Колишній

Колишній

Вівторок, 4 грудня 2018 г.
Проглядів: 77
Підписатися на комментарі по RSS

Присвячується: моїм покійним дідусям та бабусям і всьому поколінню українців, народженому в 20–30–х роках двадцятого століття, тим, хто на наших землях пережив певно найстрашніші буревії людської історії…

 

Частина 1.

Зореліт варгантів розпочинав перехід із надпростору.

− Увага, трансляція розпочнеться через 9,8,7,6…

Відома на увесь Варгантум ведуча Будатта впевнено стояла на своїй тендітній опорній ніжці в центрі залитої липким червоним сяйвом студії. Худорляве не більше півтора метра тільце вигравало в ньому чудернацькими відтінками сріблястої шкіри. Вона налаштувала загадковий погляд у своїх трьох очах, очікуючи перед трансфазером на прямий ефір. Її спинна рука уже встигла залежатись у скрученому стані на сідельці плечоголови. Під час каунтдауну вона збуджено ожила, і навіть став помітний хвилястий рух усіх трьох тактильних пелюсток, що виступали із долоні. Центральна кінцівка почала повільно розгортатися із черевного сідельця і підніматися до рівня зорових отворів.

− 3,2,1…Ефір! – пролунав сухий голос трансфазера.

Студію залило насичене смарагдове світло. Будатта ожила. Вона трішки піджала опорну ніжку, хвацько закинула вгору спинну, а черевна все ще закривала очі. А потім та різко розкрутилась, здійснивши випад вперед. Її пелюсточки щедро розгорнулись і напружено розчепірились в різні сторони. Таке було у неї на сьогодні оригінальне привітання до варгантської аудиторії.

− Ганта–Ганта–Варррррганта! – звернулась мегапопулярна. – Привіт, мої любі, добрих усім сонць та ніжних тіней! Це я, ваша незмінна ведуча, Будатта. І ми продовжуємо наше мегаріелеті–шоу «Контактида»! Зачекались? Зголодніли на враження? Сьогодні ми гарантуємо вам потоки пригод та драми! На вас чекає новий тур нашої програмиииии! – в інтенсивному зеленому світлі шкіра варганти ніби збуджено пульсувала.

В наступну мить ведуча здійснила переворот назад ставши спочатку на спинну, а потім зависла на черевній нозі. Її плечоголова витягнулась у напрямку трансфазера.

− Як завжди, у нас для вас нові світи, неочікувані раси та непередбачуваний сюжеееееет! – вона знову легенько повернулась у початкове положення на опорну ніжку.

Освітлення студії змінилось на густе бордове. На тіло Будатти згори звалився стовп благенького золотистого світла. Він розширився в основі і став конусоподібним. Ведуча активно зажестикулювала спинною та черевною кінцівками.

− Отож, у нашому фіналі бере участь два найуспішніших контактери шоу. Вони опускаються на чужу планету та в спеціально підготовлених аватарах, які імітують тіла місцевих рас, намагаються встановити контакт з інопланетянами. Головним завданням є випросити в місцевих якийсь подарунок, щось, що чужий віддасть по добрій волі. Чим більше предметів вдасться отримати від чужих, тим більше очок отримує учасник. Одним способом можна отримати тільки один предмет. Поки що лідером заліку є Лакатті із 14ма предметами. Але їй на спинну ногу наступає Спурандж. У нього 12 очок. Ось така в нас ситуація після семи турів. Поки наші учасники готуються, я даю вам можливість подивитись огляд попереднього туру! – вона застигла на черевній нозі, описала півколо виставленою вперед опорною ногою. Спинна при цьому випросталась вгору.

Коли трансфазер зменшив інтенсивність освітлення, латеральні очі ведучої розслабились. Лице набрало зверхніх тонів. Вона знову стала на опорну ногу.

− Так, добре зігрілась. – продзенькала вона сама до себе.

За нею роз’їхалась стіна, за якою стало видно невеличку сцену. Там бовваніла постать мускулистого варганта. Будатта повернулась до нього. Черевна кінцівка скрутилась на сідельце. Центральне кругле око інфазірки втомлено виставилось на нього.

− Спурандж, ти готовий?

 

***

Варгант повільно скотився зі сцени і наблизився до ведучої. Спурандж був помітно більший за мегапопулярну світську особу. У нього були м’язисті кінцівки, масивніші сідельця та густі ворсинки навколо плечоголови.

− Шановні глядачі, ось наш інший фіналіст – Спу–раааандж! – вигукнула вона в сторону камер.

Варгант помахав у сенсори, усміхнувся, але видав тільки скромне:

− Вітаю вас, всіх!

Будатта розійшлася в похвалах учаснику після останніх турів, а потім підійшла до головного:

− Куди тепер, Спурандж?

− Мені випала планета Земля!

− Що відомо про планету?

− Вона дуже різноманітна, цивілізація ще не розвинута, але все ж є певний рівень, тобто це не темна планета. Все залежить від фортуни…

− Ти готовий?

− Так! Мій аватар чекає на мене!

− То ж побажаймо нашому контактеру удачі, бо на тій планеті, вона йому точно не завадить! – повернулась до трансфазера ведуча. – Отож, Спурандж сьогодні спускається на планету Земля, де зараз панує раса людей, і спробує наздогнати свою конкурентку!

Трансфазери враз пригасли.

− Реклама. – холодним робочим голосом мовила Будатта до контактера. Її маска–усмішка наче випарувалась. – Котись до терміналу, там ще знімемо твій спуск.

− Ок, суперстар. – сказав Спурандж і перекрутився через спинну ногу у напрямку шлюзової камери.

 

***

Двері шлюзового відсіку безшумно роз’їхались у трьох напрямках: дві секції відповідно вправо та вліво, а одна – вгору. Цілий рій антигравітаційних мініатюрних сенсорів трансфазера у строгому операційному порядку повільно рухався в сяючу сліпучо–білим світлом кімнату. Там уже на них чекала Будатта, повернута спиною до публіки. Коли пішов нечутний сигнал про початок ефіру, вона спритно перекрутилась на основній нозі в напрямку трансфазерної системи. Її три ока враз награно збільшились.

− Отже, любі мої, зараз ми у шлюзовій камері. За правилами гри, наш Варгантекс вибрав випадкове місцеве поселення на планеті Земля – маленьке, з населенням півтори тисячі жителів. Відповідно до ситуації був підібраний генетично сформований аватар, в якому учасник буде діяти на планеті. А тепер увага. – ведуча зробила паузу. Її очі таємниче блиснули. Голос стишився до шепоту. – Наш Спурандж… – вона знову запнулась. – …тепер ось такий!

Будатта вказала обома кінцівками, черевною та спинною, вліво. Звідти, ніби з білої пустоти раптом виникла чудернацька фігура інопланетної істоти. Вона знаходилась уже в еліпсоїдної форми прозорій капсулі. Чужий мав продовгуватий тулуб та чотири кінцівки: дві коротші, виходили з його плечей, а дві довші були скоріше за все опорними: землянин на них стояв. Найдивніше було те, що замість плечоголови, в істоти голова виділялась окремо! Тобто, не було в нього ніякого сідла, ні на голові, і на череві, ні очевидно на спині. А для чого? Кінцівки же такі грубі та ніяк не показували знаків варгантської гнучкості. Зорових аналізаторів у нього була два, і знаходились вони якраз в голові. Там же, (тільки подумати!) випирали назовні дихальний, слухові та харчовий отвори! Колір шкіри був блідий, але більшість площі тіла була покрита якимись дивними захисними очевидно терморегуляційними насадками. Ці насадки просто обвисали на істоті, наче листя широколистих дерев у тропічних лісах Варгантії.

− Ось це і вже наш учасник, але в тілі земної істоти! Рідкісна потворність, але ми бачили ще не таких, чи не так? Як почуваєшся, Спурандж?

Істота в капсулі щось прохрипіла. Нічого зрозуміло не було.

− Ось так, шановні мої, звучать люди – панівна раса планети Земля. Але як завжди наш Варгантекс все для нас перекладатиме лайв. Тіло Спуранджа напічкано всі якого роду сенсорами. Так що в нас буде повна картина того, як грає контактер.

Землянин знову щось прохрипів.

– Все буде гаразд, я готовий! – почувся металічний голос Варгантекса.

– Ось так воно! Сьогодні Спурандж спробує вирватись у лідери! Принаймні, всі шанси в нього для цього є. Тоді гайда в човник, глядачі голодні до пригод! Щасти!

 

Частина 2.

Микола Микитович згорбившись повільно обходив обійстя. Треба зачинити курятник, поприкривати усі хвіртки, повісити замки на гараж, погреб та стодолу. Він голосно човгав обважнілими гумовими калошами, заглядаючи в найважливіші закутки двору.

Вимотане за день сонце радо, хоч і без усмішки, сунуло донизу, роздираючи хаотичну павутину бридких осінніх хмар.

Здійснивши свій щовечірній рейд, дід поправив засмальцьовану куфайку та згадав, що не замкнув ще хлів. Відділення із двома свинками було вже зачинено. А от наступні двері виявились ще привідкритими. Їх теж слід закрити. Хоча… Тут же нічого немає. Тут уже ніхто не ночує. А колись…

А колись тут жила корова. Дві корови! Та ще й телятко.

Колись. О! Тоді в нього кипіло все в руках. І не було такого, чого б він не зробив. Текло тепле молоко, складались скирти соломи, возилось возами сіно, рубались гори дров, коптився духмяний бочок, від курей відрами виносились яйця, а із саду – цілі возики яблук та грушок, копалась картопля (але не така поїджена як зараз, а щедра, головаста!). Та що там! Він забивав увесь погреб всякими наїдками та запасами! А десь там у таємному куточку стояв великий бідон, в якому шипіли дріжджі, готуючи дати цінну мутну рідину.

«Гей, наливайте, повнії чари, щоб через вінця лилося!»

І танцювали, і веселились! А як співали!

Колись… А зараз…

А тепер він щодня жене від себе одну думку: господарство, яке він тримає, насправді вже не його заслуга. Якби не дочка та зять, якби не внуки, то він би вже не витримав того робочого темпу. Навіть з двома маленькими свинками. Та кількома курочками.

Дід Микола не хотів думати про те, що сили його вже покидали, і що вісімдесят п’ять насичених важких років ніби центнерами пшениці уже гнули його спину. До землі.

На село невблаганно осідав чавунний вечір.

Микитович різко прикрив двері порожнього хліва, взяв товстий алюмінієвий дріт та недбало закрутив засув.

Старий почувався самотнім.

 

***

Не виходячи із невидимого режиму, варгантська шлюпка різко шугонула вгору. Там вона зависла на висоті двохсот метрів, невидима для будь–якого електромагнітного випромінювання, і чекатиме на учасника.

Спурандж звикав до нового інопланетного тіла. І дивно ж ходять ці істоти: на двох кінцівках!

Місцева зоря уже ховалась за горизонт. Невпинно насувалась темрява. Спурандж оглянувся довкола. Він стояв у горбистому полі, поділеному на різні ділянки. Десь там на межі їх знаходились приземкуваті конструкції з похилими покрівлями. Певно це були житла землян.

Під ногами лежав м’який прохолодний килим місцевих рослин. Проте кінцівки ніг, які безпосередньо контактували з поверхнею, були захищені дивними темними шкіряними насадками: Варгантекс підібрав взуття ідеального розміру.

Штучний інтелект почав сканування простору. Сенсори показували рух теплокровної прямоходячої двоногої істоти серед найближчої групи дивних споруд. Це був землянин. Один.

Спурандж не вагаючись рушив туди.

«Всі режими готові до роботи в аватарі.» – видав сухе повідомлення Варгантекс.

Контактер призупинився, нахилився та зняв шкіряні насадки з обох ніг. Останні залишались все ще захищеними благенькими текстильними чохлами. Підніс взуття до очей. Зацікавлено оглянув їх і… жбурнув у сухі зарослі сусідньої ділянки.

Сьогодні він має набрати багато очок. Він вийде в лідери.

Йому хотілось зробити колесо і котитись, котитись. Так було б значно швидше, але нове тіло гарно підлаштувалось до тутешніх, рідних його аватару умов. Спурандж вирішив рухатись по периметру виділених ділянок, на яких очевидно вирощувалась рослинна їжа.

Ось і вхід всередину житлової зони землянина. Сенсори показують, що він рухається теж до входу, напевне, щоб закрити огорожу, бо наступає темна пора доби. Варгант зупинився.

Зараз буде візуальний контакт.

***

Понурий дід Микола щось буркотів про себе і повільно сунув до вхідної хвіртки. На село напирали сутінки. Було тихо. Спокій порушував лише його рудий пес. Старий насторожився. Тварина стривожено підняла вуха, гавкнула раз, потім другий, а потім ще. Собака загарчав та заметався на ланцюгу, активно рвучись до хвіртки. Тепер він лаяв злісно та натхненно.

Микола і сам зробив два ширших кроки вперед. Поглянув на вхід. І оторопів.

Перед металевими воротами стояв якийсь чоловік.

− Добри вечир, – долинув до нього м’який голос з акцентом.

− Добрий, – ледь вимовив дід, але ніякої посмішки на обличчі не показав.

Несподіваний візит. Скільки ж їх було в його житті. Колись.

За допомогою контекстних підказок Варгантекса прибулець оперативно оцінив гуманоїда. Середнього росту, худорлява, змарніла істота. Запалі щоки, насторчак вуха, масивні брови, покрита рідким сивим волоссям голова, майже як плечоголова у варгантів! Волосини стирчали навіть з носового та вушних отворів. Довгі кістляві руки завершувались напрочуд великими долонями. Але головне, що вдалось миттєво встановити, що цей землянин був дивно зігнутий, а на обличчі грали щедрі важкі зморшки.

Землянин був уже дуже старий.

− До…Добрий вечир… – ніби несміливо повторив варгант в людській подобі. – Я….е….я… немісцевий. Я…

По напруженому обличчі діда пройшла тінь підозри. Тонкі губи ще більше стиснулись, а погляд рентгеном пронизав незнайомця.

Поряд з його сторони огорожі натужно лаяв кудлатий рудий песик.

− Хто ти? – спитав він.

− Я громадянин Канади, я розмовляю українською не дуже добре, вибачте за мій акцент.

Ручища діда схопились за металевий стовп огорожі. Зморшки на лобі зсунулись ще більше. Він все ще вражено вивчав прибульця. Молодий років тридцяти товстуватий мужчина з коротким темним волоссям та яйцевидним обличчям. Риси його були не українськими. Одягнений чоловік був в білу сорочку з довгими рукавами з охайною діловою чорною краваткою та чорні офіційні штани. Але… тут погляд старого спустився вниз, а очі розширились від подиву.

На незнайомцю не було взуття! Він був у самих шкарпетках.

− Ти штунда? – рубанув сходу Микола.

− Що? Штунд… хто? Ні… я… мене пограбували, в мене немає взуття.

− Хай йому… – тихо вилаявся про себе дід. – Вже і штунд почали бити.

− Я… не знаю… просто… чи можете ви мені допомогти… – м’яким голосом продовжив «іноземець».

Микола Микитович ожив.

− Та тихо!!! – раптом заволав він на активного рудого собачку. Той запнувся та зник в глибині будки.

Стало напрочуд тихо. Дід повільно відчинив металеву хвіртку, непевно мовив.

− Заходь, може щось знайду.

Як тільки гість увійшов на територію двору, рудий захисник розпочав другу атаку. Він вичекав, поки той трохи пройде, і розгавкався знову. Прибулець шарахнувся в бік. Микитович пробурчав знову якісь прокляття. Він крутнувся до гаража, під яким стояло багато всякого мотлоху, вихопив звідти товсту жердину та кинувся полохати пса. Його сутула постать заметалась в сутінках двору. Знаючи, які болючі такі побої, бідна тварина заскавучала і забилась в глухий закуток своєї хатинки. На тому тему гавкоту було закрито.

Старий поставив жердину на місце.

− Заходь в літню кухню, я пошукаю тобі взутись.

На дворі стало вже досить темно. На село накочувалась перестигла осіння ніч.

***

Коли дід Микола увійшов до освітленої хворим жовтим світлом літньої кухні, в руках у нього була пара запилених старих черевиків.

− Дякую. – сказав Спурандж і спрямував на старого шаблонну сяючу усмішку.

Дід не відреагував.

− Повечеряєш зі мною? – спитав він.

− Я…ее… треба… тобто здійснити прийом їжі?

− Що? Не ясно нічо.

«Органи слуху землянина уже в стані далекому від оптимального. Потрібно видавати звуки чіткіше та голосніше.» – повідомив Варгантекс.

− Присядемо поїмо. – повторив дід, зняв засмальцьовану куфайку, та повісив її на гачок для одягу в кутку кухоньки.

− А… так, так я трохи зголоднів. – вимовив варгант.

Поки старий тупцяв по двору, заходячи то до основної будівлі, то до погребу, Спурандж взяв ганчірку з паркану та чистив взуття.

«Плюс один! Йдемо далі.»

Микола наставив на стіл все, що напередодні приготувала дочка, а на газову плитку для нагріву – картоплю. Між іншим розпитав, хто такий прибулець.

Контактер видав йому заготовлену легенду. Він громадянин Канади, журналіст, мову вивчив в колах української діаспори, в Україні вже три місяці, пише про політичну та економічну ситуацію. Але поїхав досліджувати регіони, зупинився в готелі в обласному центрі, забрів сюди, і ось таке сталось.

Микитович уважно слухав м’який акцент «канадця», і коли на стіл була покладена остання виделка, і можна було розпочинати трапезу, спитав, свердлячи іноземця поглядом.

− Сто грам будеш?

− Що? – Варгантекс видавав відсутність інформації. Десь там його надпросторові звивини натужно здригнулись.

− Ну, – пояснив дід. – Горілочки моєї скуштуєш? – потім додав і вперше за увесь час усміхнувся. – Сам робив.

Варгантекс почав видавати пояснення. Це такий алкогольний напій. Це така традиція, так прийнято…

− Так, – насторожено відповів за кілька секунд «журналіст».

Усмішка діда Миколи розширилась.

− Бо я так розумію: якщо ти не п’єш, то ти або слабий, або штунда.

«Що за раса така «штунди»?»

Варгантекс не дуже забарився: це просторічна назва релігійної течії.

− А ні, я точно не штунда, – впевнено випалив Спурандж. – І не слабий.

***

Після згоди гостя, дід Микола помітно пожвавішав. Він розпитував його про се і те, активно орудуючи великим ножем, яким зазвичай колов свиней, нарізаючи те м’ясне, що приготувала нещодавно дочка. Він недочував, перепитував, раз–у–раз граючи кущастими бровами.

Дід гостинно налив половину кантованого стограмового гранчака.

− Ну, за знайомство, будьмо!

− Будімо! – повторив варгант дивне слово.

Вони обоє перехилили ємкості в ротові порожнини.

Пекуча секундна тиша.

Величезні порепані від часу зашкарублі долоні старого плавно опустились на стіл,

− Пха! Добра! Сам робив! Уххх! Гарно пішла, а ти закушуй, закушуй…

Пластикова усмішка інопланетянина почала танути, а через дві секунди очі різко розширились, а губи скривились. Це була природна реакція земного аватара на міцний алкогольний напій.

Контекстник Варгантекса висипав цілу кіпу червоних попереджень.

«Напій дуже небезпечний, призводить до втрати орієнтації, пам’яті, порушення мовного, вестибулярного апарату, є явним емоційним підсилювачем…»

Спурандж накинувся на їжу. Людський організм прекрасно споживав її. Трансляція смакових властивостей на секунду шокувала прибульця. Він втупився в одну точку на столі. Кахикнув.

− А ти якийсь непевний, – усміхнувся з награною підозрою Микитович, – ти випадково не той, не кумуняка? Бо там теж у вас є, вони всюди є, як короста розійшлась по світу, і не знищити її ніяк.

− Вам вони нашкодили? – прохрипів варгант і ще раз кашлянув.

− Хто? – недочув дід.

− Ну, ці, куму–ніаки.

«Варгантекс, що за народ, раса? Що це за така спільність? Де контекст?!»

Могутній штучний інтелект відповів «Йде опрацювання варіантів тлумачень. Кілька вармитей треба імпровізувати.»

− Тааак! – аж здригнувся Микола. Очі спалахнули злобними іскрами. − В колгосп заганяли, пальці між двері запихали, забирали все, що було, кіз в лісах вистреляли, понищили господарство батькове, а так людей били, на Сибір забирали, гірше німця були! Отак було, я знаю…

− А де вони зараз? Ви їх перемогли? – обережно запитав варгант.

Обличчя старого перекосилось від люті.

− Вони всюди! Тільки попритихали, сидять чекають, коли вукін війська пошле. В парламенті вони всі в різних партіях зараз, кровопивці, холера. Та, – махнув він ручищею ледь не зачепивши носа «канадця», – що кумуняки, що некумуняки, всі вони – сволочі, – його лівий кулачище стиснувся, та був готовий з силою бабахнутись об стіл. – і вони між собою всі зв’язані!!!

«Куму–ніаки, це маються на увазі «комуняки» – просторічна назва комуністів – політичної течії, прихильники якої більше 70 земних років (95 варгантіодів) утримували владу на українських землях. За час їх правління було знищено велику кількість населення шляхом прямих репресій, убивств, голодоморів та каральних операцій.»

Так ось воно що! Очевидно старий землянин натерпівся від того режиму, і досі забути не може…

«Мені ще треба одне очко, щоб наздогнати Лакатті. В мене плюс один, а мені треба мінімум плюс два! Треба продовжувати входити в довіру.»

Після другої чарки Микола повів розповідь далі.

− А тут в нас на Поліссі таке було… УПА, поляки, німці, партизани, НКВДисти. І я мусив всіх кормити, бо забили б… Але так, німці прийшли, а в батька – голуби, пасіка, коні… «Гут– гут»,– кажуть, гарний хазяїн. Хоча і самі людей потім стріляли… А прийшла та червона короста – повибивала все, навіть собаку замочили, сволочі…Таке було… а я що, хлопець неграмотний, тільки штири класи польської школи…

− Польська школа – це такий університет? – пережовуючи картоплю з буряковим салатом спитав гість.

− Що? Ні, то проста школа…

− А… – закліпав очима «канадський» інтелігент. Варгантекс просто стогнав від інформаційної роботи. Водночас штучний інтелект казав йому, що тембр і поведінка свідчать про те, що старий землянин каже правду, і він повністю з ним щирий.

− А той, хто був грамотний, – продовжував старий. – йшов в ліс, стріляти – то німців, то совєцьку сволоч… Так таких першими вбивали або на Сибір відправляли. Оце я так вижив, що тупий був… Таке було… Вночі приходять, стукають, а воно ніби своєю мовою говорить, а не ясно, чи свій, чи ворог. І не знаєш чи вбивати прийшли, чи просто поїсти… Оце страшно… Отаке було, я знаю, я бачив, я - хлопець колишній… Ну, давай по третій… Щоб ти такого не бачив, і до моїх років дожив.

− Колишній? – випивши повторив про себе варгант. І після кількасекундної паузи додав. – А який ваш вік?

− Що? Скільки мені років? А… вісімдесят шостий іде… – кахикнув і він.

− Ви теж закушуйте, Микитович…

− Та, вже літа не ті, щоб їсти, це вам молодим треба багато сил, ти їж, як тебе там, Стін, Стіп…, Степан, чи що, по–нашому?

− Стів.

− А…. ти, кажеш, їж, а що мені, я… я вже сам на лінії залишився… – і тут зненацька його бравий тон, змінився на безкінечний розпач. Старий ще більше згорбився, його очі зволожились. Голос затремтів та налився жалем.

− Вже нікого немає… ні Гриця, ні Васьки, ні Петра, бабу свою поховав, он вже шостий рік буде як…

− А нащадки у вас є?

− Що? А… – сапнув носом повітря дід, і витер зволожені очі, – дочка, внуки…

− Отже, ви не самі, це добре, бо є і самотні люди…

− А… що там. Вони всі в тому городі сидять, всі учаться і учаться, а робити ніхто не хоче… І діти якісь нелюдські стали: щось водять тими пальцями по своїх цяцьках, отакооооо, – показав він порепаним пальчищем по брудній скатерці. – і позатикають вуха, і ото головами водять отак, – помахав він ритмічно головою вперед і назад. – Ей, – махнув він ручищею. – Як нема тих літ, і ніхто не прийде, то кому ти тра? А хочеться часом поспівати! Ех, а колись, як співали, як співали! Робили начорно, зате потім – вечорниці! Пили бурячанку і співаааалииии! – зробив широкий розмашистий рух рукою дід. – От знаєш оцю «Повіяв вітер степовий»?

− Ні.

− Я тобі трохи заспіваю.

І Микола Микитович відкинувся на спинку хиткого стільця. І гучно затягнув низьким голосом. Та так щиро, що аж закочував очі, а з рота іноді вилітали бризки слини.

- Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою стрілець січовий,

Дівчина затужила…

Спурандж сидів заворожений. Варгантекс сипав повідомленнями, застереженнями та вказівками. Контактер не сподівався на таке… У жодної цивілізації він не чув … пісні. Аватар–землянин перебував у трансі. Варгантекс втрачав над ним контроль…

− …А баба мені каже: «Ти там понимаїш, як свиня по зорах… Що тобі дати?» «Кия», – кажу. А вона: «Щоб тобі хто так дав, щоб аж ніс задерся!» Весело жили. А женився як, знаєш? Сказали: «Шукай дівку і женися, бо припишемо до лісових, і розстріляють тебе…»

«Серйозне порушення рухового та артикуляційного апарату аватара!!!»

− …оце так сина поховав, а міг би ще жити, а міг би ще радіти життю…

«Рекомендується режим виходу! Ризик втрати повного контролю над аватаром!»

− … оце як на Байкалі були, служив там, то їли тільки ту рибу, омиль, чи як вона правильно називається…ну, давай ще по–трошки…

«Не рекомендується вживання цієї рідини!»

− … ти там розкажи своїм в Канаді, напиши…але то вже не поможе, вукін вже війська зібрав, щоб загарбати Вкраїну…мені колись дід казав, буде велика стройка, а потім станція вибухне. Так і сталось!... Будуть живі мертвим завидувати… Колись час веселий був… Нічого не було, а ми малясівку пили, танцюваааалиии!...А зараз все є, і всі плачуть…Отак, скажеш, дід дурний казав… Я правду кажу, бо я бачив, я хлопець колишній…

 

***

Спурандж привідкрив центральне око. Він лежав у своїй каюті на зорельоті. Свідомість уже у своєму тілі. Втомленому до знемоги. Що то за сон був? Ах, це ж не сон. Це був черговий тур на … так, планеті Земля.

− Дід Микола! – прошепотів стривожено контактер і розплющив два інших латеральних ока. Черевна та спинна ноги напружились, варгант підважив себе, та піднявся на опорну.

Враз ожив задній сегмент стіни, і там з’явилось стурбоване лице Будатти.

− Як ти? На зйомки турної наради зможеш прийти?

− Так, все добре? Чому ти запитуєш?

− Чому? Ох…– вона усміхнулась. – Та ми тебе вчора ледь витягнули з тої планети…

− Що? – майже нечутно видав Спурандж.

− Твій аватар був знеможений тією рідиною. Довелось тебе забирати шлюпкою в екстреному порядку.

− А… дід… як той дід?

− А що з ним мало статись?

− Ну, ви його не налякали бува? – застиг ошарашений варгант.

− А ні, він довів тебе до ложа для нічлігу, уклав і сам пішов спати. От тоді ми тебе і взяли. Ти що нічого не пам’ятаєш?

***

На післятурній нараді зазвичай обговорювались успіхи чи провали вилазки кожного контактера, а також аналіз його поведінки.

− Шановні глядачі, – грайливо розпочала трансляцію ведуча, – отож коротко підсумуємо тур Спуранджа. Він несподівано потрапив до одного місцевого жителя, який виявився дуже сприятливим до комунікації, але на жаль, нашого контактера довелося звідти терміново евакуювати. Таке трапляється.

Спурандж мав дуже похнюплений вигляд.

− Отже, на даний момент Спурандж зрівнявся з Лакатті, набравши у своєму нелегкому турі два очка.

«Що?! Як два?!»

− Ось ці два предмети йому вдалося отримати від представника місцевої раси людей.

Спурандж приголомшено вилупився на демонстративний сегмент в кутку студії. Там крупним планом показували пару брудного взуття, які дід віддав варганту, а також під номером два значилась дивна біла насадка на тіло. Спурандж відразу вловив, що насадка була прикрашена дивним мереживом. Чорного і червоного кольору.

«Два кольори мої, два кольори…»

«Дід мені зробив такий дарунок… А я і не пам’ятаю!»

«А був то хлопець молодий,

Його лише кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати…»

− Ну, що ж, Спуранжику, – мовила надмінно Лакатті. – Це був твій непоганий хід, але і останній шанс щось змінити, бо завтра я тебе значно випереджу.

Трансфазери крупним планом взяли плечоголову контактера. В усіх трьох його очах стояв якийсь розпач і … біль.

− Мені потрібно назад! – випалив Спурандж.

Він грубо перебив белькотіння Будатти. Всі завмерли.

«Летить ворон з чужих сторон

Та й жалібненько кряче:

«Вставай, козаче молодий,

Твоя дівчина плаче!»

− Аватар ще не утилізовано? Я хотів би повернутись до того старого землянина і….

− Навіщо!? Це немає сенсу, ти вже не зможеш здобути нові очки! – витаращилась на нього мегапопулярна.

− Таке заборонено правилами шоу! – незадоволено хмикнула Лакатті.

Очі Спуранджа втікали від прямого контакту зі співрозмовниками та трансфазером.

− Мені треба… треба з ним договорити…

− Ми вже увійшли в надпростір. – Почувся сухий коментар Варгантекса.

− Повертайте назад, це не займе багато часу! – погляд варганта набув бетонної суворості.

 

***

− Він уже дістав, той Спурандж, – жалілась ведуча в розмові з продюсером.

− Та нехай спуститься, це тільки підніме рейтинг шоу. – долинуло з миготливого сегмента. – Такі несподіванки тільки притягують увагу. Це буде такий собі міжтурний бонус. Очок ніяких не давай, але нехай летить. Тільки, скажи йому, щоб там без фокусів, добре?

 

Частина 3.

Миколу Микитовича повільно везли в заставленому вінками катафалку. Він лежав у блискучій труні з темного коричневого дерева одягнений в українську вишиту сорочку. Руки на грудях, хрест, а на обличчі ніби застигла усмішка. За катафалком понуро сунули родичі та жителі села, які прийшли на похорони.

Варгантська шлюпка зависла в невидимому режимі метрів двадцять над процесією.

«Я не встиг, не встиг! Ех, чому ж я не подумав про часовий зсув при надпросторових перельотах…Я не зможу з ним вже поговорити, почути до кінця його історію…»

Спурандж вів літальний апарат аж до сільського цвинтаря.

− От і відійшов дід Коля, а думали, що буде вічно жити, – прошептала якась жіночка.

− Ніхто невічний. – сумно зазначила інша.

Він уважно спостерігав чудернацькі традиції землян. Якийсь особливо урочисто одягнений чоловік оголосив коротку промову. Люди ще раз підходили та востаннє торкались чолом померлого.

Вперше він відчув себе глибоко зацікавленим у неваргантській формі життя. Тоді за вечерею йому хотілось просто сидіти та слухати, слухати, слухати. Детектор Варгантекса підтвердив достовірність слів діда Миколи. Спурандж співчував йому і дивувався, наскільки важким та мінливим було життя цих істот. Приклад Микитовича – це лише один із мільйонів таких життів.

Цивілізація людей наробила багато помилок, на яких треба було швидко вчитися та робити дієві висновки, бо рухалась вона в нікуди. І якби земляни більше пам’ятали про такі трагедії, то ставилися б до свого теперішнього життя по–іншому. Вони би більше цінували те, що мають, та задумалися б над майбутнім. Дід Микола був усе життя простим жителем аграрного поселення, далекий від ідеалу людей – часто агресивний, неввічливий, безкомпромісний та грубий. Але він був товариський та щирий, а ще, він любив та цінував життя, і знав своє місце в ньому. Та знайшов свою гармонію.

І коли копачі обережно опустили гріб, і в свіжу могилу важкими порціями полетіла глиниста земля, у варганта з’явилась думка, що люди ховають не собі подібну людину, а щось більше.

Вони ховали правду. Незручну та непричесану.

Вони ховали совість.

 

***

− У нас мало часу, потрібно повертатись на зореліт, – пролунало докучливе попередження Варгантекса.

− Та знаю, дай мені хоч попрощатись зі старим землянином. – буркнув Спурандж.

Він має повертатись назад, вони мають продовжувати шоу. І все буде як завжди.

Тільки вже чогось не буде вистачати.

Варгант спустив шлюпку, активував мімікрію, почекав, поки остаточно розійдуться із цвинтаря люди. Неквапом підійшов до заставленої похоронними вінками могили – купи свіжої землі з пофарбованим чорною фарбою хрестом. Стороннє людське око не помітило б нічого, крім легкого коливання повітря.

Рука аватара Спуранджа торкнулась холодного могильного хреста. Помовчавши хвилинку, він тихо вимовив українською з тим же канадським акцентом лише одне слово:

− Колишній...

«Заплаче мати не одна,

Заплаче Україна,

Бо не одного козака,

Сира земля накрила…»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>