Я, Арі і Турнір бойових магів

Я, Арі і Турнір бойових магів

Неділя, 18 вересня 2016 г.
Проглядів: 794
Підписатися на комментарі по RSS

— Тільки не кажи, що ти віриш в цю… в цю тупу брехню! — Арі зім’яв афішу і кинув її просто мені в лице.

— А що, коли вірю? — посміхнувся я, здмухуючи папірець.

— Знааю я цю усмішку, — протягнув Арі. — Останнього разу, коли ти так на мене вирячився, ми якогось темного опинилися вночі в саду Бубелькової і… Забув вже, яку прочуханку влаштував нам дід?

— То був експеримент! — я підхопився з софи, старої і потертої, як і все в цьому домі. — Тим більше, Бубелькова не постраждала. Та на неї хоч танком їдь — певен, вона своєю вставною щелепою зжує його й не вдавиться.

— Все одно. Ні. Я кажу — ні, — Арі затявся на своєму і намагався вдавати, що він все ще читає конспект. — В мене семінар в четвер. А в п’ятницю два модулі. І соціологія, котру якийсь біс вліпив в останньому семестрі.

— Можливо, це наш єдиний шанс! — я не міг вгамуватись, поки не отримаю згоду. Так вже сталося, що з нас двох це мені завжди доводиться вмовляти Арі, а не навпаки. Мабуть, весь дух шукачів пригод, який ми в дитинстві всотувати з розповідей діда, прадіда і двох прабабусь, вивітрився чи розбився вщент об стіну впертості і скептицизму мого брата.

— Скласти соціологію в мене теж єдиний шанс, — відповів він, але вже без попереднього запалу. — Пані Цербер сказала, що хто не складе одразу — папери в деканат і на вихід.

— Ну й гаразд, — я підкинув зім’яту афішу до стелі, а тоді клацнув пальцями, щоби викресати іскру.

— Геть від моїх конспектів! — Арі злякався іскри ще більше, ніж Бубелькова свого часу злякалася величезного живого куща, котрий постукав у її спальню на другому поверсі.

Але я багато тренувався: вогонь розгорівся саме там, де й потрібно. Афіша спалахнула і за кілька секунд стала попелом. А з нею і повідомлення, отримавши котре, я сьогодні вранці відчув, що моє серце лупиться об ребра, мовби скажений пампух у каструлі з киплячою олією.

«Шановні Арістарх і Арістель Шумм, — писали нам. — Хочемо урочисто запросити вас на Перший у нашому місті, та попри те найсправжнісінький Турнір бойових магів! Сподіваючись на вашу щиру й сердечну згоду, ми повідомляємо вам також таємний пароль для того, аби ви без перешкод до нас потрапили: АТРБРНД. Ви повинні одночасно промовити пароль третьої ночі після отримання цього листа, стоячи спиною на схід і бажано обличчям до дзеркала. За відсутності дзеркала рекомендуємо вам скористатися гарно помитими ложками чи супницями. Зауважте, що з собою заборонено проносити холодну чи вогнепальну зброю. Щиро ваші, організаторський комітет Турніру».

 

***

 

Я знав, що вмовлю брата. Адже я ще ніколи, ніколи-ніколи, ні єдиного разу в житті не бував на Турнірах бойових магів! Покійний прадід розповідав, що він познайомився з прабабцею саме під час щорічних змагань під Лондоном, коли вона налетіла на нього, прихованого покровом невидимості. А другий прадід втратив руку в 21-ому, коли його суперник у фіналі вирішив, що саме час порушувати правила, і кинувся в атаку з кухонним ножем. Але потім мій родич навчився крадькома відрощувати на місці своєю втрати вельми вдалу ілюзію.

Та головне — вони обоє неодноразово здобували вінок переможця, підтверджуючи силу великого роду Шумм. Я теж прагнув підтверджувати його силу, тому чародійський Турнір — то була мрія всього мого дитинства.

…Поки я не дізнався, що їх вже давно не проводять. Принаймні, в нашій всіма забутій провінції. Приблизно в той же час я дізнався й іншу жахливо новину — сучасні маги майже не чаклують й чомусь вважають це несерйозною та небезпечною розвагою. Таку інформація матір намагалась запхати нам в голови приблизно з 5-річного віку. Арі повірив, я — ні.

— Прадіде, — спитав я якось, сповнений дитячої наївності та прямолінійності. — А чому тато й мама не користуються магією? Вони що — не навчились?

— Ні, Арісте. Вони просто хочуть бути сучасними і нормальними людьми, — відповів батько батькового батька так, що я замислився, яке слово жахливіше: «сучасні» чи «нормальні».

— Арістелю, не слухай дідуся і негайно помий посуд! — втрутилась матір, котра метушилась на кухні. — Ти ж пригадуєш, як тітку Георгію забрали в лікарню?

— Так, — кивнув я, хоча пригадував це вельми туманно. Тітка Георгія запам’яталась мені тим, що любила говорити зі столовими приборами за обідом.

— Ну ось, — мати кивнула. — Це може статися і з тобою, якщо ти десь казатимеш, ніби вмієш чарувати. Затям це гарно!

— Не задурюй малому голову, Адо! — хрипко відповів прадід. — Арістель — справжній бойовий маг з роду Шумм! Правда, малий?

— Правда! — рявкнув я з таким ентузіазмом, що тарілка вислизнула з моїх рук просто на підлогу.

Мама скривилась.

— А тепер, шановний бойовий маг з роду Шумм, прибери за собою і марш вчити французьку! Чарівне вміння бити тарілки не стане тобі в нагоді у майбутньому.

Кінець замальовки.

Загалом, тепер ви уявляєте, як виглядає моя сім’я і чому ми з Арі вчились чаклувати переважно потай, поки батьків не було вдома. Точніше, я вчився і вмовляв брата складати мені компанію. Бо магія — це довго і складно. Принаймні, набагато складніше, ніж у розповідях дідів та бабусь, котрі, здається, могли завиграшки вичакловувати правою рукою тайфун, а лівою спиняти лавину. Я мріяв якщо не дорівнятись до них, то хоча б освоїти все, що мені вдасться.

Отож, в п’ятницю я молив всіх існуючих богів, духів і демонів, а також Великий Бублик Везіння (довга історія…), аби Арі гарно здав свої модулі. І коли він, сяючи, мовби каток в торговому центрі, ввалився в мою кімнату ввечері, я зрозумів, що все вдалося.

— Ха! У кого сто зі ста? — заявив він з порогу.

— У мого найкрутішого брата! — впевнено відповів я.

Арі завжди вчився на відмінно. Шкода, що ми не близнюки — тоді я б його відправляв замість себе на особливо складні екзамени.

— А тепер нам пора на Турнір! — нагадав на хвилі братового гарного настрою.

— Який-такий турнір? — з супер-розумної головешки Арі всі речі, які він не вважав важливими, вивітрювались ще швидше, ніж аромат моїх улюблених булочок з кухонного креденсу.

— Першийвмістітурнірбойовихмагів! — випалив я з бойовою готовністю номер один.

Арі подивився на мене. Тоді потер перенісся. Тоді зітхнув.

— По-перше, це все просто чиясь вигадка. По-друге, тобі дев’ятнадцять чи дев’ять? По-третє, відколи хоч хтось з нас бойовий маг?

— До речі, сьогодні Анка питала про тебе, — я вирішив застосувати безпрограшну, хоч і трохи жорстоку методику. Анка — власниця найрудішого волосся та найкоротших спідниць на нашій вулиці і давня любов Арі. Одностороння, звичайно.

— Що вона хотіла? — брат нашорошив вуха.

— Ти йдеш зі мною на Турнір — я тобі розповім, — довелось піти ва-банк. Анка справді дзвонила, але питала вона чи ми — я, Арі і наші численні родичі — завітаємо до них через тиждень на святковий обід з нагоди уродин її бабці Аделі.

— Щоб. Ти. Вдавився, — відкарбував Арі, а тоді розтріпав жорстке волосся і підійшов до мене. — Ну і? Що треба?

Я повернувся обличчям на захід, тицьнув братові в руку ложку, яку заздалегідь приніс. І папірець з паролем.

— Треба сказати це одночасно.

— Давай.

— А-те-ре… — почав я, але тут Арі смикнув мене за руку.

— Не «ре», а «ер», ти..!

— А-те-ер-бе… — я затнувся перед наступною літерою, але сказав правильно: — …ер-ен-де!

Дві секунди ми просто стояли посеред кімнати: двоє височенних ідіотів — один в синій жилетці, інший в сірій — і з начищеними до блиску ложками в руках. А тоді сталося.

Ми потрапили на Перший у місті Турнір бойових магів.

 

***

 

Транспарант висів на двох стовпах так високо, що довелося задерти голову.

«Вітаємо вас на Першому у місті Турнірі бойових магів!» — сповіщав надпис. Я стиснув ложку сильніше.

— Дурня якась, — прошипів Арі.

Я нізащо не міг з ним погодитись.

По-перше, транспарант — це вже серйозно. Для якоїсь дурні на кшталт розпродажу віників чи університетського конкурсу краси його б не друкували. По-друге, за імпровізованими воротами відкривався вид на абсолютно прекрасно незнайому мені долину на березі озера. Вона була всипана різнобарвними наметами, аренами і неймовірною кількістю гірлянд, ліхтарів та свічок, котрі, здається, просто собі літали чи плавали в повітрі. І там була прірва людей!

— Ти бачиш те, що і я?

— Дурня якась… — повторив Арі спантеличено.

— То ви будете йти чи таки тут й стовбичитимете до самісінького рання? — прострекотів хтось за нашими спинами. Я ледь не підстрибнув.

Там стояла бабушенція в капелюсі з пір’їнами. Вона тримала перед собою величезну миску з булочками.

— Перепрошуємо, а куди тут звернутися, щоби взяти участь у Турнірі? — спитав я, сходячи з її дороги.

Бабушенція хмикнула так, що пір’їни здійнялись вгору, а тоді тицьнула мені в руки кілька булочок, гарячих, як вугілля у вогні.

— Бідосю, ти ще й читати не навчивси! — вона похитала головою, а тоді оминула Арі, і припустилась з пагорба в долину зі швидкістю, котрій позаздрить олімпійський спринтер.

— Мені здається, чи це була бабця Франтішека? — спитав Арі повільно.

— Тобі здається, — відповів я. Бабцю Франтішека, стару й поважну професорку філософії, яка гасає по полях з мискою булочок, я не зміг би уявити навіть в найхимернішому сні.

І ми пішли вниз теж. До наметів, гірлянд і озера, яке блискотіло так радісно, як і мої очікування.

 

***

 

Зблизька Турнір бойових магів нагадував суміш весняного фестивалю для всієї родини та ярмарку вуличної їжі. Над берегом група дітей радісно бігала по воді. Коли я придивився, то зрозумів, що то не вода — найстарший з них заморожував все при березі, перетворюючи поверхню озера на ковзанку. Звідусіль долинали аромати смакоти. Між наметами з наїдками ходили цілі сімейства і здавалось, що всі гарно проводять час, не дивуючись нічому. На відміну від мене. Повногруда жіночка в архаїчному корсеті закликала купувати саджанці мандрагори. Двоє стариганів з гачкуватими носами зосереджено переливали з великого бутля в пробірки мерехтливу золотаву рідину, котра пахнула пліснявою. Повз мене пробіг сніговик з дверною ручкою замість носа. Кілька разів я наче бачив в юрбі сусідів, проте вони швидко зникали з поля зору. Ліхтарі справді плавали в повітрі. Час від часу з біло-синього намету виривались снопи іскор і феєрверки. Пан у чорно-вишневому фраці грав на скрипці. Довкола нього танцювала зграйка дівчат, схожих, як двійнята. От тільки їх було восьмеро — усі з перловою шкірою і довгим зеленаво-сріблистим волоссям. Одна підморгнула мені так, що серце здійснило шалений пірует, але Арі смикнув мене і ми пішли далі.

— Ну? — нетерпляче спитав брат, коли ми відійшли на безпечну відстань від вабливих танцівниць, продерлися поміж наметами з солодкою ватою, котра сама намотувалась на палички, і спинились позаду них, щоб перевести подих.

— Тут всюди маги! — захоплено видихнув я. — Справжнісінькі!

— Ну? — брат дивився на мене похмуро і з таким осудом, наче я тут примушував його танцювати на столі на очах у його любої Анки!

— Ти бачив тих дядьків з зіллям? А прилавок зі справжніми пророцтвами? А…

— Ну і що? — Арі, здається, стримувався з останніх сил. — Це щось… дивне. Дивне і химерне, так.

— Гаразд. Вочевидь, нам треба знайти організаторів Турніру! — здався я, розуміючи, що брат не поділяє мого захоплення ні на йоту.

— Ви сказали: організаторів Турніру? — перед нами, мов з-під землі з’явилась дівчинка з величезними бірюзовими очима і обличчя таким гладеньким, як у ляльки з колекції прабабці Зойсі.

— Так, — кивнув я. — Ми б хотіли взяти участь у Турнірі.

— А ви хто? — дівчинка з підозрою подивилась на ложку в моїй руці. Я зловив себе на думці, що тримаю її, ніби зброю.

— Брати Шумм, — буркнув брат. Він свою ложку давно сховав, але вона по-зрадницьки визирала з задньої кишені його джинсів.

— О, — дівчинка не виражала жодних емоцій кілька секунд, але після того сплеснула в долоні і заволала так голосно, як пожежна сирена: — Шановне товариство! Вони прибули! Вони прибули! Арістарх Шумм! Арістель Шумм! Вітайте!

Приблизно в цей момент я справді захотів дати дьору або прокинутись у власному ліжку. Бо коли крик бірюзової дівчинки припинився, змінилося все. Зовсім все.

На мить світ довкола нас завис: стихла музика і гомін натовпу, ліхтарики погасли, навіть повітря, як мені здалось, загусло. А далі намети перед нами метнулись в боки, мов живі. І ми з братом опинились перед очима великого… ні, величезного натовпу, серед якого блукали дідки з зіллям, жіночка з мандрагорами, срібнокосі красуні, живий сніговик, а також «бабця Франтішека» з булочками і стільки магів, скільки я в житті не бачив. І, мабуть, більше не побачу. Коли прокинусь. Бо на даному етапі мені почало здаватися, що все це — найчудовіший сон, який може наснитися тільки раз у житті.

— Нарешті! Тепер ми можемо починати! — наказав строгий жіночий голос, котрий підозріло нагадував бабцю Аделю, але жодної бабці Аделі тут не мало б бути.

А тоді бірюзова дівчинка проштовхала нас з Арі крізь натовп, дорогою вчепила нам бутоньєрки, як на весіллі, тільки замість квітів там горіли золотим емблеми учасників Турніру — я бачив такі серед прадідових речей. Дівчинка виштовхала нас — попри те, що була нам зростом до пояса — просто до стрільбища. Що то стрільбище я зрозумів з наявності загорожі та мішеней на протилежному кінці поля.

— Ну-ну, Шумми таки приперлись! — знущальний голос Франтішека примусив мене повернутись праворуч.

Франтішек жив на сусідній вулиці і був відомий тим, що нічим не був відомий. На п’ять років старший він мене (і на чотири від Арі), він успішно сидів вдома, під опікою бабці, мамці, двох старших сестер і незаміжньої тітки.

А тепер він стовбичив просто перед нами і на лацкані його старого піджака теж блищала емблема учасника.

— Ти що — маг? — спитав Арі швидше за мене.

— А що, на капусту більше схожий? — Франтішек, якого я знав виключно як спокійного і затурканого хлопця, раптом хвацько перестрибнув через загорожу і примірявся до цілі на тому кінці.

— Я вас обставлю, так і знайте!

За Франтішеком до нас підійшов і мовчки кивнув чоловік з темною клиновидною борідкою, котрий бурмотів собі під носа щось іспанською. Потім пара блондинів-близнюків у світлих сорочках і з метеликами. Один похмурий патлатий металюга, на котрому було стільки брязкалець, що я не одразу помітив емблему учасника. Та вони все прибували і прибували!

— Я й не знав, що цей Турнір такий масштабний, — шепнув я до Арі, який нагадував статую імені себе.

— Там… — пробулькотів він.

Я прослідкував за його поглядом. До гурту учасників саме підійшла… ахах! Руда Анка! Як завжди, в короткій спідниці попри мороз і з гоноровою посмішкою.

— …і панна Анкоридж Влас! — я спочатку не зрозумів, що ведуча (бірюзова дівчинка) оголосила нашу сусідку, але то була єдина панна тут.

— Анко, гов! — я помахав їй і вона підбігла, поки Арі поруч мене червонів і білів почергово.

— Привіт, Арі, привіт, Арісте, — сказала вона. Арі пощастило урвати собі краще скорочення імені, бо він старший. — Готові до стрільби льодовими стрілами?

— Звичайно! — брат раптом з ентузіазмом кивнув. — Але Анко, що ти тут робиш?

Вона закотила очі (з накладними віями виходило особливо ефектно) і відповіла:

— Потім побачите.

— Анкоридж… — гигикнув я.

Вона стрельнула в мене поглядом серійного вбивці.

— Так! Анкоридж! Чудове американське місто!

— Відколи тебе звуть Анкоридж?

— Відтоді, як мої батьки там познайомились і вирішили назвати первістка так — їм це бачте видалось романтичним!

— О, дуже романтично, — пробурмотів Арі, обмацуючи Анку поглядом. Але довго йому не вдалося це робити, бо — так-так, нарешті! — розпочався Турнір.

 

***

 

Вичакловувати льодові стріли виявилось важче, ніж я думав. Вони кришились, танули, різали руки чи ставали снігом замість льоду. Я пригадував настанови прадіда і наші тренування потайки від батьків. Але перші три стріли зовсім розтанули, зате четверту я запустив так поспішно, що вона ввіткнулась просто в центрі мішені.

Так швидко, що я не встиг здивуватись.

— Єєєєй! — закричав і підкинув стиснуті кулаки вгору.

За моєю спиною підбадьорливо зашумів натовп чаклунів. Золотисті гірлянди вибухнули над головами — так ставалось щоразу, коли хтось потрапляв в ціль. Мені здавалось, що я трохи п’яний від щастя.

Арі вцілив двічі. Франтішек — ні єдиного разу. Анка перемогла всіх.

— О, вона неймовірна! — пробурмотів мій брат, коли оголосили результати.

Здається, він різко змінив свою думку про Турнір.

— Ану зосередься! — я турнув його під ребра. — Нам треба відстоювати честь великого роду Шумм, а не соплі розпускати!

Далі ми змагалися у створенні ілюзій. Блондинисті близнюки не змогли навіть удвох нічого витворити, тому їх дискваліфікували. Я розхвилювався, але раптом знайшов в натовпі поглядом прадіда, який підбадьорливо піднімав в повітря свою ілюзорну руку.

«Ти все зможеш, бойовий маг роду Шумм!» — пролунало в моїй голові.

І пригадавши довгі тренування вдома, я повірив у себе.

Найпростіше спочатку створити ілюзію того, що ти гарно знаєш. А потім зробити її рухомою — це одна з вимог завдання. Я хотів витворити кухонний сервант і примусити його відчиняти дверцята. Але врешті це погано закінчилось. Бо я дуже чітко уявляв пакети з печивом, а от сам образ серванта з моїх думок вислизав.

Збоку незнайомець в старовинному темно-синьому плащі успішно вирощував ілюзорній кущ троянд, котрі виростали, всихали й осипались на очах в зачарованих глядачів. Праворуч мене Арі створив наш годинник з вітальні, але коли стрілки почали рухатись, ілюзія попливла, ніби картини Далі.

— Ти можеш сказати, що сюрреалізм — це твій задум, — шепнув я братові.

— Заткнися! — відрізав він мені, роздратований своєю помилкою.

Врешті я покинув спроби зробити неможливе і начаклував гору пісочного печива. Воно послухалось мого руху, здійнялось в повітря, мовби чудернацькі гірлянди і затанцювало довкола так, що зарябіло перед очима.

І — раптово! — я переміг у цьому турі.

А потім ми змагались у швидкості замороження води — озеро ж під боком. Один з учасників випадково впав у воду і вморозив сам себе у лід, панікуючи. Його розморозили, звичайно, але дискваліфікували.

Згодом ми билися льоду. Точніше, ошаліло намагались зберегти рівновагу і при цьому кидались енергетичними сферами, ніби сніжками.

Я у своєму жилеті забігався, геть впрів, дихав важко і стомлено, і постійно здував волосся з очей. В мене боліла права нога (Анка вцілила) і спина (заслуга Синього Плаща). Я обпік пальці, бо не вдягнув рукавиць і вхопив сферу суперника. Розтягнувся на льоду разів зо п’ять. Набив синець на підборідді. Став гордим власником дірки в джинсах (пропалив) і дірки в сорочці (порвав). Ще я ледь не обсмалив собі брови, коли задивився на глядачів — серед них тепер блукав на лише прадід, а й обидві прабабусі в старовинних сукенках. Перед очима в мене миготіли золоті сліди від енергетичних сфер. Іскри засипали все довкола, перемішані зі снігом і конфетті.

Я посів третє місце в «магічних сніжках на льоду». Дві срібнокосі красуні, котрі підійшли привітати мене після змагання, розповіли, що в часи їхньої юності (хоча з вигляду їм було по 16) сніжки були улюбленим видом спорту магів.

Я ніколи не почував себе щасливішим.

 

***

 

У перерві між парними дуелями я привалився відпочити біля одного з наметів. Фото потрапило мені в руки цілком випадково — воно лежало в снігу. Старе та ще й розірване — другу половина я не знайшов. На фото сиділи двоє пупсів з вигляду від 0 до 3 років. Підпис повідомляв, що то «Арістарх, Арістель і Арі...». Обірваний шматок фото не дозволив мені дізнатись про третього.

Ого!

Я знову зиркнув на фото, намагаючись знайти зв'язок, бодай ментальний, між собою нинішнім та хоч яким-небудь пупсом в мереживній льолі, з лисою головою і великими світлими баньками.

— Слухай, — спитав я в брата, який підійшов і привалився спиною до стенда з сувенірними магнітами, які плавно змінювали колір, — які ти знаєш імена на «Арі»? Окрім наших.

— Арістон, — видав він негайно.

— Це не ім’я. Це пральна машинка бабці Грети.

— Коли нові викладачі намагаються прочитати «Арістарх» в журналі, я теж думаю, що це не ім’я, — відповів брат. — Слухай, — він повернувся до мене. На його чолі червонів глибокий поріз, намазаний якоюсь гірчичною пастою. Очі Арі горіли.

— Слухаю, — я кивнув з готовністю.

— Тут Анка — і це круто. Але насправді, річ не в цьому, — він затнувся на кілька секунд. — Тут просто круто. Мені здається, що… що так і має бути. Ні, звичайно, мама права, треба гарно вчитися, здобути професію і все таке… Але я ніколи не думав, що магія може бути настільки…

— Веселою? Яскравою? Живою? — я мав звичку закінчувати речення за брата, коли він довго сумнівався над якимось словом.

Справжньою, — відповів мені Арі. — Я ж завжди слухав ті казочки дідів і бабусь так поблажливо. Мені здавалось, що половина з того — їхні вигадки. А інша половина — сильне перебільшення. А виявилось, що… — Арі простягнув руку вперед, схопив повітря і розсміявся.

Я вирішив, що спитаю про фото у прадіда після того, як закінчиться Турнір. А тоді бірюзова дівчинка (її звали Нін) покликала нас, бо починалась друга частина дуелей. І знаєте, що? Я мав твердий намір перемогти всіх!

 

***

 

Мій прокол полягав у тому, що перемогти всіх означало також перемогти і Арі.

Коротше кажучи, ми з ним зійшлися у фіналі.

— Ну що, малий? — брат геть розпалився. — Здаєшся одразу чи тобі влаштувати прочуханку?

— Нагадати тобі, хто з нас відповідально вивчав французьку, а хто — бойову магію? — реготнув я, певний у своїй перемозі.

Нін перебила нас і наказала починати на рахунок три.

На «раз» я спробував відчути, як нагріваються долоні — прадід казав, що краще збирати енергію там, щоби вона випадково не вистрелила тобі з коліна. Хоча, як глянути — коліно теж може стати в битві корисним…

На «два» я вже бачив достеменно, що хочу. Я хотів меч, звичайно ж. Той самий, що на гербі роду Шумм.

На «три» я вдихнув і вивільнив енергію, відчуваючи, як вона стікає по руках.

Проте Арі атакував першим, бо він вирішив обійтися без зброї і полоснув мене навідліг просто потоком енергії. Або ж це був химерний батіг.

Я зігнувся від болю. Брат чекав. Це дало мені шанс закінчити з мечем.

Коли я атакував Арі, хтось в натовпі глядачів зойкнув. Але я не бачив, хто. Дивна річ: це був мій перший Турнір. Це була моя перша серйозна сутичка з іншими магами. Але мене переповнювало задоволення, горіння й відчуття того, що саме так і має бути. Що це світ, якому я належу цілковито.

Я посміхнувся, вивертаючись від батога Арі. Моя атака розітнула його рукав. Бризнула кров. Брат сахнувся назад. Послизнувся. І впав.

Я чекав, поки він підведеться. Хтось з натовпу кинув запальне:

— Та добий ти його, поки є шанс!

Це на мить вирвало з бойового трансу і я кинув спантеличено:

— Що ви мелете, шановні? Це — мій брат. І вже вибачайте, але середньовічні смертельні дуелі в минулому.

Проте Арі дивився мені за спину з виразом найглибшого страху.

Я озирнувся і теж завмер на місці.

Брат пробурмотів за нас обох цілковито нажахане і винувате:

— М-маам?

 

***

 

Наша мати, відома також як сучасна і нормальна людина Ада Шумм, стояла тепер біля загорожі арени для дуелей, вчепившись в неї обома руками. Я не міг зрозуміти, що написано на її обличчі. Страх? Злість? Розчарування? Там було всього потрохи. Але тут до неї проштовхалась бабця Анки і поплескала по плечу:

— Ну бачиш, Адусю. Ми ж казали давно, що пора це припиняти. А ти упиралась.

Мама ніби розморозилась і важко схопила повітря ротом. Арі підвівся на ноги і поправив жилетку чи те, що він неї залишилось.

Я подивився на маму, тоді на бабу Анки і саму Анку (Анкоридж, хах!), на прадіда й обох прабабусь, на дідуся і батька, котрий (ой, нам тринець) теж був тут. На Франтішека, його численних жіночок-родичів. На дітей Гмельських, котрі крутились неподалік від арени зі стадом сніговиків. На поштаря, котрого я знав з дитинства, але вперше бачив в образі франта столітньої давності. На всіх-всіх-всіх тих родичів, сусідів, випадкових гостей Турніру і тих, кого я бачив щодня… усе своє життя.

— Магів багато, так? — спитав я у матері. Чи сам у себе. Бо тут же кивнув замість відповіді. — Магів багато. І в нашому провінційному містечку теж. Вони просто гарно приховують себе, так? Так?..

Тут мені дуже хотілося, щоби хтось підтвердив мою здогадку. Але ніхто цього не зробив. Натомість мама схилилась на огорожу і розридалась.

Наша. Непробивна. Матір.

Ми з Арі підійшли до неї.

— Арі… ох, Арі… — вона витирала очі і бурмотіла наше ім’я багато-багато разів, але мені здалось, що вона сказала не Арістарх чи Арістель. А Арістан. Ім’я, якого я не чув ніколи раніше.

 

***

 

Поки прабабці заспокоювали маму, ініціативу прояснити хоч щось взяла на себе пані Аделя.

— Давно розказати мали… то слухайте. Вас було троє, — відрізала вона суворо. — Троє малих Шумм. Усі — з дуже сильними магічними здібностями, але що малі, то й не контролювали себе. За вами дивилися постійно, але якось не догледіли. Ви бавились своїми чарами — закінчилося зле. Арістан помер. Арістан — третій брат ваш. Ви двоє ледь вижили. Ада, — бабця Анки кивнула в бік нашої мами, — ледь не зійшла з глузду. Або таки троха зійшла. Бо вона заприсяглася, що її діти житимуть відтоді нормальним… чули, нормальним людським життям! Вона наклала на вас закляття, котре сліпить од чар поза вашим домом — вдома пригасити не могла. Та того ви не помічали нічого, що творилося, хоч би й у вас під носом. Чи забували одразу. Того Френ, — вона кивнула в бік прадіда, — тільки вдома й міг вас вчити троха. Ада ж затялась, що все. Ніякого чарівництва. Й нам заборонила руйнувати ваш світ ілюзій. Але ми ж бачили, що ви — справжні Шумм. Шумм — не нудні людиська. І ми вирішили — ми всі, — вона окинула натовп поглядом, — що влаштуємо цей Турнір та вмовимо Аду зняти з вас закляття. Бо це ж мовби жити сліпими! Ми собі думали — якщо ви не прийдете, то так тому й бути, нормальні люди. А якщо прийдете, то ви таки справжні Шумм і…

— І ми прийшли, — прошепотів Арі таким надламаним голосом, якого я не чув у нього з того дня, як він завалив свій перший екзамен в університеті, бо тоді впав з гарячкою.

Я дістав з кишені розірване фото. Помітивши його, мама кинулась до мене і вирвала з рук.

— Вибач… — пробурмотіла вона, — о вибач, Арі!

Я не знав, до кого вона зверталась в той момент — до мене, брата чи Арістана. Чи до всіх одразу.

— Отож, маги… їх багато поруч з нами? — знову спитав я, намацуючи в своїй свідомості ще якусь опору, аби не схопитись за голову руками в істериці.

Бабця Анки кивнула поважно. Наш прадід розвів руки в сторони, ніби хотів охопити всіх-всіх одразу:

— Три родини на нашій вулиці. І дві в провулку Садівників.

— Ми з проспекту Марціна! — кинула сива жіночка, котра тримала за руки підлітків-близнючок.

— А ми жили над річкою, — кинув пан в старому синьому пальто. — Але потім перебралися до Праги. Тільки на свята тут буваємо.

— Ми з цього озеречка, — повідомила одна з срібнокосих красунь і мені видалось, що її шкіра зблиснула напівпрозорою лускою.

— А в нас найліпша в районі зіллєварська студія, — похвалився Франтішек раптом, знищуючи остаточно свій образ домосіда-мамія, який вкоренився в моїй свідомості за роки нормального трясця людського життя.

— А люди? Як же люди? — спитав Арі. — Вони ж точно щось підозрюють!

— Люди? — хмикнула наша прабабуся по материній лінії. — Та вони не помітять дракона в себе під носом, хіба, якщо він підпалить їм газон!

— Люди не бачать магію. Їхнє сприйняття ігнорує її, — пояснила прабабуся по татовій лінії, поки я всерйоз замислився над тим, чи не водиться в нашому місті дракон. — Як і ви, малі, ігнорували її завдяки тому, що наша люба Ада хотіла тримати вас подалі від… від життя.

— Я побачила достатньо, — відповіла мама, наближаючись до нас. Фото вона все ще тримала в руках. — Ви будете в безпеці, — шепнула вона і поклала руки нам на плечі. — Ви будете щасливими. Я звільняю вас… Арістарх, Арістель…

Після того, як мама сказала це, все спалахнуло білим вогнем. Мене засліпило. Дотик пропалював наскрізь.

Я встиг подумати, що ми ж так і не визначили переможця Турніру. Але наступне, що побачив — це стелю у вітальні і годинник, котрий саме вибивав шосту ранку.

Ми з Арі лежали на підлозі, стискаючи в руках ложки з улюбленого сервізу бабці Грети. Я з острахом подумав, що все це — Турнір, море магів, історія про нашого брата — наснилось мені. І що тепер я повернувся до нашого нудного життя, в котрому нема місця для чого-будь чарівного.

Але тоді побачив свою обсмалену жилетку. Відчув, як саднить поріз над бровою. А тоді нізвідки — зате просто мені на голову — впав пишний, зелений з червоними ягодами і золотистими стрічками вінок.

«Для переможців Першого у місті Турніру бойових магів, Арістарха і Арістеля з роду Шумм».

Тут я почав шморгати носом, тому пропоную ввічливо оминути епізод, де височенний, обсмалений в битвах, маг роду Шумм ридає на підлозі у вітальні поруч зі своїм менш емоційним братом, який просто дрихне.

 

***

 

Вітер тріпав стрічки на віночку переможця. Ми з Арі так і не вирішили, хто забере його собі, тому прибили на двері.

Брат шарпнув двері і пролетів повз мене зі швидкістю гарматного ядра при облозі фортеці. Я хмикнув. Скільки ж це було біди, перш ніж він зважився запросити Анку — вибачайте, Анкоридж! — на якісь посиденьки.

Що ж до мене, то я сидів на сходах і роздивлявся химерну веселкову пляму, яка зависла над домом Бубелькової і підозріло помаранчевий дим з комина Франтішекової лабораторії. Повз мене в повітрі пропливали наполовину розтоплені букви, котрі сповіщали «ем народжен». По вулиці пробіг натовп сніговиків зростом мені до коліна, а за ними з криком летів син Марти з третьої вулиці. З поштової скриньки обережно визирали листівки, які наспівували святкових пісень іспанською — три різні одразу.

— Задоволений? — Нін з’явилась у повітрі і приземлилась на сходах поруч мене.

— Так, — кивнув я. — А ти теж живеш тут?

— Ні, звичайно, — похитала головою бірюзова дівчинка. — Я — уповноважений координатор Турнірів. Мандрую по світу. На наступному тижні їду в Словенію, а потім до Австралії.

— Ого. А ти давно цим займаєшся?

— Останні чотири сотні років. Тому ще побачимось, — посміхнулась вона і, черкнувши мене полами пальта, зникла.

Я помахав їй, хоча, мабуть, Нін була вже далеко. Але ми з нею ще зустрінемось, так. Наприклад, на наступному тижні у Словенії, де я буду відстоювати честь роду Шумм. За Арістарха і Арістана теж. Якщо я переконаю викладачку з соціології, що моя мм… навчальна поїздка куди важливіша за семестровий звіт.

Моя мрія про Турнір збулася зовсім не так, як я очікував. Але жити в світі з магією стало набагато цікавіше. І ще в мене з’явилась щаслива ложка!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>