Хто ти, людино?

Хто ти, людино?

Вівторок, 23 серпня 2016 г.
Проглядів: 1040
Підписатися на комментарі по RSS

Темно. Відчуваються електроди на висках та поколювання наче в скальп встромлені сотні і тисячі голочок. Пробую поворушити руками та ногами – виявляється вони теж добре зафіксовані чимось м’яким. Де я? В полоні? Не схоже, надто хороше почуваюся. Руки… ноги… Цікаво, невже я на славному винаході Едісона – електричному стільці? Точніше – на електричному ложі. Відкриваю очі, бачу кілька вимкнених світильників та вершечок добротних дверей. Здається, дубових. Намагаюся повернути голову, скошую очі – і, нарешті, бачу якусь молоду особу, що уважно вдивляється в монітори перед собою та, прикусивши губу, ворушить мишкою. Судячи з відображення в скельцях тонких великих окулярів – розкладає пасьянс.

Пробую привітатись і аж тепер відчуваю в роті щось м’яке. Тут особа підводить на мене очі та голосно скрикує.

– Ой!

Підхопившись, панночка кудись біжить. Що ж, невдовзі про все дізнаюсь. Навряд чи це страта, там, здається, процедура інша. І точно не полон, я впевнений. Перед полоненими грудасті панночки в білих халатах пасьянси не складають. 

Пробую зібратись з думками, в голові – мішанина. Спогади плутаються та накладаються. Аплодисменти та звуки пострілів. Люди в ділових чорних костюмах та безкрайній степ. «Цей степ – як море, тільки степ», – спадають на думку чиїсь слова. Разом із ними накочує давнє, приглушене відчуття втрати. Знову вибухи – «Горинич» плюється полум’ям з обох стволів, і гелікоптер сідає на дах десь в мегаполісі. Сім’я…. туманно. Чиїсь руки, ручки, рученята, битий посуд, кава. Багато, багато кави. Перекладач, репетитор, БТР. Швидка допомога. Не та, гарненька синьо-зірчата, а інша, пробита осколками. Зала, аплодисменти, золота ручка. Панночка, яка щойно втекла.

Здається саме вона нещодавно тримала мене за руку, дивилась великими очима та говорила щось заспокійливе. Здається, це клініка. Здається я багатий. Ні, не так. Не багатий, а дуже, дуже, дуже багатий.

…Довгий лакований стіл, ряд статечних чоловіків і жінок в кріслах та на моніторах. Дивляться на мене. Недоречний спогад.

Залишилось пригадати, що я тут роблю. Щось думок негусто. Відчиняються двері й заходить якийсь, у білому халаті. Судячи з благородного вигляду, окулярів у тонкій золотій оправі та акуратної сивої бороди – це якийсь поважний лікар та заслужений професор. Навіть академік. Стовідсотково відрекомендується якось так. Якщо вже я в клініці для багатих, то там все так і має бути, це входить в прейскурант. Ну який багатій погодиться довіритись рукам хіпаря в засмальцьованій футболці? Нехай буде «Професор», борода зобов’язує.

Той сідає поруч, дістає з кишені золотого годинника та міряє пульс. Потім зазирає в очі й, нарешті, запитує:

– Хворий, як почуваєтеся? Зараз я обережно дістану капу з рота, а ви спробуйте відповісти. Не хвилюйтесь, якщо одразу не вийде.

– Почуваюся… Судячи з вигуку вашої асистентки – краще, ніж очікувалось. Вона, здається, й не сподівалася, що я отямлюсь.

– Чудово, чудово… дихання стабілізувалось, пульс рівний, наповненість середня, погляд сфокусований. Знаєте, я мабуть відключу вас від апаратури, а ви спробуйте порухати руками та ногами. І, будь ласка, зосередьтесь на моєму голосі, чіпляйтесь за нього. Повірте, це дуже важливо.

Чомусь я очікую, що зараз увійдуть два здоровані та розв’яжуть мене. Але ні. Професор тільки натискає якусь кнопку – і з мене спадають пута.

Обережно рухаю руками, ногами: наче все гаразд. Намагаюся піднятись – виходить.

– Ви б краще ще полежали, – Професор поглядає на годинник. – Вам рано поки що вставати.

Ага, поки що – рано. Треба з’ясувати більше. Пригадується, я це вмію.

– Гаразд. Як пройшла процедура? Що саме пішло не так?

Здається я загнав його в кут, він чомусь знову зиркає на годинник.

– Ви б присіли. За процедуру не хвилюйтесь, все гаразд. Десь зараз ви маєте прокинутись і залишити клініку. Вас чекає курорт, адаптаційний період та безліч запланованих лікувальних розваг.

– Я? Прокинутись?

Професор зітхнув.

– Інший ви. А для особисто вас у мене погана новина. І прохання. Та ви сядьте, хоч, по правді, це не має такого аж значення. Ймовірно, у вас можуть бути прогалини в пам’яті, тож я розповім що й до чого. Хоч, зауважу, ви добре тримаєтесь. Якщо ваша ласка, краще сядьте в ось це крісло, я б хотів контролювати ваш стан. Ні? Ну як забажаєте.

Під час цієї тиради мені таки вдалось звестись на ноги, але ще на якісь дії сил вже забракло.

– Коротше, професоре, – згадую про ввічливість та додаю: – Будь ласка.

– Як забажаєте. Одним словом, ви пройшли операцію по перенесенню свідомості. Насправді, я тут зовсім не провідній фахівець, радше фахівець по роботі з клієнтами, тому технічних деталей не знаю. А в загальних рисах: зчитуються стани свідомості, пам’ять, асоціативні ланцюжки… геть усе. І записується у спеціально створене ідеальне тіло вашого ж фенотипу. За гроші ви отримуєте все: довголіття, юність, абсолютне здоров’я, абсолютну потенцію, пробачте за деталі.

Цікаво, абсолютна потенція – це як? Хоча, про що це я? Чіпляюсь до слів.

– Зрозуміло, – кажу. –  Ідеальна копія. А оригінал? Знищується?

– Ні, звісно, ні! По правді, в цьому немає потреби. Розумієте, при зчитуванні всі зв’язки руйнуються. Це, здається, принципове обмеження. Якщо трішки зачепити теологію, мабуть не може душа ділитись на два тіла. Втім, я про це нічого не знаю. Інколи буває, що залишаються фантомні особистості, та, зазвичай, час їх життя – хвилини. Ви… Ви ж розумієте, про що я?

– Чекайте, що означає: зв’язки оригіналу руйнуються? Я ж розмовляю із вами? Тобто на матеріальному рівні все в порядку, а інформаційний… Чекайте… Отже, я – ця ваша фантомна особистість?

– Боюсь, що так. Я нічого не можу сказати, скільки часу вам залишилось існувати, але, гадаю, що не багато. Теоретична межа невідома, та з практики, здається, двадцять чотири години, не більше. Проте, будьте певні, весь цей час ви матимете максимальні зручності. Розумієте? Натомість, дозвольте себе досліджувати та не створюйте зайвих проблем. Ви ж розумієте…

– А якщо я захочу піти геть? Затримаєте?

Зиркаю у вікно, там шумить сосновий ліс. Напевне шумить, подвійні шиби звуків і не пропускають. Проте вікна не заґратовані, поверх максимум другий. Стрибав і з більшої висоти. А чи не морочить пан професор мені макітру?

– Ви, тобто, ваш оригінал, підписав певний договір про нерозголошення. Ви ж розумієте, ми наполягатимемо, щоб ви його дотримувались. В іншому зробимо все, що у наших силах. Та, чесно кажучи, я б на вашому місці не розраховував навіть на двадцять чотири години. Крім того, врахуйте, що потік вражень прискорює розпад фантомної особистості. Тому я б радив вам вибрати комфортне приміщення та відпочити. Втім, як я вже сказав: усе, що хочете.

Отже, мені залишилось існувати менше доби. Якщо мені не брешуть, звісно. Чи є їм зміст брехати? Не знаю. Професор ще сказав, що для таких випадків є кімната відпочинку з усіма зручностями та забаганками. Що значить: з усіма? Ну, наприклад, чи мріяв я колись кохатись з близнючками? На жаль, не пригадую.

– Я відпочину. На самоті, якщо дозволите. Я розумію, що буду під наглядом, але не відсвічуйте. Хіба що придумаєте, як мені допомогти.

– Як забажаєте, – Професор задоволений. Ну й нехай.

– Показуйте дорогу, – кажу.

Кімната приємна. Великі вікна, штори. Ніяких ґрат, все легко відчиняється. Ідеальна в’язниця. Зовсім не схоже на підвал, сірі стіни та риски на стінах. Замість хриплого: «Не доживеш до ранку!» – «Вам залишилось існувати менше доби». Чому існувати, а не жити? «Цей інсульт ви пережили без особливих втрат, але…»

Трясу головою, мішанина спогадів тисне.

Стукіт в двері.

– Заходьте.

Знову Професор. Ковтаю роздратування.

– Перепрошую, ви, мабуть, неймовірна флуктуація. Знаєте, у нас ще один випадок відносно стабільної фантомної особистості. Я от подумав, що для науки було б цікаво, якби ви поспілкувались. Якщо, звісно, забажаєте.

Я забажав. Хоча нічого з того й не вийшло. Жінка виявилась доглянутою та не в міру худою. Я її навіть знав… здається. Але вона хотіла тільки тістечок і нічого більше. «Я все життя себе обмежувала, – заявила вона, – тож дайте мені тістечок!». Точно знав.

Оплески, шампанське, палюче донецьке сонце.  Парк безпілотних гвинтокрилих машин. «…Завдяки недосконалості законодавства… попередня влада… мала авіація». Що далі? Не пам’ятаю. Знову спогад: якась паніка, біганина, охоронці, закриваючи тілами, тягнуть цю пані… кудись. В її руках скавулить перелякана собачка під колір сукні.

Тепер ці руки вимацькані в джемі, кремі та ще чомусь липкому.

Вона так і не озвалась до мене. Десь через двадцять хвилин її погляд осклянів а всі м’язи розслабились. Геть усі, якщо ви розумієте про що я. Неприємне видовище. І сморід. Поспілкуватись нам майже не вдалось.

Втім, я тепер знаю, як це виглядатиме.

Неприємно.

Жінку везуть геть, прибирають, Професор багатослівно вибачається. Відвертаюсь до вікна. Чомусь здається важливим пригадати ту промову. Я пам’ятаю, що саме після неї у мене з’явилась перша сивина, але не можу пригадати, що говорив.

Дивлюсь у небо, рахую ворон. Багато їх сьогодні. Та й не ворони це: надто вони механічні, шестикутні якісь. Снують туди-сюди.

«…завдяки недосконалості законодавства та недавній енергетичній революції, ми можемо не перебудовувати структуру пілотованої малої авіації, а одразу впроваджувати безпілотний варіант…»

«…Ви ж розуміє, що акціонерам потрібен гучний та очевидний успіх? Запуск першого безпілотного летовища не можна…»

Коли ж то було? Аж тепер вдивляюсь у своє віддзеркалення в шибі. Черевце, обвислі щоки, густа, хоч і сива кучма волосся. І це я збирався стрибати з другого поверху?

Гаразд, досить рефлексувати, спробую розібратись, що ж таке ця «фантомна особистість». Не певен, що вони знають, але якщо дозволити вивчати мене, то можна буде й розпитувати, еге ж? Як там говорив Професор: «При найменшій потребі просто натисніть кнопку та опишіть суть справи». Так і роблю.

Та сама панночка в окулярах уважно мене слухає та пропонує піти за нею. Якщо не відволікатись на попу, то можна помітити, що її окуляри – без діоптрій, просто для краси. Мабуть товстосуми очікують побачити тут кмітливу дівицю в окулярах. Розумну, лагідну, і, подекуди, смішну. Такий закон жанру, я б сказав.

Ідемо тим самим коридором. Якщо я не помилився, то в кінці його має чекати хтось, хто справді компетентний. Наприклад, той придуманий мною чувак в засмальцьованій майці… Але ні. Професор виявляється справжнім. Ну або достатньо компетентним. А от панночка нас покидає. Жаль, звісно. З чисто естетичних міркувань її бракує.

Після майже годинної метушні медтехніків, я вирішив розпитати про результати. Вони, як це не дивно, виявились обнадійливими. Тобто, основні функції нервової системи не погіршились, асоціативні ряди не розпались, когнітивні функції поки що в межах норми. Особливо тішить оте «поки що». Зате розібрався, що ж таке фантомна особистість. На прикладі недавньої жіночки: те, що вам шепоче ночами: «Ну сходи до холодильника, ну з’їж тістечко, нічого ж не станеться, тільки одне і все».

Чудово. Я – це голос в голові. Голос, якому привалило щастя отримати в розпорядження всю голову.

– Таким чином, – питаю в Професора, – те, що зараз сформувало мою свідомість, це залишки особистості оригіналу?

– Не зовсім так, – лікар зняв окуляри, схоже вони йому потрібні більше для іміджу. – Так сталось, що до вашої особистості не вели ані спогади, ані асоціативні ланцюжки основної. Якби не детальна попередня діагностика, я б припустив, що базова особистість страждала роздвоєнням особистості, пробачте за тавтологію. Що ж, вкрай вдячний за вашу співпрацю, прошу в крісло. Перевіримо асоціативні ланцюжки: я ставитиму прості запитання і спостерігатиму за активністю вашого мозку.

– Відповідати правдиво?

– Як хочете, це несуттєво. Що спаде на думку.

Он воно як.

– Ну, запитуйте.

Питання – відповідь – спогад. Питання – відповідь – спогад. Питання – спогад. Питання…

Розумію, що я давно вже мовчу, просто лежу із заплющеними очима. Я ж, здається, хотів про щось розпитувати? Невже… невже почалось? Здається, я мав би панікувати. Розплющую очі.

– Лікарю, я тут згадував своє минуле… Якщо ж вірити вашим словам, у мене не повинно бути спогадів, хіба ні?

– Справді згадували? А розкажіть-но якийсь випадок. Наприклад, як ви вперше поцілувались. Чи пішли в школу… щось конкретне. Можете?

Мозаїка в моїй голові почала складатись у щось… У щось.

– Там були дерева, – врешті видав я. – Багато дерев. І тепло. Літо?

– Безперечно, якісь області у вашій пам’яті залишились від оригіналу. Зараз ваша свідомість намагається їх зібрати в цілісну картинку та впорядкувати, вигадуючи фрагменти, яких бракує. Я правий?

– Ну нехай, але ж є базові поняття. Мова… я розумію значення слів! Я мислю, отже, існую, лікарю!

– Безперечно. Ви існуєте, відчуваєте, мислите. На жаль, нейробіологічного пояснення цьому ми не маємо, тільки здогади з царини психології. Хотів би я дізнатись, які вам снитимуться сни. Розкажіть, будь ласка, завтра, якщо зможете.

Тут мене накрило. Невже я справді існую лічені години і ось-ось зникну, розчинюсь у ніщо? Я – тільки хвороба, і навіть не маю душі?

– Лікарю, ви згадували про душу. Я що, її не маю?

– Боюсь, я не дам вам компетентної відповіді на це питання. І ніхто не дасть. Проте, якщо ви хочете зустрітись зі священником… – він запитально подивився на мене.

Ні, я не хочу. Нагрішити ще наче не встиг, невдовзі або сам про все дізнаюсь, або, якщо, всупереч почутому, бути оптимістом, ще матиму час.

– Професоре, я втомився. Якщо дозволите – повечеряю та відпочину.

Сивобородий дивиться на мене із жалем та співчуттям. Але погоджується. Напрочуд людяне ставлення до відпрацьованого матеріалу. Дивно, але я чомусь вважаю, що тут повинні бути інші правила. Чому? Мабуть, психологія. Важко повірити в уважних та професійних лікарів. От в бездушно-цинічних вбивць у білих халатах – то інша річ.

Ловлю себе на думці, що насправді завжди хотів стати письменником. «Насправді» – слово саме по собі містить логічну хибу, воно заперечує знання, яким ти нібито володієш. І, до речі, я пригадав, як вперше поцілувався. Я тоді прочитав дівчині свій перший опус. А вона щиро й безтурботно розсміялась. А потім поцілувала мене, щоб втішити.

Смаку вечері не зауважую: ловлю в морі пам’яті рибини-спогади. Цікаво, які із них насправді мої? До питання «Хто я?» волію не повертатись.

«Що ти робитимеш потім?» – напівтемна кімната вводить в транс, жовте світло світильника раптом змінюється, змінюються й стіни. Тепер вони обшиті дошками. Бліндаж. На полицях – переносні ліхтарі. Раз у кілька днів їх слід заряджати, і це дратує. Найгірше, що всі вони дають неприродньо біле світло, починаючи з другого тижня це пригнічує. Друга лінія, найгірший ворог навіть не горілка – нудьга. Що таке «потім» не питає ніхто, це й так зрозуміло. Це не після перемоги – після дембеля. Багато хто б залишився, але за умови, що відправлять «на нуль». Втім, про це теж не прийнято говорити.

«Чуєш, що робитимеш потім? Знаєш, у мене є ідея. Слухай-но…»

Читалка відкладена, книжки нікуди не дінуться.

Здається, тільки ненормальний тут мріятиме про те, як створить компанію по безпілотних авіаперевезеннях. І зовсім схиблений – розповідатиме, малюватиме схеми, окреслюватиме бізнес-план.

Плутаюсь в спогадах. Хто я: той, хто говорить, чи той, хто слухає?

Клацає вимикач, панночка в окулярах щось подає.

– Пробачте, паперових книг знайти не встигла, проте все, що ви захотіли – на читалці.

– Дякую.

Довго читаю книжки. На жаль, не відчуваю хрусту паперу під руками: надто довго чекати на доставку «справжніх» книг. Але я завжди вмів швидко читати з екрану. Цікаво, скільки триває моє «завжди»? Силую себе, щоб не пропускати рядки та сторінки, намагаюсь не зазирати в кінець. Їм та п’ю, що приносять, дозволяю себе обмірювати та відповідаю на якійсь запитання. Потім помічаю, що п’ю вже далеко не першу чашку кави: гупає серце. Ну так, інший я вів не надто здоровий спосіб життя. І правда, яка різниця, як зникнути: розчинитись в порожнечі чи померти від інфаркту? Втім, різниця є – хоч помру, як людина.

Здається, обіцяна доба давно минула. Дочитую останні сторінки чергового файлу, очі злипаються. Мабуть, усе. Пора й поспати. Нехай мені присниться щось… щось.

Засинати страшно. Попросити сильніших стимуляторів, виграти ще трошки часу? Скільки людина може не спати? І що це змінить?

А, може, я прокинусь і все ще буде?

 

Мені снились сни. Настільки яскраві, та живі, що не хотілось прокидатись. Мені снилось моє життя. Мені снилось… а потім я прокинувся. Біля мене сидів лікар та уважно дивився поверх золотих окулярів.

– Коли ви спали, я, було, подумав, що там вам цікавіше, ніж тут.

– Де там?

– У снах, – пояснив він, – якщо вірити апаратурі, ви щойно прожили чи не половину життя. І, знаєте, у мене для вас є кілька новин.

– Погана і ще гірша? – жартую. Самопочуття мерзенне, в роті наче їжаки облаштували вигрібну яму. Яка у них тут кава?

– Та ні, мабуть хороша і ще краща. – Професор чимось збентежений, починає частити. –  Ваша психіка стабільна і все ще керує організмом. Якщо тенденції збережуться, то зможемо вас пересадити в інше тіло. Після проведення відповідних підготовчих процедур, звичайно.

– Знаєте, лікарю… Пробачте, але я щось не дуже довіряю вашим технологіям. Як ви думаєте, чому?

– Ви не переймайтесь, – він блиснув еталонно-білозубою посмішкою, – вибору у вас так чи інакше немає. А ще у вас відвідувач.

– Чекайте. Може я вмиюсь і все таке? Ранковий туалет. Сніданок, там…

– Немає потреби, – пролунало від дверей. – Я достатньо довго володів твоїм теперішнім тілом, щоб здогадуватись про його потреби. Е… нам варто познайомитись?

– Не варто, – вирішую. – Надто це сюрреалістично виглядатиме. Професоре, навіщо це?

– О, ти теж звеш його «Професором»? До речі, професор це посада, а не наукове звання.

– Ну, я таки професор Харківського Національного. І, до речі, здається, розібрався, що сталось.

– Я таки виявився шизофреніком? – поцікавився гість. Як би його назвати? «Оригінал» мені не подобається, прикро відчувати себе дублем. Понижує самооцінку. «Перший Я»? Якось кострубато.  Нехай буде: «Гість», це звучить так, наче я тут господар.

– Ні, звичайно ні. – Замахав руками Професор. –  Крім того, шановний, ви невірно вживаєте цей термін. Але я маю невелике припущення, тож хочу, щоб ви його підтвердили. Ви свій перший мільйон заробили, заснувавши компанію безпілотних авіаперевезень, адже так?

– Це загальновідомо.

– А потім виключно вдало розпорядились доходами. А скажіть-но, чи не було у вас ніколи бажання… як би сказати… стати кимось іншим?

– Я й став кимось іншим, – різко відповів Гість. – Я не просто роблю гроші, я роблю людство кращим. Регенерація біосфери, вертикальні ферми та псевдоорганічне житло замкнутого циклу – це мої проекти. Давно ви бачили останнього безхатька?

– Ага, і ти нічого на не заробив на цьому, – вирішую, що можу звертатись на «ти». Врешті-решт, моє біологічне тіло старше.

– Не в тім річ, – відмахнувся Гість.

– Ні-ні, ви не зрозуміли. Ви стали тим, ким хотіли. Але невже ніколи не хотіли бути кимось іншим? Дуже-дуже?

– Он що! – Починаю здогадуватись. Слухай, а ким ти насправді мріяв  стати всі ці роки? Хочеш, розповім спогад? Бліндаж, бізнес-план. Багато-багато балаканини, а відлити так хочеться. Здається, це бажання когось врятувало. 

– Не говори так, – попрохав Гість. – Так, я не міг цього позбутись. Побратим загинув, я вирішив втілити в життя його ідеї. Хороші ідеї, насправді. Не одразу, але… Когось доля веде, а когось жене копняками. Здається, ми з тобою – другий випадок. Я справді зробив багато корисного, і затягнуло… Спершу ніхто не вірив у мою справу, а потім довелось осідлати тигра. Про інші мрії мусив забути, не завжди я міг собі дозволити бути тим, ким хотів. Все одно на все не вистачило б часу, розумієш?

– Здуріти. Я – твоя вигадка, уявний друг… як це правильно назвати? Альтернатива? І що? Що далі?

– А далі ви отримаєте нове тіло і зможете жити своїм життям, – це вже лікар.

– Навіть не знаю, чи заздрити…

– Чекайте, чекайте… фантомна особистість тієї жінки залишилась для того, щоб наїстись тістечок. Така була мета її життя. І як тільки ця мета була досягнута… А я… Я що, живу для того, щоб читати? Е, ні! Я так не згоден. Хоч в чомусь тут перевага є, начитатись мені справді не загрожує. Професоре, я буду безсмертним?

– Не читати, – зітхнув Гість. – Писати. Я мріяв бути письменником. А тепер ти можеш бути.

– О!

Раптом усе стало на свої місця. І постійне бажання виправити авторів, і жага переповісти прочитане, переробити, продовжити, покращити. Зробити своїм.

Стає образливо.

– Звучить так, наче мене змушують робити те, що я й так збираюсь. А ти що, так і не написав власної книги, щось на кшталт «Шлях до успіху»? Дарма, кожен мільярдер таку пише. Тепер, значить, друкуватимеш мене?

– І не подумаю, – єхидно усміхнувся Гість. – Я ж пам’ятаю власну графомань. Тобто нашу, мабуть, так правильніше. Знаєш, тобі доведеться багато чому навчитись.

Ми усміхнулись одне одному: раптом я відчув, що попереду у мене багато цікавого. А що ще потрібно письменнику?

– От і чудово, – лікар піднявся. – Далі самі розберетесь, я пішов готувати операційну. Отже, шановний, – він подивився мені у вічі. – Тільки враховуйте, що ви не просто уявний персонаж чи альтернативне «Я». Ви – мрія.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>