Марго

Марго

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 68
Підписатися на комментарі по RSS

FranFranco: Здоров, не спиш?

Рука мляво потяглася до мишки закрити спливаюче сповіщення. Ігор дивився щойно субтировану серію «Хікікоморі», а отже було опів на другу. За дверима на кухні щось дзенькнуло — мабуть, мама знову готувала гору їжі перед роботою. Зусібіч нависали плакати з чорно-білими принтами померлих письменників та ув’язнених активістів.

FranFranco: Навіть не думай не відповідати, а то зателефоную.

FranFranco: У мене є твій мобільний.

Ескей, чорт забирай.

Mefistofel: Ну?

Mefistofel: Тільки давай бігом, я тут зайнятий.

Відверта брехня, адже навіть Ігор погано пам’ятав, коли чимось був серйозно зайнятий. Та й будь-хто із його рідні чи знайомих не згадав би. Іноді хлопець виходив із квартири по продукти, лише в районі шостої ранку, коли у смітниках хазяйнують ворони, а сонні двірничихи в шерстяних хустках годують котів. Для виходу в мережу його цілком задовольняла тісна квартира та безлімітний wi-fi.

FranFranco: Ти давно бачив Марго?

Mefistofel: Яку Марго?

Мишачий прищур, дві коси, футболка з да Вінчі — продавчиня в пекарні на Прорізній. Пустосміх із паралельної групи, із профілем чайної «Принцеси Нурі», вони ще перетиналися на концерті Даха-Брахи. Вона? Або… чотирирічна племінниця їхніх сусідів зі Збариша?

FranFranco: Мою Марго!

Русява пляма в жовтих навушниках та дзвінкий сміх, обличчя точно згадати не міг. Ігор кисло скривився та поліз в альбом зі школи на фейсбук. Портрет Марго тридцять четвертий. Голова трохи нахилена, кучері вибилися з-під сонячної дуги ретро-навушників, вона дико посміхалася і дивилася з екрану з непідробним запалом, наповнена невідомою йому мрією. Давно він таких не бачив.

Mefistofel: Здається, востаннє на прем’єрі «Депеш Мод» у «Жовтні». Тебе наче ж не було?

Mefistofel: У тебе цей був… як його

Mefistofel: Хахаль

FranFranco: Ха-ха, реву, як віл.

FranFranco: Так, у мене було побачення, на відміну від деяких. Але я тебе про Марго питаю. Вона вже місяць нічого не постить, лекторій по шрифтах давно закинула, і трубку не бере. Ми мали зустрітися сьогодні біля «Дніпра», а вона не прийшла. Якби ж знати, де вона живе, я б до неї з’їздила.

FranFranco: Коротше, трохи хвилююсь за неї.

Mefistofel: Хм, і справді дивно. Вона ж наче не з депресивних, хоча хто зна

FranFranco: Так отож.

На екрані запанувала пауза. FranFranco то писала повідомлення, то ні, а Ігор не знав, що додати. Він стягнув потерті навушники та обережно поклав на клавіатуру — більше вільного місця не знайшлося. Какао на столі вкрилося потрісканою молочно-сірою плівкою в якій борсалася міль. Поруч із чашкою «Geek Journal» лежало надгризене вівсяне печиво. Знехтувавши напоєм, хлопець надкусив печенюху. Смак ніякості дводенного перебування на відкритій книжці Камю віддавав зеленою гілкою метро.

Ігор вправно потягнувся та позіхнув. Будь-хто інший на його місці обов’язково зачепив би щось у цій захаращеній печері відлюдника. Вузьке розстелене ліжко затиснули дспшні шафи з обох боків, справа від нього архітектор почепив вікно. Повноцінним вікном воно ніколи й не було, адже виходило на заскленний батьківський балкон, на якому тато зберігав вудки, а матір ставила застигати холодець на Різдво — вранці на желеподібному пузі мисок знаходили сліди синичок та снігурів. Крізь вкрите ритмічними дірками тло фіранок за Ігорем спостерігали, наче архангели, темні очі муралів. Між вікном і протилежною стіною тулилася забита до самої стелі книжкова шафа. Навпроти вікна, справа від дверей, прикинувся мертвим зелений диван початку нульових. А весь вільний простір, окрім вузьких стежин «ліжко-комп», «комп-диван», «двері-вікно» заполонив мотлох. Підписані авторами збірки поезій, тенісні ракетки та зимовий одяг, акустична гітара, вентилятор, партитур, букети штучних квітів, стоси зданих і не дуже лабораторних робіт, зрештою, голий жіночий манекен Ніна, яка беземоційно свердлила поглядом стіну геть не переймаючись відсутністю рук і ніг. На ній красувався чорний класичний капелюх та поцяткований шарф. Кофти не було.

FranFranco: Я залишила їй купу повідомлень і всім її друзяхам написала… Поки нічого ж катастрофічного нема, то бучу піднімати не хочеться, лікарні я не обходжу. Але було б добре на Дарницю змотатися, може хтось її бачив. Ти не проти?

Mefistofel: Не проти що? З тобою піти?

FranFranco: Ага, самій стрьомно, чесно кажучи.

Mefistofel: Піти на вулицю, вдень? По всяких кафе і дворах? :\

FranFranco: А щось не так?

Mefistofel: Там же люди.

FranFranco: Ой, все, харе розводить паніку. Я зранку зайду. Спи давай.

Щось ворухнулося в грудях і чухнуло лапою по спині. Від людей, які в переписці використовують крапку, Ігор нічого хорошого не чекав. Звісно, можна впасти на мороз і нічим це не закінчиться. Зранку завантажить новий сезон якоїсь корейської дорами, дочитає свіжого Жижека від «Komubook», може, продасть кілька емблем на фотостоці — якраз на початок місяця накапає на комуналку. Ігор ще раз позіхнув, скинув брудні шкарпетки під стіл, закрив ноут і впав на літню ковдру. За вікном рявкнули мотори вуличних гонщиків, а по паркету сусідів згори подріботіла стара такса.

***

— Ох і запашок тут у тебе, наче хтось здох.

— А?

Сонце було вже високо і заповнило рештки вільного місця у кімнаті. Оскільки проміння добряче відфільтрували штори і тюль, то стіни виглядали як чашка з-під чаю — із хаотичними сірими плямами. На стільці перед ноутом підібгавши ноги сиділа рожевоволоса Франко. Акуратне каре по плечі, бірюзовий лак на нігтях і незрозумілого походження волохата синтетична кофта яскраво-блакитного кольору.

— Іване Яковичу, по-перше, я сплю, по-друге, якого біса?

— Взагалі, не ФранкО, а ФрАнко. На кухні тобі лишили сніданок, давай збирайся і підемо. Хочу змотатися в кінотеатр до обіду.

— Я сподівався, що ти мені наснилася…

Ігор безпомічно відкинувся назад і накрився ковдрою з головою. Однак за секунду він рвучко сів на ліжку, аж затерплу ногу ледь не звела судома.

— Як ти зайшла? Дзвінка я не чув.

— А я і не дзвонила — твоя мама виходила якраз, коли я підійшла, вона мене і впустила.

— Хм… гаразд, але я все одно нікуди не піду. Марго твоя вчора просто забила, а ми будем на Дарницю пертись?

Франко повільно злізла зі стільця. ¬Її темно-сині очі звузилися до небезпечних щілин, ніби зараз звідти вистрелить «Зірка смерті» та знищить Альдебаран.

— А якщо із Марго щось сталося? А якщо вона лежить, як оце ти, одна в кімнаті з місяць і нікуди не виходить?

— А що тут поганого?

— ВСТАВАЙ ДАВАЙ І МИ ПІДЕМО ЇЇ ШУКАТИ.

Сперечатися далі Ігор не став. Хай як хоче. Він мляво надягнув на худорляве тіло м’яту футболку та вліз у завеликі джинси. Сирники зі сметаною добре смакували з медом.

***

— То чим ти займаєшся зараз? Роботу нормальну знайшов? — Франко запхала руки в кишені завеликого сірого пальто та почала йти спиною вперед.

Ігор роздратовано цокнув язиком — аби ще більше прикути увагу перехожих краще й не придумаєш. Хлопець намагався заховатися за коміром куртки, але відчуття уваги, як до Папи Римського на площі святого Петра, його ніяк не покидало. Весняний вітер дув прямо в пику, від поривів час від часу ставало аж важко дихати. Київ навесні виглядав невимовно паскудно. Розмоклі картонні годівнички на деревах. Чорний від талої води асфальт. Всюдисущі ґрунт та пісок, забиті сміттям каналізаційні стоки. Ігор легко впадав у резонанс із промерзлими вуличками міста, щойно оголеними від снігу.

— У мене на хаті робота, логотипи продаю. Слухай, ти можеш іти нормально? На нас усі дивляться.

— Усі — це хто? — дівчина витягла телефон і почала знімати хлопця на камеру. — Кого ти не хочеш зустріти? Свою колишню?

— Соню тим більш, але з таким підходом ми кого хочеш зустрінемо.

— Ну і що?

— А я нікого не хочу бачити.

— Якби геть не хотів, то з Інстаграму вже давно б видалився. Ти й зараз оновлення скролиш.

Хлопець залився фарбою і запхав смартфон у кишеню. Попри всю ізоляцію він буквально жив в Інтернеті. Почати ранок зі стрічки новин? Дивись, я на морі! Дивись, я в Ісландії! Поглянь лише, де я проходжу стажування! А взагалі, на, це двісті фоток мене й моєї дівчини з нашої подорожі в Китай! Щиро кажучи, він радів за друзів, але на бездоганному фоні Інстаграму його зміни роботи та невдачі на любовному поприщі заганяли в чотири стіни.

Франко востаннє сфотографувала моторних горобців на зупинці та розвернулася.

— Ти не хочеш, щоб тебе хтось бачив. Це дві великі різниці, бро. Гадаєш, у всіх інших норм, життя пісня і на роботу аж біжиш?

— Ой, все. Он трамвай їде. Давай бігом на Дарницю і назад, я вже й так пів години не вдома. Добова доза свіжого повітря мене вб’є.

Вони прилаштувалися за причепуреними пенсіонерками й останніми зайшли в оновлену «вісімку». Попри кілька пустих місць молодь раціонально вирішила прилаштуватися на задньому майданчику. До них попрямував сухий кондуктор, з обвислими щоками та повними кишенями дріб’язку на решту. Дівчина крикнула, що в неї проїзний, а з Ігоря стягли десятку.

Франко натягла навушники і почала пританцьовувати в такт.

***

— Ні, не пам’ятаю, чесно кажучи, але на всяк випадок гляну по камерах.

Ігор та Франко аж здивувалися, що в колишньому кінотеатрі «Ленінград» все помінялося. Розкішні плями плісняви на стелі безслідно зникли, запилюжену червону доріжку прибрали й відремонтували паркет, навіть баба Рая з домашніми пиріжками і теплою газованкою без холодильника кудись поділася — знову відкрили повноцінний буфет. На бейджику світло русого хлопця з густою щетиною писалося «Віталік», тепер на касах кінохраму заправляв він.

— А де Марія Павлівна? — поцікавився Ігор. — Її списали?

Новий касир пирхнув і, не відводячи очей від планшета, відповів:

— Майже, пішла на заслужену пенсію. Сказала, що переїде на дачу в Требухів, — він перегнувся за стійкою, глянув на сходи та стишив голос. — Ви тільки так голосно не кажіть, тут ще її подружки працюють. У гардеробі.

Ігор кивнув. Франко тим часом поволочилася розглядати афіші поміж радянських колон із п’ятизірковою ліпкою. Із металопластикових вікон визирали цегляні монументи Дарницької площі, де-не-де прикрашені татуюваннями з графіті та муралів. Деякі з них малював Ігор.

— А ви знали, що Подерв’янський обігрував Хармса? Ота п’єса про масло — чистої води переробка оповідання «Невдала вистава».

— Що? — з несподіванки Ігор геть розгубився. — Емм… ні, не чув, якось не цікавився.

Хлопець кахикнув та витягнув телефон, аби зайти в інсту. Постер із сивим Хью Джекманом ліворуч благав про селфі в обмін на участь у розіграші рюкзака з логотипом людей «Ікс. Перезавантаження».

— То як, він щось знайшов? — Франко уважно розглядала мальовану афішу фільму про Ольгу Кобилянську.

— Так, то що там із Марго? Знайшли щось?

Віталік стрепенувся і знову втупився у планшет.

— Ні, на жаль, за цей тиждень нічого. Вас же тільки найближчий час цікавить, так? До речі, у нас тут акція проходить — у вівторок глядацький день, знижка 20%, — Віталя змовницьки підморгнув. — Приходь у першу зміну, коли я на роботі.

***

— Трясця, він тебе кадрив, — Франко дзвінко засміялася і закрокувала спиною вперед.

«Дизайнер-візуалізатор», 18000 грн

«2D Artist»

«Художник персонажів, скетчист 2D Game art», 42000 грн

— Так ти аніматор? — Франко безцеремонно читала все з екрану Ігоревого мобільного, він саме перевіряв пошту. — Міг би десь в «Анімаворлді» працювати.

— Я вже там працював, — хлопець спохмурнів. — Ще б вони платили так часто, як треба. Плюс робота понаднормово по чотирнадцять годин, це для мене занадто.

— Нууу, майстром інакше не станеш…

Вони бродили пустою алеєю через вулицю від кінотеатру, Ігор гриз гарячу шаурму. Комунальники із «Київзеленбуду» розмотували чорний поліетилен та спайборд на трояндових кущах. Дарниця заледве прикривала завидні простори між хрущовками дрібкою перехожих — переважно матусь із колясками та активних пенсіонерів. Навіть нещодавно побудована розв’язка не гуділа під щільною лускою з автомобілів. У розпал робочого дня все пов’язло у меланхолії столичних околиць.

Хлопець глянув на телефон — майже третя. У пам’яті смутно сплили образи захеканих школярів без шапок, які наввипередки біжать до автобусної зупинки.

— Ти впевнена, що Марго сьогодні теж піде в кіно? Якщо вона вчора не прийшла, навряд чи щось сьогодні витягне її в кінозал.

Ігор уже почав сумніватися в усій цій затії. Касир «Дніпра» ніяку Марго ні вчора, ні сьогодні не бачив. На її місці Ігор би глянув щось на Netflix, або на худий кінець завантажив би торент, лише не в кінотеатр. У якийсь момент він навіть їй трохи позаздрив, що наважилася нікуди не виходити і сидить удома під пледиком, п’є чайок і не відповідає на повідомлення, а не шариться вітряними алеями з рожевопатлими дівахами.

— Може й так, але вона точно любить тут гуляти. Поруч «Дніпро», та й висотки веселіші, ніж зазвичай.

Це правда. Дарницька площа — ареал майстерних муралів. Він і не помітив, як підійшов до лавок, із яких відкривався найкращий вид на екзотичну роботу художника Маланжа. Дівчина із зеленим волосся озиралася у вирі з квітів, а поруч припадав до стіни яскраво-блакитний папуга. Рослинні орнаменти задавали далекий не просто літній, а південноамериканський ритм. О, від цієї картини не хотілося відриватися. Ігор бродив очима по шаленому сплетінні барв. Усі вечори, коли він цмулив поглядом життєдайність муральних фарб склеїлися в один. Марго скидалася на цю дівчину, така ж піднесена і потужна, а відводити погляд від неї ніколи не хотілося.

— Це мій улюблений, — зізнався хлопець. — Я б хотів так малювати. Колись ми з Марго обходили весь правий берег, влаштували мурал-челендж. Досі пам’ятаю, де який знаходиться. А вона хотіла побачити геть усі.

— Ого, їх же більше двохста, — здивувалася Франко. Вони сиділи ані пари з вуст і дивилися на квітковий мурал. — Гаразд, гаразд, спробую їй зателефонувати.

Франко по-своєму розтлумачила Ігореве мовчання. Вона витягла смартфон та почала водити пальцем по екрану. Загудів мобільний у кишені Ігоря. Вони здивовано перезирнулися й хлопець потягнувся по слухавку.

— Алло, мамо?

— Ти де? Я тільки на пів дня сьогодні, приходжу, зву-зву тебе, а ти не відгукуєшся. Дивлюсь, а кімната пуста. Ти кудись поїхав? Сам?

— Ма, не переживай, все гаразд, — спробував заспокоїти її хлопець. — Я із Франко на Дарницю туди й назад, Марго шукаю. Все нормально, ввечері буду. Якщо що, дзвони.

— Із Франко? Ой, ну добре, тоді до вечора, — Валентина Михайлівна звучала геть невпевнено, однак вирішила не відволікати сина — він так давно не виходив на вулицю.

Франко всілася поруч на лавку і ледь не давилася сміхом. Ігор полегшено видихнув, що аби не мозолити очі батькам, можна просто бути не вдома. Принаймні власна нікчемність гнітила менше. У якийсь момент безкінечних невдач він плюнув на все і віддався течії, але невдовзі виявилося, що його винесло в озеро. Із самого ранку Ігоря дошкуляло, чому він без задньої думки тягається прохолодним містом за гостроязикою дівчиною.

— Так, бачу, діла не буде, — вона крутонулася на місці й скочила назад на асфальт. — Напевно, ми її сьогодні не знайдемо. Пішли хоч чаю вип’єм, я замерзла.

Уже в 526 маршрутці, коли хлопець намагався втриматися за поручень та відсовувався подалі від дами з мопсом, він зрозумів, що нарешті знову пливе за течією. За Франко.

***

Першим ділом вона підбігла до куцого столика біля вікна і плюхнулася на яскраві подушки. Ігор замовив імбирний чай. Напій виявився дуже гарячим і приторно-гострим. Зі стелі крихітного кафе в одному з останніх мафів району сиділи закохана парочка біля прилавку та якийсь мандрівник — чоловік із кошлатою чорною бородою заледве втиснув між маленьких столиків похідний рюкзак і заряджав від розетки кишеньковий акумулятор.

Зі стелі досі звисали паперові сердечки після дня закоханих. Червоний колір геть не пасував до бірюзових і персикових меблів.

— Ух, давно я тут не був, — зізнався хлопець. — Мабуть, пів року.

— Вісім місяців та дев’ятнадцять днів, якщо точно — зауважила Франко та почала смакувати пломбір із м’ятою.

Ігор аж поперхнувся. Так довго?

— Чесно, я не пам’ятаю, що було минулого місяця. І що до того було, теж не пам’ятаю, — зізнався хлопець. — Тобто, я точно був удома, малював всяку фігню, щось дивився і щось читав… але що точно робив у якийсь місяць, — що вже казати за конкретний тиждень чи день! — пригадати не можу. Матір каже, що в мене депресія, але я думаю, що ні, та й на пігулки не хочу. Я ж не нарик якийсь.

— Не нарик, — погодилася Франко і відсунула м’ятні листочки на край миски. — І навіть не псих. Просто на вулицю місяцями не виходиш.

— А це щось міняє, ну серйозно? Знаєш, як воно, коли все з рук сиплеться, що б не робив? Із дівчиною не склалося, з роботи — одної, другої, третьої! — звільнився, із фрілансом кидають… Друзі кажуть: «Ігорьок, у тебе все вийде! Давай, ми в тебе віримо!», але ж я бачу їхні очі!

Франко мугикнула і з пересердя заколотила ложкою по скляній чаші. Пузаті кульки пломбіру розчавили в біле місево.

— Хватить нить! Тобі не остогидло? Ходиш тут, «о, все погано, який я лузер». Так, я розумію, тиждень чи місяць повалятися в ліжку. Але — ти ж виліз сьогодні з-під ковдри, хіба світ тебе з’їв? Не з’їв, — вона встромила чайну ложку в десерт і відкинулася назад на стільці, сердито склавши руки. — Ти працюєш? Працюєш, із дому. Дехто навіть мріє про таке. І це справді не депресія, ти здоровий. То яке тобі діло до людей? Хочеш усім подобатися?

Ігор онімів та не знав, що сказати. Валун у грудях потягнув на дно.

— Ось поглянь, — продовжувала Франко, — ми сидимо тут уже хвилин двадцять: я, ти, парочка на два тижні і заблукалий гіпстер, а ще пекар та студент-стажер на касі. Ну що, здогадуєшся, кого як звуть? Може хтось із них поцікавився, що тобі снилося чи підказали вичистити замазану куртку? Так, справа біля кишені біле, витри. Ми зараз настільки живемо автономно один від одного, що й не здогадуємося, скільки маєм сусідів. А ти переймаєшся за чиюсь думку.

— Це так не проходить, — глухо сказав Ігор, — я читав.

— Читав він, — мугикнула Франко.

Вона підвелася і важко сперлася на спинку стільця. Хлопець раніше не помічав, яка Франко змарніла та бліда. Крейдяна шкіра різко контрастувала з волоссям кольору жуйки.

— Давай так, тепер Марго маєш знайти ти. От коли відшукаєш її, тоді поговорим. І не пиши нічого. Успіхів.

Франко поспіхом з’їла останні ложки морозива та застібнула пальто. Не встиг Ігор обуритися, як дівчина гримнула скляними дверима й розчинилася у юрбі. Значить, з’явилася нізвідки, витягла його із затишного лігва в замурзаний Київ шукати свою подружку, і ще й зникла посеред кампанії! Все це ще зранку не віщувало нічого доброго, краще б він нормально виспався.

Ігор находу застібнув куртку й попрямував до дверей.

Через пішохідний перехід сунула хмара школярів, біля зупинки важко пригальмував забитий 220-й автобус. Франко ніби випарувалася, її ніде не було.

***

Двері відчинила мама у фіалковому халаті. Світле, ретельно пофарбоване волосся акуратно заколоте, зморшок на обличчі зібралося менше, ніж зазвичай. Вона аж світилася запитаннями, але нічого не сказала, окрім:

— Батько вже прийшов, повечеряй з нами.

Ігор кивнув, роззувся, скинув верхній одяг та пішов мити руки. У квартирі пробирало тепло.

Вони майже не говорили за їжею, але це був перший спільний вечір за кілька місяців. Хлопець намагався не дивитися в бік батька. Всіма фібрами тіла відчував на собі розчарований погляд, такий пильний, ніби його кістляву особу зважували на око й оцінювали, чи довго така летітиме зі скелі в урвище. Сьогодні голова родини йому ні разу не дорікнув.

Опинившись у своїй кімнаті, Ігор видихнув. Хлопець у першу чергу увімкнув ноут і почав переривати списки діалогів у Телеграмі. FranFranco безслідно зникла. Коли він встиг видалити розмову?

У двері постукали.

— Можна?

Ігор відчинив, на порозі стояла мама з якоюсь книгою. Вона майже навшпиньках зайшла в кімнату та присіла на бильце зомбі-дивана. У руках жінка тримала не книжку, а великий альбом у темно-коричневій палітурці.

— Вчора перебирала в себе шафу з документами і знайшла. Гадаю, тобі буде цікаво.

Ігор обережно взяв важкий альбом та розгорнув. Вони обоє закашляли від пилюки.

— Та це ж…

— Так, твої малюнки, ще з художки та університету.

Натюрморти аквареллю осінніх хризантем, швидкі скетчі з лекцій та маршруток, портрети випадкових знайомих та товаришів по парті, замальовки вечорів над Дніпром, ескізи перших графіті, і…

— Вона тут ще з волоссям, правда, гарна?

Ігор раптом зрозумів, де шукати Марго. Неочікувану здогадку перебила мама:

— А хто така Франко? Я не стала вже вдень питати, але хто це, подруга з університету?

***

Майже рік без фізичних вправ і він дохляк. Повні балончики важко гатили об стегно. Зрештою, він дошкандибав до низького цегляного паркана навколо дитсадка та опустив на сумку на землю. Підійшов до невеличкого будиночка обабіч, де двірник зберігав реманент, і критично оцінив останню роботу — леву варто промалювати гриву та завершити пустельний фон. Прикрасити технічну будівлю замовила одна з його підписниць, яка працює поруч вихователькою. Сказала, дітям сподобається.

— Люблю піщаний колір, — Франко вмостилася прямо на паркані й мотиляла ногами. — Це засмага землі.

Новенькі кросівки ніби вросли в порепаний асфальт та поросли мохом. Ігор боявся поворухнутись і видихнути приторне, майже літнє повітря.

— Я думав, що з глузду з’їхав. Ти тільки в моїй голові?

— Нуу, на це в тебе були всі шанси, якби ще трохи з кімнати не виходив.

Чоловік повільно обернувся та побачив безтурботну Франко. Рожеве волосся так само вільно спадало на плечі. Вона була в короткому чорному сарафані, що скидався на шкільну форму, та яскраво-жовтих гольфах. Обличчя з виразними темно-синіми очима не змінилося.

— Гадаю, Марго б сподобалося. Леви, пустеля. Чистий горизонт.

— Мабуть. Я знайшов її, до речі.

— Знаю, — Франко кивнула та посміхнулася. — Це дуже гарна робота. Я рада, що ти її домалював.

Вони підняли голови й подивилися на білосніжну двадцятиповерхівку, яка впиралася боком у проспект. Голова трохи нахилена, кучері вибилися з-під сонячної дуги ретро-навушників, вона дико посміхалася і дивилася зі стіни з непідробним запалом, наповнена невідомою йому мрією. Хотів би він бачити таких людей.

— Ну ти й хитрюга, звісно, витягла мене з барлоги на її днюху

— То що з нею сталося? — Франко зістрибнула з огорожі та жестом запросила Ігоря пройтися під кленами. Він мугикнув і закинув торбу з балончиками назад на плече.

— Не знаю, — зізнався чоловік. — Рак їй вилікували, Марго тоді зробилася біла і суха, вітром зносило. Потім з матір’ю змінили квартиру. У соцмережах її нема, в неї принцип. Не уявляю, де і як вона зараз. Але запам’ятав я її такою, — він показав рукою на мурал. — Вона навчила мене малювати. І не боятись показувати це іншим.

— Ага, а дехто змусив і далі це робити, — мугикнула дівчина. — Подякував би чи що.

— Ой, ну добре, добре, і без тебе теж важко було б. Не уявляю, як ти мене тоді витягла. Я все викинув! Ну, майже все, ліжко залишив.

— І тільки?

— Окей, Ніна ще теж у мене.

Франко та навантажений Ігор обійшли коло по дворах і знову підходили до технічного будиночка. — То… можна запитати? Чому я не можу згадати, звідки ми знайомі? Ти якийсь привид? Дух-помічник? Примара неповнолітньої тян із дивним смаком?

— Не перегинай, — дівчина застережливо підняла вказівний палець. — Таких, як я, багато, ми є в кожному місті. Більше людей — більше духів. Тільки деяким щастить і їх замальовують. Відчуття, наче вливаєшся в урбаністичний мурашник. Чуєш та бачиш усіх у цьому місті, в сусідньому, навіть на тому березі океану — якщо якийсь хмарочос облюбує дух-мурал, він буде під нашим крилом.

Ігор присвиснув.

— Чесно кажучи, мене завжди напрягало, як ці малюнки витріщаються. Мені тепер штори щільніше закривати?

— Ой, ти теж із тарганами, щось там твоя туманна свідомість дала мені нік з іменем іспанського диктатора. Цікаво, з ким він у тебе асоціюється? Зазвичай люди бачать мене під ім’ям типу «Котєйка».

Вони знову стояли під технічним будиночком. Недомальований лев дивився на чоловіка благально. Ще одного дня насмішок через куцу гриву він не витримає.

— А ти звідки? З правого берега? Я тебе не пам’ятаю, мабуть, якийсь новий мурал, — засумнівався художник.

Франко зітхнула і присіла по-турецьки прямо на свіжу траву.

— З Кіото. Колись там жила дівчина хікікоморі, вона не виходила з будинку двадцять три роки, а потім її винесли та розвіяли на піку Сімей. Це була геніальна художниця, вона б підкорила весь світ, але про неї так ніхто й не дізнався. Кожна кімната в її будинку розмальована вручну, від підлоги до стелі. Зрештою хтось із вуличних художників вирішив перемалювати одну з її робіт на стіну будинку, і так з’явилася я. Витягувати людей із чотирьох стін тепер моя робота, я намагаюся витягувати хікікоморі. Тільки це майже нереально, особливо з розвитком технологій. Диви, скоро залізете в кібернетичні костюми й узагалі не вилазитимете, а їжу з магазинів доставлятимуть дрони.

— О, ну, було б прикольно… — Ігор ухилився від стусана. — Насправді, весь світ у чотири стіни не запхнеш. Якось воно вирішиться, не знаю. А як ваші думають?

На місці Франко залишилася м’ята трава.

***

Вечір повільно роззувався та лаштував гігантські черевики з рожевих хмар понад Дніпром. Ігор стояв на балконі та пив чорний гіркий чай. Він вдивлявся у велетенські постаті київських муралів, що височіли понад іграшковими трамваями та метушливими цятками перехожих. Вони вдивлялися в нього темними очима, наче архангели. Кого намалювати наступного? Гарну стіну біля Чернігівської він уже пригледів. І чий дух це буде, інтернет-піратства, любителів собак, вірних зелені веганів?

Ігор повернувся у кімнату і відкрив ноут. 247 друзів онлайн. У спільноті по стріт-художниках сьогодні опублікували його Марго, навіть собі репостнув. У коментарях несподівано засвітився до болю знайомий нік, але Ігор міг заприсягтися, що це не та FranFranco. На автарці стояв один із муралів із Подолу. Щось ворухнулося в грудях і чухнуло лапою по спині.

Mefistofel: Здоров, не спиш?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>