Екран

Екран

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 406
Підписатися на комментарі по RSS

Марк ніколи не думав, що таке може статися. Колись, ще давно, у цьому місті було зо п’ять-шість книгарень. Звичайно, не всі вони були справді книгарнями, деякі продавали лише навчальну літературу, як-от методички з фізики, а художні книги та нон-фікшин займали всього одну-дві полиці і були просто додатковим джерелом доходів. Але все ж, як таке могло статися? Його маленька крамничка, що тіснилася між бутіком жіночої білизни та закладом здорового харчування, залишилася останнім книжковим магазином у цілому місті.

— Ну що ти, справді, — втішала його Мавра, яка й повідомила сьогодні цю сумну новину. — Це ж не те, що люди перестали читати. — Я он Пруста почитую на планшетику, і нічого, дуже навіть добре.

— Ні-ні. Вони майже перестали, — заперечив Марк. — Я бачив, як читає сусідів онук. Значить так, в навушниках у нього грає музика, на півекрану відкрите відео, десь там збоку чатик з однокласниками і нарешті в куточку книжка, в яку він час від часу заглядає. Але це не дуже схоже на читання. Ну правда, Мавро, — він кивнув у бік підлітка, що якраз зупинився біля вітрини і втупився в екран свого планшета.

За спиною у хлопця вирувало звичне життя центральної вулиці міста: снували школярі, менші показували одне одному смішні відео на телефонах, парочки старшокласників ішли, тримаючись за руки — не забуваючи при цьому вільною рукою час від часу діставати мобільні, аби перевірити, чи їм щось не написали, — а мамці захоплено балакали по телефону, поки їхні діти дивилися мультики на планшетах, вмонтованих у дитячі візочки.

— Ну, може там карта в нього відкрита чи що, — стенула плечима Мавра, слідкуючи за хлопчиною, який вже добрих пару хвилин стояв під вітриною. — Та й той, ти переобладнай тут усе під кав’ярню, трохи причепури вивіску і люди підтягнуться. В тебе тут круто!

Книгарня і справді була нічогеньким місцем. Ніяких тобі пластикових полиць (саме дерево!) і довгі ряди книг. Більше старих, але й новинки були — як-от інтерв’ю з першими поселенцями на Марсі або 102-й випуск «Українського стімпанк-альманаху».

— О, маєш відвідувача, — прошепотіла Мавра.

І справді — підліток, що до цього тупцював надворі, якраз прочиняв двері до книгарні. Дзенькнув дзвіночок і хлопчина автоматично глянув на екран свого планшета.

— То на дверях, — Мавра показала вгору на дзвіночок. — Вітаю у «Марковій дюжині», останній книгарні міста над Бугом.

— Доброго дня! Я… — хлопець запнувся і поглянув на ряди полиць за спинами літньої пари. — Я б хотів щось почитати, поки заряджається планшет. Це ж бібліотека, так? У вас же можна підзарядитись?

— Можна-можна, синку, — Марк показав на зарядну станцію в кутку.

Мавра усміхнулась — якраз над зарядною станцією висів роутер. Марк досі не довіряв публічним вай-фай мережам міста і волів сам платити за Інтернет.

— Але це не бібліотека, — сказав Марк після паузи.

— Ні? — здивувався хлопець. Він вже підключив планшет і не знаючи, куди тепер діти руки, водив пальцями по корінцях книг.

— Ні. Але тобі можна просто почитати. Як тебе звати, хлопче?

— Андрій, — відповів хлопчина, переминаючись з ноги на ногу.

— Так от, Андрію, — мовив Марк, — здається, ти перший відвідувач молодше тридцяти за останні два місяці. Допомогти щось вибрати?

— Ні, я сам, — полегшено зітхнув хлопець. — Я ходив з мамою до бібліотеки, коли був малий.

І він впевнено рушив вздовж полиць, видивляючись собі щось цікаве.

— От бачиш, не все так погано — підморгнула Мавра Марку. — Ти ще попроси його вивіску сфоткати і викласти онлайн. До тебе потім набіжить школярів.

— Заряджатись? — скептично посміхнувся Марк. — Ну, дякую.

— Та ні, дивись: ти запропонуй їм те саме, що й малому. Зарядка безкоштовна, якщо купуєте книжку.

— Ага, а потім мені ці книжки з найближчого сміттєвого бака витягати? Повикидають же. Ти ж глянь на них. Очі від екрану не відліплюють, — засмучено відповів їй Марк.

Мавра ще раз подивилася на вулицю — ну, що поробиш, так тепер виглядають прогулянки на свіжому повітрі. Сновигання туди-сюди, від розетки до розетки. А ще ж є павербенки…

Втім, щось таки змінилося. Тепер люди навіть не рухалися. Усі вони завмерли, так наче хтось зупинив програвання відео. Раз, і все. Десятки очей втупилися в маленькі екрани. Десь далеко завищали гальма і почулося кілька глухих ударів.

— Що трапилося? Вони що, зовсім подуріли? — Марк наблизився до вітрини.

— О, вже почалося, — Андрій вигулькнув із-за полиць і побіг до свого планшету. — Чорт, заряду не вистачає.

Він виглядав спантеличеним, так наче замість походу в кіно йому запропонували вийти на суботник.

— Стривай-но, малий. А що там показують? — запитав Марк.

— Ну як же, сьогодні Президент вручає премію Зальварії Кротич!

— Той що?— стенув плечима Марк. — Головне потім в новинах покажуть.

— Ну, як ви не розумієте! Це ж не те саме! Дивитися трансляцію — це як знаходитися в самому епіцентрі подій! А новини — новини то для старих. Я ж усе з вами пропущу!

Андрій благально подивився на Мавру:

— Ви не позичите мені свій планшет?

Мавра задумано похитала головою:

— Ні, я забула його вдома. Але якщо ти звернеш направо і обережно — чуєш? — обережно, перебіжиш дорогу, то побачиш великий екран перед торговим центром. Якщо ця подія настільки важлива, то трансляція…

— Дякую вам! — крикнув їй хлопець вже з дверей і чкурнув туди, куди його відправила Мавра.

— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Мавра у Марка і той сумно кивнув.

Вони вийшли на вулицю, навіть не зачинивши крамницю. Здіймався вітер, а небо чорніло з кожним їхнім кроком. Екрани пристроїв, які люди стискали в своїх руках, світилися мерехтливим рожевим світлом, проте картинку було не розібрати.

Марк та Мавра поспішили до екрану і побачили там хлопця. Він сидів просто на асфальті і ридав.

— Вона, вона… — схлипував він, — вони-и-и.

Хлопчині навіть не треба було знати, хто такі марцери, щоб зрозуміти, що відбувається.

Картина на екрані торговельного центру була химерна — поряд стояли Зальварія і Президент. Голова останнього була наполовину занурена в екран телевізора, який тримала в руках Кротич. Ну як Кротич — сукня на ній була саме така, яку б вдягнула вона — хаос із блискіток, пір’я та мережива — однак на місці її голови був 15-дюймовий екран. Показував він чи то мрії чи то вже плани, що почали втілюватися в життя: рівні ряди людей з екранами замість голів марширували в такт одному з найнедолугіших поп-хітів цього літа. Було незрозуміло, чи то екрани самі повиростали з ший, чи то голови спершу відтяли, а тоді припасували на їхнє місце електронні девайси. Так чи інакше, виглядало це лячно.

— Вторгнення марцерів почалося, — зітхнув Марк і співчутливо глянув на хлопця, який ніяк не міг прийти до тями.

— Нам пора, — Мавра потягнула його за рукав.

Вони вже обернулися, щоб іти, але тут з-за рогу почулося загрозливе “А-а-а-а!” і на них вилетіла маленька на зріст рудоволоса дівчина з бітою в руці.

— Відійдіть! — закричала вона і очі Марка та Маври на мить зблиснули недобрим зеленим вогнем, проте вони розступилися і Руда запустила бітою в екран.

Полетіли іскри та скло. Біта відскочила, черкнувши по щоці Андрія, який тільки зараз вийшов із заціпеніння і люто зиркнув на Руду.

— Ти чого? — запитав він ображено.

— Вони ж нас зомбують! Хочеш, щоб тобі відірвали голову, а на її місце причепили ті-ві? Я — ні.

«З такою краще не сперечатися», — подумали всі троє.

— І що воно таке? Що нам робити? — розпачливо вигукнув хлопець.

— Шукати таких як ми, а отих тівіголових лупцювати бітами, — впевнено сказала Руда.

— Не вийде, — зітхнув Марк.

Він дістав із куртки пристрій, схожий на планшет з мідного кольору рамкою. Тільки от екран у нього був шорсткий — чимось нагадував старий пожовклий папір. І кнопки тут були механічні, а збоку — припасована якась ручка. «Хтось явно не любить сенсорні екрани. Втім, за що їх тепер любити», — подумав Андрій.

Екран пристрою засвітився і Марк наочно продемонстрував їм, що по всій Землі — по всій планеті! — відбувається те ж саме.

— А ви, я так розумію, їхні конкуренти? — тихо запитала рудоволоса, не зводячи погляду з чоловіка та жінки.

Хоч ті, хто називали себе Марком та Маврою і мали під одягом захисні костюми, проте відчули себе якось незатишно.

— Ну… — протягнув Марк і подумав, що дарма, дарма він це тут розпатякався. Земляни бувають дуже навіть метикуваті, коли не залипають у своїх екранах.

— В нас інші методи, — м’яко сказала Мавра. — І серед них немає жодного, який передбачає відтинання голови.

— І що сталося б, якби ви захопили Землю? — запитав Андрій.

— О, це було б чудово! — вигукнув Марк, але, опам’ятавшись, почав швидко пояснювати. — Ну, насправді, нам не потрібна уся Земля, ми просто хочемо щоб люди більше читали, в тому числі — швидким рухом він дістав з-за пазухи книжечку в кольоровій обкладинці, — чудові твори Аркеди Куторії.

Мавра теж пожвавішала:

— Розумієте, Аркеду читає вся Галактика, але от з Сонячною системою виникли проблеми. Екраноголові нас усюди випереджають — Юпітер, Венера, Марс, ох… — але ви візьміть, візьміть по книжечці.

Вона вручила Андрію та Рудій по примірнику, які невідомо звідки опинились у неї в руках.

— Ми ж можемо записати вас як відданих фанатів Аркеди з Землі, правда? Ви б нам дуже допомогли… — Мавра з надією всміхалася підліткам.

І тут все пішло шкереберть. Люди, які раніше стояли, втупившись в екрани, всі як один спрямували на них свій погляд. Їхні очі палали шаленим рожевим вогнем.

«Ну, хоч голови ще на місці», — тільки й встиг подумати Андрій, як Мавра схопила його під лікоть і потягнула в найближчу вуличку. Те саме зробив із Рудою Марк. Руда пручалася і говорила щось про те, що тим йолопам треба наваляти. Опинившись між будинками, вони побігли. Мавра та Марк вказували шлях до книгарні. За спинами насувався натовп. Андрій обернувся і мало не закляк. У натовпі з’явилися люди з екранами замість голів. І ті екрани щось транслювали. Щось бридке і огидне — навіщо, навіщо він подивився? Андрій побіг ще швидше і мало не проскочив потрібні двері.

Опинившись всередині, вони, не змовляючись, заходились барикадувати двері й заставляти шафами вікна. В долоні Андрія вп’ялось кілька скалок, а на обличчі, у тому місці, в яке влучила біта Рудої, проступав просто таки королівський синяк. Хлопець сперся плечима на одну з шаф. Від методичних ударів по дверях та стінах крамниці дзвеніло у вухах.

Брязнуло скло. Руда раптом опустилася навпочіпки перед Андрієм і дуже серйозно запитала його:

— Що ти останнє читав?

— Я… чого ти раптом?

— Яку книжку ти прочитав востаннє? Ну? — вона потрясла його за плечі.

— Та відчепись ти… «Машина часу» цього... Веллса.

За плечима Рудої розлетілась на друзки вітрина. Андрій замружився.

— От і добре, — сказав хтось, і хлопець розплющив очі.

Тихо гудів кондиціонер. В іншому кутку книгарні пошепки перемовлялись Марк і Мавра. Андрій підвівся з крісла, на якому було задрімав, і зашпортнувся за книжку, що лежала відкрита на підлозі. Він підняв її і здивовано поглянув на обкладинку.

— Аркеда Куторія, «Марцери наступають», — сказала рудоволоса дівчина, яка виглянула з-за шафи.

І в ній теж було щось інопланетне.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>