися.

– Ну що, дівчатка! Знайшов вас підробіток не бий лежачого, – вишкірився командир. – На ширяючому лайнері відбувається зустріч Великої Десятки. Пихаті бонзи з конгломератів теревенитимуть, як планеті жити далі, та впарюватимуть одне одному різноманітний дорогий мотлох. Але вас це не має обходити! Загону «Гармів», в якості відзнаки за минуле завдання, – сержант зиркнув на 69го, – випала сьогодні честь відстояти у почесній варті. Не робота, а – курорт! Але це не означає, що ви маєте байдикувати й полишати свої пости. А то знаю я вас!

В збройному відсіку 77й торкнув напарника за плече.

– Ти як, брате? Зможеш з обладунком впоратися?

– Зможу, – той роздратовано відкинув руку. – Чи ж я слимак якийсь?

За годину «Гарми» вже висаджувалися на борту круїзного лайнера «Ефемерида». Цього дня кадети красувались у парадних симбіонтах кольору аквамарина з витонченими перламутровими щитками. Сержант казав, що наступного разу їх вдягатимуть лише на церемонію випуску з Академії.

Вишикувавшись парами, вони крокували велетенським лайнером, змінюючи вартових з нічної вахти.

Багатоярусні палуби кишіли можновладцями з Вищої касти, і 69й зачаровано витріщався на різнобарв'я коштовних симбіонтів. Гостей вкривали кольорові плащі, довжезні тоги з химерними комірами, султанами чи рогами. Все зливалось у лискучому ярмарку марнославства, котрий мало кому з кадетів пощастить бачити за все своє недовге життя.

Прямуючи розкішною залою, де посеред, мов живий, зміївся музичний фонтан, 69й помітив на балконі незнайому дівчину. Рожеве волосся спадало на кричущо-багряний симбіонт с високим коміром. Її аквамаринові очі споглядали гостей з байдужою нудьгою, немов комах під ногами.

Ту-тук! Чомусь від цього холодного погляду серце 69го пропустило удар.

– Спадкоємниця конгломерату «Симботронікс», – штурхнув його в бік 77й, кивнувши на дівчину. – Це ж бо її пращур нам костюмчики постачає.

Але 69й лише скривився.

– І звідки ти все знаєш? Шукаєш, кому лизнути, аби вибитися на самий верх?

– Ет, брате, не будь таким наїжаченим! – скривився напарник у відповідь. – Тут увесь квіт Вищої касти! Від одного їх погляду може залежати вся твоя майбутня кар'єра.

День минув для 69го нудніше нема куди. Всупереч обіцянкам легкої прогулянки, кадети багато годин простояли біля дверей, виструнчившись та віддаючи честь кожному з можновладців. Парадний обладунок незвично тис в різних місцях. Було нестерпно спекотно, але 69й забув, як вмикати терморегулятор у цій моделі, а спитати в напарника не зважувався, аби не порушити протокол.

Ту-тук! І враз він знову побачив ту дівчину. Процесія виряджених гостей прямувала до виходу. Дівчина йшла останньою. Її вечірній симбіонт волого переливався мереживом багряних прожилків. На шиї стовбурчився дивовижний комір, а ноги продовжувалися витонченими ратицями підборів. Довжелезний шлейф тентаклів граційно зміївся долівкою позаду.

Проходячи позв 69го, дівчина наразі зупинилась, немов щось згадавши, й розвернулася до нього.

– Кадет, проведіть мене до апартаментів, – мовила вона зверхньо, і її багряний комір надувся, мов каптур кобри.

Кадет нервово глипнув в бік напарника. Сержант не казав, чи належить таке до обов'язків почесної варти. Але 77й лише підморгнув, мовляв, давай, брате, лови свій шанс!

Не зважившись суперечити, 69й відповів жестом пошани й попрямував за гостею.

Вони зайшли до ліфта. Коли двері зачинились, у руці спадкоємниці враз щось блиснуло, і кадет відчув болісний укол у стегно.

– Що це? – він похитнувся від раптового запаморочення.

– Не бійся, Гарм, – вона підтримала його під руку. – Зараз до тебе повернеться пам'ять. Я так частенько обдурюю татуся.

По нозі ширилося тепло, піднімаючись все вище. В животі похололо, серце затріпотіло, й нарешті жарка хвиля вдарила у голову.

І тут він згадав! Двобій з чудовиськом, печеру, врятовану дівчину без симбіонта. І свої дивні, невимовно хвилюючі відчуття поряд з нею.

– Дафно? – він прошепотів її ім'я, та стиснене горло ледь вичавлювало слова. – Зі мною все гаразд?

Це було те саме відчуття, що й у печері. 69й с жахом збагнув, що ці хвилі жару й тремтіння виникають не через препарат, а від близькості з нею.

– Звісно, Гарм! Просто я вимкнула твій гормональний регулятор. Ти швидко звикнеш, навіть сумуватимеш за цими відчуттями.

Вона зробила крок назустріч і посміхнулась. В її очах заскакали бісики та відбився аквамарин його парадного обладунку.

– Я просто не встигла як слід віддячити тобі за порятунок, – і обвивши хлопця руками, вона губами торкнулася його губ.

Тепло. Волога. Хвиля невимовних відчуттів пронеслася тілом кадета. Її доторки, мов тригер, вивільняли якісь невідомі процеси в організмі.

– Це щось типу поєднання? – дивуючись проказав він, коли їх губи розімкнулися. – Я й не знав, що між людьми таке можливо.

– Але ж ти в нас експерт з поєднань, чи не так? – всміхнулася дівчина. – Слухай, ти взагалі знаєш, звідки беруться діти?

– Як звідки? З інкубатора звісно!

– Зрозуміло, – зітхнула вона так, наче він бовкнув якусь дурницю. – Але ж дійсно, вам нічого не розповідають про це й тримають на гормональних регуляторах.

– А вас?

– Ох, ти не уявляєш, як нудно жити у Вищій касті! Ці одноманітні зустрічі, прийоми. Все під контролем та за протоколом!

– Просто як у нашій казармі, – потупився кадет. – А розплід?..

– Ще нудніше, – пхикнула дівчина. – Нас, як породистих цуценят, парують селекціонери, звіряючи родослів'я до двадцятого коліна. Там теж все розписано на багато років наперед.

69й враз збагнув, до якої міри вони з Дафною схожі. Кожен був мов лялечка сповитий умовностями та приписами.

– І ти мрієш втекти від такого життя?

– Я заздрю бабці-одноденці, яка живе лише сьогоднішнім днем!

Ліфт зупинився. Але за дверима відкрились не розкішні апартаменти, а транспортний шлюз.

Спадкоємниця рвучко попрямувала між рядами вантажних коконів і зупинилася на краю палуби. Поза люком у променях західного сонця простягалось величне море хмар. А нижче проглядало ряботиння океану з віспинами тропічних атолів.

– Ну що, кадет? Як ти щодо самоволки? – спадкоємниця лукаво схилила голову набік. – Татусь, звичайно, сердитиметься. Але коли щось, дані про небезпеку симбіонтів попрямують до його конкурентів.

Її бальний наряд враз багряним пухирем здувся на спині, й звідти порснули два напівпрозорі струмені.

– Полетіли! Я покажу тобі справжнє поєднання, – вона розвернулася назустріч сонцю та вітру, широко розправляючи веселкові крила. – Чи ти все ще віддаєш перевагу кар'єрі?

В її погляді промайнуло щось зловісне та водночас нестерпно вабляче. Одштовхнувшись від палуби, Дафна велетенським метеликом випурхнула назовні.

69й поглянув у безодню по той бік люку. Ту-тук! Ту-тук! Ту-тук! Не стримуване регулятором серце тепер скажено калатало. Кадет гарячково намагався згадати параметри неслухняного обладунку. Парадний симбіонт від одяг уперше, але повинні ж у нього бути хоча б рятувальні закрилки. Жах, здоровий глузд і розбурхані бажання зчепилися у нерівному двобої в його голові.

Але старий мав рацію: під впливом гормонів навіть люди схильні до нерозважливих вчинків. А бабки-одноденки – лише на один день злітаюсь до небес, аби поєднатися зі своєю парою. Але лише заради цього дня вони й повзали грішною землею всі попередні роки.

«Сьогодні або ніколи!» – вирішив кадет і, побачивши, як швидко віддаляється багряний метелик у вечірньому небі, вистрибнув навздогін.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>