М'ячик, що скаче по сходах в безодню

М'ячик, що скаче по сходах в безодню

Четвер, 16 травня 2019 г.
Проглядів: 228
Підписатися на комментарі по RSS

Ролети тихо клацнули і поповзли вгору. Він прокинувся одразу – від того першого клацання, але лежав із заплющеними очима, доки сонячні промені не стали лоскотати ніс. Пора на роботу.

Ліна ще спала: у неї вихідний. Олег ніжно провів кінчиками пальців по її оголеному плечі, милуючись мерехтінням зелених вогників на валідаторі – шостий рівень у обох і дозвіл на особисті стосунки. Ще пара перевірок, і їм дозволять завести дітей. Він нахилився, втягнув із насолодою її запах і обережно поцілував у кінчик точеного вушка, що грайливо вигулькував з водоспаду густого чорного волосся. Вона глибше вдихнула, і він відсторонився – не бажав ламати солодкий ранішній сон.

Кава мала огидний присмак – нова пачка. Отже, і тут якість погіршилася. Та нічого – побільше цукру, і можна пити. Телевізор беззвучно крутив ранкову програму. Слухати необов’язково. Що там нового скажуть? Одноманітні приколи, розповіді про успішних і талановитих – все, як під копірку. Ну і новини… якраз вони. Дикторка читає текст з таким серйозним обличчям… Щось не так. Щось шкрябає око. Нарешті збагнув – карта за її спиною не така, як завжди. Лівий краєчок Неосяжної Батьківщини явно з’їхав всередину. Отже, Орлівськ, Стародубове та Великі Плавні вже не наші. Ввімкнув звук: збільшення виробництва, нові розробки, впевнений крок… – все, як завжди. І жодного слова про втрату величезного шмата території.

– Вчені Інституту Народного господарства, – урочисто виголосила дикторка, – розробили нову ефективну технологію переробки ґрунту. Ця технологія обіцяє у перспективі повне відновлення його до виробничої бази, що дасть не менш ніж три мільйони…

Олег вимкнув екран – несила було слухати все це. Відновлення ґрунту. Аякже ж! Може й інших зможемо піднімати?! Хоча, чого він завівся? Шостий рівень – нема на що жалітися: робота, квартира. Навіть кохана. А згодом – свої дітки. Справжні. Життя прекрасне. А політику залишимо політикам.

У вітальні надягнув улюблений плащ, подумав, взяв парасолю – про всяк випадок – підхопив портфель і притис палець до замку. Загуділо – домашній лоялізатор, вбудований в одвірок, почав обробку господаря перед виходом у люди.

На третьому поверсі у ліфт зайшов пан Тонких. Олег кивнув, автоматично глянув на валідатор – в межах норми. Сусід підняв руку і торкнувся крисів капелюха. Ці старомодні головні убори знов увійшли в моду – під ними можна легко розмістити радіо-пригнічувач. Олег ледь втримав посмішку: хто-хто, а він чудово знав, що ці пристрої аж ніяк не послаблюють пси-хвилі, як і шапочки з фольги. Хоча він би не здивувався, якби виявилося, що капелюх пана Тонких зсередини вкрито саме нею.

Двері поїхали вбік. Олег швидко вийшов і мало не налетів на прибиральника. Якийсь новенький. «А де старий Іван?» Поки йшов до виходу, оглядався – чи не помилився?

– Так, забрали нашого Івана, – зітхнув за спиною сусід, – тепер база. Не чули?

– Ні. Що сталося? У нього ж запас був – четвертий рівень, здається.

– Так, – знов сумне зітхання, – не пощастило. Кажуть підняв біля смітника якійсь пакет. А там… Коротше, ловили потім цілим відділком.

– Але ж три рівні!

– Так він той пакет за собою носив. А воно працювало. Отак. Двічі перекидали. Таке от життя. Хоча, робота двірника зараз небезпечна, самі розумієте. Дивно, що він так довго протримався… А ви на четвертий маршрут, здається? То мені в інший бік. Всього вам найкращого!

***

Місто сяяло чистотою, виблискувало після нічного дощу калюжками і мокрим листям міського парку, повз який неквапно проїжджав автобус. Олег неуважно озирнув салон – кількість капелюхів побільшала. Мало того, знайшлися оригінали у металевих шоломах і, навіть, з дивними конструкціями з дротів і лампочок на головах. Божевілля потроху захоплювало людей. Всупереч всім роз’яснювальним програмам, шоу на телебаченні та обов’язковим лекціям з безпеки життєдіяльності. Дивитися на це не хотілося. Він знов повернувся до вікна і тут же пожалкував: у парк заводили партію «трудової основи» – сірі безформні комбінезони, байдужі обличчя, байдужі згаслі очі… Йдуть за бригадирами, тягнуть своє знаряддя, наче проходять повз цей світ, не помічаючи його. Звична картина, на яку ніхто не звертає уваги, та його шкрябало всередині кожен раз, коли вони траплялися на очі. Ставало якось незатишно, тривожно, наче він був винним перед ними. Краще вже дивитися на йолопів у шапочках з дротів.

 

До початку роботи залишалося двадцять хвилин – якраз, щоб зайти у «Веселу Пампушку» за кавою та смаколиками. Це вже стало ритуалом, який давав старт новому чудовому дню.

Дзвоник мелодійно дзенькнув, Олег з мрійливою посмішкою на обличчі штовхнув двері і пірнув у затишну атмосферу м’яких диванчиків, сяючих столиків і дражливих запахів. Сьогодні було порожньо, як для такого закладу – зо п’ять людей у залі, ще парочка біля стійки. У кутку витирав калюжу молодик у сірому комбінезоні – дідько, і тут вони! – посмішка мимоволі згасла.

– Радий бачити, пане Олеже! – гукнув його з-за стійки Михась.

Добре, що сьогодні зміна цього веселого хлопця!

– Як завжди?

Олег посміхнувся і кивнув:

– Авжеж.

Михась швидко наповнив паперову склянку, вибрав пару найбільших тістечок, дбайливо склав у фірмову коробочку і поклав на столик перед собою.

– А сьогодні у нас… зорельот! – він підняв вгору яскраву кумедну ракету, а потім з гудінням і пихканням «посадив» її на коробку.

Олег розплатився, забрав покупку і пішов до офісу. Поки йшов – грався тою ракетою, як дитя.

***

«Офісом» він називав своє місце роботи за звичкою. Насправді ж, останні п’ять років Олег працював у одному з відділів Міністерства Соціального Захисту. Переважно обробляв економічні дані, а також показники лояльності суспільства: готував доповіді і презентації, які потім віддавав начальству. Певно, вони були хорошими, адже на службі його цінували і от-от мали підвищити. Звісно, зі своїм шостим рівнем він не міг претендувати на справжню кар’єру, але посада очільника департаменту була цілком реальною, і він наполегливо просувався до мети.

Ввімкнув комп’ютер, продивився вхідну теку. От і завдання на сьогодні – непогано. Навіть цікаво. Сьорбнув зі склянки ароматного фірмового напою, надкусив тістечко – смакота! Що не кажи – день почався чудово. Ну, до справ!

Перший позив з’явився зненацька, і Олег його придушив. Невже тістечка?! Другий відгукнувся клубком гострого болю у животі – не розігнутися. Він підхопив парасолю і, спираючись на неї, як на ціпок, покульгав до туалету. Дорогою прихопило втретє – ледь втримався щоб не зганьбитися просто тут. Запхався у кабінку, на ходу розстібаючи ремінь, і мало не впав на унітаз…

 

Щось холодне гепнуло просто в обличчя. Олег вилаявся і відсахнувся назад. Господи! В’їхав носом у двері. Відключився просто на горщику?! Оце так!

У робочому залі стояв звичний негучний шум. Олег пройшов до свого місця, відчуваючи, як палають щоки: здавалося, весь відділ знає про його конфуз і дивиться у спину. Швидко пірнув у свою клітинку, глянув на таймер відсутності і мало не зомлів вдруге. Вилаявся складно, зі смаком, і кинувся до роботи – треба надолужувати.

Працював затято, з головою занурившись у потік інформації, тож далеке волання сирени просто пропустив повз вуха. Аж коли його хтось смикнув за плече, він крутнувся з переляку на кріслі і побачив колег, що вибігали з робочої зали. І тут ввімкнулася тривога по всьому району. Як був, рвонув до виходу. Ліфт чекати не став – скотився сходами з шостого поверху і пірнув у розчинені двері вестибюля. До лоялізатора у центрі площі добіг, наче той олімпієць, але все одно не встиг в центральне коло – надто пізно схаменувся. Але прилаштувався непогано: під віттям платану на кам’яному бордюрі, що оточував зелений острівець, – навіть затишно.

Сирена волала. Будівлю міністерства оточили машини служби безпеки, з них вискочили бійці у важких костюмах пси-захисту, сапери, за ними вишикувалися автоматники, втім теж у спец шоломах. Люди, які набилися на площі під лоялізатором, як курчата під крилами квочки, крутили головами і перепитували один одного. Вигадували дурниці.

– Діду, чому воно так волає? – почулося десь збоку.

Олег подивився крізь листя і побачив пару: статечного сивочолого чоловіка та маленького хлопчика у червоній курточці. Малий крутив головою навсібіч і поривався встати. Дядько притискав його до себе одною рукою, а другою гладив по маленькому плечі.

– Не бійся, Стефанику, це просто сигнал попередження ворожого нападу.

– Нападу?! – малий задер голову до неба. – Вони скинуть бомби?! Чому ми не у бомбосховищі?

– Бомбосховищі! Овва! Де ж ти про таке дізнався? – старий говорив спокійним тоном, серйозно, як із дорослим, і це діяло на його онука.

– Діду! Я ж не малий! Я з твоєї шафи вже стільки книг прочитав! І про ту давню війну у нас, і про ту, що… ну… як вона…

– Я зрозумів тебе, сонечко. Не бійся, то було давно. Тепер ніхто нікого не бомбить. Чув про Конвенцію Гуманності? Тепер людей не вбивають.

– Правда?

– Правда. Пересидимо тривогу, пройдемо перевірку і підемо їсти морозиво.

Малий заспокоївся. Хвилину або навіть дві він зміг просидіти мовчки.

– Діду, а як тоді воюють, якщо не стріляють?

– Ну… Захоплюють промислові комплекси, міста… Коли мають сили, то й цілі країни.

– Як?

– Іншою зброєю. Гуманною.

– Значить. Ніхто не помирає? Це добре!

– Добре, синку, – старий погладив малого по голові і сумно зітхнув, – напевне добре.

До будівлі під’їхало ще декілька машин. Щось там відбувалося серйозне. З’явилася пересувна контрольна лабораторія на базі великої вантажівки – отже скоро почнуть відпускати. Шкода, що з того боку площі – до нього дійдуть аж наприкінці.

– Діду! А чому ти зітхав? Я помітив.

– Не звертай, сонечко, то старече…

«Не пояснить він тобі, малий, тому, що говорити про таке ніхто не хоче. Всі знають, але не говорять. Бо це боляче. І соромно. Одного разу ти приходиш додому і дізнаєшся, що твоїй мамі не можна жити з тобою. Чи брату… Чи дружині... Чи дитині! Тому, що вороги їх перекинули. І тепер вони теж стали ворогами. А потім наші їх «врятували» – таким самим чином. От тільки кожне таке перекидання шкодить мозку. Раз обробили – мінус рівень. Якщо ваша різниця більша за одиницю – вам не дозволять бути разом. Так розпадаються сім’ї, так зникають друзі… хоча, чи залишилася справжня дружба у цьому світі? От так воно: сьогодні мрієш про власну машину і будинок, завтра скнієш на складі, пересуваючи коробки, а післязавтра? Вдягаєш сіру робу і поповнюєш трудову основу – масу бездумних големів з порожнім поглядом, здатних лише на виконання прямих вказівок. І це ще не межа. Адже далі – нульовий рівень – «ґрунт», як його називають. Ґрунт… слово, яке маскує ганьбу суспільства, адже тих бідолах навіть не намагаються лікувати – марно, а утримувати людей, які просто нерухомо лежать, пускаючи слину, надто нерентабельно. Тому «ґрунт»… переробляють. На справжній ґрунт. Не знав, малий? І, якщо вже відверто, у людей і досі стріляють. Та навряд чи добрий дідусь це розкаже».

– Документи?

Олег стрепенувся – за цим внутрішнім монологом і не помітив, як перевірка дійшла до нього.

– Ось, будь ласка, – простягнув він картку сержантові Служби Безпеки.

– Підведіться і підніміть руки, – напарниця сержанта почала обводити Олега сканером. Коли дійшла до голови, прилад запалав червоним і завив.

– Це пластинка. Титанова, – поспіхом став пояснювати Олег, – подивіться у моїй справі. Травма давня, всі підтвердження…

– Бачу! Яся, вимкни то виття. Добре. Вільні. Та картку ж заберіть!

 

З будівлі міністерства виводили людей у помаранчевих комбінезонах – працівники служби доставки, сортувальники, поштарі. На їхніх обличчях застигли маски абсолютної байдужості – для цих нещасних все скінчилося: всі вони мали не більш, ніж четвертий рівень, тож після подвійного перекидання їм одна дорога. І скоро вони змінять оранжеві комбінезони на сірі, які носитимуть до скону. У дверях з’явилися ноші на коліщатках: п’ять нерухомих тіл. Чи то когось вбили, чи «ґрунт». Олега пересмикнуло, він зіщулився, ніби раптом повіяло зимою. Найстрашніша доля – лежати отак, наче колода. Бути живим, але не жити. Ходили чутки, що насправді «ґрунт» не безмозкий, що ці бідолахи все бачать, чують і навіть розуміють. Просто не мають волі бодай на найменшу дію. Казали, перекидання вбиває не розум, а дух. Якщо це так… Врятуй, боже, від такої долі.

Нарешті машини СБ прибралися геть, і всіх почали запускати на робочі місця. Олег повернувся у свою клітинку. Після всього пережитого справа не йшла в лад. Ледве досидів до кінця робочого дня. Щойно тенькнув годинник, вимкнув комп’ютер, рвонув до гардеробу, схопив плащ і додому. От тільки парасоля кудись зникла.

Вдома впав у ліжко, наче вичавлений, навіть не роздягався. Ліна намагалася розпитати. Він відповідав кволо, знехочу – вона відчула його стан, лягла поруч, притислася м’яким теплим тілом і лагідно обійняла. Так він і заснув.

***

М’ячик. Ядуче-рожевого кольору – пронизливе малинове коло на тлі повної чорноти. Ні, не повної: крізь пітьму проглядаються площини, які уходять вдалечінь і вже там зникають. М’ячик нерухомий. І площини нерухомі. І пітьма. Тиша і пітьма. І рожева куля – страшно. Дуже страшно: край площини близько – один крихітний поштовх, і м’яч впаде з неї. Лише один доторк, один подув. Страшно так, що стискає груди. До крику. Але кричати не виходить – в легенях порожнеча, і він розтуляє рота, але повітря важке, туге, як желе, воно не лізе в горлянку, і він кричить, а крику нема, і він…

Олег рвонувся, з хрипом вдихнув і прокинувся. Темрява – зовсім не така, як уві сні. Знайома. Затишна. Вогники приладів, світлі рисочки між планками жалюзі… Серце калатало, груди роздувалися, ніби він намагався всотати у них весь кисень світу. Ліна стрепенулася, відкрила очі, підвелася і поклала руку на плече.

– Ти чого? Знов той сон?

Він хитнув головою. Вона пригорнулося ближче:

– Тихо. Це просто сон… Лягай до мене, – глянула на циферблат, – ще пару годин поспати можна.

– Так… Тільки поп’ю. І роздягнуся.

***

Ролети тихо клацнули…

 

Ранок видався ясним. Ліна бадьоро поралася на кухні, екран бубнив стиха, створюючи звичний затишний фон. Кава, бутерброд – все, як завжди. Ніби і не було того нападу вчора, як і дурного сну вночі. Чому він взагалі приходить? І чому так страшно, коли це бачиш? Зазвичай, ця картинка з’являлася, коли Олег хворів, марив від високої температури. Тоді й накривало. Хоч і досі незрозуміло, що страшного у рожевому м’ячі. Але ж таки страшно! Завжди! Чи не захворів він? А ще те знепритомнення у туалеті… Це знак. Треба бути обережнішим. О! Час вже йти.

Він ще тільки відчиняв двері, а внутрішній голос вже кричав. Запах. Знайомий запах: болю, крові, страху і тортур. Запах Контори. Потягнув ручку назад – марно – вилетів у коридор і одразу отримав підніжку. Стусан у спину. Руки ламаються у сталевому захваті. Удар. Важкий чобіт на спині. Кляп в роті. Клацання кайданок. Як швидко – навіть опиратися не вийшло. Тягли сходами, сопіли від натуги. Ноги б’ються об сходинки і перила. Хол. Зойк – знайомий голос – пан Тонких мабуть. Розчахнуті двері машини. Удар. Холодна металева підлога. Грюкіт. Темрява. Клацає рація: «Взяли!»

Світло в очі. Запах стає нестерпним. Питання. Біль. Відповідь. Біль. Питання. Біль. Біль. Біль. Темрява.

***

– Прокидайтеся, пане Лелюх. Так, так, все в порядку.

– Де я? О, боже! Боже!!! За що? Що я накоїв?

– Ех, – молодий чоловік у блакитному халаті, накинутому зверху чорного однострою, сів поруч на ліжко, – накоїли, і добряче… Подивіться, – він розвернув екран до Олега.

Робоча зала у міністерстві. Ось і він – кульгає, спираючись на парасолю. Ось коридор у туалеті, видно, як він вломлюється у кабінку. Кадр змінюється. Великий кабінет. Незнайомий – судячи з обстановки, – якогось керівника. Двері ламаються від ударів, падають. Хазяїн кабінету стріляє, у двері вриваються постаті у чорній формі. Теж стріляють. Знов зміна кадру – фото з різних ракурсів. Дивний прилад, складений з маленьких різнобарвних частинок, з якого стирчить параболічна антена. Щось вона сильно нагадує.

– Впізнали, пане Олеже? Так, ваша парасоля. Дуже цікава парасоля. Як і деталі, з яких ви зібрали цей пристрій, – незнайомець підніс іграшкову ракету до очей, – так, ви отримували їх від спільника. І складали той диявольський виріб не один день. Який план! Яка організація!

– Я… – у Олега в горлі став ком, – багато наробив шкоди?

– Достатньо. Опромінили директорський корпус. Голови департаментів і сам міністр перекинулися. Одному богу відомо, що вони встигли передати Демократичній Імперії за той час, поки ми їх не затримали. А міністр… ви самі щойно бачили.

– Господи! Але ж… Ви дізналися, як вони мене… – відлуння болю пройшло тілом. – Так? Ви ж знаєте?

– Ні. І це дивно. У стані ворога, ви поводилися, як зразковий незламний шпигун. Тому було вирішено перекинути вас. Може тепер ви самі розкажете? Як патріот?

– Я… я… що завгодно. Я завжди… Але.. Я… Я нічого не пам’ятаю! – Олег затулив обличчя руками і заридав. – Господи! Я не можу… Не розумію… Який у мене рівень?

– Третій, – скрушно відповів чоловік, – ви дико опиралися. Я вперше таке бачив. Доза обробки була страшною. Співчуваю.

– Третій… – Олег вронив руки на ліжко. – Ліна… – і знов заплакав.

***

Кажуть, що час лікує все. Неправда. Час не може вилікувати відчуття безсилля.

Найгірше те, що чутки виявилися правдою: Олег і досі все сприймав, бачив і чув, навіть розумів… майже, але висловитися, проаналізувати, власне – діяти – він вже не міг. Ось дані, він бачив їх, знав, що вони означають, але будь-яка спроба обробити, зробити висновок, наштовхувалась на невидимий бар’єр. Думка вислизала, губилася раніше, ніж він міг її зафіксувати, не кажучи вже про те, щоб озвучити чи записати. Спочатку він плакав, потім побачив, як його «колега» з рівнем два отримав звістку про смерть матері, і зрадів, що може хоча б плакати. Що ж тоді казати про «виробничу базу»?

Працював він сумлінно, а інакше й не міг: нижні рівні не можуть опиратися наказам, он «двійка» навіть в туалет без дозволу не ходить. Місце роботи у нього не змінилося – те саме Міністерство, адже його досвід та знання і тепер були у нагоді. От тільки робоча зала з великими чистими вікнами, кава-машиною і кондиціонером змінилася на напівтемний підвал, завалений стосами паперів різного ступеню давності і цінності, які він розбирав, сортував, звіряв і ретельно переносив до комп’ютерної бази. Тепер знав, звідки бралися всі ті матеріали, які він колись отримував за пару натисків на клавіатурі. Знав, але усвідомити вже не міг.

Ліну бачив востаннє ще тоді, в той день, як йому дозволили забрати особисті речі з квартири – лише те, що влізло в крихітну стандартну валізку з чорної пластмаси. Її заплакане, перелякане обличчя, руки, що вона судомно притискала до грудей, так і закарбувалися в пам’яті, затьмаривши всі інші спогади про кохану.

Дні минали за днями. Робота, їдальня, сон у гуртожитку. Він ще мав право на вихідні, навіть іноді користувався ним. Але не знав, куди себе подіти у цей час. Пробував ходити в кіно – всі фільми стали якимись… пласкими. Він дивився на перебіг подій, та вони не чіпали його. Іноді не вдавалося навіть вловити сенс. Це дратувало, та тепер і розізлитись по-справжньому він вже не вмів.

Лише природа приносила відчуття миру і спокою. Одного разу він сів не на той автобус і опинився далеко за містом. Вийшов на зупинці, що майже зникла під гіллям кущів, і пішов ледь помітною стежкою через поле. Чому він це зробив? Він не розумів. Це надто складно було проаналізувати. Зупинився біля закинутого цвинтаря, зарослого бур’янами, серед яких стирчали скособочені іржаві хрести. Трохи далі між заростями здичавілих вишень виднілися напівзруйновані стіни старих хат. Він не пішов туди. Чомусь було страшно. Стояв і дивився, аж поки те стояння не стало нестерпним. Тоді повернувся і побіг до зупинки. Назад зміг дістатися лиш вночі – жодна машина не зупинилася підібрати одиноку постать з трьома жовтими зірками на грудях. Довелося чекати останнього автобуса для працівників його рівня.

 

Ворота поїхали вбік. До пандусу притулився кузов машини, і робітники почали пересувати нові пакунки на склад. Працювали майже мовчки, лише іноді щось кидали один одному: «підтримай», «посунь» – все по роботі. На цьому рівні люди не вели розмов.

Олег розрізав пластикову стрічку і почав розбирати стос. Папери поїхали і посипались на підлогу, оголивши товстезну зелену папку. Він підняв її, розстебнув кнопку і відчинив. На першій сторінці був надрукований великий красивий знак – плетиво хвилястих ліній, гачків, кружалець – красиво, хоч і незрозуміло, що означає. Захлопнув, всунув під пахву і пішов до дверей у дальньому кутку.

Іржавий замок нарешті не витримав. Олег відкинув топірець, який зняв з пожежного щита, і підняв важку кришку. Вниз вели металеві скоби. У тунелі було волого і слизько, смерділо пацючим послідом. Йшов наосліп, мацаючи стіну одною рукою. У другій стискав папку. Намацав відгалуження. Пройшов шістдесят три кроки, став обмацувати ліву стіну. Ось вона – розподільча коробка. Вчепився пальцями, рвонув. Нарешті відійшла. Всередині на рядах маленьких пластикових кубиків миготіли вогники. Розкрив папку, витяг з неї пласку сіру коробочку і встромив у щілину між тими кубиками.

 

Машину розвантажили. Останні стоси з паперами стали на свої місця. Олег перерахував їх і взяв з рук водія планшет з документами – той обвів поглядом його замащений пацючим лайном комбінезон, наморщив носа, але промовчав. Все сходилося – Олег відписав папери, віддав планшет і одразу пішов до робочого місця.

***

– Стерво! Що ж ти мовчиш?! Говори! – глухий злий голос.

Олег насилу повернув голову – поруч сидів чоловік. Обличчя приховане маскою. Резинова шапочка на голові, резиновий фартух, резиновий нарукавник на руці, у якій він стискає якусь річ. Дуже знайому – річ, яка робить боляче.

– Я… не… знаю… ні… чого…

– Бляха! – чоловік зірвав маску. – Як?! Як ти це робиш?! – бризкаючи в очі слиною, закричав він просто в обличчя Олегу.

– Може спробуємо хімію? – інший голос. Хрипкий, стомлений.

– Я вас знаю, – промимрив Олег, – блакитний халат… ви мене перекидали.

– Це все, бляха, що ти знаєш?!

Клацає замок, тихо шиплять двері. Кроки. «Резиновий» скочив, салютнув рукою.

– Вільно. Що у вас? – у поле зору впливло перевернуте обличчя чоловіка середнього віку. Темні очі, пористий ніс, пишні вуса над жорсткими губами, гострі вилиці, високий комір з личками – полковник.

– Це пад… Цей арештант…

– Вільно, я ж сказав. Кажи, як є.

– Це падло не колеться! Ми вже все перепробували! Я вперше таке бачу!

– А як його перекинули, з’ясували?

– Ні! Переглянули всі записи. Жодних контактів за ці місяці.

– А рівень?

– Третій! Трясця йому! Як таке можливо, взагалі не доганяю! Що його перекидає?!

– Або інший варіант: що його веде, – вусань підкреслив останнє слово. – Сканування робили?

– Так, ось картка.

– А це що?

– Титанова пластина. З дитинства. Перевірили вже вздовж і впоперек.

– Гм-м…

– Пане полковнику? – хрипкий обережно перервав роздуми начальства.

– Кажи.

– Він опирається всьому. Тож от ідея: скинемо його до «ґрунта».

– Дотепно. Може одразу на переробку?

– Ні, дослухайте, у центральному є обладнання для зняття психограми…

– Що?! Це закрита інформація! Трясця!

– Та я ж…

– Добре, з цим потім. Що пропонуєш?

– Ви знаєте, що «нулі» насправді можуть думати? Дехто з вчених вважає, що навіть краще за «десятку». Просто сказати не можуть. Та якщо ми його запхаємо у зчитувач…

– Гм… Цікаво. Так. Призначаю відповідальним. Доступ зараз отримаєш. Але якщо схибиш…

– Все вийде, – хрипкий глитнув, – я впевнений.

***

Краєчок неба. Стеля фургона. Небо. Квадратна плитка на стелі. Лампа. Знов пливуть плитки стелі…

Олег лежав на ношах, дивився вгору, не в змозі не тільки повернути голову, але й кліпнути. Спочатку він безмовно кричав. Кричав без зупинку. Той хрипкий мав рацію: щойно закінчилося скидання до «нуля», як Олег відчув, ніби з мозку впала пелена. Він міг думати, планувати, аналізувати. Він відчував себе генієм. І нічим. Адже не міг керувати навіть власним тілом. Сяючий розум у клітці, яка скоро буде знищена.

Коли вони закотили його у велику залу з рядами ламп на стелі, він вже майже заспокоївся – прийняв свою долю, розуміючи, що станеться невдовзі.

Пролунав різкий огидний сигнал. Майже всі вийшли, залишилося лише троє – він чув це за кроками та диханням. Двері зачинилися, клацнув замок.

– Треба просвердлити канали у черепі, – незнайомий голос, мабуть хтось з тутешніх фахівців, – волосся заважатиме.

– Зніміть скальп.

Стало страшно, як ніколи у житті, та навіть злякатися можна лише подумки.

Голову обпекло диким болем. З очей потекло. З носа теж. І між ногами. Як це несправедливо! Чому відчуття не зникли разом з контролем тіла? Хоча б помер гідно. Але кінець буде саме таким: болючим, ганебним і смердючим.

Вибух болю. Чвакнуло, ніби зняли присоску.

– А це що?

– А! Клята пластина! Вона вам не заважатиме?

– От якраз заважає! Стоїть саме там де…

Все попливло, закрутилося перед очима і Олег відчув, що став пасажиром на чужому кораблі. З подивом він побачив, як наблизилися плити стелі, а потім у поле зору потрапила стіна. Прилади… Рвучкий розворот. Його рука підхоплює скальпель зі столика на коліщатках. Метал холодний і гладенький. Рука рухається з невимовною швидкістю і точністю – струмінь крові виривається з шиї ближнього лаборанта. Рух голови – свідомість встигає вхопити картинку: скляна стіна, за якою заклякли з роззявленими ротами люди у формі. Скальпель пробиває шию другого лаборанта. Третій, одягнений інакше – певно, власник хрипкого голосу – вирячує очі, задкує з перекошеним обличчям до дверей. Тіло робить швидкий крок вперед і хрипастий падає на підлогу, затискаючи розчахнуте горло.

Розворот. Інша рука бере дриль. Декілька кроків. Двері. Дриль вгризається у замок. Люди ззовні гупають у скло руками. Вусань гатить руків’ям пістолета. Марно: скло броньоване.

Тіло живе власним життям: підходить до мертвого лаборанта, нахиляється, відрізає палець, наближається до стійки приладів. От великий екран, клавіатура. Ага, зчитувач відбитків. А це що? Повернулося до загиблого, вирізало око. Комп’ютер підтвердив особу. «Цікаво, – відсторонено подумав Олег, – як він обійде пароль?» І тут же отримав відповідь. Спогади хлинули потоком – він знав цей план з самого початку. З того моменту, як його – найкращого з найкращих – обрали для виконання цієї місії у Академії Зовнішньої Розвідки Демократичної Імперії. Роки праці, очікування і поступового наближення до мети. Він помре – це невідворотно. Але його обов’язок перед Батьківщиною, перед Імператором він виконає до кінця. І з честю. Навіть у обмочених штанах.

Кришка комп’ютера відлітає. Рука з затиснутим лезом підводиться до голови. Знов нестерпний біль. Але рука навіть не здригається. У полі зору з’являється титанова пластина – від неї назад тягнеться тонкий кабель. Пальці натискають на потрібне місце. Олег вже знає, що буде далі – так, з прихованого гнізда вискакує роз’єм на короткому шлейфі. Коли він під’єднає цей процесор до плати, вбудований вірус обійде захист. А тоді Імперія отримає контроль над всіма лоялізаторами Неосяжної Батьківщини. Отже – над нею самою. І тоді настане мир. Хіба це не варте його смерті?

Рука потягнулася всередину корпусу комп’ютера. Дідько! Плата розміщена нестандартно. Довжини кабелю не вистачає! Оператор, що керував тілом дистанційно, на декілька секунд задумався. «Ну! От же рішення!» – безмовно гукав до нього Олег. Тіло змінило положення – правильно! Саме це й треба зробити! Але буде лише одна спроба. Поводок від мозку доведеться розірвати, щоб дотягтися до плати. Лише один точний рух – рука заштовхне штекер у гніздо за інерцією. Оператор вагався недовго. Голова притислася до рами. Знов обпекло болем. Рука тягнеться, тягнеться… ще трохи – буквально декілька міліметрів… Завмирає… Ривок!

Кімната крутнулася перед очима. Падіння. Удар. Все попливло… Це кінець.

***

До болю в голові він вже майже звик. Тупо нило вибите плече і нога затерпла. Щось дивне відбувалося з мозком. З того часу, як обірвався зв’язок з процесором, свідомість почало затоплювати дивними образами, яких він не розумів. Вони крутилися перед внутрішнім зором, наче шалений калейдоскоп, і вихопити щось з цього виру не вдавалося.

Скло зламали десь за дві години. Спочатку вони – ті, що билися в прозору стіну, – раптово затихли. Вірніше, тиша запала всюди, чутно було лише шум вентиляторів. А потім знов били, пиляли, свердлили перепону, доки бризки скла не посипалися на його оголений череп. Він знов закричав від болю. Знов без жодного звуку.

Його обмацали. Біля вуха пропищав аналізатор.

– Нуль, – сказав незнайомий голос.

– На переробку? – запитав інший.

– Я вам дам «на переробку»! – над ним схилився вусань. – Підніміть його. Обережно. Обережно, я сказав! Це – герой, який врятував всіх нас. Ціною власного життя вирвав з кігтів нелюдів, які нас тримали за рабів! Його доправлять до столиці. І сам Імператор віддасть йому шану!

– Плаче, – зауважив хтось.

– Плаче… Йому можна. Він заслужив!

***

Його несли на плечах. Крони дерев пливли вгорі. Дзижчали бджоли. І тоді він згадав…

 

Стара хата з тьмяно-червоним дахом. Мати розвішує білизну на довгій мотузці. Вона молода і красива. А тата нема. Вже давно. Мати каже, що він поїхав. На роботу. Але він вже дорослий. Він чув, як дід казав, що батько захищає Україну. І це почесно. Мама плакала. Мабуть не вірила. А він вірив. Дід не може брехати. Колись він виросте і теж буде захищати. Тільки ще не знає, хто це – Україна.

Бджоли гудуть у вітті яблунь, обсипаних рясним цвітом. Він скаче на одній нозі по високій зеленій траві. Збиває гілкою, яка править йому за шаблю, головки жовтих кульбабок. Де ж він? А! Знайшовся! Сяє опуклим рожевим боком серед плетива зелених стебел. «А через хату зможу перекинути?» Маленька рука обхоплює рожевий м’яч і кидає з усієї сили. М’яч б’ється у стіну і відскакує в зворотній бік. Скок, скок, скок… Сердечко б’ється частіше: батьків подарунок покотився до льоху.

Він добігає до сходів і завмирає. Льох глибокий. І хтось забув зачинити двері. Тепер його улюблена іграшка десь там. Він робить несміливий крок униз. Сходинки такі високі – доводиться аж присідати, щоб стати на наступну. Крок. Ще крок. Двері. І пітьма огортає з усіх боків.

 

Темрява. І ядуче-рожевого кольору коло у ній. Ледь помітні сходи зникають внизу. Страшно. М’яч на самому краю сходинки. Він тягнеться до нього, затамувавши подих. «Тільки не впади!»

Лише один доторк… Один подув…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>