Наодинці з людьми

Наодинці з людьми

Неділя, 11 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2694
Підписатися на комментарі по RSS

Серед космічної пустоти мчався корабель. Він летів на швидкості, яка заперечувала давні закони фізики, швидкості – коли поняття часу та простору розмиваються. Та люди на цьому судні не відчували цього, вони працювали як завжди, як наче вони не долають за короткі миті часу величезні дистанції, а перебувають у звичайній обстановці.

Капітан, нам потрібно було зробити ремонт ще кілька років тому, ця посудина розпадається в польоті, – звернулася до старшого по званню штурман корабля.

– Знаю,  знаю, – пробурмотів під ніс капітан. – Але я розумію це судно, воно як і я одлітало своє, ні, ремонт йому вже не знадобиться, як тільки повернемося додому спишу його, а потім і сам піду на пенсію, тебе ж, з механіком, рекомендуватиму на кращі рейси, ніж ті які ми зараз виконуємо, – відповів сивоголовий капітан .

Цей корабель був звичайним транспортом, перевозив вантаж з системи в систему, а зважаючи на вік судна, на головних торгових шляхах воно давно не з’являлося, а основним заняттям стало дрібні доставки у Богом забуті колонії. Та на цей раз,  разом з різним обладнанням йому доводилося перевозити ще й двох пасажирів. Перший був в’язень, котрий здійснив страшний злочин у тій самій колонії, куди корабель направлявся, другий його конвоював. Їхня присутність спочатку була просто неприємна, потім стала просто нестерпною.

Будьте людьми, викиньте мене у відкритий космос! – в’язень викрикнув у сторону екіпажу. Ви думаєте мене там будуть судить, а потім подарують мені легку смерть? Дзуськи! Там при владі одні звірі, такі як от оцей, – він змахнув головою, адже руки були у кайданах, в сторону конвоїра.

Ну ти заткнеш пельку колись, –  оскалившись вимовив конвоїр, а потім повернувшись до капітана. – Я ще раз наполягаю, давайте я заткну йому рот кляпом,чи ще чим не будь, мені платили лише за його сторожу, а не за те, щоб він мені тут нерви псував.

Кайдани на руках це крайня межа, – відповів капітан. – Згідно з угодою про права людини, а він все ж людина, можна обмежувати лише рух ув’язнених, не більше.

Та кому взагалі цікава ця угода…– почав був конвоїр.

Цить, аби кожен виконував те, під чим підписувався, чи чому клянувся, життя стало б набагато простішим.

Зрозумів, слово капітана – закон на цьому кораблі, покидьок, – в’язень не приховував своєї радості.

Ти ж ніби не поважаєш закони, чи не так?! – з іронією до в’язня звернувся його охоронець.

Закони, а що таке закони, на одній планеті інколи не існує одного кодексу для всіх, те що в одній державі дозволено, в іншій – тяжкий злочин, та й хто дав право одним людям казати, що є правильно для решти, вигадали, розумієш, загальну мораль одні. Справедливість для кожного своя, і я живу у відповідності до своїх переконань, – твердо заявив в’язень.

Якщо ти хочеш жити серед людей, дурню, то маєш виконувати правила які у них встановлені, байдуже – подобаються вони тобі, чи ні, а прагнеш жити по власному переконанню, то вибирай – безлюдна планета чи шибениця, проте ти свій вибір вже зробив, –  грубо відповів конвоїр.

Теж мені янгол, а сам таке творив, що в Сатани серце завмирало, – з докором заявив в’язень.

Я при цьому нічого протиправного не зробив, – спокійно відповів конвоїр. – Моє сумління чисте.

Скажеш це в пеклі, коли чорти в тебе вилами тика…

Пропоную відвести його у трюм. – наполіг конвоїр.

А що саме він скоїв? – штурман поцікавилась.

Тяжкий злочин, вбивство, не важливо, – конвоїру явно не подобалося про це розмовляти. – Як щодо трюму, капітан?

Я повторюю, він людина, а єдине місце для людей на цьому судні, це оця рубка, тим більше у трюмі зараз ремонт.

Через мить з трюму вийшов чоловік у ремонтному костюмі, й не кажучи ні слова підійшов до однієї з панелей, вид у нього був заклопотаний, що й не дивно для механіка на кораблі, що може розпастися посеред відкритого космосу.

Кепські справи, капітан, – почав звітувати механік. – Дірки у трюмі я залатав, до кінця польоту протримається…мабуть. А от на панель не надходять дані про стан ззовні, по ходу прилади накрилися, дивно, я думав що це станеться рік назад – механік перевів погляд з панелі на капітана, – так летіти не можна.

Що ти пропонуєш? – капітан запитував заздалегідь знаючи відповідь, проте довіряти екіпажу було в нього за правило.

Зупинятися і ремонтуватися, якщо не вийде полагодити, будемо дрейфувати в сторону найближчої станції, чи населеної планети, але летіти в таких умовах, як я сказав, смерті подібно, – відповів механік.

Я ж тобі казав, що не помру раніше від тебе, – в’язень звернувся до конвоїра. – Треба було з тобою на гроші поспорити, чи що.

Корабель зупинявся повільніше ніж завжди, проте різкі маневри на ньому можна було робити хіба що десятиліть три назад. Механік вже одягнув скафандр, ремонт на цьому судні для нього став буденною справою. Проте його зупинила штурман:

Я не можу надіслати сигнал, лише шум у ефірі, варіант один – радар також несправний.

З цим ділом одному не управитися, я також відправлюсь на ремонт, – заявив капітан.

З корабля на ззовні вилетіли дві людини у скафандрах. Вони почали обстежувати прилади прилаштовані коло рубки, а потім вдвох відправилися до радару.

З радаром на перший погляд все в порядку, але ви огляньте його краще, а я поки полагодю прилади та детектори. – механік дав розпорядження своєму командиру.

Капітан виконав вказівку механіка, він можливо й був вище того по званню, проте у таких справах завжди слухав того, хто краще розбирався, в даному випадку при ремонті він завжди прислухався до механіка, а при прокладанні маршруту – до штурмана, проте в усьому іншому його слово завжди було вище решти.

– Я відчуваю щось знайоме, – сам до себе промовив конвоїр.

Дивно, ти ж зараз ніби не вирізаєш якесь поселення. – з сарказмом відреагував в’язень.

Та заткни ж ти пельку! – викрикнув конвоїр.

Капітане, в мене паморочиться голова, не можу продовжувати ремонт, – ледь чулося з передатчика повідомлення механіка.

Полагодь що зможеш і повертайся на корабель, – розпорядивсь капітан. – Мені й самому щось не добре.

Відчуття як на випробовуваннях ядерної зброї, – конвоїр нарешті згадав.

Ніби … все. – тихо пролунало від механіка

Одночасно залунала страшна сирена, а на панелі приладів висвітилось повідомлення про радіаційну небезпеку. В кораблі всі враз вскочили на ноги, проте конвоїр швидко всадив в’язня на місце.

Капітан! – в розпачі вигукнула штурман. – За бортом смертельно небезпечно, швидко в корабель!

Механік втратив тяму…не можу…він заблював ввесь шолом, – з останніх сил вимовляв капітан. – Тікайте до трюму, він краще захищений.

В’язень знову вскочив й побіг у сторону трюму, конвоїр не став його зупиняти, а кинувся вслід. Коли вони вдвох вже стояли коло вантажу сирена замовкла, а через деякий час до трюму ввійшла штурман

Що це за корабель такий, що трюм безпечніший за рубку?! – запитав в’язень.

Колись на таких суднах перевозили товар, що вважався ціннішим за екіпаж, але це неважливо, потрібно врятувати тих хто назовні! – штурман явно була в розпачі.

Я бачив данні про те що твориться за бортом, повір – вони вже покійники – конвоїр явно був спокійніший за інших.

Тоді потрібно залишити це місце! – штурман досі не могла вгамувати свої емоції.

Якщо ми дрейфуємо, то скоро виберемося з цієї халепи, адже цей корабель швидко пересувається в дрейфі? – поцікавився конвоїр.

Не вийде, – штурман взяла себе до рук. – Наскільки я бачила, ми потрапили на орбіту до пульсару, тому будемо вічно літати навколо нього, сигнал нікуди не проходить, тому допомоги теж не буде, залишається одне – вивести цей корабель подалі від цієї проклятої зорі і поближче до населених об’єктів, радар у нас потужний, тому допомоги довго чекати не прийдеться, я прокладу курс, потрібен ще хтось, той що зможе пілотувати судно, серед вас є такі?

Це він! – в’язень вказав на конвоїра.

Це я – одночасно з в’язнем відповів конвоїр.

Пішли, не будемо гаяти часу, – штурман звернулася до конвоїра.

Тільки він піде з нами. – конвоїр вказав на в’язня

Мені й тут добре, – відповів в’язень. – Тим більше, раз в трюмі не лунає сирена, значить не все так страшно.

Це я її вимкнула, – штурман остаточно заспокоїлась. – Небезпеки існує й нині, але злочинець може залишатись тут, він нам не потрібен.

Ага, ми виведемо корабель у безпечний простір, а він втече на рятувальній капсулі, – конвоїр вказав на пару капсул в трюмі. – Хвилиночку, а чому це їх лише дві?

У трюмі взагалі ніхто не повинен перебувати, хіба що зрідка, для нього й встановлена капсула, друга – на всяк випадок, основні знаходяться у рубці, – штурман на мить замовкла, а потім додала. – Якщо в цьому є необхідність, в’язень піде з нами.

А де гарантії, що це корито не розпадеться, коли буде покидати орбіту пульсару. – поцікавився в’язень.

Їх немає, та тобі не все одно? – відповіла штурман.

Втрьох вони рушили до рубки, знаючи, що кожна мить перебування навколо нейтроної зірки наближає їхню загибель, та ніхто з них не хотів помирати як капітан та механік, навіть приречений у будь–якому випадку в’язень. Останній йшов коло штурмана, конвоїр трохи далі, і єдиний виживший член екіпажу таки поцікавилася:

Що ж ти таки накоїв?

В сенсі, як я порушив закон тієї колонії, куди ми направляємося? – відповів в’язень.

Так – підтвердила штурман, проте відчувала за спиною злий погляд конвоїра.

Ну, тут довга історія, – в’язень набрав повні груди повітря і розпочав – взагалі–то я геолог, ну той що в землі риється і всяке цінне шукає, так от, запросили мене на одну колонію, геологічну розвідку провести, ну я згодився, й через місяць був вже там. Спочатку все йшло гладко, я знайшов поклади корисних копалин, мені запропонували залишитися, платили вони справно й я був не проти. Однак в поселення шахтарів мене не пускали, та й бачив я їх рідко, все з приладами більше працював, але вид у тих гірників яких я бачив був, я тобі скажу, страхітливий: худі, брудні й похмурі. Я почав розбиратися, що тут твориться й дізнався, що місцеве населення тут тримають як рабів, а на них наживається купка багатіїв – влада цієї планети, на чолі з одним покидьком, який, до речі, й запросив мене туди. Ну я прийшов до нього, поговорити, що я думаю про все, що побачив тут, а той  почав шахтарів обзивати брудом та нікчемами, що мені краще сувати свого носа куди не слідує, тут я не витримав й всадив у нього з пістолету магазин…чи два, втім не важливо. Мені вдалося втекти, але потім мене схопили, а щоб доставити назад було найнято, по іронії долі, мого старого знайомого по військовій службі.

Не розумію, навіщо вбивати, можна було поскаржитися у метрополію, так було б більше користі.

Наврядчи, нікому не було діла до того, що там творилося, щоб ти знала далеко не всі люди такі чесні, як твій капітан. А виродок заснув вічним сном, тому що я так вирішив.

Все одно ти поступив нерозумно й неправильно, а головне марно. А твій охоронець, що він накоїв такого, що ти йому постійно докоряєш?

Ну тут важкий випадок, в принципі він звичайний військовий злочинець, але себе винним не вважає.

Тому що я виконував накази, а на війні це те ж саме, що й закони – втрутився у розмову конвоїр.

Чудесні закони, особливо їх оцінило те мирне населення, що ти зі своїми головорізами винищив.

В цей момент вони ввійшли у рубку. Прилади видавали невтішні результати, тут було досить небезпечно. Конвоїр зайняв місце пілота, а штурман почала прокладати курс. Перший ривок судна, яке намагалося зійти з орбіти нейтроної зірки визвало тріщання та скреготіння всього корпусу.

Не так різко, – вигукнула штурман до конвоїра. – Цей корабель може не витримати.

До біса безпеку, тут або пан, або пропав. – вигукнув у відповідь конвоїр.

А мені що? Або пропав, або загинув? – додав ззаду в’язень.

Тиск на корпус збільшувався, корабель зміг набрати потрібної швидкості, щоб вирватися від сили притягування пульсару. Човен ніби сів на потрібний курс, і політ проходив успішно, проте недовго. Пульсар був вже далеко, але корпус почав тріщати з новою силою, прилади виходили з ладу одне за одним, корабель розсипався, як і пророкували йому більшість з тих, хто на ньому хоч раз літав за останнє десятиліття. Рубка почала руйнуватися перша. Судно довелося зупинити. Часу майже не було й штурман скомандувала тікати в трюм. Там також було не набагато краще, проте певна цілісність ще зберігалась.

Дідько, а я знав, що так все й станеться! – вигукнув в’язень. – Можливо так навіть краще…для мене.

Значить в рятувальну капсулу ти не мітиш, – вигукнув в слід конвоїр – це добре, штурман, скільки до найближчої населеної планети?

Ніскільки, – конвоїр і в’язень повернулися до штурмана, яка направляла на обох ремонтний різак, який міг створювати довгий струмень під високою температурою. – Можливо закони й різні, проте вбивство скрізь є злочином, особливо навмисне.

Що ти мелеш? – здивовано запитував конвоїр. – Він вбивця, в будь якому випадку він приречений, а ми можемо врятуватися, залишаємо тут в’язня й гайда в капсули!

А чому це я приречений? – поцікавився в’язень. – Слухай штурман, я убив одного дуже поганого чоловіка, а конвоїр велику кількість невинних людей, залишмо краще його тут.

– Одна людина, чи тисяча, різниці немає, – спокійно відповіла штурман. – Якщо ти навмисне відібрав життя у іншої людини, байдуже хто це був, то розплачуватися потрібно своїм.

То що? Уб’єш нас обох, – зі злістю крикнув конвоїр. – Хто ти взагалі щоб тут судити когось.

Ні, я не вбиватиму двох.. на цьому судні троє вбивць, і ніхто з них не заслуговує далі жити, – відповіла штурман.

Трюм був на межі розгерметизації й конвоїр зрозумів, що чекати немає сенсу, тому зібрав всі сили й накинувся на штурмана.

Корабель повільно рухався у просторі, залишаючи за собою слід з уламків. Одна зоря була явно більшою за інші, отже поблизу була якась система. Обриси судна  вже віддалилися й неможливо було розібрати, відділилася якась рятувальна капсула від нього, чи ні.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>