Меч в руці – ознака сили?

Меч в руці – ознака сили?

Середа, 16 вересня 2015 г.
Проглядів: 942
Підписатися на комментарі по RSS

Легкі черевики, тонкі коричневі штани, шкіряний жилет – Реліас одягнувся, стягнув вигоріле на сонці волосся із вплетеними стрічками у хвіст і всівся посеред намету. Справа, на сіннику, лежала його «душа» – меч, вирізаний із суцільного шматка металу: навершя, руків’я, гарда та клинок. Руків’ям тягнувся витіюватий узор, загострене з обох боків лезо ніколи не тупилося. Та вийшов він не з-під руки талановитого коваля, а просто з’явився з повітря рівно через день після Реліасового народження, як і у всіх воїнів Ен Май. «Майже всіх» – промайнула похмура думка і безслідно розчинилася – зараз для неї час непідходящий. Його вже чекає Круг Однієї Миті, де Реліас має битися  з вождем племені. І якщо він переможе…

Хлопець зітхнув. Такої долі він для себе не хотів, та від нього майже нічого не залежало. Реліас неохоче підвівся, дістав із дальнього кутка палатки переметну суму і, покопавшись, дістав гілку довжиною з палець, з діркою на одному кінці.

Шість років тому, під час затяжного голоду, близько тисячі воїнів  покинули рідні степи, рушивши на південь, в королівство Пренлен. Серед них був його батько. Під час прощання він сказав:« Я йду на війну і більше ніколи не повернуся» Тоді Реліас подумав, що батько безперечно загине – не злічити безсонних ночей і виплаканих сліз. Та скоро менше половини воїнів повернулося із здобиччю. Батько в їх числі. Проте виявилося, що той казав правду – з війни він так і не повернувся. Людина, яку хлопчик любив і поважав померла. Суха гілка, привезена із “зелених” земель, служила єдиним нагадуванням про нього, а також уособлювала в собі всю безглуздість воєн. Реліас просунув гілку в одну із стрічок і міцно зав’язав. Після чого схопив меч і вийшов з палатки, приречено відкинувши полог.

Стояла незвична тиша – все плем’я зібралося подивитися на їх бій, адже така розвага траплялася не так вже й часто. Ті, кому виповнювалося вісімнадцять років, згідно традицій, кидали виклик вождеві. І якщо перемагали – займали його місце. Елу Сара правив вже чотири роки і за весь цей час його не вдалося перемогти нікому. Але й Реліас не поступався нікому із своїх ровесників. Хоча мірятися силами до випробування «душі» заборонялося, та молодість є молодість – тому Реліас знав, що у нього непогані шанси.

Круг Однієї Миті збирався за межами поселення. Реліас жив у протилежному кінці. Іти крізь розсип «мертвих» наметів не хотілося, та вибору не залишалося – якщо він не з’явиться, його чекає вірна смерть. Від рук своїх же одноплемінників. Ну хіба сліпе слідування традиціям, просто тому, що так було завжди, має хоча б якийсь сенс або цінність?

Хлопець петляв поміж наметів, не дивлячись під ноги. До нього доносилося приглушене блеяння. Голосно іржали коні, час від часу заливалися гавкотом собаки. Де-не-де з ледь тліючих жаровень курився слабкий димок. Чим би люди не займалися, будь-то вичинка шкур, приготування їжі чи ремонт одягу – як тільки прозвучав сигнал на збір у Круг, вони одразу ж полишили всі справи.

Нарешті Реліас побачив людей. Зовнішнє кільце складалося переважно із стариків та калік. Далі щільною масою стояли жінки, за ними чоловіки та діти. І всі вони мали меч-душі – у руках чи пристебнутими на поясі. Та були і ті, хто мечів не мав зовсім.

Новонароджених немовлят чоловічої статі, якщо поряд із ними рівно через день після народження не з’являвся меч, одразу ж убивали. Дівчаток щадили, та єдина доля, яка їх чекала – довічне рабство. Їх вважали проклятими, їм не можна було виходити заміж, не дозволялося мати дітей. Зараз, поки збирався Круг, вони мусіли сидіти в наметах і якби хоч хтось із них насмілився вийти – навіть смерть здалася б йому найсолодшим даром.

Інше плем’я – Інал Курат – робило навпаки. Вони вбивали дівчаток «без душі», так як вони не могли продовжити рід, а хлопчиків робили рабами. Плем’я Реліаса вважало це надто жорстоким, адже чоловік, який не може стати воїном – недостойний жити. Тому вже давно звучали заклики до війни, та вождь Елу Сару був непохитний. І тепер воїни покладали надію на Реліаса, адже вважали, що через молодість і відсутність досвіду зможуть підштовхнути його в потрібному напрямку. Зможуть, нарешті, почати війну. Війну за справедливість. Та Реліас ненавидів війну і саме тому не хотів іти в Круг. Та який у нього вибір? Коли більшістю керує дурість – меншість не має вибору.

Коли його помітили – натовп став розступатися, формуючи широкий прохід. За незліченні роки серед вигорілих трав був витоптаний величезний круг. Реліас пройшов в центр, де на нього вже чекав, схиливши голову, вождь, і відчув на собі безліч поглядів. Поглядів, сповнених надії – надії на війну. Холодних, повних ненависті поглядів. На обличчях застигла маска похмурого передчуття, у повітрі відчувалася напруга. Правда, траплялися й інші погляди – м’які, розгублені. Обличчя увінчані гіркими посмішками. Та вони губилися у морі лютих облич.

Реліас став перед вождем і злегка поклонився – худорлявий, з коротким сивим волоссям і численними шрамами на руках чоловік викликав повагу. А в його погляді світилося розуміння. Він знав, як відчуває себе Реліас, але, як і він сам, не мав вибору.

Натовп позаду знову зійшовся. Не зважаючи на збудження – всі мовчали. Як і супротивники. Нарешті Елу Сара витягнув перед собою меч – довгий, значно ширший, ніж у Реліаса, і нічим не прикрашений. Хоча хлопець пам’ятав, що прямо на клинку не так давно був якийсь узор. Та мечі неодноразово мінялися по мірі дорослішання і формування особистості. «Може, мій сьогодні також зміниться?»

Бій почався без жодних слів. Хоча, зважаючи на те, чому Круг Однієї Миті називається саме так, боєм це назвати можна було хіба що в натяжку. Клинки із дзвоном схрестилися і зброя вождя розлетілася на дрібні шматочки. Воїни навколо заревіли. Оглушений, вражений, подавлений – Реліас споглядав на розсип металічних шматочків. Його «душа» виявилась сильнішою.

Колишній вождь присів. Друзки меча зарухались, наче мурахи, і стали збиратися в одне ціле. Елу Сара протягнув руку – з безформної купи відділилося, виростаючи, руків’я. Він схопив його і підвівся. Грудка на протилежному кінці видовжилась і згодом вождь знову тримав в руці меч. Який, здається, виглядав значно меншим. Елу Сара кивнув, розвернувся і, проштовхуючись через тріумфуючу масу, вийшов із Круга.

А натовп все не затихав. Та дещо змусило його затихнути – земля затряслася, ніби гора раптом дістала ноги. Реліас ледь не впав. Деякі воїни повалилися на землю чи схилились на одне коліно. Короткий меч впав на землю, а коли слідом полетів його хазяїн – хтось попереду випадково наступив на руків’я, і груди воїна прохромила власна «душа», яка зникла, не встиг він долетіти додолу. Знову затарахкотіло. Реліас став оглядатися і побачив на заході велетенський стовп пилу, що наче цівка диму тягнувся вгору. «Спаси нас Доласете…»

***

Тірейнус намотав на обмазані клеєм піхви останній локон і полегшено зітхнув. Тиждень тому він став вождем племені Інал Курат і одразу ж після того, як меч-душа колишнього вождя розлетівся, хлопець зрізав свою довжелезну косу, яку відпускав з шести років. Сім днів кропіткої роботи – і піхви були готові. Тірейнус обережно поклав їх на смужку шкіри – клей, зроблений із спеціальних трав, сохнув довго. Після чого вийшов з палатки – раз в день він обходив поселення.

Зустрічні воїни з повагою схиляли голови, ті, хто носив із собою «душі», торкалися при цьому ефесів. Життя кипіло повсюди: білувалася здобич, діловито курився димок, раби снували, опустивши голови. Хлопцеві подобалася всезагальна увага і він безумовно її заслуговував – високий, широкоплечий, з гордою поставою. Широкі вилиці і масивне підборіддя робили його обличчя схожим на скелю. Інал Курат готувалися до війни і потребували саме такого вождя – вождя, один вигляд якого надихав, придавав сміливості іти в битву, без сумнівів та роздумів.

Тірейнус глянув на захід – туди, де жило плем’я Ен Май. Судячи з донесень шпигунів у нього сьогодні з’явиться новий вождь. «Тепер все на наших плечах. Війна неминуча. І справедливість обов’язково восторжествує» Тірейнус усміхнувся: справедливість – це все, що його цікавило. І його воїни відчують її смак. Вже скоро.

Увагу Тірейнуса привернула група молодих воїнів. Вони утворили коло і, здавалося, когось підбадьорювали. Він наблизився і коли його помітили – розступилися. Молодий юнак, який ще не випробував свою «душу» у Крузі, лупцював скрюченого, худющого раба. Той не захищався – навіть спроба коштувала б йому життя.

– Ось тобі! І ще! І ще добавки! – юнак запихався, та якось умудрявся сміятися. Побачивши вождя – зупинився. – Вони заплатять. Ен Май заплатять! Тим, хто дозволяє жити «матерям смерті» – демонам в жіночих тілах – нема прощення. – Він розчервонівся і явно хотів справити на вождя враження своєю палкістю.

Тірейнус кивнув, розвернувся і продовжив обхід. «Так…Справедливість обов’язково за ними прийде»

Юний вождь перетнув границю поселення, минув Круг Однієї Миті і зупинився посеред довгої, пожухлої трави. Безкрайній степ тягнувся навкруг, зливаючись із синявою неба.

І тут громоподібний гуркіт струсонув землю. Тірейнус похитнувся, ледь не впав. Справа, за горизонтом, полотно неба прорізав широченний стовп пилу. Хлопець боявся уявити, що підняло його у повітря. «Може, вона нарешті прийшла?»

***

– Ви повинні самі це побачити!

Посланий розвідник повернувся – Реліас відправив його одразу ж після того, як повністю припинилися всякі поштовхи.

– Доповідай. – Реліас спробував говорити власно, та вже не було кому слухати. Розвідник рвонув до групи досвідчених воїнів, спішачи поділитися новиною. Вислухавши, вони, ніби чогось чекаючи, повернулися до Реліаса.

«Не такий вождь їм потрібен. Вождь, який вічно сумнівається, зневажає війну і традиції власного народу. Як я взагалі зміг перемогти Елу Сара? Як моя душа виявилася сильнішою?»

Для вождя вибрали найкращого коня. Реліас взяв із собою короткий спис, лук і сагайдак стріл. Душі завжди приходили у формі меча, та мечі ніколи Реліасу не подобалися. Для нього спис був ближчим. Жаль, він не мав змоги озброїти списами і луками всіх – зброї, яку вони вимінювали в Пренлені було мало, адже в пам’яті обох народів все ще не потьмяніли спогади про давнішню війну. Разом із ним вирушило близько десятка людей, адже Інал Курат безсумнівно помітили стовп пилу і також могли когось послати.

Покинувши границю поселення коні перейшли в легку рись. Знизу мелькала жовта трава і здавалося, що вони перетинають не степ, а море. Золотисте і бурхливе.

Коли сонце вже висіло над головами – загін дістався цілі. Пилові хмари майже повністю осіли, та тонкий шар все ще висів над землею. Згодом розсіявся і він, і коли вершники наблизились, Реліас не зумів стримати здивований вигук. Воїни позаду також вражено перегукувались. Яма у форма кратера, схожа на перевернутий зрізаний конус, стінками якого тягнулися численні ряди сходинок, що сходились до невеликої круглої арени в центрі. Кратер, по меншій мірі, мав двісті метрів в діаметрі, арена – не більше двадцяти.

Реліас, наче уві сні, спішився, і став спускатися, не зважаючи на застереження супутників. Спускаючись, відсторонено рахував сходинки – думок в голові просто не залишилося. Діставшись арени, зачаровано пройшов у центр. Арена, як і самі сходинки, здавалося, була вирізана гігантським ножем. Наче різали зовсім не камінь, а масло.

Реліас не знав, що все це означає, і навряд чи це знав хоч хтось. Однак недавно старійшини, отримавши запрошення через розвідників, навідували одну людину, яка поселилася на значній відстані від поселень обох племен, і стверджували, що мудрістю він посоромив їх усіх. Звідки він прийшов – невідомо, та всі сходились на думці, що дивакуватий старигань – вигнанець із племені Інал Курат. «І якщо не знає він – не знає ніхто» Новоспечений вождь вирішив сьогодні ж його розпитати, бо в голові вже назбиралося вдосталь похмурих думок і серце, наче грудку багнюки, стискав кулак поганого передчуття.

– Ми вирушаємо на захід, – наказав Реліас воїнам, що спустилися слідом і стиха додав, сам не знаючи чому: – Навідаємо нашу…смерть.

***

З моменту повного припинення поштовхів пройшло достатньо часу і Тірейнус, який стояв на пологому схилі, оглядаючи стоні наметів, озирнувся, виглядаючи вершників. Вдалині показалися крихітні цяточки, перетворившись згодом в чотирьох кінних воїнів. Спішившись у підніжжя пагорба, головний розвідник підійшов до вождя.

– Величезний кратер. Посередині щось схоже на арену, до неї, пологими стінами з усіх боків тягнуться сходи, – прозвучав небагатослівний, проте чіткий і по суті доклад.

Тірейнус кивнув, відпускаючи воїна, в очах якого, не дивлячись на витримку, читалося занепокоєння. Вождь частково його розумів. «Що за сила може сотворити таке?» Та не це було важливо, а те, з якою ціллю. Адже це не просто яма – арена і сходинки для чогось призначені. Від такої думки спиною пробігли мурашки і він ледь не здригнувся, та вчасно стримався – негоже виказувати слабість перед своїми людьми.

Підготовка до війни була важливою, але й ігнорувати те, що відбулося, не можна. І Тірейнус знав, де шукати допомоги. Старійшини, що займалися вихованням та навчанням молодих воїнів стверджували, що неподалік, в дні кінної їзди, поселився дивний старигань. Вчора, коли вони повернулися від нього, не стихали слова про його надзвичайну мудрість. Тірейнус підозрював у ньому вигнанця із племені Ен Май, та проблеми це не становило. Раз він не частина свого племені, значить, перестав бути ворогом для Інал Курат. Нещодавно Тірейнус радився із старійшинами, і ті порадили шукати допомоги у нього. «Що ж, саме так я й зроблю»

Через деякий час загін, чисельністю в двадцять чоловік, виїхав в дорогу. Попереду, в довгому плащі, з мечем-душею у “волосяних” піхвах їхав Тірейнус. На коні він тримався впевнено, задаючи неквапливий темп.

Скачка безкрайнім степом приносила Тірейнусу задоволення і він навіть не помітив, як на землю опустилися сутінки. Його люди трохи відстали. Попереду простягалася невелика лощина і саме там, згідно зі слів старійшин, жив самітник. Місяць залив лощину блідим світлом і лиш завдяки йому Тірейнус помітив шестеро коней, залишених біля намету . «Ен Май, – подумав він. – І тут безперечно є вождь. Старий чи новий» Можна було б з ним покінчити, адже у Тірейнуса була чисельна перевага, та він відкинув цю думку.

Підтягнулися воїни Тірейнуса, але він наказав їм від’їхати якнайдалі. Сам спішився і став обережно пробиратися вниз, повзучи і перебігаючи високою травою. Меч-душу та піхви він взяв із собою. Користі з них, якщо його помітять, не буде, та залишити їх він просто не міг. А  якщо його вб’ють – плем’я вибере нового вождя і справедливість все-одно візьме своє. До того ж меч-душа і так не дістанеться ворогу – після смерті він безслідно розчиняється, відходячи туди, звідки прийшов при народженні. В одну із численних рук Доласете. Бога, який нагороджує достойних, даруючи їм душі, і карає негідних,  даючи їм лиш нікчемну фізичну оболонку.

Тірейнус наблизився впритул до стінки широкого намету. Зсередини не доносилося ні звуку, не було ніякого світла. Він приліг і став чекати. Нарешті, через декілька хвилин, пролунав невпевнений, ламкий голос:

– Я …шукаю відповідей.

«Як вдало. Здається, приїхали вони недавно»

– Що ж, – відказав інший голос. Холодний і владний. – Ти їх знайдеш.

Повисла тиша. Судячи по голосу, Ен Май отримали нового вождя. І, знову ж таки судячи по голосу, слабкого.

– Кратер на заході – що то таке?

– Круг Однієї Миті.

Від почутого Тірейнус ледь не видав себе, вскочивши на ноги. Та, схаменувшись, знову впав додолу.

– Як таке може бути? – вигукнув вождь Ен Май.

– Ваші теперішні звичаї лиш спроба відтворити божественний ритуал Доласете. І назва збереглась ще з тих часів. Давніх часів, коли бог, вершачи справедливість, збирав обраних воїнів у Крузі, аби вирішити долю їх племен. Яких, як бачиш, вже не існує. Адже від перемоги залежить усе – процвітання і мир, або повне зникнення.

– Отож, для того, аби зберегти моїм людям життя, я повинен перемогти?

– Так, – мовив самітник. – Ти повинен… перемогти. – На останньому слові його голос якось дивно змінився, ніби він хотів вкласти в нього щось значно більше.

– А…

– Досить, – перебив його тепер вже хрипкий голос. – Думаю, тобі вистачить.

Знову повисла тиша. Потім зашурхотіли кроки, Тірейнус почув, як вождь відкинув полог, після чого Ен Май осідлали коней і поїхали. А Тірейнус лежав у полоні думок, вагаючись: заходити йому чи ні? І вирішив, що вже непотрібно. Для чого? Адже він дізнався все, що потрібно. Поразка – смерть для всього племені. І він не міг дочекатися битви із новим вождем Ен Май. Бою, що, без сумніву, відновить справедливість – про це він подбає.

***

Реліас сидів у наметі, опустивши голову. Довге волосся торкалося землі. Недавно він відпустив старійшин після довгого обговорення – зранку прибув гонець від Інал Курат – вождь Тірейнус пропонував зійтися у поєдинку в Крузі Однієї Миті. Сьогодні.

Слово вождя, як би воїни до нього не ставилися – закон. Втілення Доласете на землі – Реліас попросту міг би наказати не розв’язувати війну і його навряд чи посміли б ослухатися. Було б багато невдоволених, його постаралися б якнайшвидше змістити, та наказу ніхто не порушив би. Та іншому племені він наказувати не міг і розумів, що війна все-таки буде. «І як їх вождь дізнався про Круг? Хоча, якщо відлюдник з їхнього племені – це не так вже й дивно»

Хлопець вийшов з намету. Діти перед ним носилися із своїми мечами-душами. Дзвеніла сталь, розсипаючись друзками, діти їх підбирали і все повторялося. Беручи до уваги їх вік – на це закривали очі, та після дванадцяти за подібні витівки суворо карали. З божественним подарунком гратися не годиться, адже Доласете, одна з численних рук якого завжди торкається відповідної «душі», може цю душу передчасно забрати. Чим викличе не лише смерть, а й вічне прокляття і незмивну ганьбу.

Попереду розвантажували воза – товари, виміняні у Пренлані. Переважно зброя – луки, стріли та списи. Натомість Ен Май постачали м’ясо, шкури та рідкісні лікувальні трави.

Реліас йшов, відчуваючи на собі численні погляди. Не так давно на нього дивилися несхвально, та, дізнавшись, що він готовий битися із Тірейнусом, в поглядах з’явилися повага і поштивість. І йому це не подобалося.

«Всі вони хочуть крові… Хочуть смерті всіх тих людей. Без розбору: чоловіків, жінок, дітей. І єдина причина для цього це те, що вони трохи інші» Тому Реліас гадав, чи заслуговує його народ рятунку?

Він, здається, зрозумів слова старця. І знає, про яку перемогу йшлося. Тому Реліас дуже сподівався, що все зрозумів правильно, що не знайшов в них того, чого там не було, того, що він попросту хотів почути. Та як би там не було, він все ще не вирішив, жити його племені чи померти. «Хоча від мене знову ж таки мало що залежить. Чия душа виявиться сильнішою – той і переможе» Та Реліас дещо придумав, дещо, що допоможе врятувати плем’я, якщо для цього знайдеться вагома причина. Та поки що вона не знаходилася.

 

***

Тірейнус їхав в голові колони. Всі жителі поселення, окрім рабів, тягнулися позаду довгим ланцюгом – вони хотіли побачити вирішальний бій і вождь не міг їм у цьому відмовити. Зліва, на значній відстані, бовваніла колона людей Ен Май. Про те, що між ними може спалахнути сутичка він не хвилювався – без прямого наказу ніхто не посміє. Тірейнус його не віддасть і вождь Ен Май, в чому він не сумнівався, також.

Нарешті вони дісталися істинного Кругу Однієї Миті. Тірейнус спішився і став спускатися вниз, стараючись нічим не видати свого потрясіння. А було від чого! Численні ряди сходинок, які, коли він дістався арени, здалися йому дорогою в небеса. Його люди, починаючи знизу, стали заповняти вільне місце. Ставали тісно і скоро Інал Курат заповнили половину Круга. Іншу половину зайняли Ен Май і тепер ніде було яблуку впасти, ніби Круг з’явився в розрахунку на в точності таку кількість людей. Та вождя Ен Май – Реліаса – все ще не було. Тірейнус терпляче очікував, справедливість в його серці чекала свого часу. Чекала на поживу, яка, без сумнівів, буде щедрою. Адже нічого жорстокішого за справедливість просто не існує.

***

Реліас стояв серед воїнів Ен Май, які зайняли першу від арени сходинку. В голові зійшлися в жорстокому поєдинку думки. Він схилявся то до одного, то до іншого. Врятувати народ, чи дозволити йому згинути навік? Програти чи перемогти?

Причин, з яких його плем’я заслуговувало смерті було безліч. Їх жорстокість, тупість і зв’язана з нею нетерпимість по відношення до інших. Нікчемні традиції, вбивство невинних дітей, лиш тому, що біля них не з’явилася зброю, зброя, яку б вони застосували для забирання життя і руйнувань. Так, зникнення вони заслуговували. Реліас вже прийняв рішення, та раптом перед очима постала чітка картина – лагідні погляди людей, які стоять серед натовпу блідих фігур без облич. Їх мало, вони майже тонуть в розгніваній, божевільній, жорстокій масі. Але вони є і, як би неймовірно це не було, він зміг вирізнити серед них маленьку фігурку. Дівчинку років десяти, яку Реліас бачив позавчора. Дівчинку, яка відкинула меч-душу, ніби то була звичайна гнила палиця, щоб допомогти собаці, що волочила поранену ногу, повернувшись з полювання. Собаці, на яку мисливці, вже давно повернувшись, навіть не звернули уваги. Такі погляди Реліас просто не міг ігнорувати. Тому він вирішив перемогти.

***

Тірейнус непорушно застиг на місці, опираючись на меч, піхви лежали біля ніг. Стояла могильна тиша, люди здавалося, навіть не дихали. Реліаса все ще не було. Невже він так і не з’явиться?

Та раптом люди попереду захвилювалася і на арену ступив вождь Ен Май – високий, худорлявий юнак з довгим волоссям. На груди спадав локон із пов’язаною на кінці гілочкою. Заглянувши йому у вічі, Тірейнус зрозумів, що помилився – Реліас зовсім не слабак.

Вони ще довго дивилися один одному у вічі, перш ніж взялися за зброю. Тірейнус відтягнув меч назад, виставивши вістрям уперед, Реліас повторив його стійку. «Зараз. Зараз справедливість восторжествує» – подумав Тірейнус і його меч змією метнувся вперед, націлений Реліасу в груди. А через мить зник – безслідно розчинившись в повітрі. Бо справедливість вимагала смерті його власного народу.

Він просто відпустив його – адже коли ти приймаєш смерть, точно знаєш, що скоро помреш, як зараз, коли меч вождя Ен Май ось-ось проштрикне його груди, меч-душа повертається богу в руку. А Тірейнус смерть прийняв і разом з тим – смерть всього племені, яке безперечно її заслуговувало. Тупі, жорстокі, без тіні співчуття. Він був радий, що всі вони зникнуть. Вождь посміхнувся.

***

Реліас поволі ступав ареною. Тірейнус, який скидався на закутану в одяг скелю, опирався на меч-душу. Його твердий погляд оцінюючи впивався в Реліаса. Реліас зустрів його і не відводив очей. Його вразила сила, що йшла від вождя Інал Курат. І він зрозумів, що той, як і він сам, ненавидить своє положення. І йому защемило на серці, адже він зобов’язаний був перемогти. Задля тих кількох людей, доброчесних та щирих , які ще залишалися в його племені. І задля перемоги він готовий на будь-яку жертву.

Реліас націлив вістря клинка Тірейнусу в груди. Через мить, напевне одночасно, вони почали атаку. Клинок в руці Реліаса стрімко наближався до цілі і за лічені міліметри безслідно зник. Повернувся Доласете в руку – адже, якщо Реліас все правильно зрозумів, перемога – це відмова від убивства. Чому ж іще зникли всі ті племена, що жили до них?

«Я все зробив правильно» – запевнив себе вождь. Так, більшість його людей заслуговували смерті. Та заради тих, чиї душі – не тільки меч, заради істинної перемоги, він готовий був померти. Реліас згадав батька і те, чим він став після війни, гілка чиркнула по щоці, він закрив очі і приготувався прийняти смертельний удар.

***

Доласете – старий нещасний бог – стояв на краю арени,  невидимий для усіх і з сльозами на очах дивився на двох відчайдушних, хоробрих воїнів. Він нарешті програв. Програв мудрому Реліасу, який майже одразу, як тільки бог, там, в наметі, заговорив про перемогу, все зрозумів. Програв справедливому Тірейнусу, який підслуховував їх розмову, і якому Доласете допоміг не видати себе воїнам Ен Май. Він програв їм обом, і хоча причини у них були різні – значення це не мало. Реліас хотів врятувати своє плем’я, розгледівши промінчик добра, Тірейнус – знищити своє, воліючи не помічати окремих добрих людей. Кожен був по-своєму правий і кожен, слідуючи власному відчуттю справедливості, зміг, в кінцевому результаті, врятувати народ. Кров у Крузі не пролилася.

Молоді вожді стояли непорушно. Слова не знаходилися, та й вони не були потрібні. Обоє перемогли, обоє відмовилися від зброї. Натовп, все ще в заціпенінні, не зронив і звуку. А потім, в одну єдину мить, тисячі мечів зникли. Люди, охоплені раптовим страхом, стали в паніці пробиратися вгору. Зникнення «душ» їх не на жарт налякало. «Нічого, скоро звикнуть»

Доласете відчув важкість всіх тих душ і його єство дало тріщину. Спочатку розбився на друзки один меч, згодом ще два, і скоро в його власній душі вирував шторм із металічних піщинок. Він програв і тепер сам мав зникнути навіки. Більше ніколи поряд з немовлятами не стан з’являтися зброя. Зникне і причина для ненависті. Відмовившись від сили, вони стануть сильними по-справжньому.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>