Помилка науки

Помилка науки

Четвер, 5 грудня 2019 г.
Проглядів: 455
Підписатися на комментарі по RSS

18+

«Візьму на квартиру студента. Одна кімната в двокімнатній квартирі. Телефон…»

 

Віктор, абітурієнт з Чернігова, із сумнівом відклав газету. Більше в оголошенні жодних подробиць. Окрема кімната – дорого, напевне… Та вже нехай, бо як можна терпіти цей клятий гуртожиток увесь навчальний рік, а після нього ще кілька таких років? Ціла кімната – це ж зовсім не те, що одне койкомісце в тісних чотирьох стінах.

Він подзвонив від коменданта гуртожитку, домовився про зустріч. Приємний чоловічий голос на іншому кінці дроту. Не старий… Аби тільки господар був порядний – порозуміються.

Зустріч – на тій таки квартирі, щоб потенційному квартиранту відразу все було видно…

На дзвінок вийшов хлопець, трохи старший за Віктора. Чорнявий, смаглявий, а може, засмаглий. Як його звуть, Віктор уже знав із телефонної розмови – Михайло Козаченко.

Господар з цікавістю оглянув гостя, перш ніж впустити.

- Віктор Шевченко, - хлопець назвався тим ім’ям, яке повідомив по телефону.

- Та я зрозумів. Проходь, дивися…

Напевно, з нього вийшов би гарний екскурсовод. «Ось кімната, в ній є такі й такі речі. Зручності он там. Повз кухню теж не пройдеш. А ось це моя кімната: коли в ній зачинені двері – не турбувати…»

- Все добре, - сказав Віктор після екскурсії, - а як щодо головного? Скільки?

Те, що сталося потім, студента здивувало. Господар почухав потилицю, трохи подумав, а потім перепитав:

- А точно це головне?

- Для мене – головне, - відповів Віктор, - треба ж знати, яку роботу доведеться шукати.

- Ти не працюєш?.. Та не лякайся, я просто з цікавості питаю. Якщо хочеш, влаштовуйся, а ціну я тобі скажу, коли працюватимеш. Так щоб і тобі було по кишені, і мені не зовсім копійки…

Віктор трохи подумав – і погодився.

 

Окрім російської та української мови Віктор з дитинства володів англійською, французькою та іспанською. А в інституті для вивчення обрав східні: іврит та арабську. Була в нього на те своя особиста мета.

Десь в Ізраїлі жила та працювала його мати, і він не бачив її з дванадцяти років. Інколи вона писала, але за багато років навіть жодного фото не надіслала. Втім, батько казав, що вона їх не покинула, а просто в східних країнах зовсім по-іншому працює система працевлаштування…

Віктора завжди тягнуло в цю загадкову крихітну країну, наче магнітом. Тому й пішов до Інституту міжнародних відносин. А може, пощастить колись розшукати матір?

Михайло якось поцікавився:

- Звідки ти знаєш стільки мов? Не зі школи ж?

Віктор розповів, звідки.

Поліглоткою була його мама Світлана… Власне, і зараз є, тільки невідомо де. Коли Вітько був малим, тато Матвій говорив із ним російською та українською. А мама – сумішшю англійської, французької та іспанської. В одній фразі – по кілька мов. І так – перші три роки Вітькового життя. А потім Світлана почала чергувати ці мови.

Хлопчик спершу говорив такою самою кашею. Щоправда, тільки вдома – у дворі із друзями лише російсько-українським суржиком. І лише ближче до школи мови в його свідомості розокремилися.

Чи треба ж було розповідати, що з англійської він мав самі п’ятірки з плюсом? Або що виграв всеукраїнську олімпіаду з цього предмету?

Михайло, здається, нишком заздрив квартирантові…

 

От тільки з оплатою виходило казна-що. На постійну роботу Віктор так і не влаштувався. Навіщо це йому, студентові Інституту міжнародних відносин, який ще до школи володів трьома іноземними? Вирішив заробляти перекладами. Платили за них дуже й дуже добре, однак це були нерегулярні підробітки. Михайло, що спершу був незадоволений цим, зрештою змирився. Домовились про те, що Віктор просто називав отриману суму – Михайло казав, скільки з неї візьме за квартиру. Влаштовувало обох.

Уживатися з Михайлом було нескладно – він мав легкий характер і загалом був приємною людиною. Щоправда, мав деякі дивацтва.

Скажімо, попередження про зачинені двері було зовсім не для красного слівця. Михайло ледь не скаженів, якщо Віктор чогось хотів від нього, коли той зачинявся в своїй кімнаті. А робив він це щовечора, що пізніше, то надовше, і Віктора розпирала цікавість: що ж він там робить? Коли одного разу спитав, Михайло насупився і невиразно пробурмотів щось сердите, даючи зрозуміти: не твоя, мовляв, справа. Втім, у цей час в його кімнаті часто працював телевізор. Може, господар квартири шаленіє, коли йому ящик заважають дивитись?

А можливо, це було пов’язано з роботою Михайла… Власне, на перший погляд видавалось, що хлопець ніде не працював, і неясно, чим взагалі займався. Однак до нього часто приходив середнього віку чоловік, якого звали Дмитро Іванович. Тоді вони зачинялись у кімнаті удвох і подовгу щось обговорювали.

 

Якось сталася подія, яка змінила все.

Ні, це не була несподіванка, що перевертає все з ніг на голову. Усе сталось поступово і в певному сенсі – закономірно.

Віктор, не відриваючись від книжки, яку читав, пройшов до кухні, де Михайло якраз вечеряв. Господар запросив пригоститись, і Віктор не відмовився. Після вечері узяв книжку і пішов… але врізався у напівпричинені двері.

- Ти не перевтомлюєшся? – поцікавився Михайло.

- Нітрохи.

- Я й бачу. Тебе ж хитає! Треба відпочивати хоч іноді.

Він підвівся і взяв Віктора за плече, збираючись провести до кімнати.

- Зі мною все гаразд, - похмуро повторив хлопець.

- Ну як знаєш, - Михайло відпустив його.

А наступного дня Віктор про щось замислився, коли читав. Сидів у кріслі, втупившись у сторінки, однак видно було – текст не йде. Михайло, підійшовши, погладив його по плечу. І відразу ж, не чекаючи обуреної реакції, сказав:

- А знаєш, я тобі навіть заздрю. Я б не відмовився ще кілька років побути студентом, - і він поринув у спогади про медичний інститут.

Віктор був вражений:

- Але ж ти не лікар!

- Кинув, - безжурно пояснив Михайло. – Відчув, що не моє. А от що моє – так і не дійшло. Підробляю то тим, то сим… кімнату от здаю.

Віктор згадав, що його хазяїн справді кудись надовго ходить – однак дуже рідко.

А потім Михайло якось поцікавився, чому в його квартиранта немає дівчини. Віктор лише знизав плечима. Ну не судилось іще по-серйозному закохатись…

А після цього питання запідозрив, що і добре ставлення, і лагідні дотики – то все не просто так. У самого Михайла дівчини теж немає…

Інтим у життя хазяїна і квартиранта вповз непомітно, і потім Віктор ніяк не міг згадати, коли встиг це допустити. Принаймні, перший поцілунок вже не став несподіванкою і не викликав різкої відрази.

А потім у Віктора настала криза з підробітками, і Михайло видав фразу: «Ти ж знаєш, я б із радістю дозволив тобі жити безкоштовно, якби ти теж врахував мої почуття…» Що поробиш – довелось враховувати.

Спали вони в Михайловій кімнаті. Одної ночі сталось так, що Віктор сильно подряпав партнерові шкіру на руці. З подряпини потекла кров.

- Нічого страшного, - заспокоїв Михайло. – Я зараз замажу.

Він підвівся, поліз в домашню аптечку і вийняв тюбик. Змастив подряпину – кров відразу перестала текти.

Зранку Віктор прокинувся раніше. Поглянув на травмовану руку коханця і подряпини не знайшов.

«Дивовижна мазь, - подумав він. – Треба буде спробувати».

Сам Михайло про подряпину навіть не згадав.

За кілька днів, коли господар був у душі, Віктор тихцем витягнув той тюбик – почитати, що за мазь. Але назви не було. Вичавивши трохи на палець, Віктор понюхав, розтер по руці, потім знайшов на обличчі поріз від бритви, змастив… Жодного ефекту. Знизавши плечима, повернув мазь на місце і скоро про неї забув.

 

Нове життя буквально засмоктало. І хоча Михайло не поширював інформацію про свою нетрадиційність, і Віктор розумів, що треба мовчати і не подавати ніяких ознак збочень, однак в університеті про дивні стосунки скоро дізнались. Студента попередили, що він наривається на серйозні проблеми.

Віктор поки що не панікував. Семестр довчиться точно, а там на носі канікули. Чомусь думалось, що якраз за канікули все якось саме собою вирішиться.

Довчився і справді спокійно. А на канікули поїхав додому.

Батько був надзвичайно радий. Навіть самотужки пригощення приготував. Віктор лише усміхався. Він і сам чудово готував, кулінарія була одним із його хобі. Але ж приємно!

- А як там на особистому фронті? – спитав батько, закинувши до рота шматок курячого м’яса.

Віктор спохмурнів. Брехати ніколи не вмів, а розповідати не хотілось… Краще б тато не питав!

- Не дуже добре, - зрештою сказав хлопець, опускаючи очі.

- Чому? Не щастить?

- Дуже не щастить.

Сподівався, що на цьому і все. Та батькові чомусь конче треба було прискіпатись.

- Чому? Дівчат немає? Чи всі погані?

- Дівчата… Не в дівчатах справа.

- А в чому ж тоді?

- Господар квартири…

- Що? – засміявся батько. – Господар проти? Ну, а до дівчини?

Віктор вирішив змінити хід розмови:

- Тату, а навіщо взагалі дівчина? Це що – так принципово? – він навмисне натякнув на реальний стан речей, а потім продовжив: - Це так важливо? Може, я взагалі про це не думав. Може, в мене були важливіші справи.

Батько чомусь промовчав. А Віктор подумав, що скаже правду, коли від’їжджатиме.

Їхати мав за кілька днів – канікули завжди занадто короткі. Не раз хлопець ніби й збирався в усьому зізнатись, та наважитись ніяк не міг.

Сам Михайло надав йому ведмежу послугу.

Одного разу тато Віктора зняв телефонну трубку – відповісти на дзвінок. І почув чоловічий голос:

- Привіт, любий!

- Схоже, ви не туди потрапили.

- Ой, вибачте! Мені потрібен Віктор…

Подальшу розмову чоловік пам’ятав погано, бо довелось тамувати раптову лють. Здається, він більш-менш ввічливо послав «любого» співбесідника куди подалі. А тоді зажадав пояснень від сина.

- Ну… Буває… - майже винувато сказав той. Не те, щоб надто соромився – не хотів псувати стосунки з батьком.

- І давно в тебе таке буває?

- З Києва. Майже відразу.

- Господи! – вигукнув батько в розпачі. – Вітю, ну ти ж не такий!

Він особливо виділив інтонацією оце «не такий». Хлопець знизав плечима. Звідки йому знати, такий чи не такий? Хіба колись замислювався?

- Може, розкажеш, як це в тебе сталось?

Віктор, весь час запинаючись, почав розповідати.

- Отже, квартира, - перебив батько напівслові. – Продав себе за дешеве житло? Працювати розучився?

- Та не в тому справа…

- А в чому ж?

Але Віктор мовчав, бо й сам не міг зрозуміти чи пригадати, як із ним все це сталося.

З батьком розстались не те що ворогами, але стосунки помітно зіпсувались. Про те, що «не вертайся більше в мій дім», мови не йшло, однак Віктор, їдучи, знав: повертатись сюди ще раз він не захоче. Хоч і розумів, що це неправильно.

 

Знову почалося студентське життя. Радості те навчання вже не приносило жодної. Всерйоз постало питання про виключення з університету за нетрадиційну сексуальну орієнтацію.

Коли Віктор сказав про це Михайлові, той засмутився. Але за кілька днів якихось своїх роздумів сказав:

- Не переймайся так. Дипломатія – річ серйозна, але є простіші речі, де на такі дрібниці, як чиєсь інтимне життя, так не зважають. От в шоу-бізнесі це не проблема… Та й взагалі, років за десять-двадцять такі стосунки стануть повсякденністю.

- Пропонуєш іти в шоу-бізнес?

- Чому ні?

Віктор пирхнув:

- І ким? Співати-танцювати? Я ж ніколи нічим сценічним не займався.

- І не треба. Ти ж перекладач! Можна влаштуватись кудись, де приймають іноземних зірок і потрібні перекладачі… Або їздять по закордонах…

Щось у цій ідеї таки було.

Віктор ще довго шукав виправдань. А коли подумав про те, що ставши знаменитістю, знайде матір швидше, ніж ставши дипломатом, остаточно схилився до Михайлової пропозиції. Хоча це більше скидалось на самовтішання, аніж на реальну перспективу.

Забирати документи він прийшов до ректора сам, не очікуючи вигнання. Ректор спершу ніби здивувався, однак заперечувати зовсім не став. Лише спитав на прощання:

- Ти впевнений, що твоя причина кидати навчання того насправді варта?

Віктор опустив голову і тихо відповів:

- Не впевнений. Але по-іншому поки що не виходить.

Він вийшов. Вже коли зачиняв двері, почув щось на кшталт: «Ех, молодь». На душі було паскудно.

 

Віктор без проблем перевівся на журфак. Правила на цьому факультеті були не такими суворими, а навчання – значно легшим. Хлопець настільки звик до розумових навантажень, що гуляючи довчив самотужки східні мови, які почав учити ще на дипломатичному. А потім, завдяки його знанню майже десятка іноземних, вигідні підробітки буквально посипались на голову.

І все-таки Віктор почувався зрадником. Бажана зустріч з матір’ю ставала все нереальнішою. Він карався мовчки, але Михайлові нічого не казав. Що з того?..

Прикра несподіванка все змінила в один день.

Якось Віктор з Михайлом ішли вулицею. Михайло взагалі не дуже любив будь-куди виходити з дому… Казав, що в цьому велетенському місті йому тяжко. Може, щось передчував. І недарма.

До будинку було вже недалеко, коли на вулицю бозна звідки на шаленій швидкості вилетіла машина. Безпечніше відразу забиратися куди подалі – машини просто так не літають. Але люди ніколи не здогадуються про такий захід задля власної безпеки. Коли так люто вищать колеса, всі навпаки інстинктивно вирячуються в той бік, звідки йде звук.

На превеликий жаль, так само вчинили і Віктор з Михайлом.

Віктор ще встиг відскочити. Але на Михайла налетіла така вага заліза, що на порятунок годі було сподіватись.

- Рятуйте!! – заволав Віктор.

Але люди наче випарувались – жодного свідка. І машина, скреготнувши колесами, теж миттю помчала далі – мов ображена, що так поспішала, а тут така дурна перешкода…

Віктор схилився над тілом, може, Михайло ще живий? Але…

З тілом щось коїлось. Воно мов осіло, а коли Віктор нахилився ще ближче, то побачив, що воно тане. Ні, йому це не здалося. Точно тане! За пару хвилин на асфальті була лише калюжа, в якій мокнули тканини одягу.

Віктор знову роззирнувся – нікого. Порожня вулиця. Не розуміючи, що це скоїлось, німіючи від страху, він врешті теж кинувся тікати.

Потім він погано пам’ятав, де тинявся цілий день. Здається, десь ховався… Від кого? Від людей, щоб не вважали за божевільного? Чи від власного страху?

Ніч привела до тями. Треба десь переночувати… Додому – до Михайлової квартири – було страшно вертатись. Але й до знайомих в такому стані не поткнешся – почнуть розпитувати, що сталось… Що їм пояснювати?

Ночував Віктор в під’їзді якогось будинку. Там працювало опалення – не змерз.

Зранку треба було йти на пари, але ж речі лишились в Михайла! Віктор нікуди не пішов. Тинявся день містом, ночував знову в під’їзді, тільки вже в іншому – добре, що в Києві їх багато.

Переляк минув за кілька днів, поступившись місцем здоровому глузду. Що це за бомжацьке життя? Хіба так можна? Як він міг на все забити і так опуститись?

Треба вертатись. Хоча б за речами. А там – якось вирішувати питання і з житлом, і з навчанням… і з домом, з родиною.

Від ганку до квартири Віктора трусило, як в лихоманці. Все ввижалось, що от зараз він відчинить двері, увійде, а назустріч йому вийде стривожений Михайло і турботливо спитає: «Де ти пропадав? Я ж хвилювався».

«Тоді тільки психіатрів викликати», - подумав хлопець.

Він довго не міг відчинити двері. Руки тремтіли, ключ брязкав об залізо, ніяк не потрапляючи в шпарину замка. А потім Віктор почув кроки за дверима і сполотнів. Облишив спроби впоратись із замком, напружив усі сили слуху. Але – тиша.

Трохи заспокоївшись, таки відімкнув двері та увійшов. І відразу побачив того, чиї кроки чув.

- Загуляв ти, юначе, - докірливо сказав Дмитро Іванович. – Я вже котрий день на тебе чекаю.

Віктор не відповів. Просто не хотів розмовляти. Хоча полегкість від того, що в квартирі не Михайло, відчув.

- Де ти був, якщо не секрет? – не вгавав чоловік.

- Немає значення, - похмуро сказав Віктор. – Я прийшов тільки забрати свої речі.

- І ні про що не хочеш довідатись?

Хлопець неприязно подивився на чоловіка.

- Розумію, - продовжив той. – Знаю, про що ти зараз думаєш: що весь час у тебе під боком якісь Михайлові таємниці… Розумію навіть твоє небажання про них слухати. Але маю для тебе погану новину: на жаль, я змушений з тобою про це поговорити. Чекаю на тебе от уже третій день.

- Я прийшов тільки забрати речі!

- Розумію. Але поки тебе десь носило, ми розбирались в тому, що сталось… То може, все-таки вислухаєш?

- Розказуйте, - похмуро мовив Віктор.

- От, так би відразу. Добре, слухай… Та розслабся, чого ти такий блідий? Не лякайся, насправді все не так страшно. Отже…Я працюю у приватній лабораторії над проектами клонування. Знаєш, що це таке?

- Клонування? Звісно знаю!

- Ну от. Тоді зрозумієш. Я працював з одним професором. Звали його Володимир Козаченко.

- Звали? Це ж… Михайлів батько, здається?

- Саме він. Тільки не зовсім батько.

- Як це?

- Чув про вівцю Доллі?

- Це та, яку клонували, але вона швидко зістарилась? Чув.

- Так от, поки наші західні колеги наважились на клонування вівці, ми вже давно клонували голубів і пацюків і мали той самий ефект. Саме Володимир висловив гіпотезу, що просто не мають існувати дві істоти з абсолютно однаковим генетичним кодом. А оскільки донор сильніший і витриваліший сам по собі, то він і виживає, а копія гине. Володька запропонував вбивати донорів після створення копії. І що ти думаєш? Його гіпотеза справдилась! Не ставало донорів – клони жили звичайним життям. Але й тут були цікаві особливості. В копій сама плоть зовсім неміцна, найменше травмування – вірна смерть. Натомість вони виявлялись напрочуд витривалими в несприятливих умовах і навіть розумнішими за донорів. Це допомагало їм тимчасово навіть виживати на волі, в природних умовах.

Дмитро Іванович говорив зі знанням справи, майже захоплено, наче лекцію студентові читав. Не дивно, що швидко захекався і зробив паузу.

- Вибач, піду ковтну водички.

Чоловік пішов до кухні, а Віктор так і сидів на місці, приголомшений, не в змозі вимовити хоч слово. Експерименти з клонуванням… Господи, у що він влип?!

- Так от, - Дмитро Іванович повернувся з чашкою в руках. – Усе б нічого, коли б не та слабка плоть. Володя конче хотів вирішити ще й цю проблему… - чоловік припав до чашки.

- І як? – спитав Віктор, просто щоб не мовчати. Тиша в паузах між лекціями була нестерпною.

- Вирішив, звичайно. Це був справжній знавець своєї справи, - в голосі чоловіка прорізались і гордість, і смуток. – Він створив плазму людської плоті… Ну, спершу на тваринах потренувався, звичайно. А коли вирішив узятись за клонування людини, створив людську. Така субстанція… наче мазь.

Віктор згадав загадковий тюбик в Михайловій аптечці.

- Швидко замащуєш клонові поранення, і він зцілюється миттєво.

- Отже Михайло…

Дмитро Іванович зітхнув:

- Так. Клон професора Володимира Козаченка. Його молодша копія.

Віктору знову знадобилась пауза, щоб дати думкам хоч якийсь, хоча б приблизний лад.

- Ну, - зрештою мовив він. – А сам Володимир?

- Вчинив самогубство.

І знову пауза.

- Звісно, - продовжив Дмитро Іванович, - він не зник безслідно. Усе його прожите життя було в Михайлові, а його особисте нарощувалось в ньому лише після створення.

- Роздвоєння особистості…

- Щось на кшталт того.

Віктор ще помовчав, а потім з гіркотою спитав:

- Навіщо ж він мене у це вплутав? І навіщо повівся так… як повівся. Навіщо зламав мені життя?

- Помилка науки…

- Науки? Скоріше, помилка природи.

- Та ні. Природа такого не створює. Десь Володя прорахувався, для нього самого стали несподіванкою гомосексуальні нахили. Не думай, він намагався триматись в рамках, як ти сказав, природи. Просто не впорався.

- І зрештою сам поліз під колеса машини?

Дмитро Іванович раптом спохмурнів:

- От цього вже ніхто не скаже. А з’ясувати це нам було б необхідно. Будь ласка, розкажи, що тоді сталось. Ти ж бачив, чи не так?

Віктор замислився, а потім вимовив:

- Та ні, це не було схоже не самогубство… Нещасний випадок…

Несподівано для себе самого хлопець схлипнув. Якими б не були стосунки, а смерть – це завжди сумно.

- Отже, вбивство…

- Що? – Віктор підвів очі на чоловіка.

Той зітхнув:

- На жаль, є в нас такі підозри. Ми сумніваємось у версії нещасного випадку. В Михайла, як у всіх клонів, був підвищений рівень обережності. Нещасний випадок з ним просто не міг статися.

- Тоді кому знадобилось його вбивати?

- Оце нас і цікавить.

І Дмитро Іванович поглянув на Віктора якось дивно. Хлопець спалахнув:

- Ви що, гадаєте, що це я?!

- Особисто я так не вважаю. Але в нашій лабораторії не всі поділяють мою певність. Зрештою, ти зник відразу після загибелі Михайла.

- Я злякався, - зізнався Віктор. – Не щодня бачу загиблих взагалі, а щоб вони ще й тут же розтікались рідиною… Мені завжди здавалось, що Михайло щось недоговорює.

Дмитро Іванович стримано засміявся:

- Недоговорює – це слабко сказано про надсекретний проект. – Перестав сміятись: - Добре, до вбивства ти не причетний. Допоможеш нам вирішити одне генетичне питання?

- Як?

- Та дуже просто! Розкажи мені про ваші стосунки. Чи намагався він тобі щось пояснити, чому його до тебе потягнуло?..

- Нічого не пояснював.

- Точно?

- Абсолютно точно.

- Може, просто філософствував на тему гомосексуалізму? Просто висловлював якісь думки? Хай навіть дивні чи безглузді?

Віктор надовго замислився.

- Не знаю, - мовив зрештою. – Ми майже нічого ніколи про це не говорили. Тільки раз, я пригадую, він сказав, що років за десять-двадцять такі стосунки стануть звичайною справою…

І за виразом обличчя Дмитра Івановича Віктор зрозумів: це саме те, що він хотів почути.

- Чому? Він пояснив, чому? – посипались запитання. – Які причини?

- Та нічого він не пояснював! Ми тоді взагалі про інше говорили. Він це сказав, так ніби просто до слова. Може, він і хотів щось пояснити, але мені було не до того. Мене з універу виключали…

- Ну звісно! – Дмитро Іванович не почув про універ. – Як це на нього схоже – про все повідомити, коли вже точно все знає, а здогади й гіпотези треба витягувати… Розумієш, ми досі гадали, що операція клонування зачепила щось в його генах, тільки не знали що. Виходить, він докопався до того, що насправді клонування не спричинило гомосексуальність, а лише виявило щось, що її спричиняє…

- Що саме? – спитав Віктор, щоб урвати нестерпну задумливу мовчанку чоловіка.

- Хто тепер знає, що саме? Він не встиг сказати. Ну та нічого. Зараз кінець дев’яностих – до кінця двохтисячних та надцятих ще доживемо. Якщо він не помилився, то матеріалу для вивчення буде вдосталь – що там відбувається з генетикою населення.

- То це все? – Віктор нетерпляче підвівся. – Я можу починати свої збори?

- Можеш. Хоча, власне, можеш і залишитись тут. Ця квартира – власність фірми, а не конкретної людини. – І, побачивши здивування й недовіру Віктора, Дмитро Іванович додав: - Вважай компенсацією за мимовільну участь в експерименті. До речі, в нас є певні зв’язки. Не обіцяю, але можу спробувати посприяти, щоб тебе поновили в міжнародних відносинах. Якщо ти цього сам хочеш, звичайно.

- Хочу, - відповів хлопець, перш ніж встиг засумніватись в такій можливості.

Мрія-мета побачити нарешті матір знову видалась близькою і яскравою.

- Тоді я ще зайду за кілька днів, - чоловік теж підвівся.

 

Ще кілька ночей підряд Віктору снились тривожні, але водночас світлі сни, в яких уся його родина була разом; натомість історія з клоном почала забуватись, як страшний сон.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>
]]>bobrdobr.rugoogle.rumemori.rumister-wong.rumoemesto.runews2.ruzakladki.yandex.ru]]>