Гідний суперник

Гідний суперник

Неділя, 29 березня 2020 г.
Проглядів: 419
Підписатися на комментарі по RSS

Мені почулося.

Іншого просто не могло бути.

— Куди-куди ви хочете мене відправити? — я насунувся на нього.

Ден видав нервовий смішок, відвів очі, стулився весь. Він і без того був надто худорлявим, які і всі наші яйцеголові — ребра я напевно, зламав би йому просто пальцями — але зараз здавався іграшковою фігуркою за своїм величезним скляним столом.

— Цього разу не на місію. У відставку, — нарешті вимовив Ден. — Ми більше не потребуємо твоїх послуг.

— Он як… — сучий син насмілився назвав те, що я для них робив, «послугами»! — Тож ви знайшли мені заміну?

Ден подивився скрива на вентиляційні ґрати, ніби йому не вистачало повітря, щоб відповісти:

— Боюся, що так.

Я миттєво склав план на перші дві секунди після відставки. Шістсот мілісекунд, щоби схопити Дена за краватку. Ще п’ятсот — його обличчя пробиває стільницю. Тоді в мене залишиться ще дев’ятсот мілісекунд, щоби насолоджуватися кривавими візерунками на склі.

Замість цього я спитав:

— Хто він? Або вона?

Ден похитав головою та ще більше відвернувся від мене.

— Ти чудово розумієш, що це секретна інформація.

— Я міг би підготувати його до місій, як ніхто інший. Він мені не суперник.

— Це зайве. Ти отримаєш усі виплати за закінчення контракту в подвійному розмірі.

— Ти думаєш, я робив це заради грошей? Де-ене…

— І ти зробив більше, ніж будь-хто міг уявити. Але часи змінюються, ми маємо оптимізувати втручання.

Часи змінюються, це точно. І той, завдяки кому вони змінювалися не один десяток разів, зараз готовий рознести вщент кляту контору ще до її відкриття…

Вдох. Видих.

— Тоді я буду в лобі. Чекати на розрахунок, — сказав я, ніби мова йшла про кавування.

Я підвівся, і Ден нарешті затримав погляд на мені.

— Я зробив усе, що міг. Вибач.

Він простягнув мені руку, але її торкнувся лише вітерець із розімкнутих дверей. Присягаюся, я б не стримався і зламав йому кисть.

У лобі на мене вже чекав той неприємний тип із бухгалтерії. Ти для нього лише цихверка у звіті, навіть якщо він добре знає: у нього самого не було б роботи та взагалі майбутнього, якби не я.

— Підпишіть тут, тут і тут, — мов робот, їй-бо. — Ви зобов’язуєтеся не розголошувати нічого з того, з чим працювали, та заперечувати, що будь-коли мали відношення до контори. Це зрозуміло?

Я лише хмикнув і махнув останній підпис на голографічну панель. Цихверки в графі «Виплати» були такі, що можна було спокійно від’їхати на якісь острови та доживати свій вік із коктейлем в одній руці та супермоделлю на іншій. Слухала б мої історії та думала б, що дядько зовсім з’їхав по фазі, хоч і при грошах. Добре, що в жодну з них неможливо повірити.

— І що, хлопці з наукового відділу навіть кави зі мною вип’ють наостанок?

— Вони на обіді.

Я втягнув носом повітря і відчув, що через вентиляцію з кафетерію дійсно повіяло стравами — вона тут була повністю ізольованою. Врешті-решт мій рахівник видав щось на кшталт посмішки, вимкнув голограми та побажав мені щасливої пенсії.

— Жартую! — крикнув я йому, коли він уже стояв у ліфті. — Вони такі сами покидьки, як і ти!

Я відразу поїхав до банку — упевнитися, що контора не надурила. Звісно ж, за мною зараз слідкували, але дрони назовні не могли побачити, як я спустився у сховище й забрав із комірки невеличкий ажурний ключ.

Звідти я попрямував до кращого ресторану міста, за обідом голосом придбав квиток в один бік на Сейшели. Рейс — уже ввечері. Нехай думають, що я відразу почав марнувати життя.

Я випив пару «Лонг Айлендів» та за десертом — величезним шоколадним фонтаном — замовив люкс у п’ятизірковому готелі біля аеропорту. Мою квартиру, звичайно, уже обшукали й не знайшли жодних ознак того, що я якось зловживав службовим становищем — інакше б наді мною кружляли кілька комах-паралізаторів.

У тому готелі я ніколи не зупинявся, але мене зустріли, як короля. Портьє особисто провів у номер, де на льоді знемагало шампанське, і почав всіляко натякати на ВІП-послуги будь-якої статі та віку, крім відверто кримінального. Я обіцяв подумати і всунув йому чотиризначну суму на смартфон, тільки б мене не турбували принаймні годину.

Коли ліфт у коридорі дзенькнув, я підійшов до псевдокласичної шафи із позолотою, відсунув її та постукав по стінці. Увімкнув музичну систему — кілька дуже гучних пісень потому нарешті відірвав мультитулом останню панель. Ця будівля була відносно новою, і я легко списав кілька незадокументованих вояжів сюди на помилки у зворотному калібруванні

Квантовий чип там, наногенератор сям… Я увійшов до міні-кабінету в стіні, змахнув пил зі всього й увімкнув голографічний термінал із примарним доступом до мейнфрейма.

— Ну ж бо! Заради кого ви викинули мене, як шавку?

У базі відділу кадрів — жодних нових призначень. Справжніх імен та посад тут не побачиш, але за кількістю можна здогадатися, чи збільшився штат. Він, навпаки, зменшився на одиницю: вочевидь, мій запис уже видалений. Невже мій суперник фрілансер?

У комерційному відділі знайшлися два нових контракти, з яких я міг побачити тільки частину заголовків. Перший — від виробника наших мікродронів, якесь оновлення, а от другий — від відомого стартапу з генної інженерії «Неогеномікс». Може, їм вдалося нарешті обладнати живих комах для спостереження і знайти спосіб керувати ними, щоб не ризикувати технологічним зараженням від роботів? Усе не те.

Я про всяк випадок перевірив кеш серверу і наткнувся там на свій файл. Шифрування з нього вже злетіло, але остаточного видалення ще чомусь не відбулося. Підкорившись ностальгійному імпульсу, я відкрив список завдань, і на екрані розверзлося все моє життя.

Найдовша місія — Кенія, тисяча дев’ятсот шістдесят перший. Треба було прибрати цілу кримінальну сім’ю, яка тоді контролювала один з районів Найробі, але десятиріччя потому мала захопити владу в країні та розв’язати етнічний геноцид у себе та сусідів. Чи ви знали, що це місто двічі зрівнювали з землею? Уперше — під час епідемії чуми тисяча дев’ятсотого, коли його довелося повністю спалити та відбудувати. Вдруге — у сімдесят п’ятому, коли Найробі вщент розбомбили міжнародні сили. У Вікіпедії є лише перший факт, другий — виключно в моїй голові та в архіві контори. Чому квантовий суперрозум вирішив стерти ці події, але залишив жахи в Уганді, Судані та інших кепських місцях? Це не моя справа.

Моя справа — зробити так, щоби за десять хвилин та п’ять з половиною секунд члени злочинної сімейки ніби перерізали один одного із-за грошей просто в себе вдома. На їхнє місце, звісно, прийшли інші, але не такі жадібні до влади.

Найкоротша місія — сорок дев’ять цілих дві десяті секунди. Втопити у власній ванні радянського бюрократа, який довів би вибух одного реактора атомної станції до ядерного голокосту в п’яти країнах. Якщо порівнювати з ефектом — надто легко, як на мене. Я питав у яйцеголових: чому такі суттєві зміни не призводять до створення петлі, та я повертаюся саме у свій світ, а не в інший? Єдине, що зрозумів: для створення парадоксу має значення не масштаб втручання, а те, як само ми втручаємось, щось там про зворотну ентропію. Коли квантовий розумник бачить такий варіант, я його виконую.

І тепер вони знайшли того, хто вважає, ніби може перевершити мене в цьому.

— А тут ви напартачили, шановні! — вимовив я, коли побачив зайвий запис у моєму списку.

Місію, яку мені не давали. Вбивство, яке, судячи з позначки «переадресовано іншому виконавцю», мав здійснити мій суперник.

Тисяча дев'ятсот двадцятий. Нікому не відомий військовий сержант з Італії на ім’я Джованні після Першої світової оселився неподалік від наших місць. Всю його сім’ю скосила інфлюенца, але він одружився вдруге… І жив довго та щасливо, проте якоюсь своєю дією або діями своїх нащадків заслужив на передчасну смерть. Може, це наслідок іншого коригування, як у нас уже було з Германією? Далеко не завжди можна зрозуміти, якого саме результату прагне контора, але це не моя справа.

Проблема в тому, що в попередньому брифінгу ніколи не вказують координати втручання. Коли саме за результатами спостереження рекомендовано завдати удару? Яким він має бути? Я не міг здобути цю інформацію, просто читаючи записи із сервера. Тому довелося дістати туз із рукава — точніше одноразовий телефон із сумки.

— Вітаю, офіцере, здається, я бачив викрадену автівку з останнього орієнтування, — і я назвав дані інженера з контори, зробивши одну помилку в номері. — Вона припаркована біля центру імені Гокінга… Так, дякую, було б дуже непогано перевірити!

Я вимкнув телефон та відрахував чотири хвилини, за які туди міг дістатися патруль. Геть легко провернути щось подібне з прокачаним акаунтом, відтоді як поліція віддала частину обов’язків на аутсорс.

Сподіваючись, що інженер уже точно не за терміналом, я відкрив чат.

— Хей, уточніть координати по місії-1920, — написав я оператору суперкомп’ютера. — При переміщенні завдання щось заглючило.

— Куди поспішаєш, Алане? — підколов той, але відразу додав двадцятичотирьохзначний код. Я сидів під примарним профілем, і його хазяїн міг побачити цей чат так само, як і я — якби був на місці. Але інженер, напевно, уже сварився з поліцією на стоянці.

— Сподіваюся, прототип неогенів не підведе, — додав оператор, і мене мов блискавкою вразило.

— Так, він має бути супер, — надрукував я й закрив чат.

Я міг і не уточнювати, про що саме мова, тим паче що це здалося би підозрілим. Здається, мій суперник не просто якийсь фрілансер.

Вони не найняли іншого виконавця, тому його й нема в базі.

«Неогеномікс» його створили.

У мене самого було кілька клонованих органів — наслідки Черенковського випромінювання під час переходів — і я давно підозрював, що генні технології набагато складніші, ніж про це дозволяли думати публіці. Але ж настільки?

Якщо мій візаві — ідеальна жива зброя для коригування історії… Більш гідного суперника й годі бажати!

Маючи код місії-1920, я зміг пробити точний таймер до початку — одинадцять хвилин п’ять секунд. А вони дійсно поспішали.

Я прихопив усе необхідне та пішов у вбиральню з мармуровими стінами та позолоченими кранами — там повністю роздягнувся.

Жодна жива істота не спроможна подорожувати наодинці: людина кишить мікробами, і якийсь всюдисущий та нешкідливий зараз вірус сто тридцять років тому може спричинити смертельну епідемію і створити нам дуже неприємну петлю. Тому я перетворив ванну на бокс і використав портативний дезінфект-набір: дрони обробили моє тіло нанорозчином, який водночас вбивав усе живе на поверхні та не давав причепитися чи вийти назовні будь-якій заразі протягом декількох годин. Три рази пирснути в рот іншим засобом, вкласти в ніздрі та кожне вухо по фільтру — і вже можна вдягнути одноразовий універсальний комплект. Вільно скроєні темні штани та білу сорочку міг носити чоловік будь-якої декади двадцятого століття; сюди ж військові чоботи на шнурівці. У кишеню я поклав тільки ключ із банку. Наручний комп’ютер зморфився до годинника антикварного вигляду й був готовий самознищитись, якщо хтось спробував би зняти його з моєї руки. Контора би не пішла на такий ризик технологічного забруднення, але я звільнений, чи не так?

Мій новий годинник якраз дав сигнал хвилинної готовності, та я закріпив на стелі над собою кільце Фламма-Уілера з двома останніми зарядами. Як само я зробив темпоральну копію всіх цих приладів для себе — окрема історія для інших часів.

Рівно в ту мить, як мого суперника в кількох милях від готелю відправили на місію-1920, моє кільце розширилося, відчепилося від стелі та проковтнуло мене в червоточину.

Уявіть, що вас несе по трубопроводу з Місяця до Землі, причому це водночас мікрохвильовка, яка обертається сотню разів на хвилину для кращого приготування. Пекельне піке тягнеться кілька місяців, але коли труба обривається, вам здається, що не пройшло й секунди.

І ось я в пшеничному полі.

Нейрони трохи підсмажилися, тому краще заплющити очі від сонця, яке палає, мов сотня Бетельгейзе.

Під ногами — вплавлений у ґрунт шматок ванни, тому що я не хотів випадково відняти в себе частину стоп.

Коли я нарешті віддираю його від землі, кільце лежить там, димить і мигає останнім зарядом. Імовірність того, що контора не помітила мій перехід водночас із переходом мого суперника — сімдесят один та дві десяті відсотка в періоді. Достатньо для моєї удачі. Закріпляю кільце на наручному комп’ютері, та воно перетворюється на частину годинника.

Бачу пусту кінну повозку, яка рухається повз поля. За віжками темношкірий дідуган, який з радістю підкине мене до міста без зайвих запитань. Дорогою він наспівує щось про прорив великої греблі та всіяну тілами землю, коли вода спаде. Напевно, алегорія на епідемію інфлюенци, якою просто зараз хворіє майже третина населення планети. Уже біля міста нам назустріч проїхало кілька візків із трупами — нарешті вони додумалися не відспівувати померлих величезним натовпом.

Мій суперник міг перейти відразу в місто, а міг з’явитися на сусідньому від мене полі — із-за квантових флуктуацій просторові координати повністю визначені тільки відносно гравітації Землі. Але я не збирався шукати його — із цим допоможе бідолаха Джованні.

Він зараз закінчує зміну на бавовняній фабриці на захід від запустілої вокзальної площі, куди мене доставив візник. Але натомість я рухаюся на південь, у парк, який заснували разом із містом.

Я припинив дивитися кіно про темпоральні подорожі навіть заради сміху. Вони презентують усе так, ніби в мандрівника є купа часу, щоб відвідати місцеві пам’ятки — на кшталт Ейфелевої вежі, яку тільки починають будувати — а ще роздивитися, як вдягнені люди на вулицях, спробувати місцеву їжу і все таке. Може, Черенковське випромінювання так діє на мозок, але ти буквально не відрізняєш навколо нічого, що не має відношення до твого виживання або актуальної цілі. Люди — сірі плями, будинки — перешкоди в полі зору, пам’ятка — максимум орієнтир на місцевості, а запахи, від яких так люблять морщити ніс люди майбутнього в стрічках, просто невідчутні завдяки фільтрам.

Ти не безтурботний турист, а мікроб у чужому організмі; ти повинен знищити одну конкретну клітину й не накликати на себе загін лейкоцитів, які зруйнують весь твій світ.

Це спроба провести важку вантажівку по канату, що розтягнутий у воді між Нью-Йорком та Лісабоном. Не дарма тільки вбивство визнано єдиним способом втручання: спробуй, не встаючи з-за керма, ще провести перемовини з майбутнім військовим злочинцем.

Я візуалізую ціль. Позначаю перешкоди та спосіб їх подолання. І так допоки це не закінчиться.

У парку є природна скеля з невеликим водоспадом. Якщо відрахувати від неї шістдесят сім кроків у бік якогось монументу, то треба зупинитися посеред яру й почати копати. Звідки в мене лопата? Я розв’язав цю проблему й забув про те, як саме, тому що це не важливо.

За п’ять хвилин десять секунд у моїх руках опиняється скриня зі сплаву, який не змогло би знищити навіть пряме потрапляння метеориту. Два оберти мого ажурного ключика — і я нарешті маю спосіб подолання головної перешкоди. Мого гідного суперника.

Комп’ютер підказує, що за дев’ятнадцять хвилин ціль буде знищена в провулку на шляху з фабрики додому. Надто розкішний хронокап навіть для новачка! Я мав бути спритнішим і провести ціль заздалегідь, щоб вислідити суперника.

На нього вже подумки націлений довгастий предмет, віддалено схожий на пістолет, який злився з моїм правим передпліччям. У цієї зброї складна наукова назва, але для мене це просто Видаляч. У його систем самознищення є щонайменше шість запобіжників, які в тому числі дезінтегрують кільце Фламма-Уілера в радіусі трьох миль в разі провалу — це єдиний ризик, що вимушена дозволяти контора.

Довелося повозитися понад рік суб’єктивного часу, щоб розкласти хронокопії Видаляча по вузлових локаціях на всіх континентах. Оскільки я не планую повертати цю, інші мають просто щезнути.

Я рухаюся вузькими вуличками, комп’ютер підказує найоптимальніший шлях. Іноді сірі плями кашляють біля мене, але після прогулянок чумним Лондоном ти остаточно звикаєш покладатися на захист.

Три хвилини до вбивства.

Я помітив Джованні на виході з фабрики та йду на суттєвому віддаленні — не хочу скомпрометувати себе першим. Суперник має з’явитися ближче до цілі, і в мене буде не більше одинадцяти секунд, щоб нагнати його і використати Видаляч.

Для одної кенійської сім’ї він був величезним ножем.

Для одного радянського бюрократа — залізним кулаком, який не дав йому шансів висунутися з води.

Для одного німецького фюрера — люгером, який скасував його поїздку до Аргентини.

Для свого суперника я приготував режим, яким ще не користувався. Коли я перевіряв востаннє, окремі атоми не могли вважатися технологічним забрудненням.

Проте я й досі не можу виділити червону пляму поміж сірих. Жовтий Джованні ледве пересувається, йому явно зле. Він раз у раз зупиняється біля стін, щоби перевести дух.

Одна хвилина.

Комп’ютер запеленгував дрон контори у вигляді бджоли, який наближається до місця вбивства. Логічно: вони хочуть оцінити роботу прототипа. Що ж, це моє останнє шоу для вас, хлопці з наукового.

Ризикую і скорочую дистанцію до п’яти з половиною секунд бігу до цілі. Суперник досі не проявився, хоча мені здалося, що я бачив якийсь підозрілий силует в останньому просвіті широкої вулиці. Втім, дрон його видає — підлітає саме з того боку.

Двадцять секунд.

Джованні склався навпіл та викашлює легені в провулку.

Де ти, супернику? Як ти можеш бути настільки безтілесним?..

…Чи ти не людина?

Це прозріння застало мене зненацька. Хіба вони не могли зробити більш компактну істоту? Собаку або навіть кішку ззовні, але із силою вовка чи лева всередині? Якщо людину загризе звір, ніхто не буде розслідувати це, як людське вбивство.

Переоцінка дала нуль інформації: навколо геть нічого незвичайного, тільки клятий дрон, який ось-ось мене побачить… Вимикаю настирливі сповіщення комп’ютера.

Одинадцять секунд.

Іду ва-банк.

Підбігаю до Джованні з іншого входу до провулку й зараз маю побачити суперника. Інакше він провалить місію.

Три секунди.

Ціль — наодинці зі своєю інфлюенцою. Я не розумію…

Нуль.

Нічого не відбувається.

Джованні випрямляється та шкутильгає повз мене.

Тупо дивлюся на нього, тому що більше не маю на що. Він весь червоний, піт ллється з обличчя. Шепоче якісь молитви італійською. Певно, уже не проти приєднатися до своєї загиблої сім’ї.

І тут відчуваю легкий укол у шию. Миттєво розвертаюся й хапаюся за це місце — у провулку нікого, у пальцях щось схоже на жало.

Так і є — бджолине, але металеве.

Біля чобота в агонії посмикується дрон. Це справжня бджола. Штучне жало розсипається в пил. Тож вони таки зробили біонічні моделі…

Мене кидає в жар, і я нарешті все розумію.

Надто пізно.

Знімаю з годинника кільце й намагаюся перейти назад до майбутнього, але прилад просто падає мені на маківку, хоча заряд залишився. Так і я подумав.

— Що ж, — кажу я бджолі, яка вже не рухається. — Тактично ти виграв, супернику.

Навіщо посилати в минуле цілу фабрику мікробів у вигляді людини або тварини, якщо можна спеціально вивести комаху, що доставить смерть за адресою і гарантовано не скомпрометує себе? Мікроскопічні роботи можуть не самознищитись й забруднити минуле технологією, а бджола природно помирає після укусу.

Однак той факт, що я ще дихаю, свідчить про те, що хлопці з наукового використали не нейротоксин. Але чому?

Комп’ютер діагностує агресивну вірусну інфекцію, хоча й не може з нею нічого зробити. Я вже відчуваю слабкість у м’язах, серце колотиться, перед очима з’являються червоні плями.

Скільки в мене годин? Хвилин?

Маючи мою ДНК із контори, «Неогеномікс» могли розробити персональний вірус, який не заразить нікого в минулому, хто б не контактував із моїм тілом — навіть після того, як сплине захист. Просто ще одна смерть невідомого чоловіка серед найстрашнішої епідемії століття. Так ловко згодувати мені дозовану інформацію та заманити сюди, знаючи, що я точно захочу вбити суперника…

Я розсміявся від того, яким дурнем мене вважала контора, але за мить густо закашлявся.

Після всього, що я зробив для світу, вони кинули мене до пекла, де я маю час усвідомити все й безпорадно померти. Коротка та економна пенсійна програма.

Проте я не буду слідувати за їхнім сценарієм.

Я дістав Видаляч та трохи скорегував режим розпилювача.

Спершу приставив його до голови, а потім подумав, що краще в груди або живіт…

Потім зняв зі зброї інше кільце Фламма-Уілера та підкинув його над собою. Воно відразу почало левітувати та розігріватися.

Вважати, що в останній місії я буду покладатися на єдиний засіб пересування, який вони можуть простежити — це навіть образлива недооцінка. Щодо мого плану, єдина надія — на те, що я переоцінив роботу «Неогеномікс».

Нехай вони зробили вірус, який гарантовано не вб’є нікого з тисяча дев’ятсот двадцятого, але наскільки він насправді специфічний у моєму часі? Невже мій організм настільки індивідуальний, що ця потвора з’їсть виключно мене, якщо буде мати різноманітніше меню? Не моя справа знати точну наукову відповідь.

Я провалююся в нескінченну трубу та маринуюся в десятиріччях кривавої історії людства.

У будівлі Гокінга власна ізольована вентиляційна система, пам’ятаєте? Усі труби сходяться до центрального хабу, де працюють очищувачі, і просто посеред нього якраз достатньо місця для однієї людини. Щоб запобігти просторовим флуктуаціям, я встановив там незалежний маячок ще в часи будівництва. Раптом я випадково знищив би контору своїм втручанням! — треба було придумати спосіб повернутися у свій час без навігації від суперкомп’ютера. Саме ця кімната в будівлі залишилася б незмінною, нехай би там хоч фітнес-центр відкрили.

Коли моє тіло матеріалізується у вентиляційному хабі, я відразу падаю та розбиваю лице об металеву стінку. Навколо шарудять гвинти, а в мене, здається, більше немає підошов і нижнього шару стоп.

Майже не розрізняючи нічого перед собою, намацую панель системи очищення та видираю із м’ясом усі товсті проводи.

Кільце принесло мене саме в той момент, коли інший я тільки-но покинув будівлю з розрахунком, а хлопці з наукового обідають у кафетерії. Як прикро буде створити петлю, де всі ці покидьки помирають від блискавичної хвороби, від якої, б’юся об заклад, немає ліків…

З останніх сил я зіщулююся в клубок запаленої біомаси та спрямовую Видаляч всередину. Режим розпилення на частинки в нуль цілих дві десяті мікрона має зберегти більшість вірусів, які кишать у моєму тілі. Уявляю собі обличчя Дена, коли він відчує лихоманку!

Чи це спрацює? Сподіватися — моя остання справа.

Ти готовий, супернику?

Ти мій єдиний шанс. Ти був гідним для мене…

Тож тепер будь гідним для них!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>