Гра жертв

Гра жертв

Четвер, 9 травня 2019 г.
Проглядів: 360
Підписатися на комментарі по RSS

Місто зустрічало світанок тишею. Вона заполонила усе повітря, розбиті ядрами будинки і вкриті інеєм трупи. Коли сонце торкнеться тіл, мухи й ворони відразу налетять на розпластані нутрощі, як вони це роблять кожен день протягом останніх семи світанків. Кажуть, на десятий з лісу прийдуть вовки і гієни, прилетять грифи й кондори – і почнеться хаос.

Годинник на башті пробив десяту, і люди мов по велінню Всевишнього повиходили на вулиці. Вони повзли на головну площу, яку розширили бомбардування. Такому рішенню позаздрив би сам архітектор Столиці.

– Елізо, швидше! – Карл тягнув за руку свою меншу сестру, котра постійно підкладала лахміття замість своєї долоні. – Чого ти така вперта, га? Телефон взяла?

– Взяла, – бурмотіла вона смикала рукою. На жаль, брат мав міцну хватку.

– Ти взагалі розумієш, що діється? – злився Карл. – Розумієш, що на кону?

– Розумію…

– Ні! Бо якби розуміла, мені не прийшлося б…

– Нащо ми там? – Еліза перебила його, – І чому маємо робити пожертви? У нас і так залишилося небагато.

– Ну-ну, і що ж ти купиш за ці гроші? Магазин дядька Гліба розірвало якраз в останній день війни. Його також. До найближчого села кілометри, і не факт, що там не те саме. Хоча ні, – факт! Факт в тому, що там немає живих. Або ж вони ідуть на прямий ефір, як ти і я. Розумієш тепер? – Карл сильніше стис її руку.

Еліза мовчала. Терпіла і мовчала. Золотаве, запилюжене волосся по-зрадницьки лізло в очі, обпікаючи брудом. Вона ледве стримувала себе, щоб не заплакати: брат не в гуморі, сльози стануть останньою краплею, як би це іронічно не звучало.

Вони і усі ці люди вижили, але чи не дарма? Окутані в обгоріле, загартоване кров’ю лахміття – все, що мали ці схудлі до ребер тіла. Радість життя сяяла лише на обличчях дітей, однак ці посмішки… чи можна так назвати роздерті снарядами око чи щоки?

Дівчинка торкнулася свого обличчя – пальці натрапили на шрам. Провела ним від шиї і майже до ока. Він не болів вже кілька годин, що було вкрай незвично.

– Вибач, - прошепотів Карл, – часом я буваю нестерпний, – він обтерся рукавом.

Карл завжди намагається приховати сльози, постійно витирає, тому вона не наголошує на цьому. Знає, що брат або розізлиться, або засмутиться, так що потім не її, а його треба втихомирювати. Але все ж це добрий знак.

Еліза усміхнулась і також заплакала.

– Вітаємо глядачів! – здалеку почувся радісний голос ведучого, як відлуння гарного минулого. – Останній день війни! Генерал-адмірал королівства Лі Маєр зійдеться у епічному двобої армій з генералом Лезейської республіки Люком Фабіном.

– Сцена близько, - посміхнувся Карл, - швидше, бо пропустимо!

***

Половину авангарду розбили снаряди із «Градів», та Лі Маєр і оком не ворухнув. Він бачив смерті солдат, тож нулі та одиниці болять не більше за хрускотіння пальцями. Він охоче б зробив останнє, та руки зайняли джойстики. Він на битві? Це битва? Якщо так, за що він б’ється? За Корону чи людей? І за яких людей? Тих, яких він послав на смерть? Чи тих, що забули на вигляд домівки? Й ніхто не дасть відповіді, а жаль! Можливо, не сидів би він зараз тут.

– Люк!

– Так, - голос генерала республіки був більше, чим мертвим.

– Як Ви?

– Думаю, не краще за Вас! Хіба що Вас викрали і посадили у підвал з цією грою. Чомусь коли про це думаю, моє життя здається щасливішим.

Лі засміявся.

– Не думав, що я залишив у живих Ваше почуття гумору.

– Воно ще мене і Вас переживе, генерале-адмірале.

Лі повернув голову праворуч – і правильно вчинив. Звідти якраз підбиралися ворожі мінометники. Кілька пострілів з гаубиць вирішили справу.

– Хм, вражає, – знову заговорив Фабін. – Я ж думав, мені вдалося запудрити Вам мізки.

– Якби так, Ваш літак летів би до столиці моєї країни.

– До речі, - Люк повеселішав, - питання: а чи не тупо називати столицю Столицею?

– Тупіше цього? - Маєр направив «Гради» і відплатив за свій авангард.

Знагла вдарив гонг. Лі так і не зрозумів, долинає він з кімнати чи з навушників.

– Перерва, - пролунав невідомий голос, - збір пожертв через п’ятнадцять хвилин.

Екран очків погас , і перед очима об’явилася з подертими шпалерами стіна.

– Люк! Лю-ук! – кликав Лі, але безуспішно.

Знявши із себе приладдя, він оглянувся.

«Чи казати йому, що мене дійсно посадили в підвал? – подумав чоловік. – Хоча ні. Не підніматиму йому мораль»

По праву руку стояв невеличкий столик з їжею, - в-основному, це були солдатські пайки, вода і кілька невеличких куріпок, зажарених на грилі.

Презирливо глянувши на м’ясо, генерал потягнувся за водою.

– Що було б, якби цього не сталося? – запитав він уголос, – Якби тоді не вліпили атомками? Що було б?

***

– Елізо, ти бачила? – Карл не вгавав п’яту хвилину. – Як він…. а-а-а! Це просто!..

– Бачила, - шепотом відповіла дівчинка.

Хоч бій вирішальний для обох країн, для неї він не цікавіший за камінчик, що натирав їй мозоль на п’яті. До речі, пора його витягнути.

Зненацька екран запалахкотів різкими контрастними кольорами, - оголошення, що відкриті лінії для пожертв. Люди розшепотілися і діставали телефони. Еліза зробила те ж саме.

– Ти надіслала пожертву? – не вгавав брат.

– Так, надсилаю.

– Скільки?

– Стільки ти сказав.

З західної вулиці повіяв холодний вітер. Він ніс із собою запах гною трупів, ворон і пилу, який розкинувся туманом навколо площі. Повітря набуло синюшного відтінку і згусло, наче кисіль.

Хлопець досі дивився на сестру.

Цей шрам… він все життя її зіпсував. Та вона цього не хоче показувати. І не покаже, у цьому він був більше чим впевнений. Якби Карл був ближче до неї у ту мить. Це прокляття дісталося б йому, і за нього хлопця полюбила б якась красива дівчина.

Загриміли барабани.

– Елізо… - Карлу ставав клубок у горлі, – іди сюди. Зігрію тебе. Знову починається.

***

Він – генерал-адмірал Корони, людина, котра тримала у руках різну зброю, Лі Маєр, не може зрозуміти, що вони роблять, а хай навіть так, то як вийти з цієї битви переможцем. І це боляче било по самооцінці, яка і так валялася десь біля плінтусу цієї кімнати.

– Люк! Чуєте мене?

–Прекрасно. Сором казати, але я встиг засумувати.

– Що ж, – фиркнув Маєр, – заздрю Вашій емоційності.

– Хіба це емоційність? Ви її кастрували, не пам’ятаєте? Під час битви у місті… як же воно звалося?..

– Соверан, - допоміг Лі, посміхнувшись, - пам’ятаю. Ви також тоді дали пропердітися.

– Це комплімент?

Очі бігали у пошуках нового фокусу від генерала республіки. Праворуч знову з’явилася невеличка група мінометників, але ні! – вона далеко, аби нормально прицілитися. Потрібно чекати.

По вухах раптово вдарив гидкий, різкий звук, так що Маєр ледве не виблював свій перекус. Гра призупинилася.

– Що це в дідька!?

– Схоже, ми можемо користуватися з пожертв глядачів.

– Глядачів? Нас ще й показують?

– В сенсі? – Фабін здивувався, - Ви що, дійсно в підвалі?

– Ні, мене просто не попереджали. – відповів Лі, і поспішно запитав: – вони хоч не транслюють нашу бесіду?

– Ні, що Ви? Якби люди дізналися, що ми ось так спілкуємося, ця гра скінчилася б дуже і дуже погано.

– Для кого?

– Для всіх. Думаю, не мені Вам розповідати, що чекало б нас.

Лі змовчав.

– Багато отримали? – продовжив Фабін.

– Відчуття, що нічого.

– Натисніть кнопку на лівому джойстику, у крайньому верхньому куті.

Маєр так і зробив, але все одно нічого не змінилося.

– Схоже, про Вас ваші люди не думають, – Люк мов думки читав, – мої надіслали кілька тисяч. Тепер можу три «Гради» придбати. Вибачайте! Війна є війною.

– Стоп, три «Гради» за кілька тисяч? Я не економіст, але хіба вони коштують не більше.

– Так, коштують, - погодився Фабін, - але ми не на війні.

– Ви ж тільки що…

– Не на справжній війні, – перебив його Люк, – ми з Вами вирішуємо долю своїх країн через таку собі гру. І це вам повинні були сказати.

– І не вважаєте ви це дивним, друже? І ні: мені чорта лисого розповіли.

Раптом перед очима висвітлився портрет дівчинки і під нею цифра сто.

– Прийшло, - прошепотів Лі.

– Ви щось казали?

– Тепер нам допомагають діти. Чи не сором?

– Не більший, чим вертатися з бою без перемоги. Скоро початок, готуйтеся.

***

Люди враз перестали перешіптуватися, коли вдарили гонги і знову запалахкотів екран. Лінії для пожертв закрили, бій продовжувався.

– О-о-о-о! – Карл потер коліно, - зараз Маєр взує недомірка!

– Ти хоч раз бачив генерала республіки? – її скептичний голос не відповідав юному віку.

– Ні.

– То нащо його так звеш?

– Від цієї думки мені спокійніше.

Дівчинка пхикнула і відвернулася, втупившись у землю. Камінчик у взутті вже не муляв, тому не займав думок. Але думалося від тогоне менше.

Цікаво, що скажуть ті люди, котрі прийдуть після них, на руїни їхніх міст? Яка буде версія їхнього зникнення? Велична і таємна чи обізвуть звичайними аборигенами, котрі повимирали?

Шкода, що брата такі думки не цікавили.

Вона знехотя глянула на екран. Лі Маєр якраз надіслав кілька перехоплювачів, котрі мали знищити «Гради». Раптом натовп радісно вибухнув, бо йому це вдалося.

– Вау-у-у! – Карл мало не злітав над землею, сильніше стискаючи Елізині плечі.

Дівчинка зітхнула.

Усім, кому не до вподоби, або не прийшли, або далеко звідси, – десь біля кордону з мирними країнами. Чому вона змушена дивитися на це безглуздя?

Під кожен радісний вибух юрби Карл міцніше стискав її пальці.

– Боляче! – не стерпіла Еліза і вивернулася з його обіймів. Брат лиш невдоволено фиркнув. Нові спалахи на екрані знову забрали його увагу.

Еліза вичікувала, коли брата поглине достатньо, аби вислизнути. Тут залишатися не можна, вона відчувала. Мати говорила їм не підходити близько до трупів, інакше підхоплять якусь заразу. Це було десь на початку війни, коли бомбардування були мінімальними. А тепер вона знає модель того літака, що розніс в друзки практично все місто, разом з її будинком і батьками. Їх так і не дістали з-під уламків і не похоронили як слід. Вони досі їй сняться, і у снах саме та мить, коли на них падає стеля.

***

Вдарив гонг.

– Перерва, – прогугнів голос. - Зібрання пожертв через десять хвилин.

Маєр бувало замахувався, аби кинути ці окуляри об стіну.

– На кой ляд це все!? – не втримався він і гепнув кулаком по столу.

– Не знаю.

Генерал здригнувся.

– Думав, нас роз’єднали.

– Також. Поки Ви не викрикнули.

Лі пхикнув.

– Останній підхід, - промовив Люк і знову затих.

– І?

– Нічого. Просто констатую факт. Після цього я надіюся провести ніч з рудоволосою дівою у борделі. А перед тим випити достатньо, щоб не пам’ятав цієї маячні.

– Але тоді ніч не запам’ятаєте.

– До біса! Потім ще раз прийду!

Маєр дивувався, як цьому пройдисвіту вдається досі радіти життю, коли він не може доторкнутися до курятини. Це несправедливо! Але його притарабанили у підземелля, – на цьому ламається вся справедливість.

– Е-е-й! Ви тут? – Фабінів голос звучав стривожено. І уривчасто.

– Так. Тут. – відповів Лі, але відповіді не було. – Алло! ААЛЛОО! – він кричав у мікрофон.

Двері гучно відчинилися, та не встиг чоловік зняти окулярів, як щось боляче впилося у руку і за мить він поринув у сон.

***

Екрани почали блимати. В цих спалахах Карл розгледів доволі знайому емблему. Знак питання замість голови чоловіка у офіційного костюму.

Потім екран взагалі вимкнувся – і тоді емблема вже не блимала. Він не помилився.

– Аноніми, - прошипів сам до себе. – Елізо, нам тре… – він обернувся до сестри, але її і слід прохолов.

Юрба зашуміла. Більшість повставала й почала махати руками, кричати навперейми один одному, сходячись в унісон лиш на лайці.

Ні, до сестри він не докричиться. Хлопець пробрався крізь натовп і побіг в сторону їхнього будинку, – це єдине місце, яким вона дорожить. І яким взагалі дорожити залишилося.

***

Зруйнована кухня і кімнати таїли в собі мало корисних речей, та й сумка була невеличка. Знайшлося трохи їжі, води і напівроздертого одягу, на випадок дощів і холоду.

Зібравши знайдені пожитки, Еліза пішла до спальні батьків. Дошки під ногами скрипіли і небезпечно прогиналися Дійшовши, вона різко зупинилася на порозі.

Очі примерзли до уламку стелі, який розламав половину ліжка і поховав під собою батьків. Її кров і сльози досі виднілися на уцілілому шмату ковдри, братів черевик стирчав з-під бетону кількома шкіряними застібками.

Квіти вже засохли; свічка розтеклася кривими потоками, ледь досягнувши підлоги.

Дівчинка стиснула кулаки і ввійшла.. Як тільки вона дісталася уламка, впала на коліна. З очей полилися сльози, хоч зараз не хотілося плакати. Мати бажала бачити її сильною, батько постійно про це нагадував і підкидав до тієї триклятої стелі. І ловив, з усмішкою, інколи страхом, що все ж не спіймає свою донечку. У вухах почувся той радісний сміх, тілом пройшовся легкий теплий тремор. На обличчі відчулася рука неньки.

– Елізо, - це був брат. Він пестив її волосся і дивився на неї, присівши на одне коліно.

Вона відсахнулася і підвелася, витерши сльози.

– Ти чого?

– Нічого – прошепотіла і витерла сльози.

Дівчинка по звичці обтрусила одяг, хоч це не змінило його тоскного стану.

– То… куди ж ти хочеш іти?

– «Ти»? Хіба не ми!

Карл мовчав.

– Нас тут нічого не тримає. – продовжувала вона.

– А мати і батько? Ми їх так і не похоронили.

– Знаю.

– Хоча… – хлопець пішов з кімнати. Через хвилину він повернувся з маркером. – Ми це зробимо. Напишемо їхні імена.

Еліза усміхнулася і кивнула. Зрозумівши це як згоду, Карл взявся виводити літери, а під ними дату народження і смерті.

– Ну як? – Карл виглядав задоволеним, хоч на очах виднілися сльози.

– Добре, - Еліза всміхнулася. – Чесно.

– Тоді що?... Ходімо збиратися?

– Я вже взяла, що знайшла. Їжу, одяг…

– А книги?

– А нащо вони?

– Якщо це довбане місто ляже, я не хочу, аби вони тут згнили, – з цими словами хлопець пішов до своєї кімнати.

***

Знову все у темряві – Маєру це набридло. Він ладен вбити першого, кого побачить. Та коли зняли пов’язку і на плечі йому кинулась дружина, генерал-адмірал чи не вперше відчув непереборний сором і бажання провалитися глибше, ніж просто крізь землю.

– Любий! Ти як? Тебе хоч не катували? – вона цілувала його щоки, і ось дісталася губ.

І ні: Лі не соромився того, що вона була першою, кого він побачив. Він не згадував її. Взагалі! Навіть під час цієї гри. У різних штабах, окопах, коли був у повній дупі, – він не подумав навіть про обличчя. Думки і сни зайняли плани, солдати, частини їхніх тіл і гарматні постріли. Тож він просто мовчав, давлячись язиком.

Вони стояли у доволі знайомі залі. Тут він отримав своє звання…

– Генерале-адмірале.

І цей голос…

– Королю? – він ледве повернув голову на звук.

Голова держави був вимитий і прямо сяяв. За це він хотів його вбити. І до сраки те, що він син великої династії.

– Знаю про ваші почуття до мене і ради, – король підійшов ближче і заклав руки за спину, - та Вас потрібно ввести у курс справи, чого не зробили раніше. Лідери Лезею скоро будуть тут. А зараз я попрошу варту провести вас до кімнати гостей, де вже чекають ванна і ліжко.

Двері відчинилася – у залу зайшли двоє вартових і зупинилися біля Маєра і дружини.

– До зустрічі, - попрощався король.

Лі не встиг зреагувати, як жінка взяла його за руку, і, посміхаючись, повела за собою.

***

Здалеку місто було і не таким огидним. Воно нагадувало руїни зниклої цивілізації, чия велич була сплюндрована і винищена невідомими силами. Проміння кресало будівлі, готуючись оголосити епоху Місяця і зірок.

– Тут повітря чистіше, – задоволено промовила Еліза і вдихнула на повні груди, піднявши очі до неба.

– Так, - погодився Карл, – почасти через те, що тут немає трупів. То який у нас план, капітан?

– Капітан? – Еліза розміялася, – ще скажеш!

– Ну ти ж захотіла втікати звідси, то кажи куди рушаємо? До Столиці, чи десь на окраїни королівства?

– Подалі за окраїни.

Карл втупився у сестру.

– Хочеш перетнути кордон?

– У тебе кращі ідеї?

– Ні. Але куди?

– До Кулану. До міста на лаві. Дивися! - дівчинка тикнула пальцем у небо.

Небо оперезала яскраво-червона комета. Вона пролетіла над їхніми головами й стухла, мов сірник.

– Загадала бажання?

– Так.

– Щаслива дорога до Кулану?

Еліза на це лиш загадково замугикала.

***

Лідери республіки прибули за кілька годин. Лі трохи заспокоївся, коли побачив серед прибулих обличчя Фабіна, - людини, яку він мріяв зарізати, коли той спатиме.

– Що ж, одинадцяті перемовини, - зітхнув король. – Пропоную відразу прояснити ситуацію нашим генералам і відпустити їх, аби не травмувати їхні голови довгими дипломатичними дискусіями. Вони і так забагато пережили.

Це прозвучало доволі образливо, але слово «дипломатичними» стримало Маєра. Якщо він щось скаже, і це «щось» буде недоречне, він лиш подасть знак президенту погодитися.

– Пропоную розповісти і залишити у світлі усіх переговорів, – сухо відповів лідер республіки.

Король кілька секунд дивився на президента, проте кивнув і перейшов до теми:

– Війна за малий кусок землі перетворився на повний хаос для обох країн. Якщо не помиляюся, у столиці Лезею досі триває повстання, а уряд перенесено у бункер.

– Так, – відповів президент, – однак у вас також могла бути ця проблема, якби не наші успішні бомбардування.

Лі склав брови дашком. Чомусь на переговори це нагадувало найменше. Звичайний полив лайном двох малюків, що натягли корони. Ну, півтори, бо один з них президент.

– Отже, – подав голос Люк, – якого дідька з нами зробили?

– Вас помістили за стратегічну гру-дуель, розроблену нашими програмістами, – відповів якийсь чоловік, що сидів біля короля, – взагалі вона мала вийти в продаж, але… – він невдоволено цмикнув. – Сталося як сталося.

– То… -заговорив Лі, - ми її зіграли, а потім все пішло коту під хвіст, бо ваші «програмісти» щось наплутали?

– Вони нічого не наплутали, – втрутився король, – наша гра не має на меті визначити переможця.

- Це була спланована з Анонімами атака на сервер, - доповнив той урядовець, - досі не вірю, якщо співпрацюю з цими покидьками.

– Нам потрібно втримати народ, – продовжив президент. – Ви таким чином відволікатимете людей, поки ми відновимо правові інститути і мілітарні підприємства. Тоді ми зможемо відновити апарат примусу.

– А що тоді?

– Тоді Ваша гра припиниться. Ми влаштуємо так, щоб її результат був корисний обом сторонам.

– Нас вб’ють? – Маєр нервово ковтнув.

– Якщо тільки бовкнете зайве, - засміявся король. – А так – живіть довго й щасливо.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>