Легко бути "богом"

Легко бути "богом"

Субота, 12 вересня 2015 г.
Проглядів: 918
Підписатися на комментарі по RSS

Я не второпав, як мене сюди занесло. Я йшов стежкою через парк – коротким шляхом додому, але користувався ним лише коли повертався засвітло. Сьогодні ж я до темна затримався в лабораторії. В таких випадках я повертався дорогою, що огинала парк. Звичайно, цей шлях був довший, але безпечніший. Я відчував, що мене сюди щось привело. На думку прийшло позавчорашнє пограбування. Якась група молодиків обібрала пенсіонера. Від цих спогадів я пришвидшив ходу.

Осінній парк був похмурим і темним. Під ногами тихо шаруділо опале листя. Дерева нависали над стежкою, простягали свої руки-гілля і щось шепотіли. Подув легкий вітерець. Попереду проявився освітлений вихід з парку. Я крокував до жаданого світла, як раптом позаду почувся дивний  шум. Здавалося, ніби мене наганяє дощ. Я озирнувся і побачив, як мене охоплює молочне марево.

Враз світ довкола зупинився і поринув у безодню. Я падав цілу вічність. Тіло розпадалось на атоми і збиралося знову. Свідомість стала чужою. Я відчув, що зі мною щось з'єдналось. Одразу спливли, якісь незрозумілі спогади про світ, населений химерними істотами. Я був хранителем того світу. А потім прийшли машини. Вони поневолили тих істот, а світ знищили. В цю мить розум запульсував, намагаючись позбавитись видінь. Марево розвіялось і я відчув земну твердь.

Підвівся і роззирнувся. Це був не парк і навіть не місто, в якому мешкав. Мене оточували химерні металічні споруди, що шпичаками впивалися в сіре небо помережене дротами. Тьмяно світило сонце, надаючи довкіллю застарілого пожовклого відтінку. В ніздрі вдарив прогірклий запах.

"Що трапилось? – одразу запрацював мозок. – Можливо я втратив свідомість? А спогади? Звідки вони взялись?" Обмацав себе, ущипнув за руку – відчувся біль. Я знову роззирнувся. Металічні будівлі нікуди не зникали.

Раптом десь поруч пролунав гучний шурхіт. Я обережно попрямував на звук. Вигулькнув із-за рогу і від несподіванки вкляк на місці. В контейнері, що нагадував смітник порпалась дивна істота, якщо побачене мною створіння можна було назвати істотою. Вона нагадувала робота, що їх малюють в дитячих книжках: кутасті форми, велика кругла голова з банькатими очима, на спині блимає кілька різнокольорових лампочок.

- Е-е-е! - гукнув я.

Істота від несподіванки мало не впала в сміттєвий контейнер.

- А бодай тебе вразило струмом! – обурено проскрипіло створіння. Його голос нагадував звук старого патефону. – Що ти за чудасія?

- Це я в тебе хотів спитати! І взагалі, де я?

Фароподібні очі створіння прикрились заслінками, лишаючи посередині тонкі смужки. Здалося, ніби істота примружилась.

- Ти з іншого виміру, - констатувало створіння. - Давно в нас таких не було.

Істота підійшла ближче. Я  зробив крок назад.

- Як з іншого виміру? То я не на Землі?

- Ти в нашому світі, – істота підійшла ще ближче, - в Центральному Місті.

В моїй голові запанував хаос. Я в іншому вимірі? Розмовляю з істотою схожою на робота! І як мені, в біса, потрапити назад?! Та цієї миті десь з глибини підсвідомості піднялось розуміння того, що я тут повинен був опинитись.

- Коротше, - сказав я, - як мені повернутись додому?

Здається в голові істоти запустились міркувальні процеси. Її очі кілька разів блимнули і з решітки, що виконувала функцію рота долинуло: "Потрібно звернутися до Великого Мозколома".

- Хто це?

- Наш славетний керманич.

- Гаразд, веди до цього Мозколома! - Промовив я. – До речі, як тебе звати?

- Ед, - відповіла істота. – А тебе як?

- Віктор.

- В-і-к-т-о-р, - розділяючи літери, повторив Ед, - кумедне ім'я.

- Це ж чому кумедне?

- Занадто довге.

З цими словами Ед розвернувся і повів мене вздовж порожньої вулички, що як змія звивалася між металічними конструкціями різноманітних форм і розмірів.

Поступово почали з'являтись інші механічні істоти. Вони були різними: приземкуватими, високими, вайлуватими, кульгавими. І поводились як люди. Я тільки крутив головою. Ось навпроти крокує створіння, що нагадує робота зі старих фільмів: весь сріблястий, з циліндричними формами, з лампочкою замість носа. Повз пройшов старий іржавий робот поскрипуючи зчленуваннями. Радіолампи, що було видно крізь решітку на його грудях ледь блимали. І кожен пильно вивчав мене. Хтось навіть спитав: "Це новий м´якотілий?"

- Тут, що, були люди? – поцікавився я.

- Так, один.

- І де він?

Ед повернувся і кумедно глянув на мене.

- А хто його знає.

Мені здалося, що він чогось не договорює.

- Чому ми розмовляємо однією мовою?

 - Не знаю, - відповів Ед. – Мабуть, ми споріднені істоти.

- Які ми, в біса, споріднені істоти?! – Я почав втрачати самовладання. – Що за нісенітницю ти несеш! Я жива істота, а ти – механізм. Що між нами спільного???

- Ну, дивись, - Ед зупинився і повернувся, - у тебе і в мене дві руки, дві ноги, одна голова, та й мова в нас однакова, отже, ми споріднені!

- Безглуздя якесь, – я скрушно похитав головою.

Нарешті ми вийшли на вулицю, що нагадувала проспект. Вдалині виднілась вервечка труб, що кадили чорним димом. По дорозі проїжджали транспортні засоби. Вони нагадували перші земні автомобілі: такі ж масивні і шумні.

Роззираючись довкола, я ненароком спіткнувся об шматок кабелю, що валявся просто посеред хідника.

- Обережно, - попередив Ед.

- Чому у вас всюди валяється цей непотріб?

Дійсно, повсюди було видно купи металобрухту, шматки дроту, листи фольги.

- Прибиральники страйкують. Але ти не переживай, в сусідньому місті стан зі сміттям ще гірший.

- А є інше місто? – здивувався я.

- Так, - відповів Ед. – Але там живеться ще гірше, ніж у нас.

- Звідки ти знаєш? Ти там бував?

- Ні, але розповідають, що там жахливо.

- І хто ж це розповідає?

- Центральна агенція повідомлень.

- І ви беззастережно вірите?

- Так! – в голосі Еда проскочили нотки праведного обурення. – Адже ЦАП функціонує під наглядом Великого Мозколома!

"Хто цей Мозколом?" – думав Віктор, механічно крокуючи за Едом. "Здається, він змайстрував собі тут невеличку тоталітарну систему".

- То де знаходиться ваш Мозколом?

Ед зупинився.

- Он бачиш ту рябу будівлю. – І механічна істота вказала на високий циліндр, що виднівся над металічними конструкціями. – Він там.

- Яка ж вона ряба, - відказав я, - вона сіра.

Ед витріщився на мене, як на ідіота.

- У тебе що, порушення зору?

- Коротше, вона ж сіра! – роздратовано вигукнув я.

- Вона ряба!!!

Здається, мій супутник також втрачав над собою контроль.

- Гаразд. Це який колір? – вказав я на свою червону футболку.

- Фіолетовий

- А це? – вказав на сині джинси.

- Оранжевий.

- Т-а-а-а-к… – протягнув я. – Ану як там:  Чи Одслонить Жінка Зранку Бісову Свою Фіранку. Червоний, Оранжевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Синій, Фіолетовий.

Мене осяяв здогад.

- То у вас протилежні до нашого назви кольорів!!! Червоний у вас фіолетовий, синій – оранжевий.

Ед дивився на мене як на божевільного.

- Тоді це який? – я вказав на свій зелений браслет.

- Зелений.

- Точно! Обернена назва кольорів. Гаразд. А це тоді який, - вказав на чорні кросівки.

- Рожевий.

У мене смикнулось око.

- Досить цих кольорових розбірок! Веди до Мозколома!

Ед ще трохи постояв переді мною, ніби хотів упевнитись, що зі мною все гаразд і рушив у бічне відгалуження проспекту. Ця вуличка здавалася більш охайною, в порівнянні з тією, на яку я потрапив, але все рівно навколишня обстановка справляла гнітюче враження. Я не розумів сенсу цього світу. Здавалося, що все тут зроблене з металу. Не видно ні дерева, ні каменю, ні пластику. Суцільний метал: від сріблясто-білого до темно-сірого, чи майже чорного. Зрідка можна було побачити золотистий або червоний відтінки.

Назустріч нам рухалась процесія. Група механічних істот організованою шеренгою прямувала в сторону проспекту. Деякі істоти несли плакати. На одному з них на чорному фоні білими літерами було написано: "Цей текст написано на чорному фоні, сірими літерами".

- Це хто? – спитав я.

- Опозиція, - промовив Ед і зневажливим поглядом провів процесію.

- І до кого вони є опозицією?

- До Великого Мозколома звісно ж! Вони хочуть нам відкрити очі, а самі дивляться не в той бік.

Цей світ ставав все химернішим. Я раптом уявив, як тут жити. Де все перевернуто з ніг на голову і майже немає альтернативи. Ці істоти борсаються в своєму невігластві, але їм здається, що вони пливуть вперед.

Попереду, біля великого екрану стояв натовп.

- О, - зупинився Ед, - ЦАП показує новини.

Я подивився на екран. Там механізм, схожий на бульдозер, давив купу радіоламп.

- І що це? – спитав я.

Ед, не відриваючись від екрану, відповів:

- Чергова партія контрабанди.

Дивитись на це дійство у мене не було бажання.

- То ми скоро вже доберемося до вашого Великого Мозколома?

- Так, - повідомив Ед, все ще втупившись в екран.

І тут, позаду нас почувся окрик:

- Ви двоє! Стояти!

Натовп швидко розбігся, ніби тут нікого й не було. Я обережно повернувся. Ми були під прицілом двох істот, що нагадували стімпанківських роботів-поліцейських. Їхні нагрудні пластини вигравали на сонці, розсіюючи безліч сонячних зайчиків. Один з них рушив до нас.

- От халепа, - проскрипів Ед і крикнув, - тікаймо!

Він рвонув з такою швидкістю, що аж курява здійнялась. Такої швидкості від вайлуватого Еда я не очікував. Я прожогом кинувся за ним. Він вскочив у вузьку вуличку і ми побігли не розбираючи дороги. Позаду почулись постріли. Поруч пролетів енергетичний згусток і розлетівся об стіну металевої конструкції. В мене одразу виникла думка: і Ед, і роботи-поліцейські механічні, вони не втомлюються. Скільки ж протримаюсь я?

Я кидався зі сторони в сторону, намагаючись уникнути енергетичних згустків. За кількадесят кроків попереду виблискував п'ятами Ед. М'язи почали наливатися свинцем. Дихання збивалося з ритму. В цю мить щось сильно штовхнуло мене в спину, металева поверхня, по якій ми бігли, почала швидко наближатись і я втратив свідомість.

 

- Як ти почуваєшся?

Я ледь розплющив очі. Наді мною схилився Ед. Контури його великої голови розпливалися, утворюючи величезну чорну пляму. Я кілька разів кліпнув і зір прийшов до норми. Ми знаходились в тюремній камері.

- Нас схопили?

- Так. – Ед зручно вмостився на єдиному в камері стільці.

- Чому нас затримали?

- Зараз дізнаємось, - промовив Ед і вказав на заґратоване вікно. 

За решіткою з'явилась голова "робота-поліцейського". Клацнув замок.

- М'якотілий, вийди з камери.

Двері відчинились. Ед дивився на мене так, ніби проводжав в останню путь.

Мене перевели в кімнату для допитів і посадили за стіл. На столі стояла антикварна лампа. Обстановка нагадала епізод з фільму, в якому енкаведист допитував свою жертву, спрямовуючи на неї світло від лампи. Я повинен був би відчувати страх, та химерність ситуації, не давала йому оволодіти мною.

В кімнату увійшло ще одне механічне створіння. Таких я ще не бачив. Його витягнуте обличчя нагадувало патьоки воску на свічці, а довгі пальці на руках посмикувались з тихим клацанням. Істота сіла навпроти і спрямувала мені в обличчя промінь світла.

- Це обов'язково? – спитав я, мружачи очі.

- Що обов'язково? – прошипіло створіння. Його пальці знову смикнулись.

- Спрямовувати мені в обличчя світло.

- Така процедура.

- То чому ви мене затримали?!

Абсурдність того, що відбувалось, почало мене дратувати. Істота знову смикнула пальцями і втупилась в мене. Здавалося, ніби в неї в голові відбувається перезавантаження.

- Ви незаконно потрапили в наш вимір і порушуєте його гармонію.

Ця маячня остаточно вивела мене з себе.

- Коротше, яка, в біса, незаконність і яка, в біса, гармонія?! Ви при розумі?! Ви не бачите, що я зовсім на вас не схожий?!

- Ну, чому ж ви на нас не схожі, - прошипіло створіння, - і у вас і у нас по дві руки, дві ноги, одна голова…

- І розмовляємо ми однією мовою! – закінчив за нього я. – Але ж я органічний, а ви… які ви?.. До біса все!

В мене вже не вистачало сил сперечатись із цими недоумками. Раптом щось клацнуло і очі істоти потьмяніли. Її тіло схилилось над столом і завмерло. Лампочки на передній панелі згасли. "Робот-поліцейський", що стояв біля дверей, також враз осів. Я торкнувся істоти з витягнутим обличчям. Ніякої реакції не послідувало. Здається вони вимкнулись. Я тихо встав із-за столу і повільно попрямував до дверей, не зводячи очей з "робота-поліцейського".

- Ось ти де! – Долинуло від входу.

Від несподіванки я мало не підскочив. На порозі стояв Ед.

- Це ти їх повирубав? – Запитав я у нього, виходячи з кімнати.

- Ні, - чимчикував позаду Ед, ледь встигаючи за мною, - вони самі вимкнулись.

- А як ти вийшов з камери?

- Мене саме хотів кудись вести інший наглядач, але як тільки він відкрив двері, то одразу вимкнувся.

- Тоді вшиваємось звідси!

Поспіхом ми вийшли на вулицю. Маленька пляма сонця опускалась до горизонту, забарвлюючи металічні конструкції в інтенсивний жовтий колір, від чого довкілля нагадувало стару пожовклу фотографію. Посеред  двору буцегарні стояв транспортний засіб, схожий на пікап. 

- Водити вмієш?

- Так, – відповів Ед.

- Тоді вези мене до цього бісового Мозколома!

Швидко завівши машину, Ед натиснув на газ і ми поїхали порожньою вуличкою подалі від цього місця. Дорогою мені не йшли з голови думки: чому повимикались ті істоти? Невже ними керує цей Мозколом? Він що, допомагає мені дістатися до нього? Тоді чому мене затримали? Нелогічність того, що відбувається збивало з пантелику.

- От ми й прибули.

Ед зупинив машину. Ми стояли на майданчику перед будівлею, яка нагадувала шматок товстої арматури, що стримів у землі. Довкола снували істоти, схожі на механічних комах. Ніхто не звертав на нас уваги. Ми вийшли з машини.

- Нам мабуть туди, - вказав мій супутник в сторону будівлі. Біля підніжжя знаходився отвір, через який заходили і виходили комахоподібні створіння.  Одна з "комах", що пробігала поруч, звернула на нас увагу. Вона зупинилась, металічним голосом промовила: "Слідуйте за мною!" і не оглядаючись рушила до будівлі. Я глянув на Еда. Той знизав плечима і попрямував за "комахою". Я слідка. 

- Ти коли-небуть бачив цього Мозколома?

- Ні, - Ед хвацько крокував за "комахою" з цікавістю роззираючись довкола, - але це найосяйніша істота нашого міста.

- То ви себе називаєте істотами?

Ед скосив на мене погляд.

- А ти як себе називаєш?

- Я людина.

- Але ж ти істота?

- Так. – Я зрозумів, що мені зараз відповість Ед.

- Ще один доказ того, що ми споріднені.

Сперечатися з такою логікою не мало сенсу.

Ми зайшли в будівлю. Всередині вона нагадувала швейцарський сир. В отворах порпалися "комахи". Чим вони займаються не було зрозуміло. Підвівши нас до одного з отворів, "комаха" тицьнула в нього тонкою кінцівкою, промовила: "Вам туди", і шмигнула геть. Ми з Едом зупинились, вдивляючись у темряву отвору. Там щось крутилось і рухалось вгору.

- Шнековий підйомник, - повідомив Ед і ступив у темряву. Я зробив крок за ним. Нас почало крутити і підіймати в гору. За кілька хвилин ми опинились в приміщенні овальної форми. Трохи паморочилось в голові. Я роззирнувся. Довкола панував напівморок. Всюди висіли кабелі, по яких бігали "комахи". В центрі цієї мережі знаходилось механічне створіння. Воно висіло, розкинувши свої дванадцять кінцівок по кабелях, нагадуючи павука, що прислухається до кожного поруху павутини.

- Це Великий Мозколом. - Бухнувся на коліна Ед.

Цієї миті на передній панелі істоти заблимали різнокольорові лампочки і "павук" почав спускатись. "Комахи" порснули врізнобіч, намагаючись не потрапити під його лапи. Ед зачаровано спостерігав за цим дійством.

- Чому ви сюди прийшли? – прогуділо створіння. – І що це за м'якотілий?

- О, Великий Мозколоме, - промовив Ед, - ця істота хоче потрапити в свій вимір. Допоможи їй.

Я стояв, спостерігаючи за цим дійством і чомусь почав усвідомлювати, що все, що тут відбувається – фальшивка. Цей Мозколом – він несправжній, він ховає свою сутність, і все, що я до цього бачив – є частиною цього створіння.

- Як звати цього м'якотілого?

- Віктор, - відповів я, уважно вдивляючись в два об'єктиви, які я вважав за очі створіння.

- Ха! – раптом вигукнуло створіння. – А мене Семен!

Цієї миті "комахи" всі попадали, а в Еда згасли очі. Він так і застиг на колінах, побожно дивлячись на Мозколома. В приміщенні загорілось яскраве світло. Я примружив очі. З істоти долинуло шипіння і почулось, як відкривається люк. З черева Мозколома виліз неохайно одягнений хлопець років двадцяти п'яти і попрямував до мене. На його чорній футболці був зображений зеленошкірий гуманоїд з купою дротів та написом "DC Comics". За хлопцем слідка тягнувся кабель, який з'єднував його з механізмом.

- Привіт, чувак! – простягнув він мені руку.

Я неохоче потиснув її.

- Ти хто, в біса, такий?

- Я – Великий Мозколом, володар цього міста! – пишномовно проголосив цей бевзь.

- Як ти сюди потрапив?

- Так само як і ти, через портал.

Я пожвавішав.

- Коротше, ти можеш повернути мене додому?

Обличчя Мозколома скривилось, ніби він відкусив добрячий шмат лимону.

- Нажаль ні.

В цю мить в моїй свідомості чомусь спливла потреба розпитати цього володаря, що він тут робить.

- А взагалі, чим ти тут займаєшся?

Обличчя Мозколома враз набуло напруженого вигляду, але потім він розслабився і почав розповідати.

- Якщо коротко, то я – програміст. Потрапив сюди десь півроку тому. Мене привели до цього механізму, - Мозколом кивнув головою в сторону "павука", - і він почав цікавитись, хто я, які в мене є вміння. Дізнавшись, що я програміст, він запропонував в обмін на переміщення додому, розібратись із проблемою зациклення програм у деяких його юнітів. По ходу вирішення проблеми я дізнався, що цей механізм не зможе мене перемістити, бо немає такої технології. – Семен розвів руки. – Тоді я просто зламав його систему захисту і перепрограмував під себе.

Обличчя хлопця розпливлось від задоволення.

- Знаєш наскільки в них проста мова програмування! Дуже схожа на Брейнфак. Це така езотерична мова програмування, що складається лише з восьми команд. Я під'єднався в їхню систему і став повелителем. Ними так легко керувати, головне правильно запрограмувати.

- І в чому ж суть твого керування?

- Я ніби граю в "Цивілізацію". Ось ще трохи розвину технології і піду досліджувати довколишній світ.

- То ти не знаєш, що за межами цього міста?

- Поки що ні, але згодом дізнаюсь!

- А як же якесь сусіднє місто?

- А-а-а… - протягнув Мозколом. – Це тобі повідомив той юніт, що привів сюди?

Я ствердно кивнув головою. Мозколом посміхнувся.

- Ніякого міста не існує. Вони просто запрограмовані так думати. Я, взагалі-то, не контролюю деякі їхні процеси. Це якісь особливості "заліза". А ці міфи їх відволікають від особистих проблем і налаштовують завзято працювати на мої потреби.

- А чому в них поплутані кольори?

- Це так, по приколу.

- А ненависть до радіоламп? Здається, це ж компонент їхньої будови.

Мозколом почесав носа.

- Це якийсь збій в програмі. Все ніяк руки не доходять з ним розібратись.

Цей ґік стояв переді мною, розпинаючись, як він побудував економіку цього міста на основі якогось енергетичного мінералу, а я все думав, навіщо все це? Навіщо створювати суспільство, що закрите в собі і вважає себе вершиною розвитку, хоча насправді нічого з себе не представляє? І мене не влаштовує відповідь "по приколу". Раптом в мене зринула думка, можливо це якийсь експеримент? Дослідити наскільки абсурдним може бути суспільство? Але цей Мозколом до експериментатора не дотягує. Я глянув на кабель, що з'єднував його з механізмом. В мозку прорізалась здогадка: "Ним хтось керує!"

- Агов! Ти мене слухаєш? – Мозколом помахав перед моїми очима рукою.

Я вп'явся в його очі поглядом.

- Хто тобою керує? – вимовив я.

- Ти здурів? Це я тут Великий Мозколом, повелитель цього міста!

- Хто тобою керує?!

В цю ж мить зіниці Мозколома розширились і він закляк, як Ед. В його застиглих очах я побачив марево, що мене огортає. Моя свідомість знову розпалася ніби на дві частини. Одна частина була моєю, а інша здавалася чужою, але я знав, що то також моя свідомість. Та ось я знову став цілісним.

Я все ще знаходився в овальній кімнаті. Простір довкола пульсував і миготів багряним кольором. "Павук", що здавався вимкненим раптом смикнувся. Лампочки на передній панелі яскраво засвітились, прорізуючи багряну темряву яскравими нитками світла.

- Хи-и-имерний м'яко-о-отілий, - долинуло звідусіль. – Є що-о-ось незрозумі-і-іле для ро-о-озуму.

Створіння дивно розтягувало слова, ніби виштовхувало їх силою.

- Я не зрозумів, хто ким керує?

Довкола пролунав високий тріск. Мабуть, то був сміх.

- Су-у-утність  Дослі-і-ідника.

Мова створіння була не зовсім мені зрозумілою.

- Ти щось досліджуєш?

- Си-и-имбіоз ме-е-еханічних ство-о-орінь з о-о-органічними і-і-істотами.

- І яка ж твоя мета?

- По-о-овна і-і-інтеграція ме-е-еханічного з жи-и-ивим.

- То Мозколом лише частина експерименту?

- Та-а-ак, але-е-е має і-і-ілюзію повної свободи.

- А я чому тут?

- Повинен був потрапити в інший кластер. Але було цікаво спостерігати взаємодію з відверто абсурдним суспільством. 

Я збагнув, що в свій вимір не потраплю. Цей Дослідник, мабуть, і може відправити мене додому, але він цього не зробить. Всередині мене почав наростати гнів. Він з'явився нізвідки і почав підніматись з глибини єства. В цю мить моя свідомість розділилась і та, інша частина почала поглинати мене. Крізь моє єство продерлась інша сутність. І саме ця сутність промовила: "Я тебе давно шукав". В голові знову виникли картинки світу, в якому жахливі механізми поглинали організми, перетворюючи на частину себе.

- Ти знищив мій світ! – вигукнув я, розуміючи, що то вже кричу не я, а та інша істота в мені.

Моє тіло засвітилось яскравим зеленим світлом. Від нього поверхня Дослідника почала коробитись і розтріскуватись. Я почув страшенний скрегіт і крізь пелену світла побачив, як тіло Дослідника трощиться на друзки, що розлітаються в пил. Моє тіло розпалось на промені світла, я відчув холод і…

…і вологу на обличчі. Розплющив очі. Лежу на доріжці в парку. Ґрунт ледь вологий від мряки. По обличчю капотять дрібні краплини. Я вдома. Моя свідомість знову стала лише моєю.     

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>