Перша Зоряна

Перша Зоряна

Понеділок, 25 листопада 2019 г.
Проглядів: 117
Підписатися на комментарі по RSS

18+

— Сергію, хіба тобі не кортить до зірок? Невже тобі все одно, хто полетить? Це ж не так? Чи я тебе, дійсно, не знаю?

Я потягнувся на копиці сіна, узяв соломинку і, пожовуючи її, промовив:

— Нащо? Ми там не побачимо нічого нового. Телескопами переглянуті всі тріщинки найближчих екзопланет і жодної цікавинки не знайдено. Із світловим двигуном космос надто ближче не став. Експедиції — марна трата часу. Тільки до Проксими Центавра й назад знадобиться вісім найкращих років життя тих, хто полетить молодими. А ті, хто відправиться до інших зірок? Вони не встигнуть дочвалати, як винайдуть надсвітловий двигун, і космос стане як на долоні. Я краще почекаю.

— Я з тобою не згодна, — тихо відізвалась моя візаві, світловолоса дівчина з топазовими очима. — Ми нічого не знаємо про неейнштейновий простір, навіть чи є він простором. А раптом надсвітлові мандрівки все ж нездійсненні, і космос досліджуватиметься тільки зі світловими швидкостями? І ті, хто зараз відправиться, залишаться першопрохідцями космосу, а решта зостануться на Землі?

Я пригорнув до себе Вероніку:

— Спи, сонечко, тобі потрібно набратися сил перед завтрашніми нормативами.

Вона мене поцілувала і, нарешті, засопіла.

Це добре. Адже завтрашній день обіцяв стати форменим божевіллям — бажаючих полетіти вже перевалило за мільярд. Серед молоді легше перерахувати тих, хто не записався на курс молодого зоренавта. Щоб забезпечити всім рівні умови, космічному агентству довелося підготувати додаткові пункти перевірки фізичної підготовки до першого туру відбору.

Вранці я завіз Вероніку до найближчого стадіону, переобладнаного під зірковий пункт перевірки, і вже через кілька годин задоволена дівчина похвалилася по телефону, що в неї відмінні аналізи.

Я поздоровив із успіхом. Це, дійсно, була невеличка перемога. За новинами мільйони людей не зуміли пройти навіть через це перше сито перед нормативами.

Щоправда, Вероніка пожалілася, що в неї набрали ледве не літр крови, як наразі їй бігати й плигати, вона не розуміє, тим паче, що їх там на одній воді й хлібі тримають.

Я сказав їй кріпитися. І став чекати наступного відеодзвінка.

Розбудив він мене аж вранці. Вероніка довго вибачалася за те, що заснула без задніх ніг:

— Із цією зірковою олімпіадою, я краще відправилася б у понаднормовий політ до Плутона. До речі, я пройшла вчорашнє десятиборство. Ми так першу десятку нормативів прозвали.

— Знаю. Ще у вчорашніх списках тебе відшукав. До речі, вас споловинилося всього за день.

— Це таке, — відмахнулася Вероніка. — Тут навколо пункту зібралися відсіяні й вимагають повторної спроби. Ледь не на штурм ідуть. Зате, дійсно, стало просторніше, бо були, як оселедці в бочці, ні повернутися, ні випростатися. Койок і тих не вистачило. Довелося спати на підлозі.

Вероніка потягнулася й смачно позіхнула:

— Добре, я побігла вмиватися, а то нам знову обіцяють перевірку на загальний тонус: тиск будуть вимірювати, молоточками по колінам стукати. Потім знову за перевірку фізпідготовки візьмуться.

— Кріпись. Залишилося всього шість днів. Можна встигнути створити цілий світ.

Що я міг їй ще сказати?

Вероніка заусміхалася:

— Боюся, щось таке й змусять. Обіцяли видати післязавтра лопати. Мабуть, закопуватимемо сокири бувших воєн. Чи просто шукатимемо скарби. Це, звісно, мої здогади. Бо хоч норматив називається будівельно-дорожні роботи, не думаю, що таке збочення придумали від нічого робити. Люблю, цілую.

Я відкрив на комп’ютері чергову модель світлового двигуна. Намагався повністю зануритися в роботу, щоб не признаватися собі, як же цікаво спостерігати за відбором в зоренавти. Божевілля іноді таке принадне. Навіть понад сили спротиву. Знову вернувся до списків претендентів, що танули, як сніг на екваторі, але Вероніка настирно утримувалася в них. У п’ятницю поцікавився в неї:

— Як учорашній реманент? Не зламала лопату?

— Не-а. Тільки намахалася так, що о-го-го та і-го-го. Зате на свіжому повітрі й під сумні пісні протестувальників. Саме те, після марафону на центрифузі. Сто десятою дорогою тепер оббігатиму схожі атракціони. До речі, протестувальники дійшли згоди, що у всьому винні роботи, мовляв, через них людина заплила жиром і стрімко еволюціонує в тюленя, куди ж їй гнатися за пекельною працею, що являють собою дикі космічні мандри? Це я тобі в двох словах пісню розповіла. А так там ціла балада. Пошукай в Інтернеті, повинна бути.

Недільного вечора я підготувався втішати Вероніку. Адже вдень був надскладний біг по пересіченій місцевості в скафандрах.

Звісно, як космонавтці, Вероніці було не важко здавати фізпідготовку. Але й могутнім здоров’ям вона не відрізнялася. Просто тримала себе в формі.

Але підбадьорливі цукерки разом з квітами Вероніка віддала вахтерці, а сама рухнула мені в обійми:

— Віднеси мене до машини, благаю, за цей тиждень я втомилася, певно, на сім років уперед.

Вже в автомобілі вона поділилася:

— Ледве-ледве пройшла. Виявляється останнім вимірюванням стало зважування. А я майже на десять кілограмів схудла.

Від мільярда охочих залишилося всього кільканадцять мільйонів. Та й то, їм дали десять днів передумати до другого туру. А насправді, щоб вони ще більше розхвилювалися, адже наступною перевіряли психологічну стійкість.

Ще з датою підгадали — у п’ятницю тринадцятого.

Але моя героїня замість того, щоб турбуватися, засіла за посібники й заходилася наперед готуватися до третього туру відбору — інтелектуального.

— Ти б відпочила, а то студуєш ці посібники спозаранку.

Вероніка відмахнулася:

— У польоті відпочину. За вісім років ще встигну знудитися.

Нарешті тринадцятого я завіз Вероніку до психологічного центру. Здається, я хвилювався більше за неї. Сама дівчина була спокійна, як сто китайців, і смілива, як триста спартанців.

О першій дня Вероніка зайшла до аудиторії разом з іншими претендентами. Добре, що чекати прийдеться недовго. На все про все їм давали лише три години. Малувато, щоб відповісти на три тисячі запитань. Це виходила радше перевірка на швидкісне читання.

Як на мене, треба було починати з психологічного відбору. Чим хирляки гірші за психів, не розумію. З іншого боку, скоро я знатиму всіх, хто не пройшов психологічний відбір, зате має чудову спортивну форму. Тобто взнаю, кого в першу чергу треба боятися.

Не минуло й двох годин, як з аудиторії вискочила якась дівчина, зробила сальто, перекотилася колесом і вискочила на вулицю до подружок. Лише п’ятками не ляснула. Як вона так швидко впоралася з тестами? Навмання хіба що відповіла, і термінал висвітив їй залік?

Ні, з цим відбором, всі точно наче подуріли.

Без п’ятнадцяти четвертої претенденти почали потроху виходити. Хто сумний, а в кого прямо на обличчі було написано, що він пройшов далі.

Вероніка сиділа до останнього. А потім вийшла задумливою:

— Багато запитань, що повторюються, тільки сформульовані по-різному, забуваєш, як вже відповідала на схожі. І тематика широка: чи віриш в Бога, чи любиш дітей, чи вважаєш себе хорошою зоренавткою?

— Гм, — замислився я. — Невже вас готують проповідувати релігію інопланетятам?

— Побійся Бога, ні, звісно. Але певний психотип відбирали це точно.

Усю дорогу ми їхали мовчки. Вона не казала, а я й не питав.

Лише вдома вона попрохала:

— Підтягнеш мене по фізиці? Бо у вищій математиці я все одно заплутаюся. Так що навігатором мені не бути.

Я перевірив на сайті відбору: так, в списках тих, що пройшли другий тур, Вероніка була.

Третій тур був комплексним. Щотри дні щасливчики, котрих залишилося менше мільйона, складали іспити за науковими дисциплінами. Причому кожен іспит потрібно було скласти не менше, ніж на п’ятдесят балів зі ста, а в підсумку взагалі набрати не менше шестиста балів із семи сотень можливих.

Вероніці — лікарю на пасажирських космольотах, біологія сама здалася навипередки із хімією, в якій кохана також петрала, адже доводилося нею напихати тих пацієнтів, що не вели здорове життя. Із філософією теж склалися гарні стосунки, адже без неї лікарям нікуди, тільки в психологічну скруту. Завиграшки пройшла й астрономію з історією.

А ось диференціали…

— Лише півтисячі балів, — похнюпилася Вероніка після результату передостаннього іспиту.

— Ти сама казала, що трохи плутаєшся в математиці.

— Яке там. Шістдесят два бали. Та я її ледве склала.

Треба було б її обнадіяти, що ще не все втрачено, але не вмію кривити душею — набрати максимальну кількість балів, навіть із фізиці, то й мені не під силу.

Тому я торжествував. Потайки, звісно. Адже не хотів би її образити, але ще менше бажав би розлучитися з нею на довгі вісім років.

Щоб якось дати раду, я почав нещадно ганяти її по опору матеріалів і теорії електричних кіл, нехай трохи забудеться чи змириться зі складною наукою.

Вероніка, зціпивши зуби, лише знову й знову вирішувала задачі.

А через три дні я ледве не вилаявся вголос. Дідько, я своїми же руками допоміг їй зробити нездійсненне. Єдина не з докторів, ба, навіть, не з фізиків чи техніків, хто набрав стобальну дивовижу.

Розумників виявилося всього сто сорок тисяч із копійками. Але самих знань замало, потрібно ще їх влучно й кмітливо застосовувати.

В четвертому турі Вероніці й іншим так і наголосили, що до цього вони змагалися із собою, а наразі прийдеться одне з одним, бо тільки міріад обраних пройдуть далі.

Хоча, за словами Вероніки, до неї поставилися поблажливо через її шалений фізичний успіх і видавали надлегкі завдання. Не знаю, не знаю. Деякі запитання мене ставили в ступор. Наприклад, довго вгадував, де в літаку знаходиться стоп-кран, чи як продовжити ряд: сімнадцятилітерне, вісімнадцятизначне…

Тільки Вероніка продовжувала жалітися:

— На мене дивляться, як на якогось унікума!

— Так, заслужила.

— Але ж мені просто поталанило, що по фізиці трапилися задачки, що ми з тобою вирішували!

— Цілком логічно, я давав найважчі завдання. А ти в них усе одно розібралася.

— Краще б вийшло навпаки, бо тепер не хочеться нікого розчаровувати.

І вона не засмутила, а по деяким тестам і то встановила рекорди.

— Все одно не розумію, — бідкалася Вероніка перед списком із першого десятка тисяч прізвищ. — Напевно, я сплю, якщо потрапила в першу половину рейтингу.

— Ох, і далеко ви пройшли, — здивувалися поряд із нами.

Це була та дівчина, що робила колесо після психологічного відбору.

— А ви на якому місці? — поцікавився в неї.

— На десять тисяч першому! — задерла носик і розсміялася вона.

Я знітився. Мабуть, опинитися навіть за дві сходинки до прохідного місця було б не так образливо, як лише за крок… Мені, либонь, психологічно таке важко було витримати би. Але наша нова знайома Мар’яна зовсім не переживала щодо цього, адже взагалі відбиралася лише для проведення репортажу зсередини. А ще вона, дійсно, майже навмання пройшла психологічний відбір.

— Якось відчула правильні варіанти, — пояснила дівчина.

Окрім гарної інтуїції, Мар’яна мала гарну вдачу й чудово пройшла б наступний тур по комунікабельності, де все залежало від уміння діяти в команді.

Вероніці було трохи важче. Звісно, товариськості їй було не займати, але вона звикла до самостійних рішень і дій, в той час, як залежно від ситуації, потрібно перерозподіляти обов’язки й довірятися іншим. Команди, що діяли більш злагоджено, показували кращі результати. Причому кандидатів тасували по командам як хотіли, роблячи собі якісь висновки. А самих кандидатів намагалися щадити.

— Вас цілий міріад, а зореліт один. Всі відразу не полетять. Але будуть інші місії. На Барнарда й інші сусідні зірки. На якусь врешті-решт потрапите, — розповідали їм інструктори.

Але я відразу попередив Вероніку:

— Не слухай їх. Я конструюю деталі двигуна зорельота, що полетить до зірки Барнарда. Так ось, він буде повністю автоматичним. А до інших зір, якщо людей і пустять, то швидше за все тільки космонавтів із досвідом польотів. Це зараз із Проксимою Центавра шоу влаштували.

— Теж непогано. Досвід є. У відборі відмітилася. Матиму непогані шанси на участь у нових місіях.

— Тому й наголосив на цьому. Щоб зайвий раз не хвилювалася з нинішнім відбором.

Звісно, Вероніка не бентежилася, нервувався я, що вона пройде.

Не знаю за якими критеріями відібрали сотню найкращих. За словами Вероніки, вона разом ще з дев’ятьма потрапила туди кандидатами у командири зорельоту. Бо командні навички в неї, дійсно, виявилися не на висоті, на відміну від командирських.

Дивина та й годі. Коли вже припиниться це божевілля?

Я переглядав біографії кандидаток в зоренавтки. Тут були й розвідниці, що безстрашно пронизували хмару Оорта, і, звичайно, були не рівня Вероніці з її рейсовими Земля-Марс, але з іншого боку була навіть одна відчайдуха-домогосподарка. Тому, кого оберуть зі ста було для мене суцільною загадкою.

До кожного кандидата був приставлений особистий психолог і лікар. З ними Вероніка проводила навіть більше часу ніж зі мною. Добре, що хоч особистого коханця їй не надали.

Ще їй запропонували підібрати собі склад першої зоряної експедиції.

— Я думав, останніми стануть гладіаторські бої, а потім тих, що виживуть, закинуть в далекий космос серед запчастин зорельоту й змусять самих його збирати.

— Не дай Боже, тебе почує хтось із керівників центру підготовки: миттєво вхопиться за це, — цілком серйозно відповіла Вероніка. — Але це мені таке доручення й іншим кандидатам у командири. А чим же решта займається?

— Може їм навпаки задали обрати командира?

Тим часом, повним ходом ішло опитування, як назвати перший зореліт. Сотні мільйонів уже проголосували, і на даний момент лідирували: «Колумб» і «Ейнштейн».

Як на мене, ця забавка з ім’ям зорельоту, це лише втіха для невдах, що не пройшли.

Я — цинік, мені можна.

Тим паче, сам я представ перед куди важливішим і серйознішим для себе вибором.

— Розумієш, я до останнього не вірила, що пройду. Все підсвідомо очікувала, на якому ж етапі відсіюся. Просто було цікаво, на що я здатна. І раптом… пройшла. А в душі спустошеність. Як назвемо? – поклала мою долоню собі на живіт Вероніка.

— Зоя? Зоря? Зоряна?

— Зоряна, — погодилася Вероніка.

Серед усіх претенденток Вероніка виявилася єдиною вагітною, що зіграло на її включення до екіпажу лікарем і заступником командира.

— Нехай візьмуть замість тебе хоча б одного чоловіка до експедиції, у них будуть відразу дев’ятеро дітей, народжених на зірках.

— Ти ще закликав би до повернення патріархату. Летіти?

Що я міг їй ще сказати: залишися? І все життя задумуйся, а як… А як було би, якщо...

Ні. Я не зміг вимовити це одне слово. Лише:

— Я буду вас чекати.

***

Вкотре передивляюсь відео. На ньому усміхнена Вероніка тримає крихітний згорточок і бадьоро пропонує:

— Наступну дитину назвемо Зореславом чи Зореславою.

А сам у темряві вмикав і вимикав ліхтарик. Є світло. Немає. Наче є надія й немає. А що таке надія? Лише піщинка в людському морі відчаю. Піщинка…

Усесвіт колись був піщинкою, крихітною цяткою, у якій містилася вся матерія. А потім бух! І відбулася її інфляція менше, ніж за секунду. Тільки це не матерія так шалено розліталася в сторони, а роздувся сам простір, що, дійсно, може переміщатися швидше світла.

А коли задався напрямом і знаєш, що робити, решта виявляється справою техніки.

Створити перетворювач матерії в простір і навпаки виявилося легше, ніж обійти бюрократію. Та й то лише, коли зореліт не полетів, мені дозволили зійти на борт. Що раніше, що зараз при неоматріархаті, бюрократи незмінні.

Ми й незчулися, як опинилися біля екзопланети Проксими Центавра. Перетворення зорельоту в простір, розгін його інфлятонним полем до надсвітлових швидкостей, і перетворення назад у матерію, зайняло менше сорока хвилин.

Назустріч летів зореліт Вероніки й Зоряни. Пройшло цілих чотири роки, як я вас не бачив.

Людина мріяла здійнятися в небо й придумала літальні апарати.

Людина жадала дістатися зір і винайшла надсвітлові кораблі.

Які обмеження, перепони не чинила б людській мрії природа, їй цю боротьбу не виграти.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>