Леонардо на світанку

Леонардо на світанку

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 886
Підписатися на комментарі по RSS

Листопад, 1920 р.

Професор.1

Він хотів послати усіх до біса, роздерти той чортів нотатник і спокійно поспати. Але цікавість перемогла. Як і завжди в таких випадках.

Професор Юрій Кульбаба сидів на кухні й пив свою ранкову каву. Минув уже рік, як він вийшов на пенсію та оселився в затишному будиночку в Чернігові, але дослідницької роботи не покидав. Йому подобалася тиха атмосфера цього міста, яке, на відміну від Києва, не вимагало від нього автоматона-танцюриста для балу чи ще якої дурниці. Нарешті він міг займатися наукою в своє задоволення.

— Твоя ранкова газета, Юрчику.

Дружина осяйно всміхнулася і продовжила готувати сніданок, мугикаючи собі під носа веселу пісеньку. Милослава досі називала його Юрчиком, ніби йому було 20, а не 54. Та й зовнішність у нього була м’яка, приємна: трохи повнуватий, з кучерявим, колись світлим волоссям та волошковими очима — навіть товсті окуляри не дододавали йому належної серйозності.

— Ти тільки глянь, що діється! — вигукнув професор. — Вони ще досі їх не впіймали!

— Ти про світанківців? — спитала вона, перевернувши на пательні млинець. — І чого ото переймаєшся? Тільки настрій собі псуєш зранку тими новинами.

— Славуню, я ж не просто так, — забурчав чоловік. — Вони у наш бік рухаються, розумієш? Хоча Гетьман і запевняє, що його впіймають найближчим часом, та не від його слів залежить результат. Пам’ятаєш, як було зі справою його сина Данила? Ціла спецгрупа з Києва шукала вбивцю і, якби не ми з Володимиром, так би й не знайшла.

— Так-так, знаю я про ваші з Вовчиком героїчні подвиги. Та цього разу облиш все професіоналам. Якщо світанківці таки сюди доберуться, Вовчик і сам упорається.

«Вовчик», він же осавул Володимир Вовкун, був ведучим слідчим карно-розшукового відділу Центрального управління чернігівської держварти, жорстким і аж надто серйозним чоловіком, за що його недолюблювали колеги, особливо начальство. Кульбаба консультував його щодо технологічної складової у важких справах. А у випадку зі вбивством сина Павла Скоропадського по вуха вліз у слідчий процес і допоміг упіймати злочинця. Відвертий і чесний Вовкун припав йому до душі, тож невдовзі вони заприятелювали та часто збиралися в будинку професора на чай зі смачнючими пиріжками Милослави.

— Славуню, я зараз до Барта, як хтось питатиме, хай шукають мене в нього.

— Тільки до ночі там не засиджуйся, хоч до вечері повертайся. Бо знову застрягнеш в своїх залізках до ранку, а ти і так другий тиждень недосипаєш, — з м’яким докором сказала йому дружина.

— Добре-добре, я туди і назад, от побачиш.

Милослава недовірливо гмикнула і подала чоловікові пальто. І що б з ним було, якби не вона? Вмер би від голоду й нестачі сину. Герой!

 

Професор.2

На вулиці було прохолодно. Кульбаба щільніше закутався в пальто, заквапився залізти до машини. Вона була його гордістю — старенька модель К-20, яку він перезібрав і нашпигував усім, чим тільки можна. У результаті авто могло позмагатися у швидкості й надійності з найновішими розробками. Якщо він зміг перетворити К-20 на красуню, то й нотатник йому рано чи пізно піддасться.

Мотор загудів, запихкав, і машина зрушила з місця. Чернігів, сонне місто, поволі прокидався. До школи плелися діти, відкривали свої крамниці торговці, оживлялися трамваї, розповзалася ранкова імла. З-за околиць приносило густий темний дим, зі швейного заводу, заповнюючи небо сірою пеленою. Кульбаба минув Красну площу і виїхав на шлях до вокзалу. Саме на Привокзальному ринку розвернув свою справу Барт, у якого можна було знайти найрідкісніші деталі. Саме такі були потрібні професору для конструювання пристроїв із нотатника Леонарда да Вінчі.

Усім відомо, що креслення своїх механізмів він ретельно ховав, щоб вони не потрапили до ворожих рук. Якщо б і потрапили, то все одно б не згодилися: Леонардо залишав навмисні помилки, не виправивши яких нічого б не запрацювало. Хоча після смерті генія їх все одно розшифрували, та донедавна ніхто не знав, що лишилися незнайдені записи. Креслення розійшлися по найвпливовіших університетах світу, тож Кульбаба не міг проґавити шанс запитати й собі копію в колишніх колег. Він вважав, що легко зможе відновити працю да Вінчі, але поки він навіть не міг зрозуміти, для чого призначалися механізми в нотатнику. Був тільки один вихід — сконструювати і подивитися, як воно працює, щоб потім знайти підлі хиби.

Барт привітав свого постійного клієнта радісно, знаючи, що професор проведе тут півдня, нашкребе купу запчастин і щедро за них заплатить.

— Доброго ранку, пане Юрію! Ви за поршнями? Якраз учора привезли з Англії нову партію!

— Доброго. Ні, я прийшов до тебе з дечим простішим, але замовлення буде велике. Ось, глянь.

Кульбаба подав торговцю перелік деталей, яких йому не вистачало для леонардівських конструкцій. Барт став читати найменування, і брови його поповзли вверх.

— Пане Юрію, боюся, що… Цього нічого в мене нема.

— Як нема? — здивувався професор.

— Розкупили, — винувато потупив очі Барт. — Я замовив нову партію з Києва, але ж самі розумієте, коли це буде.

— Стривай, то геть нічого не лишилося? Хіба таке можливо?

— Позавчора один пан забрав усі комплектуючі з Вашого переліку.

— Цікаво… Я його знаю?

— Не певен. Він нетутешній: говорив так дивно, з акцентом. Я ще здивувався такій великій покупці, зазвичай до мене тільки чернігівці та кияни навідуються.

— Гм…

Що робить у Чернігові немісцевий вчений? Той чоловік точно володів кресленнями да Вінчі, але навіщо пертися аж сюди для їхньої розгадки? Дивина та й годі.

— Барте, ти можеш якось пришвидшити поставку? Я доплачу за терміновість.

Чоловік просяяв.

— Залюбки, пане Юрію! Для Вас я роздобуду необхідне за три дні! Скажіть, а… — Барт стишив голос, — навіщо ці деталі? Такий попит на них!

— Це щось на кшталт міжнародного змагання між науковцями, — всміхнувся Кульбаба. — І, схоже, поки я пасу задніх.

 

Професор.3

Не втримавшись від спокуси погуляти трохи по складу Барта, професор ще кілька годин оглядав новинки з Америки та Європи, роздумуючи, куди їх можна застосувати. Наразі він працював над автоматоном-секретарем для старостату, тож хороші деталі знадобилися б.

По обіді він вирішив зазирнути до Вовкуна. Центральне управління, триповерхова жовта будівля, зустріло професора гамором і біганиною. Слідчий, худорлявий темноволосий чоловік,  похмуро привітав друга, визираючи з-за гори паперу.

— У вас, як завжди, весело, — зазначив Кульбаба.

— Веселіше нікуди, — тяжко зітхнув Вовкун. — Останніми тижнями наші управління по всій Великій Гетьманщині перетворилася на божевільню. Терористи ці, викрадення… До речі, нічого не чув про Смілку?

— Смілку? А що з ним? Чув, він працює над механічним машиністом для паротяга у Харкові.

— Зник. Як перед цим Жупанський і Красний. Вчора його дружина подала заяву, бо чоловік не вертався додому 5 днів. Нам наказали повідомити, як щось дізнаємося. Схоже на серійні викрадення науковців. І жодних вимог про викуп, як і трупів. Найбільше мене непокоїть, що це відбувається в різних куточках країни. Ти теж пильнуй. Я вже попередив міські патрулі про ситуацію.

— Та кому потрібен старий пенсіонер? Смілка теж такий кадр, що міг спокійно сісти на найближчий дирижабль та полетіти в Америку на семінар чи ще кудись, не повідомивши про це домашніх. Ти краще скажи, що зі світанківцями. Читав, вони рухаються у нашому напрямку. Можливо, потрібна моя допомога?

— Не знаю, Юрію. Усіх поставили на вуха, а спосіб і мотиви досі незрозумілі. Прямих доказів нема. Робота вельми акуратна. Вони з’являються на світанку біля старостату, підривають його і розчиняються. Загинуло вже близько 150 вартових з охорони і 30 дрібних службовців. Крім решток вибухівки не лишилося нічого. Ми з’ясували, що то за суміш, але зачіпок нам цього не дало.

— Вибухівка таких масштабів доволі рідкісна, — здивувався професор. — Невже торгівці ні на кого не вказали?

— У тому й справа, що звичайнісінька самопалка, просто у великих кількостях. Яким чином світанківцям вдається непомітно прокрастися з таким багажем непоміченими — загадка.

— Гадаєш, революціонери?

— Які до біса революціонери? Ще скажи, комуністи. Курвалі вони — ось хто.

Вовкун  стиснув губи, щоб не розверзтися добірною лайкою. Найбільше його виводило відсутність будь-якого мотиву. Що цими підривами світанківці намагалися довести? Привернути до себе увагу, як дівка на виданні? Чи навпаки — відволікти від чогось…

Неймовірно проста здогадка змусила чоловіка підскочити на місці.

— Вибач, Юрію, я мушу бігти. Треба заскочити до освідомчого відділу і в дечому впевнитись.

— Звісно, йди. Як знадобиться моя поміч — клич.

— Авжеж. Між людьми, як між вовками1, — всміхнувся слідчий, — тож у такому світі рука друга неодмінно стане в нагоді.

 

Професор.4

Наступні дні Кульбаба провів у своїй лабораторії. Вона розташовувалася у вежі, прибудованій попереднім власником будинку для забаганки. На робочому місці панував перемішаний з пилом і павутинням творчий хаос, додаючи його власнику атмосфери містичності середньовічного чаклуна. На стінах висіли збільшені креслення Леонардо, над якими вже котру ніч безрезультатно бився професор.

Нарешті вирішивши, що слід перепочити, він спустився сходами повз недозібрані автоматони та поплівся до хати, де Милослава негайно ж подала каву змученому чоловіку й заходилася готувати ситний підобідок: для сніданку вже пізно, а для обіду зарано. Професор чув, як бурмоче вона під носа про його безвідповідальність і нехтування здоров’ям.

Сьорбаючи поволі бадьорливий напій, Юрій переглядав газети, які лишилися без його уваги, поки він сидів у лабораторії. Особливо він прикипів до статті про світанківців за вчорашнє число.  Повідомлялося, що вартові нарешті вийшли на слід зловмисників і ось-ось їх схоплять. Там же розмістився і коментар Гетьмана. Всього кілька слів, а третину шпальти займала ціла його світлина у повен зріст. Та чом би й ні: Павла Скоропадського любили й шанували. А зовнішність тільки грала йому на руку. Очільник Великої Української Гетьманщини мав вольове гострувате обличчя і пронизливі очі. Жінки закохувалися у його міцну поставу та довгі пальці, а чоловіки захоплювалися його мужністю, ладні йти за ним хоч у Пекло. Цяцьок і шуб, як  тодішня знать, не носив, надаючи перевагу більш строгому стилю, який однак йому надзвичайно личив. Висока смушева шапка, світла сорочка з акуратним комірцем та невеликою вишивкою на манжетах й подолі, темні шаровари, які заправлялися у високі чоботи, білі рукавички та довгий чорний жупан, оперізаний поясом, — Скоропадський, тим не менш, слідував моді, а частіше її задавав.

Звісно, довіряти газетам справа марна, особливо там, де є слова Гетьмана. Не те щоб Кульбаба не поділяв загальної любові до Скоропадського — навпаки, він шанував його меткий розум та винахідливість — і саме тому критично ставився до будь-якої інформації від влади. Досить ймовірно, що верхи знали мотиви світанківців. А може, ті хлопці й справді звичайнісінькі курвалі, як казав Володимир?

— Зранку приходив хлопчик від Барта і сказав, що твоє замовлення прибуло, — відволікла його від думок Милослава, ставлячи на стіл ароматний борщ.

Розпахлося так смачно, що Кульбаба на мить забув про всі негаразди. Дружина знала, чим його потішити. Лише завдяки їй він обзавівся невеличким животом, який має бути в кожного гідного професора.

— До речі, Славуню, Руслана часом не дзвонила?

— Аякже, Юрчику, дзвонила. Якби частіше вилазив зі своєї вежі, міг би й сам з дитиною побалакати, — скосила на нього очі жінка.

— І як там вона? — ніби не помічаючи натяку, спитав Кульбаба і відкусив хліба.

— Ти ж її знаєш, на одному місці й години не всидить. До Італії вже подалася. Заявила мені: «Не хвилюйся, мамо, побула сьогодні в Колізеї, відчуваю себе, як Цезар». От дзиґа, вся в батька! — Професор дипломатично промовчав, заливши докір ложкою борщу. — Приєдналася там до однієї дослідницької групи старовинних літописів. Каже, довго крутили-крутили монастирські сувої, не могли зрозуміти, чому речення обриваються. А потім виявилося, що їх треба було скласти докупи! А морочилися ж десь зо місяць, — сплеснула руками Милослава.

— Докупи, кажеш… — ложка завмерла в Кульбаби біля рота, і він ошелешено вигукнув: — Який же я бовдур!

Чоловік заметушився по будинку, розшукуючи костюм та ціпок. Накинувши перше знайдене, він вилетів із будинку навіть без капелюха. Наполохана Милослава вибігла вслід за ним. Кульбаба вже заводив машину.

— Юрчику, любий, що сталося? Куди ти?

— До Барта. Скоро буду. Принесеш мені обід у лабораторію, добре?

Жінка похитала головою, спостерігаючи, як її чоловік знову кудись мчить. А Кульбаба тим часом картав себе, бо раніше не зрозумів, що в нотатнику був лиш один пристрій. Чому одразу не втямив, що то окремі складові? Якщо він має рацію, то в держварти великі неприємності. Розміром десь-так з первісний дирижабль.

 

Слідчий. 1

Вовкун знічено перебирав у себе папери на столі — пекельне повсякдення старших чинів. Хоча справа світанківців мала б проходити по освідомчому відділу як антидержавний злочин, але всю брудну роботу вирішили звалити на карних. Стало цілком очевидно, що наступною ціллю злочинців буде Чернігів. Боязкіші побрали відпустки чи раптово «захворіли», аби тільки не опинитися в охороні старостату. А сміливіші збивали ноги в патрулюванні міста, щоб не пропустити нікого підозрілого. Особливо з вибухівкою.

Ухильні відповіді освідомців підтвердили його здогадку, що тут задіяна більша риба, аніж просто підривники. Після зміни Голови Рада міністрів розділилася на дві ворожі фракції, тож не виключено, що світанківців замовила одна з них для прикриття більших махінацій.  Такі справи — не його профіль, однак він не збирається ризикувати своїми хлопцями. Тож доведеться застосувати кращий план, аніж потроєння охорони, як того бажає вище начальство.

До кабінету увійшов молодий чотар із рапортом:

— Дозвольте доповісти, пане осавуле!

— Доповідай. Ти дізнався, що я просив?

— Так, пане! Я домовився з торгівцями біля площі: ми зможемо сховатися в крамницях і вести спостереження.

— А спорядження?

— Нам виділили по жилету і наручній комбінації.

— Яка щедрість, — саркастично відзначив Вовкун. — Перевір усю зброю на справність та віддай комбінації в техвідділ. Скажи, щоб до вечора доставили на них вогнепальні модулі. І хай підготують автоматонів-щитів.

— Слухаюсь! Скільки щитів, пане?

— П’ятдесят, — хижо посміхнувся головний слідчий.

— П-п-п’ятдесят? — зблід чотар. — Але ж це всі, що в нас є. І десь третина з них не працює.

— Байдуже. Не працює — дотягнете. Як все буде готово, доповіси хорунжому Лисенко. Він знає, що робити далі. Рушай виконувати.

Не встигли зачинитися за чотарем двері, як у них влетів розкуйовджений Кульбаба.

— Юрію? — здивувався Вовкун. — Власне, ти вчасно. Допоможеш техвідділу з оснащенням.

— До біса оснащення — тут таке-е-е! — випалив чоловік, захекавшись бігу.

— Води? — співчутливо поцікавився слідчий.

— Буду вельми вдячний.

Віддихавшись, професор розповів про нотатник да Вінчі і те, яка таємниця в ньому крилася.

— Хочеш сказати, світанківці викрадали вчених, щоб зібрати цей винахід? — трохи недовірливо перепитав Вовкун. — Я тобі, звісно, вірю, але Леонардо жив кілька століть тому. Невже він міг винайти таку страшну штуку?

— Геній да Вінчі часто недооцінюють. Не дивно, що про цей нотатник було так ретельно заховано: він і сам розумів, до чого може призвести використання такої зброї.

— Ясно, — слідчий зціпив пальці, вносячи правки до попереднього плану. — Я відправлю до Барта людей скласти портрет того покупця. Однак сумніваюся, що ми до вечора його знайдемо. Зможеш вивести з ладу цю леонардівську машину, якщо знадобиться?

— Авжеж, можеш на мене розраховувати, — запевнив професор. — Це займе деякий час, але, гадаю, до ранку я впораюся.

— Це буде останній світанок, який побачать ці підривники, — недобре зблиснув зубами Вовкун, аж Кульбаба нервово зглитнув. Яке щастя, що він не його ворог.

 

Слідчий.2

Багряний серпанок поволі застилав темне небо. На гостроверхій вежі старостату вже можна було розгледіти знаменитий годинник Козака. Щогодини хитрий механізм приводив у дію лялькового воїна на коні, який виконував один трюк. Штука була в тому, що ці прийоми ніколи не повторювалися, і лише покійний майстер знав, як таке можливо сконструювати.

На Красній площі було тихо, ані шелесь, тільки автоматони-щити час від часу змінювали свої позиції, імітуючи ранковий патруль. Вартові завмерли  в очікуванні, готові в будь-який момент вирватися з укриття магазинів та почати операцію.

Стітанківці з’явилися раптово, немов вистрибнули з-під землі. Їх було небагато, чоловік 16, і за кожним із них слідувала чудернацька металева коробка, що, на перший погляд, не могла завдати ніякої шкоди. Якби варта стояла біля старостату, їх би помітили геть не одразу. Вовкун дочекався, коли зловмисники підійдуть достатньо близько, щоб схопити усіх напевне, і знаком скомандував починати.

Вартові приготували зброю і швидко посунули на світанківців півколом, не даючи їм можливості на втечу. Злочинці миттю зрозуміли, що справи кепські. Супротивники переважали їх чисельно в кілька разів, та здаватися вони не збиралися. Вони згуртувалися навколо частин леонардівської машини й налаштувалися відстрілюватися.

— Облиште це і здавайтесь, — гаркнув Вовкун. — У ваших інтересах негайно скласти зброю та відійти від тієї штуки.

— А то що? — виклично спитав один зі світанківців. — Ми вже вколошкали добіса ваших нахабних морд, гадаєте, вам якимось дивом пощастить?

— Гадаю, ви чудово виглядатимете в наручниках, коли я передам вас освідомчому відділу. Вони будуть ду-у-уже раді отримати такий подарунок, — вишкірився головний слідчий. — Освідомці обожнюють проводити допити з підривниками держустанов. Просто до смерті.

— Пішов ти! — сплюнув світанківець. — Хлопці, валіть цих чортових виродків!

Півколо вмить розширилося, й почалася  перестрілка. Світанківцям вдалося сховатися між будинками, тож вони гідно витримували напір вартових.

— Не дозвольте їм зібрати машину! — скомандував Вовкун. — Друга командо, відкрити повальний вогонь!

Слідчі налаштували наручні комбінації на додатковий модуль, які весь день невпинно доставляв техвідділ, і пальнули по зловмисниках. Віддача була сильною, але половину світанківців звалило напевне. З їхнього боку почулися здавлені крики та лайка.

— Не розслаблятися! Добивайте їх!

Вовкун нервував, що операція затягувалася. І Юрія все не було. Якщо так піде далі, вони встигнуть запустити Леонардівське творіння, перетягнувши перевагу на свій бік. Аж ось з-за рогу показався знайомий автомобіль.

— Володимире! Мені вдалося! — Радісний Кульбаба необачно вистрибнув із салону та витягнув звідти невеличкого автоматона. — Я не запізнився? — спитав він, широко усміхаючись.

Вовкун повалив його на бруківку, рятуючи від кулі в лоба. Падіння було болючим і брудним, але не смертельним.

— Ти якраз вчасно, — зіронізував слідчий, відпльовуючись від пилюки.

І мав рацію — світанківці завершили збір машини. Це був двометровий автоматон бойового призначення: руки заміняли два гранатомети, а до спини кріпився ящик з набоями. Металевий корпус дозволяв не перейматися через ворожий обстріл, крім того, Леонардівське дітище могло стріляти в різні боки водночас. Вартові були попереджені про такий можливий розвиток подій, тож не стали випробовувати долю і швидко відступили з поля зору машини.

Вовкун хутко потягнув Кульбабу за собою з зони ураження. Зачаївшись на пристойній відстані, вони спостерігали, як осмілені світанківці повилазили зі своєї хованки. Більшість із них було тяжко поранено. Вони вказали автоматону на старостат, а самі заквапилися дати драла. Головний слідчий дав знак підлеглим слідувати за ними, а сам лишився на місці.

— Юрію, ти справді можеш його спинити? — спитав він у друга.

— Так, тільки для цього мені потрібен мій автоматон, —  відповів професор. — Якого ми завдяки тобі кинули.

— Уже готовий віддати Богові душу? Так би й сказав, у мене ще є кулі.

Кульбаба невдоволено забурмотів, усе ж розуміючи, що Володимир вчинив мудро. Але автоматон, щоб він увімкнувся, треба спершу завести.

— Якби ми тільки могли дістатися до нього! — зітхнув чоловік.

— Я дістануся, кажи, що робити.

— Тоді слухай…

 

Слідчий. 3

Леонардівська машина розважалася знищенням автоматонів-щитів, які невдоволено пищали і намагалися не пропустити її до старостату. Схоже, вся нагорода за ловлю світанківців піде на відновлення технічної бази відділу. Вовкун обережно крався між будинками до розробки Кульбаби. Скориставшись тим, що ворог його не помічає, він перебіг вулицю до кинутого автоматона і вставив ключ у механізм.

— Два рази вправо, чотири вліво, а потім натиснути, — повторив він про себе, перш ніж повернути ключ. — Раз, два — є. Вліво: раз, два, три, чотири. А тепер, — слідчий відчув, як трясуться його пальці, — натиснути.

Однак ворожий автоматон відволікся на мить від своєї забавки й помітив Вовкуна. Він повільно розвернувся й навів на нього гранатомет. Чоловік сполотнів. Невже це все? Йому не втекти від такого потужного пострілу.

Але тут заворушився пристрій Кульбаби. Він виявився напрочуд швидким і перевів увагу супротивника на себе, пальнувши по ньому з вбудованого револьвера. Що, звісно, геть не сподобалося Леонардівській машині. Автоматони рушили один на одного, щоб з’ясувати, хто із них сильніший. Справжнісінькі створіння людських рук.

Вовкун не став встрягати між ними і по-розумному накивав звідти п’ятами. Йому майже вдалося втекти, коли раптом усі звуки довкола зникли. Все-таки хвилі від вибуху найпідступніші крадії надії.

 

Слідчий.4

Вовкун уже годину слухав базікання Кульбаби, не відволікаючись від документів. Контузило його там чи ні, а хтось мав понести відповідальність за рознесений центр міста. Вибух направду вийшов незлецький. Можна було б закинути Юрію, що він мав знешкодити Леонардівську машину, а не підривати, але що із вченого візьмеш: це такі кадри, як і художники, — з оригінальним світобаченням.

— Ти уявляєш, приходить до мене на наступний день Смілка, — патякав далі професор, — і проситься переночувати з дороги. Я йому: «Де ти був, бовдуре? Дружина на тебе заяву вже подала». А він вирячує очі і галасує: «Як? Розлучитися захотіла?! Клялася ж, що не кине, незважаючи ні на що, коли я відмовляв її іти за мене. От тобі й на. Я всього лише забув попередити, що лечу на симпозіум, а вона одразу — розлучення». Ха-ха! Говорив же тобі, що його не викрадали.

Світанківцям і справді вистачило тільки двох науковців для розгадки нотатника Леонардо. Їх знайшли в одному селі на Волині. Побитих, але живих. Газети писали про недбалість держварти, яка «у ході операції буквально рознесла Чернігів на шматки». Громада просто оскаженіла і вимагала звільнення усіх задіяних. Ситуацію врятував Гетьман, який перепросив за надмірні дії охоронних органів, що просто хотіли якнайшвидше впіймати злочинців. Авжеж, допомогли не пусті слова, а кошти на відновлення будинків та площі. А ще новина про зраду заступника Голови Ради міністрів, який планував переворот і за деякими чутками фінансував світанківців. Авжеж, люди перекинулися на цікавішу тему.

— То нотатки да Вінчі тепер офіційно розгадані? — спитав Вовкун.

Професор вмить посерйознішав і відповів:

— Ні, не було ніяких таємних записів.

— Не зрозумів, — здивувався слідчий. — А що ж то тоді?

— Звичайні марення студента-конструктора часів Леонардо. Без жодного сенсу. — На приголомшений погляд Кульбаба пояснив: — Точніше, ми так з науковцями домовилися. Розумієш, незнані береги ваблять до себе різного штибу конкістадорів, мов їм там медом намазано. Тому необачним колумбам краще їх ніколи не відкривати, щоб про них не взнали ті, кому не слід.

— Гадаю, я втямив, — мовив Вовкун. — Шкода, моє начальство так само легко не зможе забути про цей вибух.

______________

1Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>