Мова Вавилону

Мова Вавилону

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 130
Підписатися на комментарі по RSS

Енсі здійняв руки і промовив “ім”. В ту ж мить з ями вивалилася новонароджена глина, ніби виплюнута величезним земляним черв’яком. Рядами машканумів пронеслося хвалебне “заз-ми!” Земля здригнулася від тупцяння голих п’яток, а повітря від радісного плескання. Коли курява вляглася, всі, як один схилили голови і проказали слова, вибиті на вході до нашого едабу: “Межі моєї мови означають межі мого світу”.

Я приєднався до подяки, але мій мовник палав. День творення осквернила помилка. Енсі схибив, коли промовляв назву зіккурату – “Етеменанки”! Тієї тіні наш світ було зруйновано. І призвів до цього я – п’ятий глоттолог Вавилону Ашу.

 

Мова або ж глосса – джерело нашого життя. Від правильності говоріння залежить цілісність світу. Як і чотири глоттологи до мене, я контролюю правильність форм, доречність та точність використання, частоту вживання слів, так, щоб кожне згадувалося щонайменше раз на тінь. Але машкенуми у своїй безтурботності зауважують інше: як я вештаюсь містом, немов надокучлива муха, втручаюсь у розмови. Балакучість – сильніша за розум. Тут нашому народу немає рівних.

Машкенуми говорять усюди: коли вітають уту, що піднімається над зіккуратом, поповнюють запаси води, місять глину чи перетирають ячмінь. Їх рот ні на мить не стуляється. І слова, як повітря, переходять з мовника у мовник, так що надвечір особливі балакуни вже й не знають, чиїх думок нахапалися за тінь.

Була б моя воля, я би постановив мовчати. Для їхнього ж блага. Хоча б тоді, коли тінь від зіккурату торкається джерела на центральній площі. Я говорив про це з Енсі. Але він лише посміявся. Машкенуми не знають істинних слів, то ж їх балаканина – полова, що не впливає на світ.

Хранитель дому табличок мав рацію. Прості городяни у своєму базіканні (без нагадувань і застережень) використовують щонайбільше триста слів простоглотти. Таблички у едабі, куди допущені обрані, містять 3064 слова. Серед них на золотих скрижалях записані двадцять чотири перші, що здатні змінювати реальність.

Кілька разів на рік ми промовляємо найзаповітніші для підтримування нашого життя.

Коли Енсі помилився, ми відновлювали родовище глини і святкували день істинного слова “ім”.

Пам’ятаю, як різала очі яскраво-синя тога Хранителя на фоні теракотової плитки зіккурату. Як завжди, я тамував нечистивий захват, уявляючи перших людей, що будували башту. Судячі з будівель, мали щонайменше три лікті у плечах. Навіть найнижчі двері у місті сягали два зрости будь-кого з мого народу. А порожні вулиці, зруйновані палаци могли вмістити не одну тисячу таких, як ми.

Тераса першого рівня Етеменанки здіймалася на три людські зрости. Перед нею поміст утворювали сходинки: дві бічні і одна центральна. Щоб дістатися едабу, ми користуємося північною. Енсі йшов головною. Здолав відстань, коли тінь зіккурату стала коротшою на три лікті. І хоча видавався лише дрібним горобцем на підвіконні, вага перших слів у його мовнику перетворювала Енсі на величну першолюдину.

- З могутніх грудей Першого мовця вирвалося “ки” на позначення землі і “ан” для утворення неба. Світ був названий, проговорений і від того почав існувати, - Хранитель традиційно розповідав про початок буття.

- І Перший мовець сказав “лу” і утворив людей. Ті збудували Вавилон, і обійняла їх пиха. Вирішили випробувати силу істинної глосси і звести башту небаченої висоти, щоб зрівнятися з Першим мовцем і змінити землю за своїм уподобанням. “І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу”.

Я подумки надбудовую ще чотири тераси над вцілілими і гублюся очима у затягнутому хмарами ан.

Кожен у місті знає, чим закінчується історія. Нерозумні базікали дістали по заслузі. Істина мовна зникла, і люди перестали бачити одне одного. Спочатку перепуджено гукали, думаючи, що Перший мовець забрав їх очі. Дехто, не отримавши відповіді, кидався з високих крокв. І тільки обрані здогадалися, що сталося. Єдина говірка розпалася на безліч. Мова кожного витісняла зі свідомості чужорідного мовця. І збагнули обрані: не існує того, що неможливо описати.

Хтось нахабно сіпнув за тогу. Переводжу погляд і в останню мить зауважую, як щось спалахнуло і згасло на межі нашого і дикого світів. З боку хитро шкіриться мій друг Нанду. Нечуване поводження під час церемонії. Проповідь Енсі - чи не єдиний момент, крім сну, коли всі ми - суцільне слухання. Я роздратовано струшую руку Нанду і самими очима наказую вгамуватися. Мені й самому соромно, що відволікся. Але Нанду не припиняє. Як поважна дам, що заскочила кі-сікіль без покривала, тицяє рукою у Енсі. Нарешті я розумію, що сталося, і мене охоплює жах. Рот Хранителя дому табличок стуляється і розтуляється, немов підхоплені вітром двері. Я бачу, як датчик натужно блимає, мовник працює, але горло Енсі порожне. Перелякані очі видають, що він забув слова.

Я вже промовляю бігти – “ду”, і готуюся допомогти вчителю, коли Хранитель едабу несподівано продовжує проповідь і, ніби нічого не сталося, проговорює з десяток слів на означення місця родовища глини. І от тоді-то називає зіккурат “ЕтеменанГи”!

Я розгублено роззираюся, і жах розливається у серці. Крім мене ніхто не зреагував. Навіть Нанду хотів посміятися з ритуальної бороди Енсі, яка невчасно сповзла з підборіддя.

- Але як ти не помітив? – пізніше обурююся я. -“Етеменанки” – “дім, на якому стоять небо і земля”, де “е” – це дім, “ан” – небо і “ки” – земля. Енсі зіпсував слово і замість “ки” вимовив “ги”. Ще кілька разів він робив недоречні паузи, ігнорував висхідну інтонацію і ковтав афікси. Це нечувано!

- А-я-я, ану! – Нанду плескає мене по плечах. Попри кастову різність вперто називає братом – “ану”. – Він просто старий. Скільки тіней здіймається на зіккурат, під самі очі неназваного, от його мовник і перегрівся.

Його кругле лице блищить, як свіжоспечений млинець. Ми все ще стовбичимо серед площі.

- Краще слухай, ану, я придумав нове слово! Ми маємо його випробувати.

Старійшини перемовлялися з Енсі біля сходинок. Хранитель озирається у мій бік, доброзичливо посміхається і махає рукою. Я невпевнено киваю у відповідь, але не підхожу. Сумніви прокрадаються у мій мовник, і я даю Нанду затягти себе у дальній нагу.

Нанду машкенум. Розбурханий говорінням уподібнюється до жінок за розмальовуванням рук хною. Його обов’язок - cтежить за цілісністю зовнішньої стіни. Від короткої до довгої тіні місить глину і заліплює дірки, накладає розчин у форми і розводить над ними вогнище, щоб запечатати отвір обпаленою плиткою. Важка і марудна справа, подекуди у цілковитій тиші. Ненависна для легкого язика Нанду. Тому більшу частину тіні він мріє про народи, вигнані з Вавилону.

Ми забираємося на високу, поточену часом стіну. Нанду дістає жменю ячменю, закидає до рота, потім згадує про мене і зніяковіло протягує залишки. - - От послухай, ану, - з роздутими щоками говорити важко, але коли машкенумів це зупиняло? – Наші слова утворюється шляхом нанизування коротших, прадавніших, так? – я мовчу. Штучні словоформи – сліпі. Ми маємо послуговуватися тим, що записано у глосарії. Але вкотре пояснювати Нанду не маю сил. – А якщо слово, яке ми використовуємо для заперечення - “ул” доєднати до “лу”, що означає людину? Вийде не-людина! – очі машканума переможно палають. І я мимоволі починаю сміятися. Віра Нанду у можливість контакту з дикими непереможна.

Ще якийсь час ми бовтаємо ногами, ганяємо комашню, і уявляємо себе на краю світу, хоча обидва знаємо, де закінчується реальність. З висоти муру добре видно, як степ поглинає безкінечна стіна, яку ми не годні описати. Так дійсність зіштовхується з тим, чого немає у нашій мові. Неназване огортає місто, наче глиняний горщик, що тільки-но виростає з-під пальців майстра.

Єретичні легенди твердять, що там, за неназваним, досі живуть нащадки вигнанців: Сима, Арпахшада, Шелаха, Евера, Пелага, Реу, Серуга, Нахора, Тераха. Імена – все що залишилося від зухвалих балакунів. Мені дивно, що досі пам’ятаємо. Бо навіть, якщо існують, нам ніколи не зустрітися. Ніколи не побачити того, чого не існує в нашій мові.

 

Наступну тінь ознаменувала радісна подія, що, як неназване, затулила погані думки. Найкрасивіша мунус Вавилона – Айа – готувалася стати аму. Новий думу мав замінити заснулого. Багато тіней тому машкенума привалило складеною цеглою. Нерозумний так забалакався з будівельником, що, замість того, щоб взяти верхню, спробував витягти з основи.

Енсі знову начепив фарбовану у чорне овечу бороду і обмотався у яскраво-синє. Мав провести ритуал народження мовника. Я тремтів від хвилювання, коли ми зайшли у святилище. Зіккурат, як ніколи, здавався обителлю древньої мудрості. Останнього разу на верхній поверх підіймався мій попередник. Я народився, коли його мовник поклали до стіни сплячих.

Здавалося, Хранитель позбувся недугу, і його мова блищала, як джерельна вода під променями уну. Лише здивовано поглянув, коли я обережно запитав про свято глини. Мабуть подумав, що я занадто переймаюся зустріччю з новими мовниками.

Щоб хоч якось відволікти, запитав про дієвідмінювання, змусив назвати префікси прехідності. Я дійшов до “іма”, що вказує на дію, спрямовану на непрямий неживий об’єкт та перехідність на мовця, коли усвідомив, що ми опинилися у незнайомій досі кімнаті.

Судячи з напрямку світла, що лився з щілин у даху, Енсі привів у серце Етеменанки. Я мусив благоговійно схилити голову, але цікавість взяла гору, і я, мов машкенум, що побачив голі ноги вимішувальниці глини, закліпав очима.

Стіни, стовпи, що підтримували склепіння, складалися з окремих відсіків, немов гігантський бджолиний стільник. Над північною стіною значилося “зі-гіг” - “життя ночі”, і зрозумів, що там зберігаються тисячі мовників поснулих. Зелене блимання датчиків у секції на півдні вказувало на ще не народжені. Серце неспокійно закалатало. Їх було лише три. Невже на цьому завершиться рід обраних? Невже я побачу останніх думу у стінах Вавилону? Вчитель зловив мій збентежений погляд і лагідно посміхнувся, як аму до малолітнього, коли той вимовляє перші звуки.

- Ти правий, боги давно не надсилали нових мовників. За твого попередника щотридцять тіней з’являвся неторкнутий. – Я запитав, чому Хранитель не розказав всім, або хоча б мені. І знову Енсі лише трохи схилив голову.

- Шляхи Першого мовця незвідані. Якщо обрані виконали місію у стінах Вавилону, то так тому й бути.

Моє лице видало істинні думки. Хранитель притулив важку теплу руку до моєї щоки, потім торкнувся мовника і тихо промовив:

- Ти ще занадто юний, п’ятий глоттологу. Май віру. Перший мовець милостливий і не залишить свій народ.

Я смиренно кивнув. Після всіх свят творення і див перших слів, мав усоблювати непохитність.

Енсі обережно сховав ненароджений мовник до шкіряної сумки. А я ще раз кинув оком на святилище. Порівняно з ним едаб, де зберігалися таблички, лише відображення у начищеному до блиску бронзовому дзеркалі.

 

Слово зародило життя. На знак цього перше, що ми промовляємо над мовником новонародженного є “іним” – “слово”. Іще сорок днів, після того, як мовник з’єднався з головою немовляти, старійшини читатимуть глосарій. Новий мовник заповниться словами, щоб думу, коли буде готовий, зміг правильно говорити.

Після е Айя ми обійшли ще кілька обійсть. Над розораним клаптиком старого Рео Енсі проказав святе “му”, і я побачив, як червону землю розірвали зелені паростки ячменю. Все живе слухається слова “рости”.

Мунус біля джерела сором’язливо прикрили лице, коли ми проходили повз. Не сумніваюся, їх язики страждають навіть від миттєвого мовчання. У тіні сусіднього будинку я побачив розпашілого Нанду і ще кількох молодих машкенумів. Ті закидалися зерням і витріщалися на молодих кі-сікіль, особливо не дослухаючись до розмов. Приятель по-змовницьки кліпнув оком. Мене розпирало від бажання поділитися тайною святилища, але більше боявся гніву Енсі за панібратство з машкенумом. Тому задер підборіддя і прокрокував повз. Хранитель мовчав. Здавався стомленим і блідим. Ледь чутно промовив “батилту” і жестом наказав залишитися.

“Батилту”? – промайнула у голові. Так кажуть будівельники, коли оголошують кінець роботи. Хранитель мав би сказати “батуел” – “лишайся тут”. Я поманив Нанду. Мені почало здаватися, що це мій мовник перегрівся від постійного вдивляння у неназване.

- Ти як ме, ану! – Взяв на кпини Нанду. Як і слід очікувати, не помітив ще однієї помилки. А звістка про нові мовники тільки розбурхала бажання знайти диких.

- Тільки уяви. Раптом вони поділяться своїми мовниками!

Повз нас пройшла кі-сікіль. Ніби ненароком з її плеча сповзла обв’язка, оголивши темну, як кора гиш, і блискучу, як мокра глина, шкіру. Нанду аж присвиснув. І вже наступної миті, захлинаючись від сміху, розказував, як якась з жінок тікала від корови. Та так, що подерла тогу і згубила обв'язку.

Він очманіло витріщився, коли я взяв його за барки і кілька разів струхнув. Все одно, що мішок з ячменем, але замовк і дослухався до питання. Спершу відбивався. Потім зізнався, що бездумно скопіював слова мунус.

Переповідаючи, Нанду зробив аж дві помилки! Спершу порушив сталий порядок слів у реченні, а на додачу замість “аб” на позначення корови сказав “ап”, тобто бик.

 

Наступні тіні накрили мороком давній Вавилон. Помилки збільшувалися, ніби до одного перекотиполя долучалися все нові і нові, щоб засіяти степ насінням бродяжництва. Я бігав містом у пошуках джерела зарази. Хвороба постійно дурила. То тут, то там у правильну вимову втручалися покручі. Машкануми сміялися. Доки на джерело за зіккуратом не обвалилася стіна і жоден з мешканців того нагу не зміг пригадати слів, щоб її відновити.

Енсі закрився у башті. Там я його і знайшов. Нерухомого серед потрощених табличок. Не знаю, що він шукав, але коли схилився над його мовником, почув лише випадковий набір звуків. Вчитель намагався щось сказати, кривив вуста, але мова не підкорялася. Страшні підозри роз'їдали моє серце. І я змушено вчинив те, чого ніхто і ніколи не робив до того. Я не тільки впустив машкенама до зіккурату, але й відкрив мовник свого вчителя.

Нанду високо тримав вогонь, коли я поклав голову Енсі на праве вухо. Мовник все ще блимав, готуючись до завершення циклу. Нагадував мушлю, які ми в дитинстві знаходили у висушених басейнах. Я обхопив коробочку долонею і обережно потягнув. Такий рух міг би завдати страшного болю живій людині.

Коли вперше мовник притуляли до дитячої голови, тонким, ледь вловимим корінням він проростав у живу плоть, зрощувався з нервовими закінченнями, щоб стати єдиним цілим з носієм. Через нього мова входить у нашу кров, у кожну клітину. І тепер я мусив розірвати найсвятіший зв’язок.

Почувся тріск. Закривавлені пагони витончилися, востаннє торкнулися тіла господаря і заповзли у мушлю. Сліпий бік мовника був ще теплим. Паличкою для клинопису я прорвав тонку плівку, ніби розпоров черевце, і оголив хаотичне сплетіння волосин. Мій мовник не пручався, значить я міг назвати вміст мушлі. Але як працюють завитки, було невідомо. Я наблизив заздалегідь принесений окуляр. Видовище зачаровувало. Волосками пробігали розряди, як блискавки по заздалегідь визначених каналах. Деякі ділянки починали завмирати. Я до болю зіщулив очі. Кожна ниточка являла собою скручену з двох половин спіраль – живу і прекрасну. Ті ж, в свою чергу, складалися з найдрібніших у світі букв. Ось як зберігається мова! Обережно рухаючи стилосом, я захоплено перебирав волоски, коли відчув незадоволене дзижчання свого мовника. Рука затремтіла, і я, щоб мимоволі не зруйнувати дивовижний храм, вхопив її другою. Мовник наказував відвести очі, в голову лізли з дитинства знайомі слова: “Межі моєї мови означають межі мого світу”, але я пручався. Ще у тінь, коли Енсі вдруге помилився, я запідозрив найстрашніше. І тепер примушував себе дивитися. Сіра безформна пляма оселилася всередині мовника Хранителя. Тільки так я б міг описати те, що не має назви.

“Хтось псує нашу мову!” – нарешті вибухнуло у голові.

Я без пояснень виштовхну Нанду. Навряд чи він щось зрозумів, а якщо і так, то не зміг би пояснити побачене. Наказав відібрати найменш уражених, знайти старійшин і спробувати оцінити масштаби шкоди. Машканум закліпав очима. І мені довелося найпростішими словами повторити сказане. Він стрімко втрачав мову. Часу майже не було. Щось або хтось руйнував основи нашого буття.

Таблички все ще валялися на долівці. Я примусив себе зануритися у читання. І заскрипів зубами від безсилля. Слова розповзалися, зникали за важкою пеленою перед очима. Енсі шукав відповіді і не зміг подолати хворобу, хто я, щоб боротися? Я обхопив обличчя руками і спробував зосередитися на двадцятичотирьої перших. І раптом відчув вологу під пальцями. Мої очі заступали сльози, а не безжальний полог неназваного. Я все ще мислю. Мова мене не залишила!

Але як можна боротися з тими, хто не має назв у нашій мові, кого ми не можемо описати, а значить побачити? “Енір!” – видихнув я і вдарив себе по лобі. Вони втручаються у нашу мову, значить, вони нас бачать. Значить розуміють хоча б деякі слова. Найдавніші слова! Вони єдині могли залишитися у мовах народів, що розійшлися світом після падіння вежі.

Якщо так, то вони або подібні нам, або вищі за нас. Я промовив “наху”, щоб хоч якось вгамуватися. Друге припущення надмірне. Якщо б це було так, то вони б давно перетворили наш світ на пустелю неописаного.

Треба зосередитися на спільному. Якщо ми схожі, то є шанс побудувати спілкування. А тоді побачимо, чия мова сильніша.

До наступної тіні я просидів над табличками. Мудрість поколінь входила у мій мовник. І тепер, коли карбую ці знаки у вогкій глині, з втіхою відчуваю, що він продовжує працювати як слід.

Коли вийшов із зіккурату, загрозлива тиша заповзла у вуха. Всіх, хто вже не міг говорити, Нанду з кількома молодими машкенумами стягли під стіни башти. Етеменанки, як а-а, обійняв своєю тінню хворих дітей. Деякі скажено вертіли очима, безсило клацали ротом, махали руками, витворюючи благальні знаки, але більшість перебувала ніби у сні. Хоча я мав сумнів, чи вони щось бачили за затуленими очима. Навіть у снах нам потрібна мова. Неслухняним язиком Нанду пояснив, що декого так і не вдалося знайти. Зникли старійшини, мунус Айа, а також авілум, що відрізнявся найкремезнішою статурою. Я попросив Нанду провести у його нагу. Приятель злякано забив руками, що підтвердило мої здогадки. Ще коли рискали містом у пошуках джерела хвороби, я помітив, з яким жахом люди сахалися від колись улюблених місць. Мунус більше не підходили до джерела, хоча зовні нічого не змінилося. Глина у відродженому родовищі залишалася неторкнутою. Десятою дорогою обходили дальню стіну з нагу Нанду. Прямі питання заводили у глухий кут. Вороже діяло, як піщаний буревій, що засипав очі і не давав наблизитися. І замість того, щоб подумати, чого ти не йдеш звичною стежкою, просто переходиш на інший бік.

Я зняв набедреник, поправив тогу і обмотав навколо стегон яскраво-синє полотнище Енсі. Тканину, що залишилася, я пропустив через праву пахву і закинув на ліве плече. До цього таке вбрання міг носити лише Хранитель едабу. Залишалося начепити ритуальну бороду. Нанду здивовано зиркнув і вишкірив зуби. Його безугавний язик не знайшов слів для жарту.

Повітря біля дальньої стіни тремтіло від спеки і пилу. Пустельна змійка шмигнула під каміння. Високо у небі закричав сапсан, і я відчув, як холодна цівка поту стекла вздовж хребта. Нанду стояв як вкопаний. Я випростав руку, і та повисла у порожнечі. Перед нами нічого не було. Лише десять кроків сухого, розпеченого повітря, яке тільки й буває у найкоротшу тінь. Але ми обидва відчували небезпеку. Кутиками очей ловили те, до чого нізащо не хотіли обертатися. Жестом наказав Нанду йти, слова тікали, як розбурхані вівці, але я вже не міг розвернутися назад.

 

- Гей, малий, ти нас чуєш?

В очі вдарило сліпуче світло, ніби тисячі смолоскипів занесли до кімнати. Я потягнувся, щоб закрити обличчя рукою, і відчув, як напружилися нитки, що тягнулися від кінцівки до дивного, ні на що не схожого, пристрою. Це була ніби велика глиняна табличка зі знаками, але блискуча, як поверхня води. Датчики, подібні на ті, що ми маємо на мовниках, свідчили, що вона жива.

- Очуняв. Ну хоч один! – радісно прохрипів той самий голос. Крізь щілину повік я спостерігав за величезними створіннями. Кожен вдвічі більший за мене. Тіла обтягнуті гладенькою сірою шкірою, з безліччю шнурків і трубок. На предпліччях майоріли яскраві наліпки. На подіб тих, якими Енсі прикрашав спідницю у дні перших слів. Той, що схилився наді мною, мав круглі і блискучі, як натерта бронза, очі, а його підборіддя було поточене дірками і не мало рота.

- База наказує вертатися. Корпоранти стягують флот до А467. Кожен борт на рахунку. Ми не можемо тут більше прохолоджуватися.

Бронзовоокий звертався до велетенської мунус. Вона витріщалася на блискучу табличку, що тримала у руках. На обличчі мала світлу, як молоко, шкіру, і сині, наче випалені небесним меламу, очі.

- Дух, ми не можемо їх кинути, - озвалася мунус, - ти бачиш, що вони з ними зробили? Це знущання над людською подобою. Ти забув? Саме тому ми боремося з корпорантами.

- Я знаю цілі опору, Руто, - огризнувся бронзоокий, - цей центр ми знайшли випадково. Треба швидше закінчувати і відлітати.

- Ми відлетимо, коли зрозуміємо, як допомогти цим людям, - прогримів ще один голос. Мені здалося, що нарешті втрутився їх ен. – Валете, що там у місті, крім цього ще хтось зреагував?

- Ні, генерале. Якісь навіжені. З того часу, як ми розставили по місту передавачі і транслюємо заклики, лише більше випадків..., Руто, як ти казала?

- Катотонічної коми, - пояснила мунус.

- Ти просто нікудишній промовець, довбешко – зайшовся голосним сміхом бронзовоокий. - У них же кам’яний вік, а ти їм про свободу від корпорацій, бойкот технологій.

Їх ен заспокійливо підняв руку. Мав обличчя кольору пізнього воску, перерізане павутинням зморшок. Відчуття стали повертатися, і я обережно закрутив головою. Ми знаходилися у цілковито білій кімнаті. Так, немов з неї випили всі кольори. На сусідніх ліжках за прозорими, наче з бичачого міхура, занавісками я впізнав старійшин. У дальньому кутку ще один велет стукав пальцями по табличці. Біля нього я з жахом помітив ненароджені мовники зі сховища. Блискучі жили з’єднували мушельки з машиною велетня.

Старий Ен зважив один на руці, перевернув черевцем до себе. Тоненькі пагони довірливо випросталися і спробували торкнутися джерела тепла. Ен гидливо відсахнувся і поклав мовник на місце.

- Ви розібралися, що це за чортівня?

- Судячи з корінних записів, один з експериментів корпорантів. - Порушив мовчанку, той, хто знущався над мовниками. - Зараз. “Вавилонська вежа” вам про щось говорить?

Мунус підбігла і схилилася над його табличкою. Потім швидко забігала пальцями по своїй.

- Ого! Експеримент доктора Опперта. Контроль над свідомістю. Цей доктор-наці винайшов спосіб обмежувати волю людини мовою. Поширив генну аномалію. У цих людей штучно атрофовані мовні центри у корі головного мозку. Області Брока і Верника, що відповідають за моторну організацію мовлення, фонологічну та синтаксичну кодифікацію. Натомість він вживив синтетичний адаптер, що дублює біологічні процеси.

- А простіше? – озвався той, кого вона назвала Дух.

Я з подивом зауважив, як змінилося його лице. Тепер мало відрізнялося від облич інших велетів. Бронзові очі і друге підборіддя тримав у руці.

- Опперт створив ідеально керованих громадян. Вони можуть бачити лише те, що має назви у їх мові.

- А цей теж нас не бачить? – Дух махнув у мій бік. - Прог, ти обіцяв полагодити інтерпретатор? А то он Валет не може зрозуміти, чи то дикуни так шаліють від його промови, а чи навпаки.

Той, що сидів за табличкою, випростав руку і показав дивний жест зі складених пальців. Дух і Валет задоволено розреготалися.

Мовчазний ще поколупався у табличці, потім вийняв жилу з мовника і встромив у блискучу коробку, яку спрямував у мій бік. Як за велінням першого слова, спинка ліжка стала підніматися. Я бачив їх ясно, як, здається ніщо, і ніколи до того. Попри лють, що вирувала у серці, мої губи розтягнулися у посмішці. З дивної коробки прилинули звуки рідної мови. Безбарвні, незграбні, роз’їдені помилками, але моєї.

- Ого, що це за тарабарщина? – запитав Дух.

- Доктор Опперт вважав себе антропологом, а ще - нащадком першовідкривача шумерської, тому для експерименту використав найдавнішу з писемних мов. – Пояснила мунус.

Той, якого називали Валетом, нахилив велике одутле обличчя. Від нього пахло перекислим ячменем.

- Гей, малий, тепер ви вільні, розумієш? Спілка визволення дарує вам свободу.

- Він розуміє? – збентежено розвернувся до мовчазного. Той стис плечима і заглибився у табличку.

- Ти тільки послухай. – втрутилася мунус. І у велетів вони балакучіші за чоловіків. - В них навіть міфологія є. Вірять, що існує набір з двадцятичотирьох первісних слів, здатних перетворювати реальність. В цього Оппертат була вавка на всю голову.

- А чого двадцять чотири? – здивувався Дух.

- Це популярна тема першого десятиліття двотисячних. Тоді до математичного моделювання було залучено близько шести тисяч мов. Порівняльний аналіз, у тому числі найдавніших текстів, дозволив вивести 24 найдавніші слова. О, і ще цікаво. В них немає іменників на позначення часу. Рахують відрізки дня довжиною тіні від зіккурату. Це їх основний геолокус. Уявляєш, замість право чи ліво використовують місце, куди падає тінь.

- Шість тисяч? А для чого існувало стільки мов?

- Тобі, довбешко, і двадцяти слів забагато, - зареготав Валет.

- Мовне різноманіття. За однією з теорій – еволюційна вигадка для тренування мозку. Зрештою людство зрозуміло, що зручніше користуватися спрощеним об’єднаним варіантом шести базових.

- А можна перепрошити ці штуковини, щоб вони швидше вивчили загальну мову? – не здавався Дух.

- Якщо вони так залежні від своєї мови, давай про це і поговоримо, - запропонував Ен. Він сидів навпроти і пильно вивчав моє лице. Єдиний, хто не витрачав слова даремно.

- У нас єдина мова, - ніби повторюючи завчений текст заговорив Валет. Коробка видала покручений переклад моєю мовою. - Ми не маємо націй, рас чи мовних відмінностей. Нічого такого, щоб роз’єднувало. Окрім довбаних корпорантів, не знаю, чи це варто перекладати. Лише єдину, зручну для користування систему мови. Розумієш? Ми можемо навчити тебе. Ти хоч кивни, якщо дійшло?

- О, як би я хотіла з ними попрацювати. Неймовірні дані! – Ніби не чула інших розмов мунус. Бігала кімнатою і постійно тикала у свою табличку. - Не знаю, чи ми їм допоможемо. Треба долучати науковців із Землі, може, забрати найкмітливіших із собою? Цей ніби з кебетою. Це дивовижна, хоч і антилюдська розробка.

- Ну як громадянине - пітекантропе, поїдеш на велику Землю? – наблизив бліде лице Дух.

- Годі, ти не набагато розумніший за нього. – Ен поглянув на мунус. Його зацікавило останнє припущення. Але залишався незворушним, як наш зіккурат у розпал піщаної бурі. В його очах я бачив відблиск великого слова “анзу”. Їх коробка могла б перекласти, як “прожите”. Ен пройшов багато крові і страждань, може, хоча б він зрозуміє. Я втомився, голову розколювали голоси, але спробував говорити до нього.

- Мова – це дім нашого буття, - сказав я, - те, що ми є. Я не знаю, про яке звільнення ви говорите? Чи може людина звільнитися від рідної мови? Чим тоді вона відрізнятиметься від тварини? Не знаю, чи у вашому світі є слова, що змушують дихати, наказують ячменю рости чи відроджуватися глині, але, якби були, то вони б сказали вам повернути мову дітям Етеменанки. – Я благально склав руки і зазирнув в очі кожному з велетів. Невпевнений, чи розуміли вони бодай щось. Машина випльовувала гидкі слова чужою мовою, а на їх обличчях застигло здивування, що переростало у страх.

- Ви думаєте, оце джерело нашої мови? - я обережно висмикнув мовник зі скроні і піднявся з ліжка. – Я мусив розірвати найдорожчий зв’язок, щоб вас побачити. Я не знаю, хто був Першим мовником, але він подарував нам те, чого ви не маєте, а отже, не зможете зрозуміти, - я важко зітхнув і опустив очі. - Я не хочу такої свободи.

- З ним щось не те. Вони не можуть існувати без сімбіонта! – закричала мунус.

- Треба його зупинити! Валете, блокуй двері. Прог, ти можеш щось зробити? Генерале, генерале, ви чуєте?

Здається, тільки їх Ен відразу все зрозумів, бо так і не зрушив з місця, очікуючи, поки я прокажу останні істинні слова.

І промовив я “ета”, і велети забігали кімнатою, сліпі, мов новонароджені мангусти. Палиця у руках Валета страшенно бухала, як весняний грім над зіккуратом. Мунус роздирала обличчя пазурами. Дух трощив все, що потрапляло під кулаки. З моїх очей капали сльози жалю. Я став на коліна, схилив голову і подумки попросив пробачення у високих блідих людей.

- Аді ла басі алакі, - завершив я і стулив повіки. А коли відкрив, - переді мною була глиняна стіна дальнього нагу. В її тіні привітно світили датчиками ще ненароджені мовники. Поруч приходили до тями очманілі старійшини, загублена мунус і найкремезніший з наших чоловіків. Мабуть, велети вважали їх нашими лідерами.

- Що з твоїм мовником, Ану? – закричав зляканий Нанду. Я зрозумів, що досі тримаю від’єднану мушлю. Пагінці боязко торкнулися пальців, коли я погладив внутрішній бік. Я приставив мовник до скроні і відчув, як Мова очищує думки, наповнює сенсом кожну часточку тіла. Щоб протриматися без мовника, довелося постійно проказувати “зи” – “життя”.

Нанду боязко обійняв мене за плечі, і ми закрокували у бік Етеменанки. Люди Вавилона, як малюки, що тільки починають говорити, на всі боки смакували слова. Мої вуха заповнило радісне щебетання, і вперше я не хотів, щоб вони замовкали.

Нанду вірив, що інші народи дадуть нам шанс на життя, подарують нові мовники. Я не знайшов способу, як продовжити існування дітей зіккурату. Останні два мовники – єдине, що лишив Перший мовець. І коли помруть ті, хто їх отримає, вочевидь, помре і мова.

Але я Ашу, останній глоттолог храму “Етеменанки”, карбую ці слова у вогкій глині, щоб сказати вам – тим, хто прийде після нас, що знайшов значно важливіше. Істинній мові не потрібні мовники, вона існувала до і залишиться після. Мова творення – незнищенна. І щоб не казали бліді велети, ми, ті, хто живе у тіні зіккурату, обрані. Ми несемо її світло. І, якщо вам, тим хто блукатиме безлюдними вулицями майбутнього Вавилону, вдасться, оживити наші мовники, вслухайтеся у звуки прадавньої мови. Нехай вона розкаже, ким ми були. А можливо відкриє, ким можете стати ви.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>