Перший день нової епохи

Перший день нової епохи

Понеділок, 13 травня 2019 г.
Проглядів: 372
Підписатися на комментарі по RSS

Мені завжди здавалося, що будівля Бібліотеки височіла над усім парком, мов маяк, привертаючи до себе зачаровані погляди. Вогники в її вікнах, які загорялися з настанням сутінків, вели крізь пітьму і тишу дерев та кущів, які густо проростали із землі. Мені вистачало просто дивитися на цю неймовірну будівлю, щоб почуватися щасливою. А бути її частиною – було чимось заповітним. Дитячою мрією, про яку я з острахом боялася зізнатися навіть рідним.

Відколи почала усвідомлювати себе, я захоплювалася її вишуканістю, яскравістю барв та хитросплетінням чудернацького ліплення на стінах. Я не розуміла, як подібне було під силу створити людині. Адже Бібліотека була схожою на мрію, яка народжувалася в серці, та жевріла, допоки не здійснювалася.

Так, Бібліотека була моєю мрією.

Більш за все мені хотілося там працювати. Щодня дарувати людям щастя перебувати в Бібліотеці та споглядати її красу. То було особливе місце, чарівне, хвилююче. Мені завжди бракнуло слів, щоб описати Бібліотеку.

Напевно, для більшості міст бібліотеки давно перетворилися на щось архаїчне та нудне – будівлю із сотнею полиць, потертими книжками та пилюкою, яка виїдала очі. Але наша Бібліотека була іншою – схожою на ковток свіжого повітря, на чаруючий світ неймовірного та непізнаного, який відкривався перед тобою, варто було переступити її поріг. Наша Бібліотека була чимось більшим за звичайний склад для зберігання книг. Тут знаходило свій дім Мистецтво. Шість поверхів переповнював дух незмінної романтики та таємничості.

Скільки б разів я не бувала там, я ніколи не припиняла дивуватися. Кожен куточок у Бібліотеці був вікном в інший, вигаданий якимось митцем вимір. Кольори довкола змінювалися, викривлялися, мов світло, яке проходило крізь призму, варто було увійти до нового виставкового залу.

У дванадцять років я твердо вирішила, що хочу працювати в цьому місці. Я прагнула стати частиною Бібліотеки і кожен день проводити в її стінах. Самій створювати виставки, якими захоплюватимуться інші, приходячи сюди. Я теж хотіла стати митцем. Митцем цієї Бібліотеки.

Я чітко пам’ятаю той день, коли розповіла про це батькам. Батько похмуро поглянув на мене, щось обдумуючи, а потім підвівся зі стільця, змірявши мене – малу – своїм серйозним поглядом.

– Дійсно хочеш? Гарно подумала? – лише перепитав він.

– Дуже хочу, – на одному диханні вирвалося у мене. – Це моя заповітна мрія.

– Як мрія – потрібно її здійснити. Якщо ти справді переконана, що хочеш цього.

Напевно, за все своє життя я ні в чому не була настільки впевнена, як в тому, що всім серцем хотіла працювати в Бібліотеці. Всі шкільні дисципліни я вивчала з огляду на те, чи знадобляться вони мені у роботі. Я подумки приміряла до себе бейджик працівника Бібліотеки, знаючи, що колись у мене буде такий самий.

Вибір університету не зайняв багато часу. Колись більшість працівників навчалися саме в цьому закладі. Нехай вони і не казали, що бажали б бачити у себе ще одного випускника своєї альма-матер, але я знала, що їм буде приємно, якщо я буду звідти. Тим паче, у нас буде стільки спільних тем для розмови та майже спільних спогадів про студентські роки. Моя мрія буде повною, лише якщо я буду щасливою на своїй роботі. У своїй Бібліотеці.

Втім, Бібліотека була не єдиним моїх захопленням. Вперше побачивши його – Кумира – я зрозуміла, що не зустрічала нікого красивішого. Все в ньому було ідеальним – рівний тон блідої оксамитової шкіри, блакитні очі, відтінені коричневим та золотистим, червоні вуста, від яких неможливо було відірвати погляд. А який у нього був голос! Його пісні, які лилися чарівною мелодією, проникали в саме серце і грали на ньому, мов на інструменті. Він знав, як змусити мене заплакати, як зробити так, щоб мене переповнювала радість, щоб моє серце заполонило кохання. Його голосові було від силу все, що він бажав.

Мій Кумир був не єдиним талановитим митцем у своїй далекій країні, з якою нас розділяли тисячі кілометрів. Я б не здивувалася, якби між нами розливалися моря та виростали гори, настільки мій Кумир здавався нереальним. Подібних людей серед нас було не зустріти. Нашим завжди чогось бракувало – чи то вроди, чи то таланту, чи то тієї усмішки, яка була лише у мого Кумира.

Я не одна захоплювалася Кумирами – сотні, тисячі дівчат та хлопців довкола не змогли залишитися байдужими до їхнього таланту. Кумири проявляли його в своїй акторській грі, музиці та мистецтві. Вони дивилися на нас з екранів у кінотеатрах та з моніторів наших комп’ютерів і телевізорів, коли ми були вдома. Вони були всюди, адже володіли найвизначнішим даром поміж інших. Вони знали, що таке справжнє Мистецтво.

За декілька років мені було важко зустріти людину, в якої б не було свого Кумира з тієї далекої країни. Ті поодинокі диваки, які продовжували стверджувати, що в Кумирах немає нічого особливого – поволі затихали, більше не маючи аргументів, щоб заперечити нам. Вони більше не повторювали, що у нас самих достатньо талановитих людей, що наше мистецтво ще має чим вразити, що наша країна ще сама може дати світові гучне ім’я. Та я давно в нас розчарувалася. Жоден наш митець не став кумиром для мільйонів, його прізвища не знали в кожному куточку світу і його не чекали з нетерпінням у кожному домі, як чекали Кумира та його друзів, коли ті рушили на нас.

За тиждень до отримання почесного диплому про закінчення навчання, мені повідомили найрадіснішу новину – я працюватиму в Бібліотеці. Тій самій Бібліотеці, чий образ я бачила уві сні, куди прагнула повертатися щодня та куди мала привести свого Кумира, щоб викликати захоплення на його обличчі. Воно мало бути не меншим, аніж моє, коли я дивилася чи слухала його пісні. Я так сподівалася, що слава про красу нашої Бібліотеки дійде до нього і він приїде до нас. Приїде і залишиться на декілька днів, не маючи змоги покинути таке місце. Це була моя нова мрія.

Мрія, якій теж судилося здійснитися.

Я завжди почувалася щасливою, коли мої мрії ставали реальними. Коли я розуміла, що досягала того, чого прагнула всією душею. Це окриляло та додавало сил.

Бібліотека прийняла мене у свої обійми, мов уже давно чекала на мою появу. Там всі мене знали, щоранку вітаючи з новим прекрасним днем у Бібліотеці. Перші три місяці моєї роботи скидалися на чудесний сон, який мені хотілося передивлятися до болю в очах. Але навіть тоді, я б дивилася його далі.

А потім до нас дійшли радісні новини – Кумир та його друзі йшли на нас. За ними рушила армія. То були якісь солдати на техніці, але ми були впевнені, то – охоронці, щоб захоплені прихильники не зашкодили своїм Кумирам, втративши сили стримувати свою радість. Адже, побачивши Кумирів на власні очі, можна було втрати глузд і почати творити речі, про які згодом шкодуватимеш. Тому поруч мав бути той, хто зберігатиме голову на плечах у присутності Кумирів. А споглядаючи щодня їхню вроду та талант, охоронці підходили для цього якнайкраще.

За місяць вони вже були в нас. Влада щось натужно кричала про загарбників, про бандитів та ворогів. Але хто їх слухав? Вони самі хвалили Кумирів лише декілька місяців тому, самі ставили їхню владу собі у приклад. Тому Кумири не могли бути ворогами. Вони прийшли у цей світ, щоб принести всім радість, красу та мистецтво. Вони ніколи не брали до рук зброї. Це влада завжди підло використовувала свій народ, витягуючи з нього жили, щоб купатися в багатстві, поки решта народу скніла в бідності. Даремно було волати про ворогів, збирати сили та стягувати їх до кордону. Для Кумирів, як і для істинного мистецтва, не існувало перепон. Їх зустрічали всюди з радістю та захопленням. Як і належало.

Відчайдухи, які не любили Кумирів, знову заволали про власне мистецтво, музику та красу рідного краю. Та нікому не було до них діла. Всі чули лише Кумирів. А вони – хотіли принести на нашу землю щастя та Майбутнє.

Наші солдати відмовилися виступати проти Кумирів. Вони знали, що влада брехала їм. Вони втікали сотнями, щоб потім самим зустріти Кумирів і отримати від них Майбутнє. Кумири обіцяли подарувати нам всім щасливе життя, позбавлене недуг та смерті. Вони йшли до нас, щоб принести нам безсмертя. А влада хотіла його відібрати. Вмираючий та страждаючий народ був їй більше до вподоби.

Кумири увійшли до нашого міста тріумфальною ходою, зігріваючи жителів яскравими усмішками. Одягнені в прекрасну військову форму, вони їхали попереду з букетами квітів у руках. За ними коричневим натовпом сунули солдати на танках.

Я теж вийшла, щоб привітати їх. Вибігла з Бібліотеки, як тільки до мене дійшла звістка, що Кумири підходять до міста. Я заледве не загубилася в натовпі, що зібрався обабіч головної дороги, якою вони мали пройти. Я хотіла бути якнайближче, але мене відтиснули кудись на самий край. Через це я невимовно засмутилася, адже понад усе мріяла зустріти свого Кумира особисто.

Мені, схоже, дуже таланило в житті, адже всі мої найзаповітніші мрії здійснювалися. Всі до єдиної.

Увечері в нашому домі з’явився довгоочікуваний гість. Прибулі Кумири шукали для себе місце, щоб прихилити голову на ніч. Я не думала, що комусь із них сподобається мій дім. Я не бачила в ньому нічого надзвичайного чи особливого. Так, батьки старалися, щоб він завжди мав гарний вигляд і квітнув фарбами, але я настільки звикла до нього і навіть гадки не мала, що хтось міг вважати його красивим. Та Кумир сказав, що він – «дивовижний». Його вуста плавно рухалися, вимовляючи це слово. А в мене в голові була одна єдина думка в той хвилюючий момент – він назвав мій дім дивовижним.

Кумир був високим і статним, вищим за мене на цілу голову. Він сяюче усміхався мені, певно, бачачи моє захоплення. Адже воно загорілося в моєму погляді, щойно я побачила його – красеня у військовій формі – на порозі свого дому. Йому личив цей одяг. Він додавав йому мужності та вроди. Але хіба потрібно додавати до мого Кумира ще щось? То була безглузда думка. Навіть його манери, його ввічливість не йшли в жодне порівняння з тим, що я знала. Мій Кумир був для мене ідеальним.

Проте мої батьки ніколи не розділяли мого захоплення Кумирами. Вони не відповідали такою самою ввічливістю на ввічливість мого Кумира. Вони були тими відчайдухами, на яких ще опиралася наша влада. І тому вони пішли підтримати її тліючі останки, гадаючи, що цим повернуть втрачене. Але ми нічого не втратили – ми здобули Майбутнє.

Я не пам’ятаю, що мені сказали батьки наостанок – їхні голоси танули в моєму захопленні Кумиром. Того вечора я чула лише його ніжний голос та бачила лише його ясні очі. А наступного ранку разом зі світанком постаті моїх батьків зникли з нашого дому в супроводі охоронців.

Кумир почав жити лише зі мною. Тільки у своїх найпотаємніших мріях я могла уявити, що це станеться. Ми з ним – разом. Я розповідала йому про Бібліотеку, показувала її, а він усміхався та не відводив від мене погляду. Тоді все було схожим на казку – Бібліотека, Кумир та Майбутнє, яке нарешті прийшло до нас.

Але наше місто було не єдиним, до якого повинні були прийти Кумири. Вони рушили далі, щоб принести світло в інші куточки нашої країни. Я б рушила за ними, якби мій Кумир пішов далі. Моє серце переповнювало кохання та захоплення до цієї людини. Адже в житті Кумир був кращим, аніж на екрані. Він був поруч, живий та теплий, усміхався своєю прекрасною усмішкою мені. Лише мені. І мов почувши мої бажання, Кумир залишився в нашому місті. Він хотів побачити більше, дізнатися, чим ми жили і чого потребували, щоб Майбутнє могло втілити наші бажання.

Проте нам не одразу показали його – обіцяне Майбутнє, на яке ми проміняли нашу владу, країну та свободу. Влада впала як тільки на її місці постали Кумири. Вони по одному чи два залишалися в кожному місті, в яке прибували, а в столиці – їх було цілих десятеро. Столиці завжди щастило найбільше. Охоронців Кумирів – солдатів – майже ніхто не помічав. Вони просто відгороджували від Кумирів шалених прихильників, які проривалися до них та могли заподіяти їм шкоду.

Я була однією з перших, кому показали Майбутнє. Кумир не міг приховувати його від мене. Така щира людина прагнула поділитися ним якнайшвидше. Він не хотів бачити, як інколи мені бракувало сил, як я втомлювалася і страждала. Людське тіло було вразливим та слабким, воно було причиною недуг та смертей, які вражали людей.

Кумир прагнув увіковічнити мене, перенісши мій розум та свідомість до нового тіла. Ззовні моє нове тіло нічим не відрізнялося від людського та було таким самим м’яким і теплим, лише всередині були не судини та м’язи, а тоненькі проводи та схеми.

– Я подарую тобі таке саме красиве тіло, як у тебе зараз, – з усмішкою пообіцяв мені Кумир.

Мені було страшно лягати на кушетку. Але Кумир усміхався мені. Він тримав мою долоню, повторюючи, що все буде гаразд. Я йому вірила. Вірила, що скоро прокинуся у новому тілі, яке більше не знатиме втоми і хвороб.

– Ти станеш моїм янголом, – ніжно лилося з солодких вуст Кумира.

Пітьма перед моїми очима поволі розвіювалася, коли я відчула, як все моє тіло рухалося. Долоні стискалися, а ноги вимальовували чудернацьки фігури у повітрі. Я розплющила очі, розуміючи, що досі перебувала в тому самому кабінеті, в якому засинала. «Невже все?» – острахом промайнуло в думках. «Система працює ідеально», – відгукнувся незнайомий мені голос всередині. «Система?» – здивувалася я. «Так. Перевірка стану тіла завершена», – відповів мені голос.

– Ти прокинулася? Як почуваєшся? – дивився на мене мій Кумир.

– Вже все? – лише змогла запитати я.

Я не вірила в це, допоки сама не побачила змін. Моє тіло більше не було моїм. Воно було красивіше, вище, стрункіше. А моє обличчя нарешті набуло тих ідеальних рис, які були в мого Кумира. Моє попереднє тіло давно забрали. Кумир сказав, що його потребували звичайні люди, щоб перебороти недуги, та науковці, щоб наші майбутні тіла ставали кращими.

Більшість Кумирів, як і мій, досі були людьми. Кумири ніколи не були жадібними. Вони прагнули поділитися отриманим знанням, яке вело нас до безсмертя, тому не могли залишити його собі. Вони віддавали Майбутнє нам, знаючи, що колись настане час і їм приєднатися до Майбутнього та вічного життя на Землі, яке даруватиме всім нам Майбутнє. А поки вони лишалися звичайними слабкими людьми, які потребували ліків, здорових органів і досвіду, здобутого лікарями у всьому світі.

Майбутнє торкнулося і нашої Бібліотеки. На двох нижніх поверхах розмістилися сервери, які зберігали наші свідомості, мов книги, оберігаючи та примножуючи знання, які у нас були. Тепер ми могли з легкістю ділитися ними одне з одним, давати іншим можливість дізнатися про те, що ми знали, та який досвід здобули за своє життя. Бібліотека поєднувала в собі усіх жителів нашого міста. Всі наші системи живилися від неї.

Не залишилося жодного місцевого жителя, який би не пізнав Майбутнього. Але щасливих обличь довкола не стало більше. Я не розуміла причини, допоки вперше не відмовилася виконувати те, що хотів від мене Кумир. Моє тіло перестало слухатися мене після одного його слова. Система заблокувала автономне управління, як того забажав Кумир. То було жахливо – бачити та усвідомлювати, що відбувалося довкола, і не мати змоги поворухнутися. Але найстрашнішим було знати, що жодна частина твого тіла більше не належала тобі. Відчай мав вирватися криком із моїх грудей, коли я нарешті усвідомила це, та не зміг. Кумир показав, що в мене більше не було права на власні бажання та прагнення. Жодна людина, якої торкнулося Майбутнє, більше не належала собі – вона належала Кумирам та їхньому народові. Це була плата за наше безсмертя.

Але в мене не було права скаржитися. Всі мої мрії збулися. Геть усі. Я жила разом зі своїм Кумиром, бачила його щодня, допомагала йому. Я працювала в Бібліотеці, як і раніше примножуючи славу Кумирів та поширюючи істинне Мистецтво.

Я стала тим, ким бажала. Я стала частиною Бібліотеки. Я стала частиною життя свого Кумира. Шкода, що свого власного у мене більше не залишилося. Тіло, знання та свідомість віднині належали іншим.

Але мрії мають збуватися. Вони ведуть нас далі. Вони дають нам бажане. Ми самі обираємо їх собі. І коли всі наші необдумані та наївні мрії здійсняться, настане нова епоха для кожного з нас. Епоха – здійснених бажань та майбутнього, в якому ми вічно прислужуватимемо своїм кумирам.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>