Реквієм Вічності

Реквієм Вічності

Понеділок, 25 листопада 2019 г.
Проглядів: 153
Підписатися на комментарі по RSS
Увага! Читати дане оповідання особам старшим за дванадцять років категорично не рекомендується!
 

— Ложечку за маму! Ложечку за татка! Так! Ритміно! Ну, що ти за дитина! Твоїй мамі доведеться тепер усе прати!

Вихователька схопила білий рушничок і затерла від борщу обляпану футболку малої.

— Так! Ритміно! Ти маєш доїсти борщ!

Дівчинка стисла губи так щільно, що ті побіліли. І замотала головою.

— Чого ти така неслухняна!

Жінка встала і вп’яла руки в боки.

— Поліно Гаврилівно! Я не перетравлюю лактозу! Скільки разів казати!

Ясно сірі очі благально дивилися на виховательку. Дівчинка не стримала сліз. Прозора крапля скотилася біля носа і капнула з підборіддя.

— Борщ без сметани! Яка ще лактоза!

— У буряку лактозний цукор!

— Ритміно! Ти маєш їсти! Дивися яка ти худа! Що з тебе виросте, кості та шкіра!

Вихователька вщипнула малу за плече. Дівчинка затупцяла ніжками.

— Не буду! НЕ БУДУ!

Бідолашна Поліна Гаврилівна мало не вирвала на собі волосся.

— Що за діти! Ви взагалі щось їсте? — жінка нахилилася над дівчинкою. І суворо на неї поглянула. Та відповіла ще більш скаженим поглядом. Вихователька зітхнула і відставила тарілку. — Раз ти така, на тиху годину спатимеш голодна! Я ще поспілкуюся з твоєю мамою!

Тиша навколо знову наповнилася стукотом ложок о тарілки, наче нічого не сталося. Решті дітей знадобилося ще п’ять хвилин, щоб знищити свою порцію. Весь цей час Ритміна сиділа на маленькому стільчику зціпивши руки і дивилася на намальоване сонечко на стіні їдальні. Щойно всі доїли, вона перша стала на чолі строю, що вирушав у спальню. Діти, як проходили повз, то відводили погляд. Лише чорнявий кучерявий хлопчик, що доїдав останній, пробіг і ніби ненароком смикнув Ритміну за біляву косу.

— Остап! — крикнула Поліна Гаврилівна.

Розбишака став у кінець строю і подивився у бік намальованого сонечка, ніби він не при чому.

Щойно всі забігли у спальну кімнату та стрибнули під ковдри, Ритміна підійшла до столу виховательки та стала в нерішучості.

— Поліно Гаврилівно, мені тре по великому.

Та поглянула з-під окулярів.

— Ритміно, у тебе вічно в цей час усерачка. Скажу твоїй мамі, щоб зводила тебе до лікаря.

— Це все через вашу лактозу.

Жінка поправила пасмо фарбованого хною волосся до шпильки на потилиці. І зітхнула.

— Спалити б на вогнищі тих психів, що вчать вас цим розумним словам. Іди.

Ритміна побігла так швидко, наче їй і справді нетерпець. Забігла до кабінки, зачинила ручку у червоне положення. І стала чекати. Чекати довелося недовго. Тук. Тук. Тук-тук-тук. Дівчинка повернула ручку. У проміжок одразу прослизнула голова з чорними кучериками.

— Можна? — прошепотів Остап.

— Швидше! — прошепотіла Ритміна.

Хлопчик шмигнув до кабінки і зачинив ручку.

— Остапе... Ти сказився...

— Всього один поцілунок...

— А якщо хтось заскочить...

— Минулого разу...

Запала тиша. Діти стояли в нерішучості і дивилися одне одному в очі.

— Добре. Давай, — прошепотіла дівчинка.

Діти нерішуче взялися за руки. І підійшли ближче.

— Давай... Як у кіно, — прошепотів Остап.

Поцілунок. Невміло, та невпинно і рішуче. Ніхто не вчив, але навіщо знання, коли є почуття?

Ритміна висмикнула руку. І відсунулась від Остапа.

— Досить...

— Чому...

— Мені страшно...

— Зі мною нічого боятися...

— Просто скажи, що любиш...

Хлопчик знову взяв її за руку.

— Королево, я тебе кохаю... — він поцілував її шию. — Ми наче два вічних предтечі, що народилися разом, щоб бути разом... — він поцілував її у ключицю. — Чому вони кажуть, що нам не можна кохати... — він поцілував її у плече. — Королево...

Ритміна заплющила очі. Остапчик став цілувати її руку, йдучи вустами від плеча до кінчиків пальчиків.

— Ми ще малі... — прошепотіла вона. Ї долоня затремтіла. Остап стиснув її міцніше.

— Ми вічні...

— Ми діти...

— Ми це ми...

— А що як нас розлучать...

— Я знову тебе знайду...

Ритміна взяла його долоні і притисла до серця.

— Давай зачекаємо...

— До вісімнадцяти... А якщо кінець світу?

— Тихше!..

Ритміна прислухалася. Але все й справді було тихо.

Остапчик поцілував її долоньки. Притисся чолом до її білої майки, що ввібрала в себе трохи розлитого борщу. Вдихнув запах. Такий солодкий та пряний... Запах борщу...

— Я хочу тебе зараз...

— РИТМІНО! СКІЛЬКИ МОЖНА СИДІТИ НА УНІТАЗІ!!!

Тиша трималася недовго. Пролунали важкі кроки.

— В мене ріденькі каки! — голосно пропищала Ритміна.

— Давай швидко! Я чекаю!

— Я стараюся!

Остапчик дивився на неї злякано. Його зелені очі стрибали поглядом то на двері, то на пожежну сигналізацію на стелі. Але в наступну мить він зіщулився та пригорнув Ритміну.

— Зі мною ти в безпеці...

— Остапе...

Він лизнув її у вухо і прослизнув рукою під майку. Ритміна голосно вдихнула але боялася протестувати.

— Ти така гарна... — прошепотів хлопчик.

— Остапе...

— РИТМІНО! ЩЕ ДОВГО!?

— Ще трошки! — пискнула дівчинка.

Кроки пролунали під самими дверима.

— ТОБІ ТАМ ТРЕБА ДОПОМОГА?

— Я справлюсь!

— ШВИДШЕ!

— Я тужуся!

Кроки віддалилися. Остапчик міцніше притис дівчинку до себе.

— Зараз вона нас...

— Та не бійся, все буде добре...

Він помацав під плямою на майці її маленький дитячий сосок.

— Будуть циці, буду твоя... Припини...

— А давай як дорослі без трусів?

У Ритміни все поплило перед очима. Лишилося тільки дихання. Швидке. Швидше і швидше.

— ДИТИНКО! У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ?

— Я тужуся...

Важкі кроки під самим дверима.

— ТОБІ ДІЙСНО НЕ ПОТРІБНА ДО... СТОП! ЧОГО У ТЕБЕ ЧОТИРИ НОГИ!

У двері загамселили ще гучніше за крик. Остапчик зблід біліше за біли стіни.

— А ну, мала повія! Відчиняй бо гірше буде!

 

Кабінет завідувачки завжди справляв гнітюче враження. Спочатку годину вона плакала. Потім сльози скінчилися. Вона намагалася не думати про Остапа. Востаннє вона ще бачила, як його замикають у темній коморі, де завжди знаходилися старі швабри та гідрант. На мить дівчинка уявила, його там тримають цілу вічність, допоки він не помре з голоду. І стукала себе кулаками по голівці. А потім... А потім зайшла мама. Разом із завідувачкою. Ритміна хотіла побігти обійняти матусю, а потім згадала свою провину. І похнюпила погляд.

Матір присіла біля неї. І глянула в очі. Ритміна спробувала відчути, що вона про неї думає, але погляд мами був холодний наче крижані брили. Ясно сірі очі, такі як у неї і справді нагадували кригу. Жінка відкинула за плечі довге біляве волосся. І лагідно взяла малечу за плечі.

— Це правда?

У горлі Ритміни ніби потрапила ропуха, що розбухла та здавила всі зв’язки.

— Так... — прошепотіла дівчинка.

Жінка пригорнула дитину до себе. І заплакала.

— Що тепер з нами буде? — спитала вона у завідувачки.

Та зітхнула.

— Нічого. Просто вам доведеться шукати інший дитячий садок.

Матір лагідно поклала голівку дитини собі на коліна.

— Після такого нас жоден не візьме...

— Ні. Зрозумійте. Я цілком на вашому боці. Просто тут її цькуватимуть однолітки, — завідувачка поправила свою сиву зачіску і протерла окуляри. — В будь-якому разі, вам варто зводити дитину до гарного дитячого психолога, — літня жінка склала руки в замок. — А ще безперечно провести з нею роз’яснювальну розмову.

Матір підняла Ритміну на руки. Завідувачка відчинила перед ними двері кабінету.

 

Червоний “Ніссан-Жук” нервово гарчав у заторі, ніби нервував ще більше ніж хазяйка. Жінка з усієї сили сигналила якомусь бовдуру на “Шкоді”, що став на дві смуги. Вона глибоко вдихнула і видихнула. Погладила кермо. Спокійно. Це всього лише...

— Козел! Куди преш!

Якийсь “Рено” підрізав їх з іншого боку. Крик матері вивів Ритміну з фрустрації. Сльози наповнили очі, хоч здавалося ті вже висохли. Матір відпустила важіль передачі і погладила доньку по голівці.

— Мила, заспокойся, все добре.

— Я його більше не побачу...

— Забудь того покидька. Ви ще надто малі.

Якусь мить трималася тиша. І Ритміна зрозуміла, що зараз вибухне якщо не скаже.

— Ми кохали!

— Ви ще надто малі щоб кохати. Це всього гра.

— Якби ми не кохали, ми не зайшли б так далеко!

Жінка перемкнула передачу.

— Люба, кохання — це доросле почуття. Його треба плекати довгі-довгі роки. Інакше воно нічого не варте.

Ритміна відвернулася до вікна. Вечірній Київ поринав у темряву.

— Ритміно, перелізь на заднє сидіння, якщо я зараз трахну когось у задній бампер, мене ще й прав лишать.

Дівчинка відразу видерлась на підголівник і стрибнула на задню частину салону. Залізла на сидіння з ногами і довго смикала пасок безпеки, але той не піддався. Так і доїхали до своєї оселі.

 

Ранкове сонце сліпило очі крізь вікно. Ритміна накрилася ковдрою.

— Ритміно! Вставай!

— Знов у дитячий садок?

Може все вчора було сном...

— Ні. Я записала нас до психолога на самий ранок. Не відкладаймо у довгу шухляду. Ходім.

Дівчинка відкинула ковдру. Матір зняла з неї майку і дала чисту білизну.

— Ось тобі чистеньке. Те старе викинемо. Борщ все одно годі прати.

Мала вдягнула чистий одяг та бузковий светр. Потім матуся ретельно причесала її волосся.

— Коси заплітати не буду. Просто не встигну. Тобі два хвостика чи один?

Ритміна знизала плечима. Жінка зітхнула. І зав’язала на дві резинки.

— Ходімо. Нам ще доїхати треба.

 

Вітальня мало відрізнялася від приймальні стоматологічного кабінету. Принаймні тут Ритміна нервувала так само. На зручних помаранчевих стільцях навпроти рецепції сиділа тільки одна пара: сувора жінка тримала за руку однолітка Ритміни. Хлопчик мав охайне русяве волосся. І коли дівчинка сіла поруч, він хитро на неї поглянув. Вийняв з кишені пачку “орбіту”. І прошепотів:

— Хочеш... Хочеш я покажу тобі свою писю?

Ритміна відсунулася на стілець далі. Хлопчик захихотів і став жувати гумку.

— Наступний! — оголосила товстенька пані за рецепцією.

Сувора жінка потягнула свого шибеника до білих дверей. Він йшов наче на бій гладіаторів. І озирнувся в останній момент на Ритміну. Дівчинка відвернулася. І загойдала ніжками, що не діставали зі стільця до підлоги.

Мати щось гортала у смартфоні. Ритміна стала стукати ритм по стільцю руками. Хоч якась розвага. Але час промайнув...

— ВІДПУСТИ! Я ПІДУ В МОНАСТИР!

Хлопчик виривався з рук своєї суворої матері. Та була похмуріша за чорну хмару, але тримала міцно.

— Олексію! Тихше! Чув, що сказали!

— Відпусти!

— Тільки подумай, що про тебе подумають!

Хлочик поглянув на Ритміну. Його погляд був сповнений жаху. Щойно їхні очі зустрілися, він заховався за спину своєї матері. Так вони і вийшли у цілковитій тиші.

— Наступний, — проспівала товстенька жіночка.

У ту мить в Ритміни стали тремтіти ніжки. Вона йшла за мамою наче на страту. Що там буде?

— Пані Оксано, вітаю. Я рада, що ви прийшли.

— Доброго ранку, Софіє Дмитрівно. Привела вам своє чудовисько, — посміхнулася мама.

Жінка за білим столом люб’язно запросила їх на чорні стільці. Ритміна дивилася на неї не стримуючи жаху. Психологиня нагадувала їй Малефісенту з фільму про чаклунку. Чорний діловий костюм. Чорне зачесане назад волосся. Високі вилиці. І довгі вії, з-під яких дивилися темні очі пронизливим поглядом. У цьому погляді крилося щось вороже... І дуже страшне...

— Це у нас Металхед Ритміна Сергіївна... Правильно?

— Так. Чоловік змінив прізвище у дві тисячі дев’ятому році, щойно паспорт отримав.

— І ви вирішили назвати доньку...

— Це він вирішив, поки я відходила від наркозу після “кесарю”. Так би я все оформила на своє прізвище.

— Вибачаюся за запитання. Батько живе з вами?

— Так. Але майже не буває вдома. Постійно на гастролях їздить.

— Просто зрозумійте, чому питаю. Часто у маленьких дівчат рання сексуальність проявляється через брак турботи батька. Впевнена тут саме цей випадок.

Жінка пильно поглянула на Ритміну. Та спочатку вдала, що їй цікавіша стеля, але потім згадала, що це неввічливо. Психологиня їй підморгнула.

— Пані Оксано, перш за все хочу вас заспокоїти, — звернулася жінка до матері. — Вже не ті часи, коли через скандал могли виключити з партії чи відлучити від церкви. Діти, з якими проводиться роз’яснювальна робота щодо дорослого життя, стають більш свідомі ніж ті, хто про все дізнається від однолітків. Тож допомога потрібна спершу батькам.

Жінка крутнула у пальцях кулькову ручку.

— Я розумію, що за законом всі подібні розмови мають проходити виключно у присутності батьків чи опікунів, але діти зазвичай соромляться говорити зі спеціалістами за зайвої уваги. Не могли б Ви зачекати біля дверей?

Мати стисла свою червону сумочку.

— Скільки вам часу?

— Ми вас покличемо. Хвилин через п’ять можете рятувати своє “чудовисько”...

Жінка посміхнулася. Матір кивнула.

— Добре, Софіє Дмитрівно. Я зачекаю скільки треба.

І вийшла за двері, легесенько їх причинивши. Ритміна ледве стрималася, щоб не гукнути їй відразу “Не кидай!” Дівчинка поглянула на пані Софію. Їй здалося, що очі цієї загадкової жінки випромінюють ледь помітне світло. Жінка нахилилася трохи вперед.

— Вітаю, Королево...

Ритміна відкрила рота.

— Звідки Ви все...

— Ваша Величносте, я знаю про тебе все. І навіть більше ніж ти думаєш.

Жінка ще трохи нахилилася. Їхні погляди опинилися на одному рівні.

— Ви вперше зустрілися на полях Месопотамії. Він був простим рабом, батько Навуходоносор про все дізнався, наказав його стратити, а тебе принести в жертву богам. Ви підняли повстання і він в честь своєї перемоги побудував у Вавилоні ту Вежу. Ти ж звісно пригадуєш це все?

Погляд у погляд. Ритміна не відвела очі.

— Ви не знаєте про нас нічого!

Жінка посміхнулася.

— Але ж мої слова щось у тебе зачепили. Чи не так? Чи ви справді тільки гралися?

Якусь мить лишалася тиша, та Ритміна з усієї сили стукнула рукою по стільцю. І відвернулася.

— Ритміно, я розумію твою злість. Але ти впевнена, що він залицявся тільки до тебе, а не до всіх дівчаток підряд? Може для нього це тільки гра і він тебе використовував?

— Він любив мене!

— Ви могли зачекати. Це теж кохання.

Ритміна стисла губи.

— Ритміно, поясню одну очевидну річ. Кохання у юному віці, це не добре і не погано. Це те, що має гіркий досвід. Якщо у юнаків народжуються діти, юнаки залишаються юнаками. Їм ще хочеться гратися у відео-ігри і гуляти в диско-клубах. Вони не готові ставати батьками. А тому своїм вчинком ти могла зламати щонайменше п’ять доль. Долю своїх батьків. Долю себе. Долю його. І долю своїх дітей, якщо такі будуть.

Дівчинка схилила голову.

— Я його більше ніколи не побачу.

— Ритміно, я не кажу тобі позбуватися почуттів. Якщо ваші почуття були справжні, я можу допомогти тобі зберегти їх.

Мала здивовано вирячилася на жінку.

— Як?

— Як давно у вас це тривало?

Маленькі ніжки, що не діставали до підлоги загойдалися з боку у бік.

— Три тижні.

— Довго. Ви тільки цілувалися?

Ніжки гойдалися взад-вперед.

— Ми.. Ми займалися цим...

Психологиня склала кінчики пальців.

— Тобі це подобалося?

Ритміна замотала своїми хвостиками.

— Хотіла б спробувати ще?

Мала стукнула носком кросівочка ніжку стола.

— Що ж, не буду тебе мучити. Звемо маму?

Ритміна кивнула.

— Пані Оксана!

Мати забігла у кабінет. Вона нервово стискала сумочку, не знаючи, як її тримати, чи під рукою, чи ще як. І швидко сіла біля доньки.

— Так, Софіє Дмитрівно...

Психологиня вдягнула окуляри.

— Можу вас заспокоїти. Патологічних відхилень я не виявила. Просто у вас дитина з дуже розвинутою фантазією. Іноді такі діти мені розповідають, що вони іншопланетяни, їхній зореліт розбився на Землі, а у своїх обранцях вони бачать колишніх членів екіпажу. Це завжди цікаво.

Пальці жінки вдягли та витягли ковпачок із кулькової ручки.

— Що вам раджу? Візьміть дитині велику коробку кольорових олівців. Це і вихід стресу, і розвине фантазію. І безперечно проведіть бесіду з батьком. Він має приділяти дитині більше часу. Це буде краще і для неї, і для вас, і для нього.

Мати зітхнула.

— Це буде важко.

— І все ж спробуйте, пані Оксано.

 

Ліс та сонечко виходили не такі, як хотілося б Ритміні. Але олівців на столі ще дуже багато. І всі кортіло спробувати. Ось білочка. Ось зайчик. Ось їжачок з грибочком. Ось...

— Ритміно! Лягай спати! Вже пізно!

— Мам! У мене ще лишилося десять кольорів!

— Завтра будеш ще малювати.

— Матусю! Ну, мені ж уже не треба у садок. Можна я всю ніч...

— Годі! Як я сказала, так і буде!

Ритміна хотіла протестувати, але суперечці завадив дзвінок у двері.

— Кому не спиться у таку темінь...

Мати пішла до передпокою. Дорогою спіткнулася о кросівки Ритміни. Клацнула замком.

— Сергію! Ти хоч би попередив!

— Та хотів зробити вам сюрприз.

Ритміна впізнала цей бас. І побігла до дверей тупочучи ніжками у бузкових штрімфлях. Пригорнулася до чорних потертих та подраних джинсів. Її голівка ледве діставала батькові до пояса. Але той опустився навпочіпки і притис доню так сильно, що мало не хруснули кості. А донька обійняла його ще сильніше.

— Зажди-зажди! А то задушиш! — прохрипів той басом.

Ритміна відступила. Чоловік завів сумку на колесиках, зняв чохол з тарілками і поставив у куток кардан.

— За сюрприз вибач. Ми тільки сіли у Жулянах, а в мене сів телефон.

— В нас більші тут сюрпризи, — махнула рукою Оксана.

— Добре, розповіси як поїм.

— Йди. Борщ вже на плиті. Сьогодні зварила.

— Ем... Борщ?

— Не переживай. Зелений. Зі щавлем.

Чоловік кивнув і зняв чорні берці. Ритміна притягла батькові його улюблені жовті капці. Той, їх вдягнув і поцілував доньку. Дівчинка потерлася об його довгу руду бороду. І потягнула за руку на кухню. Оксана пішла за ними і стала чекати у проході. Сергій помив руки, розпустив свого рудого хвоста, зібраного на потилиці і сів за стіл. На маленькій кухні було дуже мало місця. Щойно він поїв, Оксана зайшла і натиснула тиснявку на чайнику.

— То що у вас за сюрпризи? — Сергій витер рота серветкою.

Жінка стисла губи, наче з’їла половинку лимона.

— Твою доньку вчора зґвалтували у туалеті.

— Годі жартів.

— Це не жарти.

ШО?!

— Та отож. Сьогодні я водила її до психолога.

— Млін...

— Там мені сказали, що це все твоє виховання.

Сергій потер бороду.

— При чому тут виховання! Це все твій бабський телевізор!

— Всі діти дивляться телевізор. А пробує все на практиці тільки твоя дитина!

— Моя дитина почала читати у три роки!

— А от нічого було їй книжки не дочитувати на найцікавішому місці! Поїхав у свій Таїланд, а я в неї ту книжку силою не витягну!

— Ще скажи що винні книжки!

— Винен ти! Бо не приділяєш їй часу!

— Я приділяю їй весь час, що проводжу дома!

— Я саме про ЦЕ! Тебе тут взагалі ніколи не буває!

Тишу порушувало тільки рипіння окропу в чайнику.

— Коротше, — Оксана зіперлася руками на стіл. — Зараз я в жоден дитячий садок її віддати не можу. Там черги ще до народження дитини. Тому ти маєш найближчим часом лишитися тут і за нею наглядати.

Сергій знову потер бороду.

— Люба. Це абсолютно неможливо. Ми щойно закінчили запис альбому і маємо підготуватися до туру. Якщо хлопці через мене облажаються на концерті...

— Твоя дитина для тебе нічого не значить?!

Чайник клацнув доведений до кипіння.

— Ми можемо найняти няню....

— Я про це думала. Але не знайшла варіантів.

— Люба...

— В будь-якому разі, щоб знайти адекватну людину, треба час.

— Люба, дійсно не можу.

— Ти можеш брати її з собою. Чи репетирувати тут.

— Ем... Минулого разу... минулого разу ти казала...

— То було минулого разу.

Сергій зітхнув. Встав. І налив собі чай.

— Добре. Але ти тільки уяви, як ці покидьки можуть на малу вплинути...

— Її вже треба готувати бути дорослою.

Батько погладив дитину по білявій голівці.

— Ходімо, розповім тобі казочку.

— Тільки не про Варга Вікенса у царстві вампірів! — мати нахмурила брови.

— Гаразд. Тоді...

— І не про “Тисячу та одну ніч”!

— По живому ріжеш... — Сергій зітхнув і повів доньку у спальню. — Доведеться розповідати про Колобка...

Оксана затулила долонею обличчя.

 

Тук. Тук. Бац! Тук. Тук. Бац!

— Молодець, а тепер сто десятих.

Ту-ту-бац! Ту-ту-бац!

— Молодчина. А тепер сто сорокових!

Тутубац! Тутубац! Тутубац!

— Таткова доця! А тепер давай разом!

Вони почали настукувати паличками у чотири руки. Ритміна відраховувала сильну долю, а батько підігрував їй на синкопах тріолями. Ритм ставав все складніше та швидше. Аж поки Ритміна не збилася і ринула у “бластбіт”. Батько міцно обійняв її. У наступну мить у двері подзвонили. Ритміна, що сиділа перед батьком на одному ослінчику, перша зняла навушники та побігла до передпокою.

— Зачекай, мала. Я сам їм відкрию, — Сергій у жовтих капцях ледве за нею встиг.

Щойно залізні двері відчинилися, у маленькому передпокої стало тісно. Гурт “Етернал Дакнес” завітав у повному складі.

— Алоха! Чувак!

Високий худий чоловік із довгим чорним волоссям перший потис Серьозі руку і склав пальці “козою”. Господар потис руки решті друзів і помахав їм щоб проходили далі.

— Гоу, чуваки, не стовбичте як не свої.

Всі зайшли до найбільшої кімнати, що більшу частину часу мала бути бібліотекою та вітальнею, але зараз стіл розібраний і у кутку стояла електронна ударна установка. Чоловіки розпакували своє приладдя, лише високий чоловік дістав свій мікрофон і критично постукав по електронній “тарілці”.

— Металхед, ти в курсі, що це перший крок до електронних жінок?

— Дружина рік назад подарувала на день народження. Щоб я вдома не заважав сусідам.

Господар пригорнув дитину, що притислася йому до ноги.

— Так. Ритміно, давайте я вас познайомлю, — він тицьнув пальцем в одного з хлопців. — Отой лисий, то Віталік. Наш басист. Отой кучерявий, що вічно намагається випрямити свій хейр, то Павлік. Наш ритм-гітарист. А отой білявий, то Андрій. Наш соло-гітарист. Він ще й пише темне пост-модернове фентезі, до речі.

— Та чого відразу пост-модернове? — став сперечатися Андрій. — Я пишу про дітей і для дітей.

— Таку чорнуху, ще й для дітей?

— Вісімдесят відсотків наших підписників на фейсбуці, то діти до шістнадцяти. Ще б пак!

— Що не кажи, а діти у тебе надто дорослі.

— Ти поглянь на свою Ритміну. Дивися, яка розумна!

Хлопці засміялися. Сергій затулив долонею обличчя. І вказав на свого високого друга.

— Коротше, ще у нас є Хельгард. Він наш лідер. То він на нас так всіх погано впливає.

— Не погано, а дуже погано, — посміхнувся Хельгард.

— Ага. Що я роблю у твоїй компанії? — батько скуйовдив дитині голову. — А це, як ви зрозуміли, моя Ритміна. Майбутня Корова Ночі.

— А чого вона не у дитячому садку? — спитав Віталік.

— Її звідти вигнали.

Гурт перезирнувся. Сергій сів за ударну установку.

— Що ж втикайтеся у пульт, беріть бездротові навушники, та й гоу щось із ранніх “Крейдлів”.

Репетиція почалася.

 

Ритміна сиділа за комп’ютером та гралася у “сапера”, коли мати стала відкривати двері своїм ключем. Дівчинка у повній темряві прибігла до передпокою, і щойно увімкнулося світло, допомогла занести матусі торбинку з продуктами із супермаркету.

— Тільки не заходь у вітальню, — прошепотіла дівчинка. — Вони сплять...

Оксана опустила пакет і з важким серцем пройшла до вітальні. Гурт “Етернал Дакнес” лежав бухий у повному складі.

Жінка затулила долонею рота.

— Визнаю свою помилку, — прошепотіла вона.

І пішла на кухню готувати вечерю.

 

— Мила! Ми лише трошки!

— І відправили дитину у гуртівню!

— Та тільки за однією!

— Дітям взагалі не мають спиртне продавати!

— Та там охоронець мій кореш...

— А якби її вкрали!

— Та що з нею станеться...

Ритміна затулила вуха. Вона ще ніколи не чула, щоб батьки так кричали.

 

За вікном світило сонечко. Бабине літо було у самому розпалі. Така гарна погода, а вона вдома! Ритміна зітхнула і продовжила малювати. Будинок. Дівчинка. Мама. Тато. Ось намальований чоловік простягає до жінки одну руку. Другу. Третю. Четверту... П’яту, шосту... Ритміна взяла чорний олівець і замалювала всю картину.

Нянечка склала газету.

— Дитинко, все добре?

— Світлано Степанівно, давайте сходимо в парк.

— Маленька, вибач, ця погода на мене погано впливає. Не переживай. Сходимо завтра.

І знову взяла газету.

 

Ще довго Ритміна думала, що мати не впустить батька до хати. Він і справді стояв на сходах під дверима більше години. А тоді вони зайшли разом і зачинилися у спальні. Ритміні не спалося. Вона довго споглядала темряву у своїй спальні. І пішла на кухню. Мати лишила увімкнутим свій ноутбук. Ритміна сіла на ослінчик. І довго вагалася. Прислухалася до навколишньої тиші. І стала клацати по клавіатурі. “Що. Дорослі. Приховують. Від. Дітей...”

 

Стогони зі спальні ставали все голосніші. У маленької Ритміни тремтіли руки. Що так проймає її більше? Те що відбувається за стінкою? Чи те що вона побачила у ноутбуці? Чи ті чудовиська, що виринали в її уяві від побаченого? Дівчинка захлопнула комп’ютер. Пішла у темний передпокій. Навпомацки взула кросівки. Відчинила двері. Та пішла у ніч.

 

Свіже повітря у парку п’янило більше, ніж той ковток оковитої, що дав їй дядько Віталік. Темні дерева тягнули до неї страхітливі руки. Нічний холод проймав до кісток. Дівчинка десять разів пожалкувала про свою примху. Але де тепер її дім? Ніде не було жодної душі. І все ж Ритміну не полишало відчуття, що за нею стежать. Дівчинка зірвалася з місця і побігла алеєю. Але вона пробігла два кроки, як побачила світло фар. Машина? У парку? Дівчинка побігла ще швидше. Машина їхала прямо на неї. Ритміна зіскочила з бруківки і побігла у чагарник. Машина за нею. Ось...

Чорний мікроавтобус “Мерседес” обігнав її по газону. Стулки задній дверей відчинилися. Звідти вибігло троє чоловіків у чорних масках. Не встигла Ритміна крикнути, як їй заклеїли рота скотчем та кинули досередини.

 

Лампа на старому столі била в очі. Ритміна кліпнула. Яскраве світло залишало у погляді зелені плями. Коли клейку стрічку віддирають від шкіри — це досить боляче. Ритміна закричала на всі легені, щойно рот став вільний. Навіть дядько Хельгард так не кричав концертах.

— Кричи скільки хочеш. Ми далеко за містом.

Голос був байдужим. І від нього віяло холодом.

— Мене шукатиме поліція!

— Ми скинули твоїм батькам листа, щоб не робили дурниць. Тебе ніхто не шукатиме.

В Ритміни похололи плечі.

— Що вам треба?

Світло лампи відхилили. Ритміна побачила охайно причесаного літнього чоловіка у круглих окулярах.

— Ти розумна дитина. Отже перейдемо до справи, — посміхнувся він. — Дитячий кінематограф — то є вельми прибутковий бізнес.

У дівчинки промайнуло морозом по спині, щойно він промовив слово “дитячий”.

— Я не буду!

— Ні. Ти дослухай. Як у будь-якому кіно, тут мають грати актори. А тут є величезна дилема.

Ритміна зціпила зуби.

— Ні.

— Будь розумна.

— А якщо я відмовлюся?

— Ми знаємо, де живуть твої батьки та друзі. І ми можемо зробити з ними дуже мерзенні речі....

Очі старого ховалися за відблисками від лампи на скельцях окулярів. Ритміна так міцно стисла стілець, що заніміли пальці...

 

З потрісканого дзеркало на неї дивилося “чудовисько”. Ритміна намагалася повірити, що то не вона. Масні тіні під очима, вульгарна помада, подерта футболка. Панчоха одна синя, одна червона.

— Намагайся не плакати поки не скажуть, — гримерка причесала їй волосся, зав’язала два хвістика і зітхнула. — З дітьми так важко працювати.

На знімальному майданчику було темно. Сивий чоловік із круглими окулярами просичав у мегафон.

— Так. Щоб всі знали, що робити. За сюжетом наш Бетмен переслідує Харлі Квін по нетрям. Щойно наш Бетмен її наздожене, сподіваюсь він розбереться, що робити. Мотор.

Дівчинка поглянула на актора у масці. Ноги самі понесли її у лабіринт декорацій, розмальованих графіті. Але всюди виявлявся глухий кут. Тікати було просто нікуди. Актор у костюмі йшов за нею, його плащ майорів за спиною. Ритміна притислася до стінки. Тепер її ніщо не врятує. Вона дитина. Вона беззахисна. І зараз найогидніші чудовиська...

“Ти — Предтеча”. Голос Остапа, звідки він? “Ти можеш сама себе захистити”. Просто візьми силу з Вічності...

Актор схопився долонями за свою гордість. Його обличчя під маскою скривилося десятками відтінків болю. Ще мить — його плащ огорнувся навколо шиї. І самозваний Бетмен полетів спиною назад, збиваючи тілом розмальовані графіті перегородки. Знімальна група згуртувалася навколо бідолахи. І з жахом поглянула на Ритміну.

— Ви всі пацюки! — крикнула дівчинка.

Люди зникли і гризуни розбіглися хто куди з-під їхньої одежі.

Кроки Ритміни резонували з тремтінням стін ангару. Старий із круглими окулярами щось кричав у свій мегафон. Але з того не лунало ні звуку. Бідолаха впав на підлогу і з жахом поглянув на дівчинку знизу вверх.

— Пощади!

Посмішка на обличчі малечі не провістила йому нічого доброго.

— Ти шмаркач!

Голос Ритміни прозвучав ніби грім серед неба. Режисер відповз і чхнув. Один раз. Другий. А потім з носа потекли шмарклі. І текли так рясно, що спочатку капнули на білу сорочку. Потім потекли на сірий піджак. Бідолаха витирав їх рукавом, аж поки не вимазався у них з голови до п’ят.

— Ні! Ні-і-і-і!!! Прошу!!!

Ритміна реготнула удаваним сміхом. Вийшла з ангару. І пішла у ніч.

 

Серп рогатого місяця виплив з-за обрію. Скоро світанок. Чутно як шумить приміська траса. Ритміна бігла вже швидше. Перелізла через відбійник. І виставила вперед руку. Жодна машина не зупинилася. Ритміна замахала руками. Але водіям було байдуже. Траса стала порожньою.

Туман наповзав поступово. З нього стали являтися демони. З рогами та копитами.

— Невже ти думала, що ми тебе так просто відпустимо?

Очі демона спалахнули вогнем. Ритміна позадкувала. Наштовхнулася спиною на відбійник. Демони реготали оточуючи кільцем.

— Ви не зачепите її й пальцем!

Серце Ритміни затріпотіло швидше. Це був голос Остапа.

Але потвори лише зігнулися з реготу. В їхніх руках з’явилися вогняні батоги. Темна постать хлопчика у тумані спалахнула яскравим світлом. В одній руці у нього спалахнув яскравий білий меч. В другій яскравий білий щит. Бій тривав не довго. Після кожного удару демони спалахували яскравим синім полум’ям.

— Ритміно! Я прийшов щоб захистити тебе!

— Геть брудні руки, збоченець! Мені не треба твій захист!

— Ритміно, я прийшов би раніше, але мене замкнули у лабораторії і проводили досліди!

— Вертайся туди!

Остап опустив руки. Його сяйво згасло. Він пішов дорогою. Ритміна розвернулася у інший бік. І спіткнулася об обгорілу чорну ратицю...

— Остапе!

Він не слухав. На зустріч з туману виринула вантажівка. Вона просто не встигне загальмувати!

Тридцять тон заліза погнули відбійник. Діти стояли посеред дороги та плакали.

— Я люблю тебе, — прошепотів Остап.

— Мене, чи якусь “королеву”?

— Тебе, Ритміно.

 

Сонечко сяяло у просторій кімнаті.

— Дітки, не соромтеся. Кохання — це те, що зробило людей із мавпочок. Це те, що дозволило перемогти нам у Третій Світовій. Тому зараз беріть свою пару і цьомайте.

— Я хочу цьомати Іру!

— Я теж!

— Хлопчики, нічого страшного. Цьомайте її обидва. А у Тарасика тоді дві дівчинки.

— Пані Вихователько, вас до голографону, — проспівав андроїд.

Жінка відкинула за плечі сиві коси. І помахала діткам.

— А зараз всі разом обнімашки!

Діти закричали і утворили купу. Вихователька натиснула тиснявку.

— Металхед Ритміна Сергіївна, спеціалізований заклад для дітей з надлишковою агресією. Слухаю. Так, чоловік зараз з онуками у Гімалаях, тож все добре. Так, я можу прийняти ще одну дитину. В плані “особлива”? Вбив? Обох? Господи, о Боже! Привозьте. Так. Розумію. Так. Любов перемагає все.[/cut]

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>