Ліки від усього

Ліки від усього

Четвер, 1 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2522
Підписатися на комментарі по RSS

1

– Пробачте, князю, та я не знаю, що з нею, – сивий лікар в круглих окулярах збентежено й непевно звернувся до Дмитра, князя Осепійського.

Ось уже майже рік прекрасна Ксенія, донька славного князя, хворіла на невідому хворобу. Вона не могла ходити, не могла говорити, не розуміла, що з нею і де вона. Час від часу впадала в дивний сон, могла спати тижнями, а тоді раптово прокидалася і годинами без упину марила. Було страшно дивитися на цю чарівну шістнадцятирічну дівчину в такі моменти. Дмитро, маючи владу й гроші, робив усе, що міг, аби допомогти своїй єдиній доньці, та всього було замало. Лікарі з усіх кінців князівства, із сусідніх держав, маги, чародії, знахарі, друїди, священики – хто завгодно вже оглядав її, призначав різноманітні ліки, що включали як дивні закляття й ритуали, так і трави з далеких країн. Та нічого не допомагало. Ба, навіть більше, ніхто не міг чітко визначити, що з нею сталося.

– Геть з очей! – гаркнув князь, і ще один лікар вилетів з палацу ні з чим.

Князь Дмитро усією своєю сутністю був воїном. Він мав понад два метри зросту, був дужий та витривалий, загартований у боях. До того, як стати князем, Дмитро був воєводою, і завжди у всіх битвах брав участь особисто, власноруч вбиваючи ворогів. Часи війн із сусідами припинилися, а потім він і сам став князем. Уже багато років не тримав Дмитро в руках меча, та його войовнича зовнішність і манера вдягатися, як звиклий воїн, не зникла. Не дивно, що своїм виглядом він примушував інших бути стриманішими й обережнішими, вселяв повагу.

Його дружина, Олена, зникла, коли маленькій Ксеньці було лише три рочки. Ніхто й досі не знає де вона, чому вона пішла, та й чи зробила це з власної волі. Дмитро палко кохав свою дружину, та й Олена його теж кохала. Принаймні, так здавалося всім навкруги. Коли на світ з’явилася їх донечка, вони обоє не тямилися від щастя. Однак княгиня зникла, донька захворіла, серед люду почався неспокій, усе пішло шкереберть.

А тут ще цей нахаба на ймення Владислав. Князь і гадки не мав, звідки той узявся, та тільки цей юнак, а був він заледве старший за князівну, доводив, як тільки міг, що кохає його доньку, що хоче її побачити, що не може без неї жити. Дмитро припускав, що його донька могла мати стосунки з цим приблудою, але до кінця не хотів вірити в це. А зараз йому взагалі було байдуже. Влада просто не пускали до палацу. Той все-таки примудрявся пробиратися всередину. Іноді навіть йому вдавалося потрапити до спальні, де була Ксенія, але завжди його звідти з галасом виганяли.

Князь зайшов до кімнати, де перебувала його улюблена донька. Вона спала. Спала міцно й гарно, спокійно, як немовля, так, наче була здоровою, наче їй снилися прекрасні сни. Дмитро зачинив двері, підійшов до ліжка. Він довго дивився на обличчя своєї доньки, не міг відірвати очей. Не міг зрозуміти, чому так сталося? Чому саме з нею? Чому, врешті-решт, вона просто не померла, а мучиться й повільно тліє на очах у батька, краючи йому серце? Чому?!

Він став на коліна, притулився до доньки і мовчки заплакав від розпачу й безвиході.

* * *

Була неділя, вечір. Люди сиділи у своїх домівках, розмовляючи про події тижня, хтось пропивав і проїдав зароблений гріш у кнайпах і шинках, хтось витрачав його на інші плотські втіхи, адже славетне місто Осепія, столиця однойменного князівства, усього мало вдосталь.

В одній із місцевих корчем точилися палкі дискусії. Як завше, хтось обговорював долю князя, його сім’ї, пророкували, як це має вплинути на подальшу ситуацію в країні, адже сусіди не сплять і можуть скористатися тимчасовою слабкістю Дмитра. Хтось заперечував, адже його знайомий воював пліч о пліч з князем і казав, що той сильний духом і ніколи не можна застати його зненацька.

– А знаєте, що я вам скажу? – поставив риторичне запитання якийсь лисуватий чолов’яга в дивакуватому зеленому костюмчику з обличчям, на якому сяяла незмінна усмішка. – Я вам скажу, що нашу князівну, прекрасну Ксенію, можна вилікувати!

– Та звідкіля ти можеш те знати? – заперечив корчмар, що натирав до блиску один із лічених скляних кухлів. – Сказано: не знає ніхто, що то в неї за болячка!

В корчмі «У кума» було страшенно шумно, смерділо пивом, потом, часником, плітками й відвертою брехнею. Але, незважаючи на розмаїття запахів, людей завжди напихалося в корчму, як оселедців у відро.

– А от знаю! – аж надто впевнено вигукнув лисуватий, чи то від хмільної голови, чи то й справді щось знав. – Чи чули ви, шановне панство, про таку штуку як Алеат? Не чули? Ха! Бо непросвітлена ви чорнота, от що я вам скажу!

– Диви, бо чорнота може тобі зараз натовкти рило! – гаркнув з іншого кутка здоровань у солом’яному капелюсі.

– Ти б краще нас просвітив! Прохвесор! – кинула, проходячи повз лисуватого, одна з дівок, що розносили пиво, мед і квас у корчмі, й захихотіла.

– А от просвітлю! ¬– із запалом відповів дивакуватий зелений костюмчик, провівши поглядом дівчину. – Алеат – це ліки від усього, річ, яка може зцілити від будь-якої болячки. Схована вона на півночі, далеко в горах, і охороняє її великий Змій… ее… ім’я забув. Так-от, ніхто толком не знає, що це але…

Всі, хто його слухав, вибухнули шаленим реготом.

– Ото просвітив! То як ніхто толком не знає, то що ти нам тута розбалакуєш?

– Та дослухайте ви! Ніхто не знає, бо ніхто не бачив. Змій-бо всіх, хто до нього наближається палить живцем і зжирає вогнем… тобто палить вогнем… чи з’їдає живцем? Словом, вбиває, о! Відомо тільки, що предмет цей металевий, і що працює він непросто. Кажуть, щоб спрацювала його цілюща сила, треба пожертвувати хоронителю Алеата щось рівноцінне. Отаке-ото…

– Слухай, прохвесоре, а ти часом не від сили осепійського пива нам байки розказуєш? – запитав один із постійних відвідувачів, досить пристойно одягнений, як на такого.

– Та вже не від пива! – схопився сивий, аж білий, дідусь із бородою й п’янющими очима. – Я теж цю байку чув. І таки-так, якщо ця Ала… Ела… Але… тьху, дідько б її забрав, штука хоч краплю з того, що про неї розказують, робить, то можна нашу князівну спасти.

Після цих слів тема дискусії змінилася на «якість пива в цій корчмі», але водночас стало тут на одного відвідувача менше. Влад, почувши цю розмову, швидко вийшов з галасливої будівлі й попрямував просто до палацу.

2

Дмитро сидів у своїй бібліотеці в пишному кріслі, виробленому, як його запевнили, руками ченців Інрата багато років тому. Він читав книгу «Тактика та стратегія» Велесія, видатного осепійського полководця столітньої давнини, званого Непереможним, бо не програв за свого життя Велесій жодної битви. Дмитро знав цю книгу напам’ять, адже читав її не раз і навіть не десять, але завжди, коли йому ставало сумно на душі, він пригадував усе, що знав, з ратної справи й читав та перечитував книги. Вечір був теплим і велике вікно в бібліотеці було відчинено. Перед кріслом палав камін. Дмитро любив дивитися на вогонь, а останнім часом робив це лише частіше.

Він відклав книгу й замислився. Чомусь йому пригадалася перша зустріч із Владом, парубком, котрий назвався коханим Ксенії. Це були перші дні хвороби князівни. Відбувалася планова Рада, в якій брали участь представники знаті, церков і храмів, науковці та чародії – найвпливовіші громадяни країни. Що саме вони тоді обговорювали, князь не міг пригадати. Найімовірніше якісь цивільні справи, можливо, щось пов’язане із землею.

Та Раду було зірвано. Якийсь нахабний юнак в шкіряному одязі, що його носять мандрівні мисливці, увірвався до зали палацу, де відбувалося зібрання, і почав плести якусь маячню про кохання й любов, про свої права, про невігластво всіх присутніх і про волю богів. Іншим разом Дмитро наказав би стратити його та й по всьому, однак був трохи приголомшений раптовою хворобою доньки і не менш здивований таким нахабством парубка. Невідомо, як останній пробрався повз варту, якої в палаці було хоч греблю гати.

Тоді князь наказав усім розійтися й залишився із Владиславом віч-на-віч. Дивно було слухати цю казку. Парубок розповів, що вже давно зустрічається з Ксенією, що вони кохають одне одного, що збиралися втекти звідси. Казав, що перед тим, як вона захворіла, його кілька тижнів не було в місті, вимагав офіційного дозволу її побачити. А найголовніше, звинувачував у її хворобі Дмитра.

Хтозна чому, але князь дуже спокійно на це реагував. Ба навіть вірив хлопцю. Вірив у кожне його слово. Спочатку було подумав про магію й навіювання, але швидко відкинув цю думку. А раптом цей молодик має рацію? А раптом це Дмитро сам винен у тому, що сталося? Але що сталося?..

– Вітаю тебе, князю. Нехай будуть мудрими твої слова й справи, – з вікна в кімнату заскочив, перервавши хід думок князя, не хто інший як сам Владислав.

Дмитро був спокійним. Він чомусь чекав на цей візит, адже Влад відтоді так жодного разу й не бачив Ксенії. Принаймні, Дмитро був упевнений, що не бачив.

– Привіт, нахабний парубку. Що ти тут робиш і чому заліз через вікно, а не постукав у двері?

– Я був певен, що дверей мені не відчинять…

– І мав рацію.

На мить запала мовчанка.

– Чому ви так зі мною? – нарешті запитав хлопець.

– Бо не вірю тобі, – збрехав Дмитро. – Ти не побачиш Ксенії. Принаймні, доки вона не одужає й не скаже мені сама, що твої слова – правда.

– Скаже! Ось побачите! – запалився парубок.

– Мені б твого запалу… – зітхнув князь.

Влад оглянув усе довкола, тримав паузу, наче вагався, чи варто казати те, що надумав.

– Я знаю, як можна вилікувати Ксенію.

Дмитро не відповів. Лише кинув застиглий погляд у бік хлопця. В очах, десь далеко, спалахнула іскорка надії.

– Алеат. Ви чули про це? – випалив парубок.

Князь опустив голову.

– І ти туди ж… – Дмитро не підвів голови, дивився в підлогу, наче розмовляв саме з нею, а не з юнаком, що стоїть поруч. – Так, чув. Але це все ¬– казки. Ти й сам, гадаю, це розумієш, мій юний друже.

– Я знайду його.

Князь похитав головою, але промовчав. Влад обернувся й попрямував до вікна. Закинувши ногу на підвіконня, він обернувся й промовив:

– Завтра на світанку я вирушаю. І я обіцяю… ні! Я присягаюся: або я повернуся з Алеатом, або загину, шукаючи його!

Дмитро почекав, доки Влад відверне голову й збереться піти, а тоді відповів:

– Перед від’їздом зайди до мого скарбника. Впевнений, ти знаєш, де його знайти. Сподіваюся, це тобі допоможе. І ще зайди в мої конюшні, обери коня, якого захочеш. Не думаю, що твій коник зможе доїхати так далеко.

Юнак не відповів.

– Я чекатиму, – сказав на прощання князь.

Владислав зник у темряві, що дивно вливалася в кімнату з вікна.

3

Вже багато тижнів він був у дорозі. Влад, хлопець, що заприсягнувся знайти легендарний Алеат, або померти. Хто знає, звідки в цього закоханого парубка було стільки впевненості й віри, стільки хоробрості. Та все ж, він їх мав.

На своєму нелегкому шляху він побував у багатьох гостинних дворах міст і сіл, в одиноких будиночках лісників, мисливців, іноді якихось друїдів, чи інших незвичайних особистостей. Кожного разу Влад у розмові згадував про цю дивовижну річ – Алеат і зазвичай чув одну й ту ж саму історію, чи то пак – легенду. Він уже знав її напам’ять і мав з десяток різних версій появи Алеата, його вигляду й місцезнаходження. Спільними всюди були лише три речі: північ, гори, Змій. Тому Влад і тримався прямого курсу на північ.

Іноді йому ставало страшно. Ні, не за себе, не через Змія й небезпеки, які ймовірно чекали на Влада. Хлопець боявся, що не встигне. Не встигне повернутися до коханої вчасно, не встигне її вилікувати. Боявся, що, можливо, навіть знайде Алеат, але не зможе його застосувати, бо не знатиме як. Але кожного разу він повторював собі, що все буде добре. І все ж таки вірив у це.

Спочатку Влад рахував дні своєї подорожі, приблизно вираховував відстань. Але згодом це випало з його голови, просто втратило сенс. Гроші, які йому дав князь, стали в нагоді. Принаймні, хлопцю не треба було зупинятися, щоб заробити собі на харчі й ночівлю. Кінь теж був нівроку – сильний, витривалий, непримхливий до їжі, – те, що треба в далеких подорожах.

Іноді, коли він зупинявся на ночівлю в одинокому будиночку мисливця чи лісника, то полював. Тут, далеко від великих гамірних міст, від людей, було стільки дичини, що й не злічити. Іноді тварини навіть не лякалися присутності людини. В такі моменти, Влад опускав лук і йшов геть.

Гори вже давно з’явилися на горизонті. З кожним кроком вони ставали все більшими й більшими, поблискували білосніжними вершинами, вабили своєю величчю й незворушністю. І чомусь-таки вселяли неприємне відчуття того, що дійти до них неможливо, що вони недосяжні, неприступні, наче знаходяться під наглядом могутньої істоти. Тоді Влад згадував про Змія.

Насправді хлопець не вірив у його існування. Люди схильні перебільшувати невідоме й страшне. Він припускав, що навряд чи зможе просто підійти до того місця, де лежить Алеат, і взяти його. Але й у Великого Страшного Непереможного Змія не вірив.

* * *

Влад повільно їхав верхи на князівському коні вузькою лісовою стежкою. Помітно було, що нею не проходили вже багато років. Так, це була стежка, але густо поросла зеленою травою. Високі дерева й густі хащі обабіч стежки давали приємний затінок. Так, саме приємний. Не було того зловісного холоду, про який розповідають в казках та легендах. Хлопець глибоко вдихав свіже повітря, яке давало відчуття, що гори вже дуже близько. Думав про те, що буде, коли його кохана Ксенія одужає.

Поринувши в приємні помисли, Влад і не помітив як виїхав на невеличку галявину. Посередині стояла хижка, стара й, здавалося, занедбана. Але не заросла бур’янами, а отже, в ній хтось жив. Хлопець посміхнувся, пригадавши безліч казок про відважних мандрівників, що знаходили у лісі подібні речі. «А де курячі лапи?» – з іронією подумав він.

Влад спішився. Оглянув усе навколо. Приємно шумів ліс, співали пташки, десь далеко було чути звуки лісових мешканців. Юнак прив’язав коня до дерева й підійшов до хижки. Постукав.

За хвилину двері відчинилися. На порозі стояла не дуже молода, але й не стара, і досить приваблива жінка, вбрана в трохи незвичне чорне плаття.

– Вітаю тебе, мандрівнику, – дещо пафосно повела вона. – Хто ти і що привело тебе в таку далечінь? Шукаєш пригод? А чи може маєш якусь конкретну мету?

– Вітаю, добра жінко, – та  після такого звертання єхидно посміхнулася. – Мене кличуть Владислав. Я тримаю свій шлях з далекої Осепії, а шукаю я, тільки не смійтеся, будьте ласкаві, легендарний Алеат.

Усмішка повільно спала з обличчя жінки. Трохи подумавши, вона промовила:

– Ну що ж, заходь, відпочинь, і поговоримо. У мене рідко бувають гості, тому я буду втішена твоєю присутністю.

Жестом жінка запросила Влада всередину.

Хлопець здогадувався, що ця особа непроста. Прості люди не живуть так далеко від міст. Очевидно, що вона не була ні лісником, ні мисливцем, і вже тим паче не друїдом. Влад зробив висновок, що вона – відьма. Чи чародійка, чи щось подібне. Тому хлопець був насторожі.

Хижка всередині мала набагато гарніший вигляд, аніж ззовні. Було чисто, прибрано. На стінах висіли якісь малюнки. На підлозі було застелено килими, судячи з усього, недешеві. Скидалося на небідний міський будиночок, що вже дивувало й бентежило.

Юнак сів за невеликий, але майстерно зроблений, дубовий стіл. За кілька хвилин, невідомо звідки, жінка вже поставила на стіл усяких запашних страв, свіжих фруктів, і навіть глиняний глечик з вином. Ще мить, і вона вже сиділа навпроти, досліджуючи Влада з ніг до голови пронизливим поглядом.

– Розповідай, Владиславе, навіщо тобі та легендарна річ?

Влад обгриз реберце невідомої тварини і відповів:

– Залюбки розповім, але хотів би спочатку довідатися в прекрасної господині, хто вона і чому так далеко живе від людей.

– Я – відьма. Ім’я моє – для тебе таємниця. Принаймні, поки що. Далеко від людей, бо люди злі. Давно вже спалили б мене чи віддали на поталу тим, хто себе святим вважає, – легко й трохи дивно відповіла жінка.

Влад не здивувався. Зробив ковток вина. Воно було добре.

– Моя кохана, Ксенія, тяжко хвора. Ніхто не знає, що з нею. Алеат – це ліки. Я присягнувся знайти його. Тому й рухаюся на північ. Тому я й зайшов уже так далеко.

Невідомо, що саме зі сказаного справило враження на відьму, але вона раптом змінилася.

– Чи це не та Ксенія, що донька князя Осепійського Дмитра?

– Так, вона, – відповів Влад, трохи здивований обізнаністю відьми.

– Я допоможу тобі, хоробрий юначе. Якщо ти вирушив у таку далеку путь через кохання, то зробив правильно.

– Але як ти можеш мені допомогти? Чарами?

– Не зовсім. Я дам тобі коня, не простого, чарівного. Він занесе тебе просто до лігва Змія і допоможе тобі від нього втекти. Змій не може покинути печеру через чари. Він не може літати, тільки ходити, як ми з тобою. Просто блукає тими печерами і не чекає на несподіванки. Але Алеат і Змій пов’язані сильними чарами. Коли ти забереш його, Змій це відчує і буде тебе шукати в печерах. Тобі треба буде якнайшвидше добігти до чарівного коня. Він поверне тебе сюди, тут сядеш на свого й помчиш якомога швидше й якомога далі. Тоді у тебе все вийде.

– Дякую, – тільки й зміг промовити Влад.

4

Кінь, якого дала Владу відьма, і справді був непростим. Він літав. Без крил, але літав. Зараз цей дивовижний жеребець ніс хлопця понад лісами просто до найбільшої гори з тих, що виднілися на горизонті. Юнак радів, що відьма допомогла йому і водночас його бентежила її доброта.

Теплий вітер відганяв погані думки. Зараз Влад думав лише про те, що нарешті зможе вилікувати свою кохану.

Незабаром вершник опинився поблизу гори, де напевно й було заховано легендарний артефакт. Чарівний кінь залетів у печеру, вхід до якої було наче пробито в скелі. Він приземлився й труснув головою. Влад зрозумів жест і спішився. Повільно він пішов углиб печери.

Було на диво світло. Може, сонячні промені проходили далеко вглиб печери, а, може, це були чари, юнак цього не знав. Він був навіть без меча, тільки зі своїм луком, і найменше зараз хотів зустрітися зі Змієм. Навряд чи Влад зміг би битися з цією потворою, якщо те, що про неї розповідали, містить хоча б краплину правди.

Він швидко рухався вперед. Стіни були голі й кам’яні, нерівні, як і годиться древній печері. Незабаром Влад зайшов у величезний просторий грот. Стеля була так високо, що, здавалося, сягає неба. В кінці гроту лежав невеликий округлий камінь, наче вівтар, з гладенькою рівною поверхнею.

Влад підійшов до того місця. На «вівтарі» лежав кинджал. На вигляд він не відрізнявся від звичайних кинджалів, що були поширеними серед дворян як знаряддя самозахисту. Рівне сріблисте лезо, зручне руків’я.

«То це і є Алеат? Ліки від усього? Кинджал? Знаряддя вбивства?!» – думав юнак, приголомшений тим, що побачив. Повалений тим, що, як йому здавалося, зрозумів.

Він узяв Алеата до рук. Земля здригнулася. Стало чутно важкі кроки. З іншого тунелю, одного з багатьох, що входили до гроту, наближався Змій. Влад з кинджалом в руці побіг до виходу.

– Людина?! – почувся громовий голос Змія.

Хлопець не зупинявся. Він рухався до шляху втечі, до чарівного коня.

– Ні-і-і-і-і-і! Не треба! – заволав, наче благаючи, а не наказуючи, Змій, помітивши, що Алеат зник. – Ти не розумієш!

Влад досі біг. За ним пришвидшив крок і змій.

– Щоб подарувати комусь життя, треба його у когось забрати! Ти не зможеш просто так використати Алеат! Не роби цього! Не забирай його! Ти не відаєш, що коїш!

Юнак вже був верхи. Кінь миттю злетів і швидко, наче промінь сонця, полетів геть від печери. Ще довго було чути крики й застереження великого Змія, але Влад не слухав їх. Він думав лише про те, як швидше втекти.

* * *

Чарівний кінь приземлився на галявині, де жила відьма. Влад заховав Алеат за пояс. Жінка вже чекала на нього.

– Встиг? – запитала вона.

– Встиг.

– Гаразд, тоді вперед, мчи до своєї коханої, Владиславе.

– Дякую тобі, відьмо, – сказав юнак і пішов до князівського жеребця.

– Моє ім’я – Олена.

Влад зрозумів, хто вона, але не відповів, навіть не озирнувся.

– Я пішла не з власної волі. Так було треба. – продовжила вона. – Я кохаю його і… мені дуже шкода.

Хлопець застрибнув на коня і помчав щодуху, не промовивши до відьми жодного слова.

5

Влад стояв над своєю коханою, милувався нею. Ксенія спала. В руках хлопець тримав легендарний артефакт – Алеат – ліки від усього. Тепер він пригадав слова, які кричав Змій, женучись за ним. Влад не знав, як йому вчинити.

«А, може, сенс у тому, що найкращі ліки від усього – смерть?» – думав він. «Може, я маю позбавити її від страждань? А потім загинути разом із нею…»

Повертався хлопець набагато швидше. Цього разу він не зупинявся в кожному селі, не розпитував місцевих жителів, мало спав, мало їв. Зараз Влад виглядав хворим і слабким, змученим мандрівкою. Дорогою він багато думав над тим, як діє Алеат. Та нічого не приходило в голову, окрім крові й смерті. А для чого ж іще існує зброя? Щоб завдавати болю, вбивати. Але чому ж тоді Алеат називають ліками? Як кинджал може бути ліками? Невже й справді ніхто ніколи не бачив його?

Невідомо, скільки часу Влад стояв на колінах перед своєю коханою. Думав, гадав і згадував.

Ніхто ще не знав, що він повернувся зі своєї мандрівки. Влад одразу ж по своєму прибуттю заліз у спальню Ксенії через вікно, як робив це вже далеко не вперше. Вартові його не помітили. Ніхто не знав, що він тут.

Нарешті Владислав прийняв рішення. Іншого виходу юнак не бачив. Повільно, наче проводячи якийсь ритуал, він підніс кинджал над сплячою Ксенією, тримаючи його обома руками вістрям донизу. Юнак був готовий замахнутися й всадити лезо в живіт своєї коханої. І в цей момент, його зупинили:

– Що ти надумав, виродку?! Я тебе знищу! Вб’ю!

У спальню влетів Дмитро. Ударом своєї могутньої лівиці він звалив Влада на підлогу. Кинджал із дзенькотом упав. Хлопець підвівся й кинувся до Ксенії, обнявши її. Але князь вирвав його й поставив на ноги.

– Це ліки?! Це Алеат?! Ах ти ж паршивцю! Я вірив тобі! Я ПОВІРИВ ТОБІ! А ти ось так просто прийшов через кілька місяців, щоб убити мою хвору єдину доньку! Убити! Я сам тебе уб’ю, дідькове поріддя!

Князь Дмитро потужними ударами аргументував кожне своє слово. В пориві гніву він вихопив кинджал і простромив ним Владислава. Той упав просто на Ксенію. Кров бризнула на білу постіль, вимастила обличчя хворої князівни, рікою потекла на її тіло.

Дмитро швидко відкинув хлопця на підлогу.

Ксенія розплющила очі.

– Тату? – почувся тихий дівочий голос. – Тату, чому все в крові? Що сталося? Хто це на підлозі? – її великі перелякані очі дивилися то на Дмитра, то на Влада.

Дмитро став на коліна, глянув на кинджал, на мертвого Владислава, на здорову доньку. І заридав.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>