Подвійне дно

Подвійне дно

Неділя, 13 вересня 2015 г.
Проглядів: 1070
Підписатися на комментарі по RSS

Крила тріпотіли. Вітер підхоплював створіння, штовхав догори, у недосяжну височінь. Сьогодні небо видалося напрочуд ясним – не замурзаним клаптями смогу, не заплямованим хмарами. В цій прозорій блакиті дракончик здавався цяткою. І дедалі важче було розгледіти його.

– А можна ще одного? Га, дядьку?

Він посміхнувся. Пальці швидко склали аркуш паперу, провели, зігнули, знову стрімко пурхнули, лишаючи чіткий згин.

– Тримай. – Йорген простягнув паперового дракончика. Племінниця зачудовано глянула на нього, несміливо торкнулася пальцем, ніби до живого. Узяла.

– Запускай.

Дівчинка простягнула долоні у вікно, на мить завагалася, врешті наважившись, дмухнула. Дракончик незграбно зірвався з долонь, повільно закружляв, завалився на крило. Потім його підхопив вітер і поніс в небо. Вище і вище, понад висотками, понад громіздкою тушею метеорологічного цепеліну, що завис над містом.

Дівчинка радісно заплескала у долоні.

– Давай ще!

– Поллі, відчепися від дядька, – долинув з-за спини голос Корі.

– Ну мамо, – дівчинка схлипнула.

Йорген посміхнувся, скуйовдив каштанове волосся племінниці.

– Давай завтра. Мені вже час.

Поллі ображено надула губи, Йоргену здалося, що вона зараз заплаче. Та сльози дівчинка стримала.

– Ну добре, – він вирвав ще аркуш із записника. Швидко почаклував над ним, простягнув дракончика.

Посмішка уквітчала дитяче обличчя. Йорген нахилився, торкнувся вустами дівочого чола.

– Дякую. – Поллі з дракончиком пурхнула до вікна.

Йорген тихенько вийшов із кімнати, пройшов до кухні.

– Обідатимеш? – Корі схилилася над каструлями.

– Ні, я не голодний. Дякую.

– То може кави вип'єш?

– От від цього не відмовлюся.

– Ти потураєш усім Поліним забаганкам. Боюся, надто примхливою виросте, – Корі усміхнулася.

– Та ну. Вона чудова дівчинка, слухняна. Їй це не загрожує.

Корі поставила перед Йоргеном філіжанку з кавою, сіла навпроти.

– Я розумію, ти намагаєшся зараз замінити їй Даніеля, але...

– Замінити... батька їй ніхто не замінить. А я просто люблю племінницю. До речі, коли він востаннє писав?

– Вчора. Їх перевели на самісіньку передову. Знаєш, я дуже хвилююся за нього.

– Не бійся, – Йорген ковтнув кави, – все буде добре. Він обов'язково повернеться живим і не ушкодженим.

– Там постійно стріляють, – на очі Корі навернулися сльози.

– Це війна... клята війна. Та він повернеться, я в це вірю. Повір і ти. І головне – чекай. Чекай так, як ніколи і нікого ще не чекала. Я вірю, він відчуватиме. І це допоможе Даніелю.

– Містика якась. Гадаєш, ми не чекаємо?

– Знаю, чекаєте. І він знає. Тому обов'язково повернеться, – Йорген поглянув на хронометр, допив каву.

– Вибач, мені вже час. Спізнююся до лікарні.

– Добре. Завтра зайдеш?

– Авжеж. Я ж не можу лишити Поллі без чергового дракончика.

 

***

 

Лікарня зустріла білим, подекуди пожовклим, кахлем та запахом формаліну. Йорген спізнився, та в реєстратурі запевнили, що на нього чекають. Він рушив на другий поверх. "І чому в усіх лікарнях сходи роблять настільки крутими?" – риторичне питання крутилося в думках. Послизнувся на сходинці, лайнувся. Привітався із медсестрою. Врешті дістався кабінету. Йорген постукав, не дочекався відповіді і увійшов.

Лікар стояв, заклавши руки за спину, і дивився у вікно, на першу позолоту, що ніби чарівним пензлем торкнулася листя.

– Спізнюєтеся, голубчику.

Йорген скривився. "Ненавиджу це дурнувате слово".

– Вибачте, трохи не розрахував із часом.

– Сідайте. – Лікар врешті обернувся, пройшов до столу, сів на стілець. Зняв пенсне і заходився протирати скельця. Потім відточеним рухом водрузив його на перенісся. Потягнувся за текою, відкрив.

Йорген спокійно спостерігав за ним, хоча спокій давався великою ціною.

– Я вперше стикаюся з таким, – лікар пригладив борідку, – вперше, голубчику. Ваші аналізи і дані досліджень свідчать про те, що ви цілком здорові.

– Чудово! То ви підпишете папери?

– В жодному разі.

– Але ж...

– Ви хворий, голубчику. І це не жарти.

– А як же аналізи, дослідження?

– Сам не розумію, – лікар знову протер пенсне. – В моїй практиці це вперше.

– Зрозумійте. Мені потрібно туди. Там мій брат, я мушу бути поруч, якщо щось трапиться!

– Заспокойтеся, голубчику. Це не забаганка, я не можу взяти на себе таку відповідальність. З вашими нападами у вас є всі шанси загинути в перший же день. Ще й підставити інших.

– Нападів не було вже два тижні! Я здоровий!

Лікар сумно посміхнувся.

– Два тижні не показник, повірте моєму досвіду.

– Ви нічого не розумієте… А знаєте, – Йорген стишив голос, зашепотів гарячково, – а давайте я... я заплачу вам. Скільки скажете, гроші в мене є. Аби ви тільки підписали.

В очах лікаря майнула блискавка, він здригнувся, ніби від ляпасу.

– Що ви собі дозволяєте, юначе?!. Ви у своєму розумі?!. Ви хочете, щоб я відправив вас на фронт з епілепсією?!. Ніколи, ніколи цього не буде! Забирайтеся геть!

Лікар розчервонівся, на чолі проступили краплі поту, повіко смикалося, руки тремтіли.

 – Зрозумійте...

– Геть з моїх очей!

Кілька довгих секунд Йорген дивився в обличчя лікаря, ще сподіваючись на диво. Потім зрозумів – намарно. Такого не проймеш проханнями чи хабарами. Очі почало затягувати червоною поволокою, лють дерлася назовні. Хотілося скочити, ухопити ескулапа за комір, трусонути. Впечатати кулак між цими підсліпуватими, примруженими очима.

Йорген ледь опанував себе. Кілька разів глибоко вдихнув, мовчки підвівся і рушив геть. Гупнув дверима так, що затріщали одвірки.

В коридорі не втримався:

– Трясця!

Від удару кахель тріснув. Білу плитку заплямувала кров із розбитої руки.

 

***

 

– Чому так довго? – Леслі накинулася на Йоргена, ледь той переступив поріг. – Ти де був?

– У лікарні, – буркнув він, стягуючи куртку. – І у Корі.

– Знову... Ти ж заходив до них учора.

– То й що? Та перестань світити в очі, врешті-решт.

– Вибач, – дівчина поставила газовий ліхтар на поличку. – Що кажуть лікарі?

Йорген зняв черевики, попрямував на кухню.

– Ну їх. Бач, аналізи гарні, дослідження нічого не показують, але ж хворий я. Старий ескулап сам нічого не розуміє, в його практиці таке вперше. А талдичить, мов дятел – епілепсія, епілепсія!

– Дивно. Та в тебе дійсно напади.

– То й що? Були, зараз же немає. А той дятел уперся – не підпишу і край.

Леслі знітилася, зітхнула:

– Знову ти за старе. Може годі?

– Що годі, що? Там люди гинуть, Даніель... а я сиджу тут, як йолоп!

– Ніби ти чимось допоможеш. Хіба що одним загиблим стане більше.

– Леслі, припини, – Йорген гепнув долонею по стільниці, – це моє рішення. І я будь-що потраплю на фронт.

За вікном гримнуло. Перша блискавка спорола небо, за нею друга, третя. Йорген визирнув у вікно. Метеоцепелін жбурляло, ніби іграшку, сполохи блискавок вихоплювали із темряви керамічну гондолу. Йоргену згадалися часи, коли цепелін опускали на землю з початком грози. Тоді ще зовсім дитина, він зачудовано розглядав велич небохода. Зараз ця туша не викликала в ньому жодних емоцій – висить, та й висить, чому дивуватися?

– Ти змінився, – тихий голос Леслі відігнав спогади.

– Помиляєшся.

– Ні, любий. Ти вже не той Йорген, в якого я закохалася, якому хотіла народити дитину.

– Хотіла?

– Я не впевнена. Може й зараз хочу... а може й ні. Де поділася твоя ніжність, чуйність? Де той романтик, що викладав пелюстками троянд під моїми вікнами "Леслі, я тебе кохаю!"? Коли востаннє ми гуляли всю ніч під зливою і нам було байдуже усе, крім одне одного? Де це все поділося?

Йорген знітився, за мить сказав:

– Не ті зараз часи. Війна...

– Та від тебе тільки й чути: "Війна, війна". Ти схиблений на ній, на Даніелі. Рвешся туди, мов навіжений. А як же я? А як же Поллі?

– Припини! – він знову гепнув долонею по столі. – Я мушу!

– Що мусиш? Гинути за чужі гроші? За чужі інтереси? Та цю війну можна було давно виграти, але ж то, певно, нікому не вигідно.

– Замовкни!

– А не буду! – в очах дівчини блищали сльози, – я втомилася мовчати! Тебе ніби підмінили, та втрачаєш людську подобу. Твоя агресія, твій гнів – все що я зараз бачу. Ти розучився кохати, любиш лише свою війну...

Йорген скочив на ноги. Леслі зазирнула в його очі і відсахнулася, їй здалося, що вони стали ще чорніші, ніби безодня. І лише лють палахкотіла в них, здатна спалити її, квартиру, місто, весь світ. Здавалося, на неї дивляться не очі людини – інші, безмежно чужі й страшні. Її відображення дробилося в них, розсипалося. За мить мара зникла. Леслі подумала що зараз Йорген вдарить її. Вуста його склалися в тонку лінію, вилиці напружилися, ніздрі гнівно роздувалися.

– Стули писок! – процідив Йорген і вискочив з кімнати.

Леслі зронила обличчя в долоні і розревілася.

 

***

 

Зранку трапився напад. Йоргена судомило, вигинало дугою, біль булькотів піною на вустах. І знову приходили видіння – дивна мозаїка, яку йому ніколи не вдавалося скласти докупи. Тріпотіння крил, хмарочоси і паромобілі, чуже, ніколи не бачене небо, дивна пісня, що лилася звідусіль, цепеліни й стрічки монорейки, розчерки блискавок – все змішувалося в буремному коловороті.

Прочунявшись, Йорген поквапився на роботу. Він довго чекав монорейкового потягу, весь час поїздки провів у страшній товкотнечі. До роботи дістався втомлений і виснажений. На порозі редакції зіштовхнувся із шефом, який красномовно постукав пальцем по хронометру перед Йоргеновим обличчям.

В холі пахло залежаним папером і фарбою. Нудився хлопчина газетяр, очікуючи на чергову партію газет. Долинало розмірене крехкотіння друкарської машини.   

Йорген пройшов до свого кабінету. На столі знайшов кілька капсул пневмопошти. Трійцю сірих відкинув одразу – рутина. Потягнувся до блакитної. Там відшукалося замовлення невідомого йому банку. "Певно, початківець на ринку", – подумав Йорген. В жовтих містилися договір та авансовий платіж з розпискою про отримання коштів. Він перерахував гроші, підписався у документі, запечатав у жовту капсулу, вклав у приймач і повернув кран, відправивши розписку в довгу подорож. Передивився замовлення банку.

– Нічогенько так, – промурмотів під ніс.

Зняв чохол з друкарської машинки, почав набирати комерційну пропозицію. Знову дзенькнув приймач пневмопошти. Йорген зиркнув на капсулу – зелена. Додрукував речення, зазирнув у записку.

"Негайно зайди до мене", – повідомлялося на папірці. Йорген зітхнув і рушив до шефа.

Серкетарка Дженіс, щаслива володарка запаморочливих персів та довгих струнких ніжок, чарівно всміхнулася Йоргену. Колись між ними трапився бурхливий та, на превеликий Йоргеновий жаль, швидкоплинний роман. Так сталося, що шеф теж поклав око на дівчину і зараз вона була його коханкою. А Йорген намагався не згадувати минулого.

– Привіт. У себе?

– Привіт, – відгукнулася Дженіс низьким, приємним голосом, – зачекався вже.

Йорген постукав і увійшов до кабінету. Містер Тобісон відірвався від паперів, подивився на нього. Очі шефа метнули в Йоргена блискавки, нічим не гірше тих, що лютували за вікном.

– Сідай, – містер Тобісон відкинувся у кріслі, вказав поглядом на стільницю, – що це?

Йорген поглянув, знизав плечима:

– Вранішній випуск.

– Це я бачу, – голос шефа став вкрай уїдливим, – я не бачу реклами містера Раубфогеля. І це мене дуже бентежить.

Йорген похолов. Забув! Забув здати текст.

– Містере Тобісон, текст готовий, але... – він зам'явся, потім вирішив все ж таки казати правду, – забув здати. Геть замотався з лікарнею. Приношу вибачення.

– І що мені з ними робити? Ти уявляєш, який штраф за контрактом? Тепер його рекламу ми вимушені пустити безкоштовно, і це якщо мені все таки пощастить домовитися з містером Раубфогелем.

– Витрати я компенсую, просто... З усіма цими проблемами – лікарня, Даніель...

– Шановний, – містер Тобісон обірвав Йоргена, – ти приходиш на роботу працювати, так? Так. Тому усі проблеми лишаєш вдома. Я ж не звалюю свої проколи на домашні негаразди і тобі не раджу. Це зрозуміло?

– Так.

– От і добре. Реклама має бути у вечірньому випуску. Все, йди.

Похнюплений Йорген вийшов із кабінету. Чергову усмішку Дженіс проігнорував. "Лишаєш вдома! Еге ж, воював би твій брат, я б подивився, де б ти їх лишав", – міркував він, йдучи до свого кабінету.

Червона капсула пневмопошти одразу привернула його увагу – повідомлення найвищого пріоритету Йорген отримував дуже рідко. Тремтячими руками згвинтив ковпачок. На долоню випав малесенький папірець, списаний каліграфічним почерком Корі. Йорген не стримав крику, світ поплив перед очима, закружляв, сповнився червоними барвами. На вологому від сліз клаптику горіли лише два слова: "Даніель загинув".

Йорген не пам'ятав, скільки просидів, тупо дивлячись на записку, мить чи вічність – все втратило ціну в порівнянні з його горем. "Не вірю!" – кружляла єдина думка, соломинка, за яку він чіплявся. Врешті знайшов сили, підвівся. Рушив на вихід, не бачачи й не чуючи нічого і нікого.

– Йоргене, ти здав матеріал? – голос шефа долинув з якоїсь незвіданої відхлані.

Він не відповів, просто йшов через вестибюль.

– Йоргене, – містер Тобісон ухопив його за рукав, трусонув. – Матеріал зданий?

Той знову промовчав, з силою вирвав руку, поглянув на шефа так, ніби бачив вперше.

– Та що з тобою?

– Даніель...

– Чхати мені! Що з матеріалом?

Йорген рушив далі.

– Стій! Стій, кажу! – обличчя шефа узялося червоними плямами.

Намарно, він не зупинявся.

– Ти звільнений!

Йорген вийшов надвір.

Лив дощ, небо гуркотіло, розкидалося блискавками. Краплі падали Йоргену за комір, перехожі з подивом дивилися на нього, оберталися услід, водій мобіля ледь встиг загальмувати. Йорген нічого не помічав. Дійшов до зупинки, дочекався потягу, вскочив у вагончик монорейки.

Погойдування потягу та скло, що приємно холодило чоло, трохи заспокоїли парубка. Запона спала з очей, світ припинив шалений канкан, кокон, що не пропускав жодного звуку, потроху розвіявся, Йоргена обдало гомоном пасажирів. За вікном пропливало місто. "Місто, країна, люди, яких він захищав. Ні, не вірю. Це якась помилка", – думав Йорген, дивлячись крізь скло.

– Та хай би їх там хоч усіх поклали. Швидше хунта за розум візьметься, відступиться від східняків. Надумали ж – агресія сусідів, – долинуло до Йоргена.

Він здригнувся, обвів поглядом вагон. Якийсь юнак голосно висловлював попутниці власну точку зору на війну.

Гнів з новою силою сколихнувся в Йоргені, він спробував вгамувати його. Виходило кепсько. "Не звертай уваги", – шепотіла підсвідомість. Та здоровий глузд швидко поступався місцем всеохоплюючій люті. Гнів закипав у ньому, насміхався над тоненьким голосом розуму. Що ти там шепочеш? Зникни, щоб тебе ніхто не чув.

Дуже повільно Йорген підвівся, рушив до юнака, підійшов впритул.

– Повтори-но ще раз.

– Шановний, я не з вами розмовляю. Сядьте на місце, – юнак скривився.

Йорген ухопив його за комір.

– Повтори, я погано розчув.

– Що ви собі дозволяєте? – тоненько скрикнула попутниця парубка.

– Стули писок, а краще зникни, – процідив Йорген крізь зуби.

Юнак ухопив Йоргена за руку, смикнув, намагаючись звільнитися. Намарно, комір ніби затисло у лещатах. "Не треба", – долинув ледь чутний голос здорового глузду. Йорген вдарив. Губи юнака луснули, мов перестиглі вишні. Йорген ударив знову, прямісінько у сонячне сплетіння. Парубок скрикнув, зігнувся. Третій удар кинув його на підлогу. Червона запона знову затягувала очі. Йорген не зупинявся, схилився над юнаком, продовжив лупцювати. Голосно закричала дівчина, вчепилася йому в плечі в марній спробі відтягти. Удар ліктем відкинув її. Чиїсь руки знову схопили Йоргена, потягли. Потім на нього хтось навалився, притис до підлоги. Він скрикнув, не в змозі скинути нападника. Тримали міцно. Йорген крутився, звивався, примудрився навіть вкусити невідомого супротивника за руку. В очах пливло, а потім світ повністю затопило червоним.

Йорген прийшов до тями. Спробував поворухнутися, та марно. Оглянув себе. Мотузка оперезувала торс, міцно прикрутивши його до стільця. Йорген роззирнувся. Невеличкий кабінет, фарбовані сірим стіни, стіл з друкарською машинкою, газовою лампою та чорнильницею, два стільця, шафа, вщент забита теками, сейф у кутку та приймач пневмопошти – ото й увесь інтер'єр. Йорген дослухався до відчуттів. Боліла потилиця, боки та вибиті об юнака пальці. "Трясця, добряче дісталося", – майнула думка.

Скрипнули двері, пропускаючи поліцейського. Зовсім ще юного, певно, тільки після академії. Той примостився навпроти Йоргена, розкрив теку.

– Ну, і як накажете розуміти вашу поведінку?

Йорген зітхнув.

– Я не знаю, не втримався. В мене брат загинув там... Я тільки сьогодні дізнався. А цей, – він стримав міцне слівце, – бажав якнайшвидшої смерті нашим солдатам. От я й зірвався.

– Співчуваю... Та ви все одно не мали права. Взагалі, я можу затримати вас на три доби до з'ясування, – поліцейський помовчав, потім запитав:

– Палите?

– Ні.

– Як знаєте, – він підвівся, прочинив вікно, примостився на підвіконні, запалив цигарку. – Так, можу затримати, та не стану цього робити. В мене батько військовий... теж зараз там. Але штраф вам точно світить. Радив би поговорити з тим юнаком, бо справа може і до суду дійти.

Поліцейський загасив недопалок в попільничці, розв'язав Йоргена, присів до столу. Дістав аркуш паперу, простягнув разом із чорнильницею і пером:

– Напишіть пояснювальну. А я поки протокол надрукую.

– Дякую, – Йорген схилився над аркушем.

 

***

 

Дощ стояв стіною, завивав вітер і кресали блискавки. Заплакані Корі з Поллі тулилися до Йоргена. Він лагідно обіймав жінок, притискав до себе і теж не міг стримати сліз. Труну, вкриту прапором, опустили в яму.

–Тато, таточко, – схлипнула Поллі.

Йорген притис дівчинку міцніше.

Командир Даніеля виголосив промову, висловив співчуття. З добрими словами виступили бойові побратими, добровольці, чий батальйон воював разом із частиною Даніеля.

Залп рушниць.

Глухий стук землі об труну.

– Брате, я помщуся за тебе, – прошепотів Йорген, – присягаюся, будь-що помщуся. Спи з миром.

Він розумів, наскільки важко буде стримати обіцянку, та інших слів у нього не знайшлося.

Під дріботіння дощових крапель процесія рушила до виходу з кладовища. Йорген мовив Корі:

– Відійду на хвилинку.

Він рушив навздогін добровольцям. Наздогнав, коли ті вже вантажилися в мобіль.

– Заждіть.

– Слухаю, – чорнявий чоловік, років тридцяти, уважно поглянув на Йоргена. На його кітелі красувалися лейтенантські погони.

– Лейтенанте, я хочу обговорити вступ до вашого батальйону.

– Чому саме в наш?

– Ви стояли там разом із Даніелем.

– Ви родич?

– Брат. Мене звати Йорген.

– Теодор. Співчуваю.

– Дякую, лейтенанте.

– А скажіть, чому ви саме зараз вирішили вступити до війська?

– Я давно намагаюся, але до армії не беруть. А зараз ще й прагну помститися.

– Розумію. Але і ви мене зрозумійте, помста, як самоціль, як мотивація – вірна загибель. І не тільки ваша... Для вступу вам доведеться змістити пріоритети. До речі, а чому до збройних сил не беруть?

– Артрит, – збрехав Йорген. Розмова складалася зовсім не так, як хотілося, він відчув, як всередині знову здіймається гнів.

– Гм... не така вже й хвороба. Втім, добре. Давайте зробимо так – зараз не час і не місце говорити про це. Ось візитівка, давайте зустрінемося завтра після десятої.

– Добре, дякую. До побачення.

– Бувайте.

 

***

 

– Де тебе носило чотири дні? – розлючена Леслі стрічала його у коридорі.

Йорген погойдувався на порозі. Після того, як добровольці відмовили йому, через відшукану таки лікарем батальйону епілепсію, він не витримав і напився.

– Ти п'яний!

– Так, і що з того? Що, не маю права? – Йорген врешті переміг підступний поріг, що постійно чіпляв його за взуття, увійшов до квартири.

– Маєш право?! Я ноги стоптала, шукаючи тебе. На роботі сказали – звільнився, Корі не відповідає і вдома я її не змогла застати! Ти де зник?

– Даніель... загинув. Я похоронами займався.

Леслі зблідла.

– Співчуваю. Чому... чому ти нічого не сказав?

– А навіщо? Він для тебе все одно був ніким.

– Як ти можеш таке казати? – сльози проступили в неї на очах.

– Він же воював на дурній, нікому не потрібній війні, еге ж? Чи не твої слова?

– Припини, будь ласка.

– Ага, зараз. Ти завжди ставилася до нього холодно. Та що там, зневажала!

– Помиляєшся, я... До біса, ревнувала я, дурепа така. Просто для тебе він завжди був найближчим. Не я, без п'яти хвилин дружина, а він!

– Так! Трясця, Леслі, ти знаєш, як це – вирости в дитячому будинку? В нас не було нікого, крім одне одного. Ми стали одне одному і матір'ю, і батьком. Тепер його не стало... Трясця, я помщуся! Перегризу горлянки усім тим сепарам.

– Припини, годі, чуєш! – вона повисла в нього на шиї, зайшлася цілувати вуста, очі, неголене підборіддя, – я тебе нікуди не відпущу!

– А тебе ніхто не питатиме. Все одно здолаю клятих бюрократів з їх дурними обстеженнями і діагнозами. А ні – поїду на фронт, приб'юся до когось. А там побачимо.

– Йоргене, ти мене кохаєш?

– Кохаю.

– Тоді благаю, заради мене, заради наших почуттів, припини. Нікуди ти не підеш.

– Піду. Трясця, я не можу інакше. Я присягнув на могилі, я мушу...

Світ знову плив перед очима, повнився червоним, пробуджував нестримний гнів.

– Дитина! Пацан! Все у війну не награєшся. Дурень ти, як і твій Даніель, – Леслі замовкла, зрозуміла, що бовкнула зайве, затулила вуста долонями, ніби намагаючись упіймати слова, не дати їм проникнути у його свідомість.

Слова долетіли. Очі Йоргена звузилися, в них майнуло щось жахливе, безумне.

Удар кинув дівчину на підлогу, вичавив крик з грудей. Крик отверезив Йоргена, погасив гнів. Прийшов страх. Не відаючи, що робить, Йорген вискочив за двері. Він не усвідомлював, куди йде, ноги самі несли його.

Вогке повітря вдарило в лице, грім і спалах блискавки привели Йоргена до тями. З даху вагончики монорейки, мобілі, перехожі – все здавалося іграшковим. Він присів на самісінькому краєчку, звісив ноги. Йорген завжди любив висоту, вона манила, притягувала.

"Що я накоїв? – корив він себе, – як міг? Вона не пробачить. Ніколи. Я змінююся, я боюся самого себе".

Руки жили власним життям – витягли з сумки записник, вирвали аркуш паперу, запурхали над ним. І ось вже на долоні дракончик. Йорген зачудовано поглянув на нього, ніби бачив вперше. "Це ж треба, не помітив як зробив", – майнула думка. Випустив дракончика в небо, замилувався ним. На душі полегшало, жах останніх днів ненадовго відпустив.

Сутеніло, внизу розгоралися газові ліхтарі. В нетривкому світлі він помітив постать із валізами. Леслі! Дівчина прямувала до зупинки монорейки.

Йорген зірвався з місця, прожогом помчав сходами. Вискочив надвір. Швидше, швидше! Мчав, розштовхуючи перехожих, не звертаючи уваги на лайку і прокльони. Всі почуття ніби загострилися. Він чув поскрипування монорейки, тихий шурхіт, з яким розійшлися двері. "Не встигаю!", – пульсувала думка.

Йорген мчав щодуху та все ж не встиг. Монорейка зрушила з місця, коли він дістався зупинки. У відчаї парубок плеснув долонею по склу, побіг поруч. Крізь вікно бачив Леслі, дівчина дивилася на нього вологими очима. Врешті, сльози переповнили дівчину, крапля зірвалася, заструменіла по щоці.

Пасажири з подивом дивилися на нього, але він нічого не бачив, лише її очі, сльозу, що котилася щокою.

В очах пливло. Цього разу не від гніву, від води, що сповнила їх. Йорген ще довго біг за монорейкою, не усвідомлюючи усю безглуздість вчинку.

 

***

 

Йорген прокинувся від холоду. Роззирнувся навкруги і ледь впізнав власну квартиру. Перше, що привертало увагу – розбите вікно. Вітер тріпав напівобірвану фіранку, ганяв по підлозі газети і якісь папірці. Розтрощений стіл осів посеред кімнати. Книжкова шафа виглядала трохи краще – вона відбулася зірваними дверцятами. Друзки улюбленої вази Леслі примостилися у куточку.

Боліли збиті кулаки, кров на них скипілася, узялася скоринкою.

– Трясця, що я накоїв? Йолоп! – він схопився за голову.

Йорген не пам'ятав себе після того, як повернувся додому і знайшов записку. Гнів витер пам'ять нанівець. Він навіть не міг згадати, що там було написано. Записка!

Йорген заходився шукати її. Ледь знайшов серед папірців, які ганяв протяг. Пальці тремтіли.

"Йоргене! Я більше не можу так. Тебе ніби підмінили, з кожним днем ти падаєш у безодню. Мені несила тебе спинити, та й ти сам того не хочеш. Я терпіла, чекала, але удар все розставив по місцях. Те перетворюєшся на звіра.

Я кохала, та ти вбив почуття. Обрав війну. Якщо все ж таки потрапиш туди, бережи себе і повертайся живим.

Щасти тобі і благаю, не шукай мене. Прощавай".

– Ні, так не піде, – він швидко одягнувся і вибіг з квартири.

 

***

 

Вже пів дня він чекав біля під'їзду. Підніматися до батьків не хотілося, хоча був впевнений, що Леслі у них, сподівався, що вона все ж таки вийде. Кляв себе, підбирав слова, які скаже.

Врешті дочекався, Леслі вийшла, легка, струнка, щоправда набряклі очі видавали безсонну ніч. Помітивши його дівчина вклякла. Йорген не дав їй оговтатися, підбіг. Усі заготовані фрази вивітрилися.

– Я кохаю тебе, – він простягнув їй величезний букет троянд. – Знаю, я поводився як остання сволота.

Леслі мовчала, він теж, лише дивився на неї. Дівчина очі відводила. Врешті простягнула руку, узяла букет. Йорген ніяково посміхнувся.

– Зникни з мого життя, прошу тебе, – Леслі розмахнулася, троянди хльоснули його по обличчю. На землю посипалися пелюстки.

Дівчина обернулася і пішла. Ошелешений Йорген дивився услід, доки вона не зникла за рогом.

Повертатися у пусту квартиру було боляче. Він вирішив піти до Корі, добре, мешкала вона неподалік. Доки йшов – твердо вирішив, що завтра ж поїде на фронт.

Корі зустріла його сумною посмішкою.

– Проходь. Господи, що з твоїми руками?

– Дрібниці. Взагалі, я не надовго, – слова застрягли в горлі, – я... попрощатися.

– Десь зібрався?

– Так, на... – брехати не хотілося, особливо їй. – На фронт. Я присягнув помститися, і я помщуся.

– Господи, Йоргене, цим ти його не повернеш. Не треба. Ти он Поллі за батька майже. Леслі на кого залишиш?

– Леслі пішла від мене.

– Отакої. Що вже трапилося?

– Посварилися, і я... вдарив її.

– Йоргене-Йоргене, – Корі похитала головою, – що ж ти робиш?

– Вона сама винна.

– Все одно не мав права.

– Вона того не розуміла. Як чоловік я мушу вас захистити.

– Облиш! Ти нас захистиш, якщо будеш поруч. Я втратила чоловіка, я не хочу втратити ще й тебе!

– А що пропонуєш? Сидіти і чекати, допоки війна прийде сюди? Корі, я все вирішив. Ось, візьми – він витягнув із сумки банківський чек, – мої заощадження, мені вони навряд вже знадобляться.

– Та йди ти зі своїми грошима!

– Мамо, чому ви кричите? – голівка Поллі висунулася із кімнати, – привіт, дядьку.

– Привіт, – він всміхнувся.

– Доню, все гаразд, йди, нам треба поговорити.

– Корі, не треба.

– Треба! Один втік воювати, тепер інший туди ж. Знаєш, пішов ти! Як хочеш – іди, загинь. Може навіть Героя дадуть. Йолоп!

Світ поплив, Йорген відчув, як закипає в ньому гнів. Жбурнув чек на стіл, розвернувся.

– Прощавай.

Виходячи, гримнув дверима.

Сходинки танцювали під ногами, червоне затягувало очі.

– Дядьку, зажди, – дзвінкий голос Поллі пробився до нього, дитячі кроки задріботіли сходами. Дівчинка наздогнала його, ухопила за руку.

– Не йди, будь ласка. Ти хочеш до татка, так? Теж підеш назавжди?

Він здригнувся, ніби від ляпаса, промовчав. Поллі спохмурніла.

– Зроби мені дракончика. Я його не випускатиму, він житиме в мене на столі.

Йорген всміхнувся.

– Можу кілька зробити. Тільки знаєш, я до вас не піду, а в під'їзді робити не хочу.

– А ходімо тоді, – Поллі стишила голос, – на дах. Я завжди туди хотіла, та мама не пускає.

– Гайда, тільки матері не кажи.

– Не скажу.

Вони піднялися. Йорген дістав записника, в якому лишилося дві сторінки. Швидко зробив двох дракончиків. Сумно всміхнувся.

– Більше не вийде. Але одного можемо запустити. Тільки обережно.

Йорген підійшов до самісінького краю.

– Ух, як високо, – Поллі всміхнулася, запустила дракончика, – глянь, як гарно полетів.

Та Йорген не дивився, принаймні на паперову іграшку. Він дивився на Леслі, що йшла далеко внизу, під ручку з якимось юнаком.

– Ні! – його крик злетів у небо, шугаючи птахів.

Гнів накрив з головою, світ затопило червоним, відрізало звуки і відчуття.

– Вб'ю!

Не тямлячи себе відштовхнувся, стрибнув.

– Дядьку! – долинуло до нього, наче з іншого світу.

Біль скрутив тіло, розлився м'язами, кістками, усіма органами, ніби Йоргена перетирали жовнами. Він відчував його кожним нервом, кожною клітиною. Біль вивертав, скручував у спіралі, розтягував на сотні кілометрів. І раптом зник. Йорген розкинув яскраво червоні драконячі крила. Вітер пестив обличчя, точнісінько так, як у видіннях, підхоплював на натруджену спину. Йорген заричав. Мозаїка, що так довго не давала спокою, врешті склалася. Він став тим, ким був народжений. Пам'ять предків ожила в крові, спогади заповнили його єство. Бастард, якого сховали серед людей від гніву королеви. Прийшов час повертатися, він стільки років збирав для цього сили, лють. Йорген мчав у небо, понад хмари, що ховали вишній світ від дрібних людей з їх дрібними проблемами. "Мені немає діла до Леслі – та сама вийшла з-під тіні моїх крил, до містера Тобісона – раба грошей, роботи та становища", – майнула думка. Шкодував лише за Даніелем, той насправді став братом. Боліло від усвідомлення того, що маленька дівчинка Поллі лишилася і без батька, і без дядька; що теплий, добрий, уважний, іноді докірливий погляд Корі лишається унизу.

«Вибачте мене… Рідні». Йорген тільки зараз зрозумів, наскільки рідними стали Корі з донькою. «Я повертатимуся, мої крила назавжди розкинулися над вами», – крикнув він Поллі. Знав, що дівчинка не почує, але знав, що чекатиме.

Поллі й досі зачудовано дивилася на справжнього дракона. Homo morphus – як пишномовно нарекли б його люди. Або щось схоже.

Йорген прохромив хмари, помчав вище. В світ, який людський зір не в змозі сприйняти й осягнути. Він вже бачив свої знані, та насправді зовсім незвідані береги. Скелі і водоспади, стрімчаки і полонини, ліси й озера, зелених, синіх, золотавих родичів, що кружляли далеко... Вгорі? Внизу? Світ перевернувся.

Вперше за стільки років Йорген був щасливий. Зірвати маску, що, здавалося, навічно зрослася з тобою, стати самим собою, відшукати себе справжнього, що може бути краще? Лише одне – дотриматися обітниці. Тепер у нього стане на це сил. А повернення додому... Повернення почекає.

Йорген мчав на схід і шлях йому освітлювали сполохи блискавок, грім видавався похідним маршем а вітер тріпотів за спиною бойовою хоругвою. Пісня з видінь сповнювала його, насичувала енергією. Він випустив її на волю:

We were born to fly

To reach beyond the sky

To carry on forever after1

_____________

1 Scorpions – We were born to fly

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>