Печать Йорсера

Печать Йорсера

Середа, 21 березня 2018 г.
Проглядів: 164
Підписатися на комментарі по RSS

З присвятою усім, хто повернувся, повернеться чи не має шансів на повернення.

І тим, хто уміє чекати і сподіватись.

Ви дуже-дуже красиві.

Вступ.

Документ, представлений нижче, має неабияку історичну цінність, і, вперше за сім років (або десять мірійських циклів) Академія дозволяє пересічному читачеві з ним познайомитись. Чому ми приховували його раніше? Тому що мали дослідити усе, що пан Хаґ описав у своєму щоденнику. Тепер, коли ми провели три експедиції на Чорну Твердь (одну з них відправили люди з Дев’ятої Тверді, другу – мірійці, третю – рокорці), можемо бути певні – описані нижче події є абсолютно реальними.

Отже, як ми уже зазначили – з Чорної Тверді повернулись три дирижаблі. Ми ж пропонуємо Вам ознайомитись зі щоденником з того єдиного, який не повернувся.

 

19.АФ.56 ПЧТ

10:04

Прямо зараз я дивлюсь на Чорну Твердь. Дивовижне видовище: вона водночас і схожа на рідну Дев’яту, і на Підсвіт у Перших Описах. Мама говорила мені, що Чорна Твердь була навіть більшою за мою рідну, коли ще не звалася чорною.

Тепер же це навіть не диск – це уламок диску, що пливе у Ефірі. Очевидно, вибух, який п’ятдесят шість років тому закінчив війну між нами й мірійцями, лишив цілим лише центр тверді. Цей уламок за розмірами, певно, трохи більший за Арпітон – з одного кінця до іншого ми зможемо дійти менше, ніж за день. Каплон – старий і досвідчений рокорський ефірник, пообіцяв, що дирижабль ми посадимо біля самого підніжжя легендарного Фіребону – гори, що займає центральну частину тверді. Уже зараз я бачу, що неподалік Фіребону вціліло чимало будівель – майже не постраждали від вибуху три мірійських села. Безлюдні, але все ще красиві за своєю архітектурою, вони прикрашають чорну поверхню цієї мертвої скелі.

Що ж, до посадки лишилось не більше десяти хвилин. Маю час розказати вам про склад нашої експедиції – адже такої компанії не збиралось, певне, з часів Перших Колоній. Волею нашого Царя, Карілея ІІІ, я, Єрре Хаґ, володар семи селищ та замку Дарговал, що на Дев’ятій Тверді, студент Чаклунської Академії, очолюю цю навіжену мандрівку. Про мене – досить.

Мене супроводжують ще п’ятеро дорослих людей і семеро дітей. Одіг, син Оділа, володар віґарового револьвера – мій охоронець. Чоловік, вірний мені, своєму слову та лицарській честі. Він не раз допомагав моєму батьку як словом, так і рушницею. А після татової смерті цей сивоволосий герой став мені й надійним помічником, і мудрим порадником. На тлі цього можемо пробачити Одігу його єдиний вагомий недолік – мій охоронець часто живе спогадами про минуле, забуваючи про сьогодення.

Яр-шаман Келіґ – один з найвідоміших яр-шаманів, повелитель столичного Храму Пісень, прибув сюди із шісткою своїх вихованців – шестирічних ор-шаманів. Я ніколи не вірив у богів, але взяти з собою цього старого благодійника дуже хотів – за усією його релігійною маячнею я помічаю безмірну доброту і життєву мудрість, притаманну людям, що провели все життя у роздумах про добро і зло. Та й бачити, як по-доброму він спілкується зі своїми учнями – радість для моїх очей, стомлених дуелями та інтригами дворян.

Дійз Аргельський – мій хороший друг, історик і біолог. Ми познайомились на міжакадемічній конференції, присвяченій співпраці чаклунів та біологів, і з того часу жодні перепони не здатні зашкодити нашій дружбі. Бачили б ви, скільки разів цей навіжений вихвалявся мені своєю колекцією адмітових лишайників, які у сприятливому середовищі розмножуються з надзвичайною швидкістю – вченим людям такі дрібниці здаються дуже цікавими. Якоюсь мірою саме Дійз був ініціатором експедиції – скільки ж артефактів з часів битви за Чорну Твердь лежать на цьому холодному летючому камені! Він уже й уявив, як відкриє власний музей, присвячений тій битві.

Ура Вільс, матір одного з учнів Келіґа, вирішила супроводжувати свого сина у цій нечуваній мандрівці. Я дозволив їй – немає нічого милішого моєму серцю, ніж щира материнська любов.

І, звісно, моя кохана Ельра – жінка, чия краса і розум підкорили мою свідомість. По поверненню я обов’язково одружусь з Ельрою, і обвінчає нас Келіґ – так я вирішив.

Ось, власне, і вся людська делегація. Мірійців тут лише двоє – Парман, відомий гладіатор з Четвертої Тверді, чий батько загинув у Битві за Чорну Твердь, і Єгул – заступник князя Четвертої, повелителя усіх мірійців.

Рокорський бік представляє наш ефірник, що вміло веде дирижабль до нашої мети – Каплон.

Думаєте, зібрати таку різношерсту компанію для мандрівки – дивно? Тоді Ви ще не знаєте найдивнішого – нас також супроводжує один з Шести.

Саме так – один з Першомовців, цих мовчазних кам’яних велетнів, що існують з початку часів, знаходиться зараз зовсім близько до мене. Не знаю, який інтерес на Чорній Тверді мають Шестеро, але їхня пропозиція відправити до нас одного з них була, фактично, наказом.

Входимо до атмокупола тверді. Що ми знайдемо у цій кам’яній безодні? Досі складно повірити, що колись це було повноцінною Твердю з містами, річками та морями, лісами та безкраїми полями... Час, як ми бачимо, невблаганний.

Хоча, звісно, справа не у часі – цей світ зруйнувала війна.

 

19.АФ.56 ПЧТ

14:33

Ну ось, ми вже кілька годин блукаємо навколо Фіребону. Вершина цієї гори є абсолютно пласкою, і саме на вершині від Царської Дружини захищались останні сорок мірійців. Більше того, саме звідти, якщо вірити більшості гіпотез, мірійський чаклун Йорсер активував свою магічну печать, яка і зруйнувала більшу частину тверді.

Табір ми розклали у одному зі вцілілих мірійських селищ. Їхня архітектура – ці чарівні одноповерхові будиночки з темної глини, – чудово виглядає навіть на тлі чорного мертвого пейзажу. Парман уже годину молиться у напівзруйнованому храмі. Певно – за упокій загиблих у Битві воїнів. Мірійці дуже цінують пам’ять про своїх предків – і в цьому я з ними солідарний.

Десь за годину ми з Одігом, Дійзом, Парманом та Каплоном піднімемось на вершину Фіребону, аби на власні очі побачити легендарне місце загибелі мірійських вояків. Інші ж продовжать облаштовувати табір.

 

19.АФ.56 ПЧТ

18:40

Мандрівка на вершину гори виявилась навіть захопливішою, ніж я гадав. Опишу події в тому порядку, в якому вони настигали нас.

Табір ми покинули о 15:00 за часом Дев’ятої Тверді. Ельра, моя кохана Ельра, все поривалася піти з нами, мовляв, її серце розривається від хвилювання за мене.

- Цей світ давно мертвий, – сказав я їй. – Тут немає нічого живого, окрім того, що ми принесли з собою. Уся небезпека, що супроводжувала цю твердь за часів Війни, померла, як і сама війна.

- Глянь на те, як мовчки ворогує твій охоронець з тим мірійським гладіатором, – відказувала мені Ельра. – І скажи мені: чи справді війна закінчилась, чи ще живе у серцях? Дозволь йти з тобою – якщо небезпеки немає, то й боятися за мене тобі не варто.

- Зірко моя, я повернусь ще до того, як Світило опуститься за Твердь. Ми швидше впораємось нашою чоловічою компанією. Не хвилюйся за мене – в моєму серці війни немає, як і в серці Чорної Тверді.

Вона ще довго тримала мене за руку, не бажаючи відпускати. Її золотисте волосся, що так красиво спадало на її шкіряний похідний плащ, виблискувало на тлі чорного світу, що нас оточував. Її блакитні очі тримали мене чи не міцніше, ніж її тендітна рука. Нехай буде Першомовець мені свідком – я кохаю цю жінку!

А сам Першомовець, до слова, мовчки спостерігав за нами. У собі він має не менше трьох людських зростів, шкіра його ніби зроблена з каменю, обличчя сповнене спокою. Дивовижно бачити перед собою істоту, що володіє Першою Мовою, і самим лише словом здатна міняти природу речей. І ще дивовижніше розуміти, що та істота постійна мовчить.

Як же шкода, що людський організм не здатний вимовляти слова їхньої Мови.

Отже, попрощавшись з табором, ми, п’ятеро дослідників, почали підійматись на гору. Підйом тривав не більше, ніж півгодини – дертись було легко. Каплон, як і личить рокорцям, дерся набагато швидше за нас. Дуже скоро він опинився на такій відстані, що ми не могли розгледіти навіть його пухнастого обличчя. Чи не дивовижний народ, ці рокорці?

Найскладніше підйом давався Дійзу – більшу частину життя він провів у аудиторіях головного корпусу свого університету. Але і він чесно намагався не показувати, наскільки важко йому не відставати від нас.

Ми наздогнали Каплона на великому скелястому виступі, та й те лише тому що рокорець зупинився. Коли на виступ видерлись і ми, побачили причину зупинки – Каплон знайшов тіло мірійського солдата. Як і всі мірійці, він був на голову нижчим за мене. Його синювату шкіру знищив час, і тепер цей укритий гниллю скелет у блакитній уніформі виглядав страшно і жалюгідно. Не для Пармана, звісно – він нахилився над трупом і довго роздивлявся його форму. Ми мовчки спостерігали за цим. Раптом це тіло його батька? В будь-якому разі це воїн з мірійського роду, а для справжнього гладіатора це вже вагома причина для поваги.

- Він загинув, захищаючи свій світ від ваших предків, – після довгого мовчання мовив Парман. На його синьому обличчі складно було прочитати якісь емоції, але я певен, що тієї миті гладіатор стримував сльози.

- Стоячи тут і відстрілюючи людей, цей воїн захищав чаклуна Йорсера, який якраз креслив печать, щоб підірвати Твердь, – заперечив Одіг, – а разом з нею – мільйони мірійців.

Гладіатор навіть не глянув у бік мого охоронця.

- Тому що між смертю та окупацією мірійці обирають смерть, – відрізав він.

Я не втручався – знав, що примирення не буде. Кожен з них має родича, що загинув у цій битві. Кожен захищатиме свій бік. Ми почекали, доки Парман прочитає молитву над мерцем і продовжили підйом.

Діставшись пласкої вершини Фіребону, ми знайшли рештки останнього мірійського загону Чорної Тверді. Вони лежали і гнили на тлі чорних скель, досі стискаючи в руках рушниці, ніби готові будь-якої миті знову стати на захист свого народу. Дивовижно, що всі вони були готові стояти на смерть, аби якийсь чаклун встиг знищити їхній дім. Убити всіх, кого вони любили. І разом з ними – майже все військо Дев’ятої Тверді.

Тут нам довелось чекати довше – Парман роздивлявся кожен труп, і над кожним загиблим читав молитву. Біля одного з тіл він встав і приклав кулак до серця:

- Це тіло мого батька, – повідомив він. – Відважного захисника свого народу. Я знайшов те, заради чого летів сюди.

- А от тіло мого батька я тут не знайду, – сказав Одіг, роздивляючись мерців. – Тому що ваш Йорсер підірвав його разом з усіма іншими людьми.

Парман знову не відреагував, і я бачив, що Одіга це дратує.

Дуже скоро ми знайшли люк, який вів до підземелля, що знаходилось глибше за підніжжя гори. Спустились ми, тим не менш, швидко – прохід був обладнаний драбиною.

Там, у підземному лабіринті, ми отримали підтвердження усіх гіпотез – ми на власні очі побачили Печать Йорсера.

Я вчився креслити чаклунські печаті ще з дитинства. Це ж, фактично, письмо Першомови – адже людський рот не здатен вимовляти її слова, а от писати нею ми можемо. Вимальовування печаті – дивовижний процес. Фактично, ти описуєш алгоритм. Починаючи з центра кола, фарбами з водоростей малюєш лінії, кожна з яких так чи інакше дозволяє потоку магії впливати на матерію. Все це вимагає неймовірної точності – один погано вималюваний символ може змінити значення всієї печаті, і тоді можна очікувати найгірших наслідків.

У часи моєї юності ми з Дійзом малювали на землі печаті, що при натисканні мають викликати пориви вітру. Ми робили це, щоб вітер підіймав спідниці наших однокласниць, коли ті наступали на печать. Так от, печать для виклику легенького вітерця займала більше місця, ніж добротний алхімічний стіл.

Печать, що рухає дирижабль, займає весь діаметр апарату.

Печать, що освітлює мій дім, займає все горище.

Навіщо я описую це все? Щоб Ви зрозуміли масштаби побаченого нами.

Печать Йорсера за розмірами, певно, більша за Арпітон – столицю Дев’ятої Тверді. Після вибуху вона вціліла не повністю, тому повною мірою оцінити масштаб роботи я не можу. Але й зараз видно, що на створення печаті Йорсер витратив кілька десятків років. Подумати тільки – десятиліттями цей маленький (навіть по мірійських мірках) чоловічок продумував кожен символ, кожну закарлючку у своєму жахливому алгоритмі. Мене одночасно мучить і захоплення його роботою, і страх перед нею.

Скоро ми знайшли і тіло Йорсера – він помер недалеко від центру своєї печаті. Маленька фігурка у синій мантії. Дивовижно, як щось настільки дрібне може настільки сильно вплинути на Історію.

Певно, дізнавшись про те, що ми знайшли печать, Першомовець і сам захоче піднятись сюди й оглянути її. В будь-якому разі, незважаючи на нездорове прагнення Дійза ще трохи поблукати лабіринтами, ми повертаємось до табору.

Печать, очевидно, уже неактивна (та ж навіть неповна!) – але все одно вона лякає мене.

 

19.АФ.56 ПЧТ

20:23

Табір зустрів нас поганими новинами – один з двигунів нашого дирижабля вибухнув, поки ми блукали підземним лабіринтом. Ельра каже, що це сталось десь годину тому, якраз коли ми повертались. Вибух був не дуже сильним, ніхто не постраждав – але вивезти нас за межі Чорної Тверді дирижабль уже не зможе. Ми, звісно, у безпеці – за кілька днів по нас прилетить інший рокорський транспортник.

Але чомусь мені здається, що цей вибух якось пов’язаний з печаттю Йорсера.

Ми розклали вогнище, розігріли вечерю і багато говорили про мірійську архітектуру – Парман з Єгулом дуже пишались будівлями своїх предків. Навіть Одіг, який всією душею ненавидить мірійців, виразив своє захоплення.

Яр-шаман Келіґ весь вечір співав своїм учням.

Першомовець, цей кам’яний гігант, мовчки спостерігав за нами, і ми майже забули про його присутність.

Домовились, що завтра знову спустимось до підземелля, щоб більш детально вивчити печать.

 

19.АФ.56 ПЧТ

21:15

Дещо дивне, про що не можу не написати – щойно помітили на долоні Єгула невелику чорну печать. Він клянеться, що не малював її там, а отже походження печаті – магічне. Символи її мені не відомі, а отже і дізнатись про її дію я не можу. Але все це, як і проблеми з дирижаблем, явно пов’язано з печаттю Йорсера. Що, як вона була призначена не лише для гігантського вибуху? Якщо є й інші наслідки її роботи?

Той давній чаклун, тіло якого ми знайшли в лабіринтах, певно, був генієм. І фанатиком. Чого чекати від таких людей?

 

19.АФ.56 ПЧТ

21:40

Тільки щойно до мене підійшов Дійз. Він показав мені свою долоню – і на ній я теж побачив печать. Таку ж, як і на руці Єгула. Ми з Одігом та Парманом вирішили, що варто ізолювати людей, уражених печаттю – раптом вона передається через дотики. І хтозна, як вона вплине на їхнє здоров’я. Відвели їх до одного із закинутих мірійських будинків.

Я почав справді боятись за життя свого друга.

Про значення печаті ми запитали у Першомовця, але камінний велет сказав, що значення цих символів неможливо перекласти на жодну з похідних мов. Це вперше за всю експедицію ми почули його голос – він м’який і приємний, схожий на голос доброго дідуся, що розповідає казки своїм онукам.

Нам поки не лишається нічого, окрім як спати – я певен, що ранок відкриє нам багато таємниць.

 

20.АФ.56 ПЧТ

08:21

Погані новини – Єгул та Дійз дуже ослабли. Перший не може навіть стати на ноги, а другий весь час кашляє і спирається об стіну. У них випадає волосся, шкіра стала сухою.

Замість нового підйому на гору сьогодні ми вирішили провести дослідження тієї печаті, що отруює наших супутників. Побачимо, що з того вийде.

Сподіваюсь, ми зможемо врятувати їх.

 

20.АФ.56 ПЧТ

12:03

Дві години тому я поховав свого кращого друга. Ми зробили для Дійза могилу з чорного каміння, яр-шаман майже годину співав прощання. Єгул також помер – його тіло, як вказують мірійські традиції, Парман відніс на дах закинутого храму. Ельра, моя єдина радість в житті, намагається втішити мене, але як же утішитись після такого?

Адже це я відповідаю за безпеку учасників експедиції, чи не так?

І як тепер усвідомити те, що Дійз більше ніколи не похвалиться мені своєю колекцією лишайників?

Лишається сподіватись, що більше ніхто не помре від цього прокляття.

Спочивай у вічності, Дійзе Аргельський. Навіть чорне каміння мертвого світу оплакує тебе.

 

20.АФ.56 ПЧТ

12:30

У шести з семи дітей ми помітили печать на долонях. Про всяк випадок завели їх до того ж таки мірійського храму. Яр-шаман відмовився покидати своїх учнів, тому пішов туди разом з ними. Як і сьома дитина. За ними туди пішла й пані Ура – матір одного з учнів.

Ще більшим шоком для нас стала печать на долоні Першомовця. Він, тим не менш, збентеженим не виглядав. Та й хіба можливо збентежити того, хто існує довше, ніж гори та моря?

Я все ще намагаюсь дослідити вбивчу печать, але поки всі мої спроби марні. Все більше я думаю про те, що цей щоденник я пишу для тих, хто знайде наші мертві тіла на поверхні Чорної Тверді. Тому знайте – якщо Ви це читаєте, а мене немає серед живих – тікайте, у лабіринтах під поверхнею Тверді блукає смерть.

 

20.АФ.56 ПЧТ

13:12

Тепер і Келіґ, наш яр-шаман, отруєний печаттю. Як і той з його учнів, що ще годину тому печаті не мав. З тих, кого ми поселили у храмі, лише пані Ура поки не уражена прокляттям.

Тим не менш, я продовжую дослідження – маю кілька ідей. Наприклад, ми ампутували усім зараженим шкіру з долоні, ураженої печаттю. Лишається чекати і сподіватись, що це події.

З моєю коханою Ельрою я мав дуже сумну розмову. Спробую передати суть:

- Коханий мій, якщо я помру…

- Ти не помреш, – сказав я. – Не дозволю.

- І все ж, якщо це станеться – ти маєш рухатись далі. Маєш жити. Я тебе знаю, ти впадеш у свою скорботу і потонеш в ній. Поки тебе рятує від цього лише те, що ти захопився дослідженням печаті. Але пройде час, і ти ще місяцями будеш оплакувати Дійза.

Я знаю, що вона має рацію. Ця жінка, ця прекрасна жінка бачить мене наскрізь!

Поклавши руку їй на плече, я сказав:

- Зірко моя, якщо ти помреш, я помру тут разом з тобою. Або від печаті, або від печалі.

Ці слова тільки ще більше засмутили мою кохану Ельру.

 

20.АФ.56 ПЧТ

13:47

Тепер я зрозумів, чому Ельра так говорила зі мною – її долоню теж захопила печать.

Першомовець мені свідок – якщо моя кохана не переживе цієї експедиції, я не зможу собі пробачити. Що нас потягнуло до цього мертвого світу? Чому я взявся за цю мандрівку?

Чому взяв Ельру з собою?

Мене вбивають страх, скорбота і безсилля. І клята магічна печать.

Тепер кожен з нас має таку на долоні.

 

20.АФ.56 ПЧТ

18:16

Увійшовши щойно до храму, Одіг побачив жахливу картину. Усі семеро дітей були мертвими. Їхня шкіра потріскалась, волосся майже повністю випало. Пані Ура тримала свого мертвого сина на руках і щось шепотіла.

Як виявилось, вона наспівувала колискову.

Мій охоронець одразу ж покликав мене.

Яр-шаман був ще живий, але на межі смерті. Блідий, спотворений, він стогнав і харкав кров’ю, що стікала по його підборіддю на мантію. Червона кров, червона мантія.

- Ось, як воно все пішло, – сказав мені Келіґ. – Але ж я не покинув їх, правда? Я пройшов свій шлях, пане?

- Ти, безумовно, пройшов його, – відповів я. – Ти все зробив правильно, яр-шамане.

- Але ж я так і не зміг принести віру до вашого серця?

А я збрехав йому, що вірю. І що молитимусь, як він намагався мене навчити.

Поки я брехав, яр-шаман Келіґ заплющив очі востаннє. Ще півхвилини він був живий і слухав мене із заплющеними очима, а тоді перестав дихати. Тоді пані Ура з тілом сина на руках вибігла з храму.

Я не знаю, куди вона пішла.

Ми навіть не поховали їх – надто мало часу. Якщо є хоч якийсь шанс врятувати інших, мусимо діяти негайно.

Ми з Одігом, Каплоном та Парманом обговорили все і вирішили шукати розгадку у підземеллях, але щоб потрапити туди, доведеться дертись на Фіребон. Цього разу Ельра піде з нами, і тільки Першомовець лишиться у таборі.

І я зроблю все можливе, щоб умовити Першомовця допомогти нам своєю магією слів.

 

20.АФ.56 ПЧТ

18:30

Вийшовши з храму, повного мертвих дітей, ми натрапили на ще одну погану новину – виявляється, Першомовець мав на собі печать іще учора, але лишившись вірним своєму мовчанню, нічого нам не сказав.

Тепер він сидів, прихилившись до стіни храму, і шепотів щось Першомовою. І від кожного його слова у повітрі з’являвся метелик. Ви тільки уявіть – зграйка живих метеликів у абсолютно мертвому світі! Кожна комаха мала особливе забарвлення, і відлітала кудись на захід, туди, де Світило заходить під Твердь.

Ми дивились, як помирає майже всемогутня істота. Цей кам’яний велет блукав порожнечею ще до того, як світи зустрічались ударами й викидали у ефір свої тверді. Він був тут тоді, коли люди тільки виходили з печер, аби вперше побачити світло. Він бачив, як здіймались перші міста, як сходили на трон і помирали царі та цариці, як роками воювали люди з мірійцями.

Шестеро були на рокорських перемовинах і своєю присутністю затвердили мир між усіма давніми народами.

І ось тепер щось настільки давнє помирає. Красиво наспівуючи щось Першомовою, словами створюючи з порожнечі метеликів.

Він знав, що ми дивимось на нього. Я певен, що співав він для нас. Але ми нічого не зрозуміли, адже не дано людині зрозуміти Першомовця.

І лише коли величезні кам’яні вуста припинили співати, ми зрозуміли, що смерть торкнулася вічності.

Я обійняв Ельру, прихилив її голову до своїх грудей і помітив, що у моїй руці лишились кілька пасем її золотистого волосся.

А метелики продовжували летіти на захід, щоб загинути там.

 

20.АФ.56 ПЧТ

20:03

Нарешті ми знову опинились у підземеллі Фіребону. Підійматись було складніше, ніж минулого разу – всі ми відчуваємо слабкість, особливо Ельра та Каплон. Дорога не обійшлась без ще однієї сумної новини – на виступі, де ми вперше побачили тіло мірійського солдата, цього разу лежало два трупи – поруч з воїном лежала пані Ура, матір одного з покійних дітей.

Жінка, очевидно, видерлась аж туди і застрелилась мірійською рушницею. Ми чули постріл, ще коли спостерігали за смертю Першомовця, але зовсім не звернули на нього уваги. А якби й звернули, що б це змінило?

На вершині гори з ніг збився Каплон. Він упав і сказав, що більше не може йти. Сказав, щоб ми йшли без нього і шукали спосіб вилікувати цю магічну заразу. Сказав, що лежатиме тут, серед мертвих мірійців, і сподіватиметься, що ми впораємось і врятуємо його.

- А якщо я й помру тут, – додав він, – то помру серед хороших воїнів.

- Але ж рокорці ніколи не брали участі у війнах, – здивувався Парман. – Хіба ви цінуєте воїнів?

- Ми цінуємо усіх.

Пухнасте обличчя Каплона розпливлось в усмішці, але ми бачили, що його мучить біль.

Отже, ми лишили рокорця відпочивати серед мерців, а самі спустились у тунелі, підлогу яких вкривала печать Йорсера. Тепер будемо досліджувати цей химерний алгоритм, йдучи від його центра.

Дещо змінилось з часів нашого попереднього візиту – печать тепер активна і світиться легким зеленим кольором.

 

20.АФ.56 ПЧТ

22:24

Це смішно, хоч і дуже сумно. Ми знайшли те місце, де своїм прибуттям спотворили печать Йорсера, і таким чином змусили її нас убивати. Виявляється, у всьому винен Дійз. Старий добрий друзяка Дійз, смішно, правда?

На бите скло ми натрапили, коли дійшли до тіла Йорсера. Я зрозумів усе, як тільки побачив на одному з уламків герб університету. Вся справа у лишайниках Дійза! Тут він впустив зразок своїх «швидкісних» лишайників, і вони почали рости на трупі мірійського чаклуна.

Я поясню: лишайник – то ж симбіоз гриба та водорості. Самі по собі водорості не змогли б обрости мертвого чаклуна, але в союзі з грибами, які адаптуються майже до всіх умов, де є хоч якісь поживні речовини…

Наприклад, мертвий чаклун.

І ось лишайник, ця комбінація грибів та водоростей, з неймовірною швидкістю вкриває труп. Але ж водорості, як я уже писав тут – це головний матеріал для створення фарби, якою малюють магічні печаті. Тобто, фактично, водорості чудово проводять магічну енергію. Отже, таким чином лишайник замкнув новий алгоритм на печаті Йорсера, і поширив цю магічну заразу по всій Чорній Тверді.

Ми відкинули мерця і таким чином розімкнули печать – вона згасла. Ось тільки чи не надто далеко зайшла ця магічна хвороба? Чи не надто вона пошкодила наші організми, щоб ми тепер змогли врятуватись?

Що ж, це вже від нас не залежить. Треба вибиратися звідси.

 

20.АФ.56 ПЧТ

23:40

Ми втратили Одіга й Пармана, і досі не піднялись на поверхню. Ельра ледь ходить, та й я підкошуюсь від слабкості. Чи зможемо ми піднятись драбиною на вершину Фіребону? І чи доживемо там до прибуття рятувального дирижабля?

Одіг і Парман здались майже одночасно – вони впали в одному з тунелів. Спочатку звалився Одіг, а Парман, побачивши це, різко сів на підлогу. Вони дивились один на одного, ніби досі йшла війна, і вони змагались – хто проживе довше.

Одіг важко дихав і просив води, але ми з Ельрою випили весь наш запас. Тоді Парман дістав з плаща невеличку мірійську флягу, вкриту візерунками, і кинув її моєму охоронцеві. Ми з Ельрою мовчки спостерігали за ними, не знаючи, як на це реагувати.

- Ти ж знаєш, що я все одно ненавидітиму тебе і твій народ, – сказав Одіг, розглядаючи флягу.

- Знаю. Я теж не втратив ненависті до тебе, – хрипло відповів мірійський гладіатор.

І ми підемо далі, а вони лишаться тут помирати, продовжуючи тонути у власній ненависті, об’єднані спільним стражданням. Війни тривають, доки живуть ті, хто пам’ятає обличчя ворога.

І від цього мені дуже-дуже боляче – я сподівався, що зможу помирити їх. А цього не змогла зробити навіть смерть.

Що ж, вітаю тебе, Йорсере – ти навіть по смерті продовжуєш убивати людських і мірійських воїнів.

А ми з Ельрою продовжимо свій шлях – я певен, що на поверхні, від свіжого повітря нам стане легше. Певен, що нас врятують.

Моя зірка житиме. Я певен.

 

20.АФ.56 ПЧТ

00:19

Що б не сталось, це останній запис. Ми змогли вибратись зі старих мірійських лабіринтів. Ми піднімались драбиною, я тягнув на собі знесилену Ельру. Ми стомлені, знесилені й дуже-дуже хворі.

Тепер я лежу тут, а на мої коліна поклала голову кохана жінка. Її вуста потріскались, більша частина волосся випала. Я, певно, через годину чи дві виглядатиму так само.

- Ми зробили все, що могли, – сказала вона мені. – Лишається тільки сподіватись.

А я цілував її потріскані губи, цілував її чоло, цілував її сухі щоки. І мої сльози падали на її спотворене хворобою обличчя. Ох, моя зірко, моя прекрасна Ельро!

- Я кохаю тебе, – сказав я їй. – Але який сенс у любові, якщо вона не лікує? Якщо вона не триває вічно і проходить зі смертю?

- Любов не вічна, – Ельра доброзичливо усміхнулась, мовляв, який ти у мене дурник. – Але вона дуже-дуже красива.

- Це ти дуже-дуже красива, моя зірко!

Так ми і досі говоримо, плачемо і сподіваємось на порятунок, сидячи на вершині Фіребону. Вид звідси відкривається просто неймовірний. Десь далеко, за межами навіть ефіру, сяють зорі, і їхнє світло падає на Чорну Твердь, відбивається від мірійських будинків, храмів та скульптур.

А ще до нас прилетіли метелики, що їх відправив на захід Першомовець, помираючи. Чому ж вони повернулись? Заради нас? Ці маленькі яскраві створіння сідають на Ельру, а вона важко дихає. Коли бачиш щось настільки гарне – важко писати. Тому що слів жодної мови не вистачає для такої краси.

Хіба що, може Першомова… Але то вже не для мене.

Я сприймаю прихід метеликів, як хороший знак. Може ще у перший день Першомовець викликав допомогу, і тоді рятувальний дирижабль уже підлітає до Чорної Тверді.

А може ми з Ельрою помремо тут. Але разом – не кожен має таку змогу.

Колись на вершині цієї гори невеликий загін мірійських воїнів відбивався від величезної людської армії, щоб не дати своєму народу потрапити у полон. Це був апогей вірності, ненависті та смерті.

Тепер же тут намагаються перебороти смерть двоє закоханих, що милуються зграйкою метеликів – і це вершина їхньої любові.

Можливо ми проживемо ще багато-багато років. А може помремо уже за годину.

Але в будь-якому разі, це буде життя, сповнене любові. І це буде красиво.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>