Піонери Марсу

Піонери Марсу

Понеділок, 3 квітня 2017 г.
Проглядів: 235
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Андрій Щербанівський.

Я був на робочому місці, коли стався вибух. Займався аналізом сканування верхніх шарів ґрунту області Нью Колорадо.

Станцією залунала сирена. В перші секунди я, приголомшений, продовжував дивитися на монітор. Голос командира по гучномовцю вивів з сонного стану.

«Пожежа у другому і третьому відсіках. Код «Зет». Персоналу одягнути скафандри та діяти за посадовими інструкціями! Повторюю! Пожежа у другому і третьому відсіках...»

В даній ситуації тіло діє автоматично. Не розуміючи, що я роблю, і скільки часу минуло, оговтався вже одягненим в скафандр. Код «Зет» означав, що станція зазнала значних, непоправних пошкоджень. Останній рівень небезпеки – це негайна евакуація всього персоналу. Оскільки рятувальна капсула знаходилася в житловому модулі, наступному за науково-дослідницьким, я був першим біля неї. Люк капсули відкрився автоматично за тривогою. Я зайняв своє крісло згідно аварійного протоколу – третій ряд, праворуч. Пристебнувся і зробив доповідь.

Голоси екіпажу змішалися в безлад. Хтось часто і голосно дихав, в когось замість сигналу з рації йшов шум, шипіння, а хтось верещав, перекрикуючи усіх. Почув голос командира:

– Вмикаю напівдуплексний режим зв’язку! Увага! Припинити паніку, доповідайте по черзі! – він вимкнувся, і за мить лунав спокійний голос другого пілота:

– Я в енергетичному відсіку. Переборка плавиться, довго не протримається. У третьому відсіку горить паливо, – все це Віктор доповідав без каплі емоцій, наче розповідав дітям казочку. – Гадаю, за кілька хвилин матимемо пожежу і в четвертому відсіку. Я намагаюся залити конденсатом люк, щоб трохи охолодити переборку.

– Говорить командир. Лейченко, наказую негайно бігти до капсули!

– Я ще не закінчив. Зараз використовую другий балон з піною.

– Це – наказ! Вікторе, давай-но!

– Зрозуміло, виконую, – після невеличкої паузи тим самим спокійним голосом відповів другий пілот. Без сумніву, він попрямував сюди. Я подумки пройшов шлях, який йому треба подолати. Три відсіки, поворот, ще два відсіки. Гадаю, за дві хвилини він буде тут.

– Говорить Майлз. Я біля капсули. Люк відкрито, заходжу всередину, – голос Майлза тремтів. Це його часте дихання чулося перед тим в навушниках. – Сідаю на місце. Тут вже є Чудо.

Я теж його побачив. Інші абоненти мовчали.

– Командир, я бачив, як Антон зачинявся в третьому відсіку.

– Так, Вікторе, я теж бачив. З ним була Елізабет… Вони проводили зварювання маніпулятора, і щось пішло не так! Вікторе, слухай-но уважно, – командир зробив паузу, а в мене від передчуття чогось неминучого кольнуло серце. – Наказую негайно всім евакуюватися! Передаю командування тобі.

– Ні! Ні, командире!

– Облиш! Мене заблоковано в першому відсіку. За хвилину-дві вогонь розплавить переборку. Ви безсилі… Відлітай! – останнє слово командир викрикнув, наче від болю. Можливо, найгірше вже сталося.

– Командир!.. Командир! – відповіді не було. Вочевидь, вогонь добрався до першого відсіку. Все тривало надто швидко.

Лейченко плюхнувся в ліве крісло командира.

– Чудновський! Сідай біля мене, будеш другим пілотом. Майлз, пересядь в другий ряд, будь готовий взяти балон з піною, – пілот давав чіткі швидкі вказівки. – Люк зачиняю. Вмикаю двигуни аварійної капсули… Вибачте, командир! Прощавайте! – трохи згодом додав Віктор. Сльози навернулися на очі: я згадав наш екіпаж. Ми залишали на станції трьох товаришів.

Перевантаження було значним, мене вдавило в крісло. На екранах з’явилася поверхня Марсу, до якої капсула стрімко наближалася. Нарешті двигуни затихли, і запрацювали в режимі посадки. Капсула помітно вирівняла політ, стало можливо поворухнутися і оцінити ситуацію.

***

Я налаштував радіопередавач капсули на режим пошуку. Невдовзі з мікрофона щось пробелькотіло – спіймав необхідну частоту. Віктор схопив гарнітуру і натиснув тангенту:

– Мейдей! Мейдей!

– Ви наближаєтеся до приватного володіння компанії «Піонери Марсу». Прошу ідентифікувати себе! – спокійний голос на тому кінці був дуже доречним. Приємно відчути, що ми не самі!

– Рятувальна капсула орбітальної станції «МОМК Два», другий пілот… командир Віктор Лейченко. Просимо екстрену аварійну посадку!

Запала тиша. Ми очікували на відповідь, але пауза надто затягнулася.

– «Піонери Марсу»! Ви мене чуєте?! – Віктор виголосив з роздратуванням.

– Так, ми вас чуємо, – голос залишався таким самим спокійним і незворушним.

– То ми чекаємо на допомогу! – Вітя відказав з неприхованим сарказмом.

– Вас зрозумів, – так само без емоцій відповів оператор на тому кінці. – Очікуйте інструкцій! Тримайте рацію увімкненою! Ми вас проведемо за автоматичним маячком станції.

– Нарешті! Чекаємо! Кінець зв’язку, – Віктор відпустив тангенту. – Йолопи, чорт забирай!

За інформацією на екрані, до станції залишалося ще десять кілометрів. Я почав вдивлятися в поверхню внизу, яка стрімко наближалася. Марс був поруч, і скоро ми мали ступити на його поверхню! Радість від цієї події минула, коли я згадав загиблих. Включилися гальмівні двигуни, і капсула поступово сповільнювала політ.

Раптом – спалах попереду, і ми занурюємося в марсіанський ґрунт.

***

Все відбулося настільки миттєво, що я не встиг злякатися. Оговтався вже на землі. Капсулу розтрощило на частини, моє крісло відкинуло на десятки метрів. Перевірив герметичність скафандру. Наручний екран повідомив, що всі системи працюють в штатному режимі. Подушки безпеки спрацювали бездоганно. Я відстебнувся від крісла і спробував підвестися. На диво, нічого не боліло, пошкоджень немає! Серед уламків побачив дві фігури. Хтось лежав на землі, інший – схилився над ним, стоячи на коліні. Підійшовши ближче, зрозумів, що лежав Майлз: видав британський прапор на рукаві скафандру.

– Він живий?

Командир похитав головою:

– Без шансів. Ти як?

– Все ОК. Що це було?

– Сам не бачив?! Ракета! Нас хтось тут не дуже чекає!

– Тобто, по нас стріляли навмисне?! – я не міг цього збагнути. – Кому це потрібно?

– Облиш! Сконцентруйся на головному: як нам вижити.

І одразу ми помітили яскравий спалах на горизонті.

– Тікаємо, швидше!

Нічого не розуміючи, я біг за командиром, слід в слід. Ноги незвично провалювалися в марсіанську пилюку. Стрибки були якимись незграбними. Довга відсутність природної гравітації давалася взнаки. Раптом дивна вібрація під ногами, і ударна хвиля змела нас, поваливши на землю. Ошелешено я подивився на командира.

– Ще одна ракета! Тепер не залишилося ніяких сумнівів, що полюють на нас, – Вітя підвівся, вдивляючись в той бік, звідки до нас прилетів подарунок. – Стріляли з поселення цих довбаних «Піонерів».

Хвилин п’ять ми ходили поміж розкиданими уламками капсули, підбираючи потрібні речі. Командир давав настанови:

– Треба оглянути, що тут залишилося цінного. Пам’ятаєш курс виживання? Шукай все з мінімального набору.

– Зарядні пристрої, акумулятори кисню?

– Авжеж! І шукай, може, радєйка капсули ще жива!

– Гадаю, що її марно шукати.

– Ну, я так само. Напевне, ракету наводили саме за сигналом радєйки. Але якщо?..

Я обмірковував його слова. Віктор задумався і сам, за секунду різко наказавши:

– Чудо! Вимкни рацію! Швидко вимикай!!!

Я поспіхом увійшов за допомогою наручної клавіатури в опцію «радіозв’язок» і перевів в положення «вимкнено». Віктор зробив те саме. Для внутрішнього зв’язку в нас були слабенькі рації, але кілометрів на десять вони били, тож їх могли запеленгувати «Піонери».

Далі потрібно діяти без зв’язку, але я чудово розумів, що шанс на виживання був лише там, де нас так не чекали! Ми рушили в напрямку «Піонерів Марсу». Спочатку натужно, потім все швидше і швидше. Сліди відбивалися в бурій пилюці. Я топтав ґрунт планети Марс! Скільки мріяв про це уві сні! Тоді мрія здавалася нездійсненою. Через півроку наступний орбітальний екіпаж мав нас замінити, а ми б поверталися на Землю. І от несподівано я на Марсі! При інших обставинах був би найщасливішою людиною.

Ходити пішки було зовсім незвично. Йшлося важко, тремтіли ноги. Але за кілометр освоївся, і вже не відставав від Віктора. Командир же йшов так, наче не було тих місяців без впливу тяжіння! Скоріше за все, він навіть і не переймався цим питанням, а просто прямував до наміченої цілі. Я згадав нашу орбітальну станцію. Недарма ми по дві години на день проводили в спортивному відсіку! Заняття з магнітними тренажерами далися взнаки. Спочатку заняття спортом були важким тягарем, але потім я звик. Двокілограмові намагнічені чоботи відривав від металевої бігучої доріжки з легкістю бігуна, раз за разом збільшуючи темп!

Так промайнуло декілька кілометрів. Адреналін допомагав просуватися вперед, не помічаючи перешкод. Де-не-де валялися великі валуни, але більше було острівців рижого каміння в морі бурого піску. За наступним пагорбом побачили станцію. Прилягли і довго роздивлялися будівлі. Рівний майданчик. Декілька десятків кулеподібних білих боксів, з’єднаних перемичками між собою. Перемички, вочевидь, були тунелями, якими пересувалися поселенці. З обох країв комплексу стояли дві щогли антен, рознесені метрів на чотириста одна від другої. Все це здалеку виглядало як іграшковий макет! За дальньою щоглою починалося поле сонячних батарей, що сягало обрію.

На жаль, ми не могли поділитися побаченим і обговорити план дій. Що мене задовольняло: най Вітя сушить собі голову, як нам вибиратися з халепи. В мене ідей не було. Не уявляю, що далі робити. Навіть якщо ми продеремося до станції, як зможемо протистояти сотням озброєних людей, які були настільки ворожими до нас? Шанси на виживання здавалися примарними.

Віктор подивився в мій бік і махнув рукою в напрямку станції. «Ходімо!». Через кожні тридцять-сорок кроків він зупинявся і вдивлявся в панораму попереду. Одного разу командир різко ліг на землю, махаючи рукою, щоб я слідував прикладу. Підповз, як міг, до Віті і побачив, звідки очікувати небезпеку. Біля дальнього боксу помітно метушіння маленьких фігурок і кран. Люди збирали якусь конструкцію. Нас ніхто не помітив, але доведеться тепер зробити великий крюк ліворуч, щоб станція затулила наш шлях від поселенців.

***

Ще пару коротких переходів, і ми біля першого боксу. Відтепер куля вже не здавалася мініатюрною та іграшковою! Діаметром метрів дванадцять, бокс міг містити три-чотири поверхи. На вигляд – якийсь полімерний сплав. Ми почали обходити навколо кулі, уникаючи потрапити в сектор, який було видно працюючим вдалині. Зрозуміло, Віктор хоче непомітно потрапити всередину станції. А що далі? Гадаю, він щось придумав!

На диво, ми не знайшли в будівлі жодного люку. Що ще більше дивувало, не було й жодного ілюмінатора. Тільки невеличка перемичка, висотою на зріст людини, відходила від цього боксу, метрів за двадцять з’єднуючись з іншим. Наскільки я знав з марсіанських світлин, на всіх станціях було вдосталь ілюмінаторів. Хто ж це відмовляється від додаткового освітлення та огляду для вивчення навколишнього середовища?! Може, цей бокс був лише технічним? Ми пройшли ще з десяток боксів станції, але всі вони були щільно запаковані – лише гладка полімерна поверхня.

За наступною кулею наштовхнулися на роботів. Те, що здалеку ми прийняли їх за фігурки людей, було пробачно: це були андроїди з тулубом, руками, ногами, як у людини. Тільки на місці голови були якісь маніпулятори, що в даний момент тримали камеру і антену. Зручно! Камеру можна обертати навколо, не повертаючи тулуб! Роботи-будівельники збирали новий бокс, найдальший. За ним починалося поле сонячних батарей. Збоку я вгледів з десяток космічних модулів, що стояли в рядок: вочевидь, на них і прилітали сюди мешканці станції.

В цей момент роботи помітили і нас. Різко зупинившись, вони наводили свої камери, фокусуючи на нас. Віктор, не зупиняючись, йшов до андроїдів. Командир спокійно дістав з сумки розвідний ключ. Я не знав, що він задумав, але про всяк випадок нахилився, і приготував камінь. На мій подив, Вітя в кінці прискорився і з розмаху зарядив ключем в «голову» найближчому роботу. Той важко опустився на землю. Удар прийшовся по камері, але, напевне, розбив і антену. Я кинувся з камінням на наступного робота, коли рядом з нами побачив спалах від зльоту ракети. Нас викрили! Підземний пусковий майданчик, схоже, знаходився десь поруч. Ракета стрімко летіла вгору, роблячи плавний розворот, і вже майже досягла апогею своєї траєкторії. Ракетна шахта дивилася вертикально, тож, ракета мала зробити неабияку петлю, щоб потім спрямуватися в наш бік. Що давало трохи часу. Покинувши беззахисних роботів, ми, не зговорюючись, побігли до найближчого посадкового човна. Це була стандартна «Піонерівська» капсула, макет якої я бачив в музеї астронавтики на Землі. Люк відкривається поворотом ручки з блокіратором. Сподіваюсь, блокіратор не увімкнено!

***

Вибухова хвиля нас не дістала – ми встигли відбігти далеченько. Але роботам прийшлося несолодко!

В капсулі ми трохи перевели подих. Добре, що корабель відімкнуто від живлення, тож, люк не було заблоковано! Зачинилися зсередини і увімкнули ліхтарики. Дивно, всередині модуль був геть порожнім! Ніякого обладнання, ніяких крісел для екіпажу.

Віктор постукав рукою по шоломі, і показав двома пальцями ріжки – «антенку». Я зрозумів жест, і налаштував рацію.

– Нарешті! В капсулі вони нас не почують. Тут дуже гарний екран, що захищає астронавтів від будь-якого випромінювання, – голос Віктора, як завжди, був спокійним.

– Вони що, створили окрему державу?! Відділилися своєю марсіанською колонією від людей? А тепер кришать всіх чужинців, що приходять до них? Може, вони хочуть захопити Марс? – тепер я міг виговоритися і потік запитань спрямував на командира.

– Хто його знає. Поки незрозуміло. Навряд чи вони хочуть захопити інші колонії Марсу. Тоді їм одразу одріжуть поставки з Землі. А без цього вони довго не протягнуть. Тут є один прокол. Чому до них Компанія надсилає з Землі кораблі? Чому досі сюди прилітають люди? Що, на Землі не знають про вибрики тих йолопів?! Скоріше, тут проводять якісь заборонені досліди. Можливо, і на людях!

– Хочеш сказати, що тут змова всієї компанії «Піонерів»?

– Ти слухаєш їхню станцію? – в свою чергу запитав Вітя.

– Ні. Ти ж сам сказав вимкнути рацію.

– Так. Але ти ж міг увімкнути пасивний прийом! Не здогадався? А я налаштувався на їхню частоту. І знаєш, що почув?

– Що?

– А от нічогісінько про нас! Наче нас і не було! Вони передають в ефір, що не отримували ніяких повідомлень від нас! Тобто, нас вже подумки поховали! Гадаю, компанія «Піонери Марсу» щось мутить. Хто там власник? Марвін Таск? Не розумію, кого вони дурять: землян чи марсіанські колонії? Треба це прояснити! – Віктор розсміявся.

Ми заспокоїлися і оглянули капсулу. Командир продовжив:

– Ти помітив, що в капсулі немає нічого для життєдіяльності людей? Скоріше за все, тут прилетіли ті кляті роботи, або ж які інші вантажі. Отже, запаси ми тут ми не поповнимо – роботам кисень не потрібен… В тебе скільки лишилося?

– В мене ще ціла зарядка: забрав у Майлза. І трохи в скафандрі, – я подивився на датчик. – Нуль-два.

– А в мене тільки нуль-сім. Якщо поділимо наполовину, то приблизно по цілій зарядці кожному… Ще пару годин в нас є!

– І що робитимемо?

– Є план. Я певен, що не все тут роблять роботи! Вони – лише механічні пристрої, які програмовано на конкретні операції. Щось-таки мають робити і живі люди. От ми і виженемо їх назовні! Є в мене пару думок. Спершу спробуємо деструктивний метод. Добіжимо до сонячних панелей та переріжемо кабель живлення. Гадаю, ремонтна бригада вийде дуже скоро. Тут ми їх і зустрінемо. Далі будемо діяти за ситуацією. Сподіваюся, що їх буде не надто багато, або ж в них не буде зброї. Врешті-решт, ми побачимо, з якого боксу і з якого люку вони вилізуть! Може, потім спробуємо вдертися туди.

– А якщо вони скоро не вийдуть? В них можуть бути запаси енергії на випадок ночі, темряви, пилової бурі!

– Станція величезна, тож енергії потрібно багато. Акумуляторів стільки не напасешся! Якраз тому що зараз день, вони повинні заряджатися.

– Ти не відповів на запитання! В нас мало часу чекати, і вони це розуміють!

– Тому є план «Б». Трохи сміливіший і важчий. Тут треба буде подумати і попрацювати; необхідний інструмент!

– І що будемо робити?

– Деталі я сам ще не знаю. І не впевнений, що все вийде, так, як гадаю. Розберемося вже на місці. Знайомий з морзянкою? – Віктор підморгнув.

– Я?! Ні, я ж лише геолог!

– Розумію. Але сигнал «СОС» повинен знати! Добре, треба йти! Ми гаємо час і кисень! Вимкни режим передачі. І налаштуйся на частоту станції! Слухай, що кажуть ті падлюки! Вперед! – і Віктор відкрив люк капсули.

Роботів ніде не було видно. В усякому випадку, тих, що рухалися б. Декілька андроїдів лежали пошматованими неподалік: ракета не досягла нас, але перетворила їх на купу брухту. Коли ми проходили повз розтрощених роботів, Віктор зупинився і підняв колишню кінцівку одного з них. Помахавши нею перед собою, наче мечем, він дав мені зрозуміти, для чого металева рука йому знадобилася. Я теж знайшов собі аналогічну зброю. Благо, роботів загинуло тут чимало!

Виконав наказ Віктора, і увімкнув пасивний режим прийому. Радіостанція «Піонерів» вела розмову з якоюсь орбітальною станцією. «…не знаю. Але цей експеримент доводить, що вміст сірки в зразках не перевищує допустиму норму для цієї…» Нескінченні науково-технічні розмови, що я їх наслухався за два роки перебування на орбіті Марсу. Що ж, послухаю ще. Принаймні, так було йти цікавіше, ніж в повній тиші.

За кілька хвилин подолали відстань між капсулою і полем батарей. Від тисяч сонячних панелей дроти тягнулися до проміжного боксу. З нього до станції виходив вже один-єдиний товстий кожух з кабелем. На відміну від інших, цей розподільчий бокс був кубічної форми, і не більший за мікроавтобус. Саме до нього прямував Віктор. Коли я підійшов, командир вже знайшов люк з поворотним колесом. Хоч якась будівля тут була з люком! Ми залізли всередину тісної кабіни: половину об’єму займали трансформатори та перетворювачі. Швидко знайшли вихідний кабель. Товстий і броньований. Я дуже сумнівався, що тут би й електроінструмент допоміг! Чим збирався Лейченко його перерізати? Але тут я не вгадав. Віктор пройшов до шафи, і дістав розвідний ключ. З шафи стирчали чотири клеми, на які було болтами прикручено кабель. Нарешті я зрозумів задум! Спочатку помалу, а потім швидше, Віктор відкрутив гайку і зняв жилу з клеми. Поки він возився з іншими жилами, я вийшов назовні: треба чекати на гостей. Вітя теж не забарився, і ми спробували заховатися за боксом.

Я не дуже сподівався, що цей план спрацює, але на диво, ремонтна бригада прибула швидко. Шість андроїдів. Вони крутили камерами на всі боки, видивляючись нас. Я гірко розсміявся. Командир схопив мене за руку і показав на щоглу антени. Зрозуміло: переходимо до плану «Б».

***

За пару хвилин ми були біля антени. Випромінювачів на щоглі було декілька: сферичної, циліндричної форми та стандартна «тарілка». На різні діапазони частот. Поверх щогли кріпився прямокутний в перерізі пластиковий короб. Вочевидь, в коробі були дроти, що тягнулися до антен. Віктор квапливо почав гамлесити по коробу металевою рукою робота. Коли Лейченко втомився, я його замінив. Нарешті короб тріснув і розламався. Віктор зупинив мене і, присівши над коробом, почав обережно вивільняти дроти від виламаних шматків. В коробі було декілька дротів. Один – товстіший, інші – однакового, на перший погляд, діаметра. Наскільки я розбирався, товстий кабель був силовий. Чи то для освітлення на щоглі, чи то для якихось поворотних механізмів – знизу не було видно. А от тонші дроти йшли саме до антен. Спочатку я думав, що Віктор хоче перерубати дроти, щоб станція втратила зв’язок. Але не розумів, що це нам дасть, адже ремонтувати знову виповзуть ті кляті роботи.

Вітя обережно витяг один з тоненьких проводів, і перерізав його. Перерізавши ще декілька, командир потрапив на потрібний. Весь цей час я слухав радіостанцію «Піонерів», і це вже стало як само собою зрозуміле. Я не помічав фоновий звук. Коли ж ми обрі́зали передачу, я нарешті це помітив: чогось бракувало! Віктор миттєво присів і зачистив обидва зрізані кінці крайнього дроту. Після цього він впевнено почав з’єднувати та роз’єднувати зачищені кінці.

Тепер я зрозумів! В навушниках шолома чув чіткий ритм розриву в передачі сигналу. «…н.ш. .і..е..р..п.о.е.и д.к.л.к..ц..а..х.д.с.ід.в.н.д..о..и..м…», – передавала станція в ефір. Віктор посилав «СОС». Він модулював сигнал радіостанції, вмикаючи і розмикаючи подачу струму на антену! Тепер нас мають почути. Як мінімум, найближчі марсіанські колонії та орбітальні станції. Звичайно, нас це вже не врятує, оскільки допомога не встигне, але, може, хоч якесь розслідування відбудеться! Я вже мріяв хоча б про помсту!

Недовго я радів. Раптом сигнал став знову ясним і чітким, з навушників лунала розповідь про якійсь новий експеримент вчених. Вітя відкинув вже непотрібні дроти і махнув рукою вбік дальньої антени. Значить, вони перемкнули трансляцію на ту станцію. Миттєво, не зговорюючись, ми покрокували в тому напрямку. Необхідно було моделювати сигнал і там. Сподіваюся, третьої радіостанції в них немає!

В ту ж мить якась невідома сила підкинула мене вгору, я пролетів декілька метрів і плюхнувся головою у пісок. Від удару побачив зірочки, в голові запаморочилось, на губах відчув кров. Ще лежачи, обернувся. Віктор, який йшов позаду мене, наразі лежав нерухомо; бокс радіостанції зруйновано, щогла антени валялася на землі. Вочевидь, за роботою ми проґавили запуск ракети по нас. Я підповз до Віктора. Поверхневого огляду було достатньо. Для Віті все скінчено: весь кривавий, його скафандр було розірвано в декількох місцях. Я заридав.

***

Невідомо, скільки минуло часу. Я лежав біля мертвого тіла, і проклинав всіх цих «Піонерів» разом з Марсом. Нарешті заспокоївся. Досить скиглити! Віктора не повернеш. Треба діяти. Я перебіг до одного з боксів і обережно виглянув з–під сфери. Роботів поблизу не було.

Дивно, як це вони запустили ракету по своєму об’єкту? Ну, добре, радіостанція в них не одна, так само як і антена. Системи живлення теж дублюються. Адже передача радіосигналу йде! Але ж як щодо людей?! Невже на вузлі зв’язку в той момент не було нікого?

Я підійшов ближче до місця вибуху. В боксі зяяв величезний отвір, метри чотири в діаметрі. Краї отвору оплавилися, а всередині було темно. Раптом побачив якійсь рух і заховався. За хвилину виглянув з-за валуна. Це був лише робот! Де ж люди? Я вже настільки волів побачити живу істоту, наскільки і страшився зустрічі з нею. З’явилися ще два роботи. Чіткими різкими рухами вони намагалися з-під уламків витягти щоглу антени. Зрозуміло, будуть ремонтувати її, щоб налагодити запасний канал радіозв’язку. Саме зараз був єдиний шанс діяти, щоб все-ж-таки виконати задумку Віктора. Намагаючись бути непомітним, під прикриттям споруд станції, я чимдуж біг в напрямку другої антени. Наблизившись, побачив, що мій маневр розгадано: навколо антени було декілька роботів, що пильнували весь периметр підходу. І якщо б я якимось дивом впорався з усіма цими роботами, гадаю, в той самий момент прилетів би «подарунок» і для мене. Руки опустилися, надію втрачено. Плану «В» не існувало.

Я подивився на екран. Залишилося кисню на півгодини. Розвернувся і поплівся назад. Просто так, все одно тут не було чого робити. Повернувшись на місце загибелі Віктора, побачив, що роботи вже прикручують щоглу антени до іншого, не зруйнованого боксу. Це добре, я зможу роздивитися як слід отвір в зруйнованій радіорубці. Всередині було темно, хоч око виколюй! Врешті, зважився залізти. Вибору в мене не було – будь-який шанс зараз міг бути останнім, тож я протиснувся в темряву і увімкнув ліхтарик.

***

Очікував, що бокс поділено на поверхи, тому здивувався, побачивши, що куля всередині була полою. Поступово водячи ліхтарем по кімнаті, роздивився оточення. Кімната була порожня, але по всій підлозі валялися обгорілі уламки якихось шаф, кабелів і приладів. Ракета попрацювала гарно! Так, тут була радіорубка, обладнання радіостанції, але тепер порожній бокс. Слідів діяльності людей я не помітив, трупів також. Всі стіни були в чорній сажі. Одразу знайшов нішу, де починалася перемичка-тунель. Дивно, але люків тут не було!

Я пройшов тунелем і опинився в такому самому, полому всередині боксі. Тут стояли якісь незрозумілі верстати. Майстерня. Далі знову нічим не захищений тунель, і наступна куля. Всюди темно, кімнати не призначені для життєдіяльності людей. В одному блоку в темряві працював Три-Д принтер. Роздруковував сонячні батареї. Я йшов далі і далі, розмірковуючи, але все бачене так і не ставало в ланцюжок. На станції самі роботи; відсутність люків, а значить тиску і повітря в боксах – це все не для людей. Станція лише для роботів. Але ж з Землі сюди направляють капсули з поселенцями – куди вони поділися? Невже, ми маємо бунт машин? Які кудись поділи всіх людей. Чи вбили, як хотіли вбити нас?! Може, збунтувався і вийшов з-під контролю головний комп’ютер станції? Таке бачив тільки в фантастичних фільмах. Добре, але хто тоді розповідав по радіо про ті дивовижні відкриття вчених «Піонерів Марсу», що я досі чув в навушники?!

В одному з переходів між боксами я натрапив на перепону. Люк шлюзу! Шлюз означає, що за тією переборкою може бути бокс з повітрям. І що там можуть бути люди. Це не сходилося з моєю останньою теорією. Але якщо там і є люди, вони мені вороги. Тепер треба лише гарно підготуватися до зустрічі з цими тварюками! Металеву руку робота загубив під час вибуху, що вбив Віктора, тож, зброї не було. Але що я один міг би зробити і зі зброєю?! Подивився на екран. Залишилося кисню на п’ять хвилин. Рішуче провернув колесо шлюзу.

В боксі напівтемрява. Людей не було. В кутку на тумбі стояв монітор, від якого нерівне мигаюче синє світло падало на підлогу. Посередині кімнати стояв величезний процесор, мигаючи світлодіодами. Прилад показав, що тиск і повітря в кімнаті в нормі! Я зняв шолом. Повітря було спертим, але як було гарно після кількох годин повної закупорки подихати навіть таким повітрям поза скафандром! Якщо на станції зараз нікого немає, в цій кімнаті таки колись були люди. Інакше не було сенсу в герметичності і повітрі тут.

Я заблокував люк і підійшов до монітору. Клавіатури ніде не було. Безрезультатно обшукав всю кімнату. Раптом наче відчув чиюсь присутність. Подивився нагору і помітив камеру – хтось слідкував за мною. Комп’ютер чи людина? Поки незрозуміло.

Монітор ожив. Почалося копіювання файлів. Певне, в одному з боксів стояли ще сервера, куди і перекачувалася інформація. Як і в випадку радіостанцій, певне, тут був дублюючий сервер. Я міг бачити, що комп’ютер робить, але не міг втрутитися. На моніторі по черзі відкривалися і копіювалися папки. Одна з папок називалася «Всі голоси переселенців». Це було на користь версії про тирана-комп’ютера. Він міг відтворювати потрібні записи голосом будь-якого поселенця за допомогою цих файлів. А от папка «Фінансова звітність». Це вже цікавіше! Тисячу двісті п’ятдесят переселенців. Так. По два мільйона доларів! То це ж! Я жахнувся! Собівартість підготовки астронавтів та відправки на модулях сюди приблизно сто тисяч на людину. При тому, що різні міжнародні організації ще виділяють гранти на наукові досліди. Отже, Марвін Таск вже заробив за якійсь там рік два мільярди на цій станції. І продовжить заробляти… до нескінченності. Людського матеріалу, що прагне до нового, ліпшого життя, на Землі вдосталь. Власне, він ніколи не переведеться!

Я розсміявся! Що ми там розмірковували з Віктором про «царювання на Марсі», «бунтівна станція»! А що думав я – «тиран-комп’ютер». Ха! Річ була просто в грошах! Хтось на Землі захотів заробити – і кінці у воду! Тобто, людей в розхід. Цікаво, куди їх там дівали? Мабуть, просто сплювали на орбітальній станції Землі. А може, і переробляли на воду чи паливо, враховуючи те, з ким я мав справу. Корпорація «Піонери Марсу», напевне, не стане розкидатися дармовими ресурсами!

Щось з грюкотом вдарило в люк. Потім ще сильніше. Певне, якийсь робот почав ламати переборку, вигинаючи її всередину. Час вийшов! Я одягнув шолом, приготувавшись до найгіршого. Прогресивна лінійка копіювання файлів добігла до кінця, демонструючи, що комп’ютер скопіював файли на сто відсотків. І одразу почувся сильний вибух. Мене збив з ніг різкий поштовх. Вітер промчав кімнатою і розкидав незакріплені предмети. Спочатку я подумав, що то робот доламав люк, але потім зрозумів, що помилився. Люк вигнувся, але іще не піддався. А от наді мною зяяв величезний отвір, в який було видно безодню космосу. Вибухом виламало дах. Хтось чи щось намагалося мене вбити.

Потужні удари доламували люк, в який вже протискувалися металеві кінцівки. Монітор згас, і, якби не мій ліхтарик, в кімнаті стало б зовсім темно. Світлодіоди один за одним теж вимкнулися, показуючи, що комп’ютер припинив роботу. Певно, відтепер він ожив в іншому боксі, і надалі контролюючи станцію!

«Поки живий – треба діяти!» – я згадав девіз Віктора. Тільки заради командира! Рішуче підійшов до тумби, на якій стояв монітор, і рвонув її від стінки. Тумба відірвалася досить легко. Поставив її біля сервера, якраз під отвором в стелі, і миттю заліз ногами. Неймовірним стрибком схопився за край отвору наді мною. В кімнату ввалилося два роботи, які одразу помітили мене. З останніх сил я підтягнувся і перекинув ногу на дах боксу. Потім обережно виліз повністю. Я був в вищій точці даху, що похило спускався в усі боки. Піді мною андроїди безрезультатно намагалися дотягнутися своїми металевими клешнями. Раптом заграва освітила весь комплекс. За нею – ще одна. Я озирнувся. Дві ракети, випущені вгору поблизу, метрах в тридцяти від мене, робили великий декількакілометровий зиґзаґ, завертаючи великим радіусом. Я заворожено дивився на візерунок, який вони вимальовували на небі. Запищав прилад: необхідно було замінити кисневий термінал, повітря не залишилося. Далі боротися було беззмістовно. Ракети закінчували віраж, тепер чітко спрямувавшись до мого боксу. Краще най так, ніж задихнутися!

Я пожалкував, що так і не зміг помститися Марвіну Таску: ніхто не знає, що за його наказом нас вбито. Може, саме в цей момент він запускає нову партію нещасних «до Марсу». І рахує гроші! Бувають же такі скоти!

Автор: Андрій Щербанівський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>