Дуель

Дуель

П’ятниця, 25 вересня 2015 г.
Проглядів: 987
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Ліандра та Олексій Тимошенко.

В покої лорда Касана йшла у передчутті невідворотної біди. Коридор здавався безкінечним, таця в руках тремтіла, тривожно подзенькуючи посудом. Їй і раніше доводилося готувати для лорда Іліала, але він ніколи не наполягав, щоб страви вона приносила особисто.

Вдячно посміхнувшись охоронцеві, що прочинив двері, Касана зайшла до кімнати.

Лорд Іліал, який видивлявся щось за вікном, навіть не обернувся. Поставивши тацю на стіл, дівчина спритно почала розставляти прибори.

— Накривайте на дві персони, — недбало кинув лорд, не відволікаючись від вікна.

— Чекаєте гостя? — вирвалося у Касани.

— Гостю, — здавалося лорд Іліал не помітив її нахабності.

Касана швидко дістала і поставила ще один прибор.

— Приємного вечора! Дозвольте йти? — Касана поспішала зникнути. Розстелена постіль з чорного шовку та запалені свічки не залишали сумніву, що таємничу гостю очікує романтичне побачення. На душі неприємно занило від ревнощів. Лорд Іліал їй дуже подобався, але між ними така велика прірва, що вона може сподіватися лише на кілька ночей разом. А їй хотілося більшого.

— Касано, повечеряй зі мною, — лорд Іліал обернувся, полум’я свічок відбивалося в його очах і здавалося, що  вони палають.

— Я проста кухарка, — відмовлялася Касана, — не годиться господарям зі служницями за одним столом сидіти.

Сказала, а серце злякано затріпотіло.

— Касано, ти окраса будь-якої вечері. Кожен вважав би за честь повечеряти з тобою. Ти ж не відмовиш своєму повелителю?

Дівчина надломлено опустилася на стілець. Еге ж, відмовиш такому!

Лорд примостився навпроти, ніби не помічаючи її збентеження. Галантно поклав до її тарілки кілька шматочків.

Касана навряд чи змогла б проковтнути зараз хоч один.

— Я не голодна, — видавила вона з себе.

— Може вина, для апетиту?

— Ні-ні.

— Я наполягаю, — лорд піднявся, налив вина у келих і підніс його дівчині. — Пий!

Схилився над нею, і лоскочачи подихом шию, прошепотів:

— Ти така гарна, коли червонієш.

Крижані пальці торкнулися її щік, ковзнули по шиї і спустилися нижче.

Дівчині здалося, що вона палає від сорому та образи. Пульсуючий гарячий вогонь охопив її зсередини.

— Не смійте! — скрикнула, відштовхуючи знахабнілого лорда.

— Ти мене обпекла… — лорд Іліал охнув і здивовано глянув спершу на рукава своєї сорочки, що задимілися у місцях, де Касана його торкнулася, а потім на руки дівчини.

— Касано, заспокойся, — ніби крізь сон чувся голос лорда. — Не бійся. Ти в безпеці. Я тебе не ображу…

Касана опустила очі і побачила вогненні полиски, що лизали її руки. Вона перелякано стріпнула руками, скидаючи полум’я.

— Ні-ні-ні! — крикнув лорд Іліал.

Та вже було пізно. Язички полум’я розлетілися увсебіч, розгоряючись з новою силою. Касана відсторонено спостерігала, як вогонь пройшовся скатертиною, злизуючи візерунок вишивки, охопив стіл, килим, гардини. За мить все у кімнаті палало. За вікном зірвався вітер, грім і блискавка розкололи небо, почувся лемент.

— Пожежа! — прокричав лорд. Схопив ковдру з ліжка і почав збивати полум’я, намагаючись розчистити дорогу до дверей. Касана й собі вхопила щось і кинулася йому допомагати.

Через прочинені двері почали лити воду і цього вистачило, щоб Касана із лордом Іліалом змогли вийти. Слуги й охорона продовжували гасити пожежу, Касана дрібно тремтіла, притискаючись до лорда Іліана.

Дівчина зіщулилася, розуміючи, що зараз її візьмуть від варту за замах на життя лорда.

— Що тут сталося? — запитав один із охоронців.

— Я випадково перекинув свічки, — відповів лорд Іліал.

 

***

Голова розколювалася. Касана з насолодою попивала гарячий настій із трав, відчуваючи, як з кожним ковтком біль відступає, а сили відновлюються.

— Важкий був день, — скоріше ствердила, чим запитала Орина, її найближча подруга і майже сестра.

 Сім’я Касани загинула під час перевороту, коли лорд Гадар захопив владу в свої руки. Він довго панував у Долині Сновидінь, аж поки із далекого сходу не з’явився Іліал.

Батьки Орини виховали Касану як власну доньку. Своїх рідних вона майже не пам’ятала, тому любов і повагу дарувала названим батькам. Вони ж, у відповідь, ставилися до неї вельми гарно. Нічим не вирізняли її з-поміж інших своїх дітей, навчали чому могли, водили до храму Долі, їздили на міський ярмарок, раділи її успіхам та засмучувались невдачам.

— Природа наче сказилася, — продовжувала Орина, посьорбуючи напій, — такого страшного буревію я ще ніколи не бачила. Стару вербицю, що біля млина, вивернуло з корінням. Дім мельника вщент зруйнований. А над Туманним лісом така заграва розлилася… Як би ще якої біди не сталося. Ще й ця пожежа. Що там у вас сталося?

— Здається, один із підсвічників перекинувся, — промовила Касана. Обговорювати те, що відбулося не хотілося. Не хотілося навіть думати. Тепер її доля цілком і повністю залежала від лорда. Вдячність і страх змагалися у душі. Що попросить він за свою «послугу»? Не важко здогадатися.

— Касано, схоже ти якраз на роздоріжжі, — правильно витлумачила її стан подруга. — Як давно ти була в храмі Долі? Думаю саме час сходити. Віщуни для того і поставлені над нами, щоб вказати нам Шлях. Вони одні мають дар бачити істинний Шлях, який веде нас до всесвітньої Благодаті.

— Так, я схожу, — погодилася Касана, хоча в глибині душі розуміла, що і кроку не ступить у храм Долі. Від віщунів нічого не можливо приховати, вони бачать найпотаємніші і найганебніші думки.

Батьки Орини були вірними і слухняними послідовниками Шляху. В пошані до храму Долі виховали і своїх дітей. Змалку Касана була привчена довірятися вказівкам залізних віщунів із храму. Але одного разу, коли залізний віщун скрипучим голосом повідомив, що чекає її найближчим часом, маленька Касана відчула, що все відбудеться зовсім не так. Касана не розуміла, звідки саме у неї таке відчуття. Вона спробувала заперечити, але батьки швидко вивели її із храму, не давши сказати ні слова віщунові. Тоді-то вона дізналася про жахливих відступників, які нехтують вказівками віщунів і торують свій Шлях. Креслячи свій, вони ламають Шляхи інших. Їх ненавиділи і боялися, хоча потайки і заздрили. Всемогутні Стражі пильно стежили і відловлювали Відступників, перш ніж вони накоять лиха.

 Батьки попросили Касану нікому не розповідати про свою здатність бачити майбутнє і робити все так, як було сказано у храмі Долі. Касана послухалася батьків і міцно зберігала свою таємницю. Не говорила про це навіть Орині.

— Довірся Долі! — говорила сестра. — Вона пише наші Шляхи і суперечити їй неможливо. Якщо твій Шлях бути із лордом Іліалом, то рано чи пізно так і станеться.

Касана зітхнула. Вона боялася йти до храму Долі, бо бачила різні варіанти свого Шляху: і з лордом Іліалом, і без нього, і взагалі такі, про які навіть думати не хотілося. Лорд Іліал їй давно подобався, але вона не хотіла бути лише черговою довірливою дурепою у його житті. Куди спрямує її залізний віщун у храмі Долі? Чи зможе вона послухатися, коли її не вдовольнить той Шлях, який він для неї обрав?

Іноді вона навіть шкодувала, що має цю дивну силу. Наскільки простіше було слідувати вказівкам віщуна, коли не знаєш від чого відмовляєшся та що втрачаєш.

Касана не знала, що відповісти сестрі.

Двері кухні розчинилися, впускаючи десятника охорони Крона, вимазаного сажею та в пропаленому одязі.

— Касано! Схоже, люди трохи вчаділи! Усі скаржаться на шалений головний біль та слабкість. Ти не могла б зготувати один із своїх чудодійних засобів?

— Я зараз! — Касана занадто вже швидко підірвалася з місця і поспішила за травами. — Що за напасть сьогодні?

 

***

Тимчасове помешкання Бішара та Родера місцеві жителі прозивали Обителлю Стражів. Сам же Бішар називав його просто — базою. Бішар щиро сподівався, що його відрядження скоро закінчиться, і він повернеться на рідну планету до свого звичного світу: до прогулянок самшитовим лісом, поетичних вистав, пронизливого співу трубадурів та вечірок у домі сенатора. Бішар згадав чарівну Лайлу, милу дівчину із високородної родини, її смагляву шкіру та хвилясте волосся. Лайла, Лайла, спогад про втрачене майбутнє. “Ясна річ, друже, — подумав Бішар, — все колись завершується». І вони із Родером одного дня побачать в небі над  базою корабель і полетять собі геть, бо сили вже немає — ані фізичної, ані ментальної.

Бішар вже третій день знаходився в пригніченому стані, дратувало все: і розмови з напарником Родером, і перегляд відеозаписів Свята Блакитного Моря з рідної Тагарії, яке вже десять років відбуваються без нього. А працювати не хотілося зовсім. Та й хіба це робота — стежити за станом Терез, фіксувати навіть мінімальні зміни, що відслідковує ця складна машина, звертати увагу на інформацію, що надходить від периферійних пристроїв — храмів Долі, потім звіряти її із цифрами, які аналізував Родер.

Чудернацька машина, прозвана Терезами, з шаленою швидкістю аналізувала інформаційне енергетичне поле жителів країни, пропрацьовувала безліч варіантів майбутнього для кожного, обирала найоптимальніші Шляхи для досягнення Всесвітньої Благодаті і передавала індивідуальні рекомендації в храми Долі. Щотижня у храми поспішали люди, дізнатися, що пророкує їм залізний віщун . Насправді, це був звичайний робот,  привезений із Тагарії.  А в цей час Терези всмоктували нову порцію даних.

От би хто підказав і йому, Бішару, що треба робити, щоб вирватися із полону цієї дивної машини! Та де там! Віщуни мовчать, бо і вони виконавці чужої волі.

— Чуєш, Бішаре, мене щось турбують сплески псі-потенціалу у секторі Бетта, — голос напарника Родера лунав якось незвично, відчувалося, що він хвилюється.

Бішар знайшов зображення, що передавалося супутником на екран. Це було одне із найбільш віддалених і найцікавіших місць країни — Долина Сновидінь. Саме там розташовувався палац лорда Іліала. Бішару давно не подобався і палац, і сам лорд. Його давно вже не помічали у храмі, отже він не отримував вказівок від віщунів. Виникає, закономірне питання — а як приймав рішення цей самовпевнений тип? Як він поводився з супутниками, яких зустрічав на Шляху? Що він за один, врешті-решт!?

На екрані коїлося диво: дерева танцювали у дикому хороводі, дощ падав суцільною стіною, заливаючи дорогу так, що створювалося враження  — ніби не було її тут ніколи.

— Родере, як там Терези?

— Неконтрольований спалах. Знову! Фіксую порушення.

— Джерело можеш вказати?

— Працюю. Хвилинку. Так, є.

— Палац лорда?

— Так, — посміхнувся Родер, — інтуїція?

— Досвід, друже, досвід. Я на цій клятій базі вже чого лиш не бачив.

Бішар дивився на потужний буревій і думав про своє колишнє життя. Одна лиш невеличка помилка! Варто було один раз піддатися велінню серця, а не розуму — і колишній головний інженер вже десять років сидить на цій базі разом із Родером, виконуючи роль своєрідного бога на цій планеті. Так, для мешканців планети він — Страж Шляху. Всемогутня істота, яку всі бояться і поважають, або поважають і бояться. Для Родера — він напарник. А хто він для себе?

— Що фіксується, Родере?

— Фонить на кількадесят кілометрів. Не заздрю, я тому, хто опинився в епіцентрі. Інтенсивність збільшується. В тебе що?

— Природа збожеволіла, друже. Схоже, ми з тобою втрачаємо наші чудодійні властивості Стражів. А, Родере, це ж ми з тобою мали визначати, в якому секторі створювати маленький катаклізм?

— Погоджуюся, Бішаре. “О, великі Стражі, прийдіть нам на допомогу! Пошліть нам дощ, допоможіть нам у пошуці нашого істинного Шляху!” — заспівав Родер.

Бішар засміявся.

— В тебе гарно виходить.

Колишній головний інженер Дому сенатора Каргана замислився. За три роки їх співпраці Родер так і залишився для нього загадкою. Дійсно, хто він, цей Родер? З’явився на базі три роки тому. Доволі обережний в розмовах, проте фахівець своєї справи. Бішар мусив визнати, що за ці три роки так і не вивчив свого напарника.

Раптом Родер мало не закричав:

— Спалах, псі-потенціал зростає!!! Слухай, Бішаре, я такого ще не бачив!

— Спокійно, напарнику. Гаряче серце, холодний розум.

— Стоп. Інтенсивність  зменшується, стрімко падає.

Бішар уважно подивився на екран.

— В мене теж. Божевілля зникає потроху. Дощ майже припинився  і вітер потроху вщухає.

— Це добре, але мені здається, що ніколи ще…

— Так, Родере, маєш рацію. Ми повинні нейтралізувати неконтрольоване джерело прориву псі-потенціалу.

— Контролювати лорда Іліала?

— Не лорда, напарнику, — посміхнувся Бішар, — а його силу. Готуймо швидколіт, адже нас чекає невелика подорож. Радій, друже, ми йдемо в люди.

Через годину швидколіт піднявся у повітря і попрямував на схід, у напрямку Долини Сновидінь. Бішар мовчки попрощався із базою, охопив поглядом металеві замкові мури, платинові башти і величезні, схожі на мацаки спрута труби, що тягнулися від стін у різні сторони до храмів Долі, оплітаючи планету чудернацькою павутиною.

На мить Бішару здалося, що він і сам обплутаний тими мацаками. Напевно йому край треба зазирнути до Храму.

 

***

В своїх сновидіннях лорд Іліал часто бачив Тагарію. Її чарівні міста, велетенські стародавні ліси, безмежні долини, вкриті ковдрою квітів. Інколи бачив хмарочоси, що сягали небес, повітряні кораблі та сади Дому сенатора Олдона. Просинаючись, він довго лежав, смакуючи спогад про сновидіння. І говорив собі: “Я повернусь!”.

Дім сенатора Олдона завжди славився своєю лояльністю до людських слабкостей та пристрастю до розваг. Іліал був першим радником Олдона і, чого приховувати, жив так, як йому хотілося. Зустрічі, вечірки, полювання, різноманітні перегони і змагання, заборонені дуелі з використанням псі-потенціалу — всюди Іліал був у центрі уваги. Жінки зітхали йому вслід, проводжаючи захопленими поглядами. Розпещений жіночою увагою, особливо наполегливо домагався тих, що змогли перед ним встояти. А завоювавши вершину, легко залишав її у пошуках нової нескореної висоти. Поки не натрапив на ту, що виявилась йому не по зубах.

Весняні Спортивні Ігрища завершилися розгромною перемогою Дому сенатора Олдона. Тріумф Іліала затьмарювала його особиста поразка у змаганні лучників. Смаглява золотокоса лучниця холоднокровно вирвала у нього не тільки вже кілька років традиційну перемогу, а й його серце. А сама залишилася до нього байдужою.

Дівчина так вразила Іліала, що він зважився на неможливе — після змагань викрав дівчину. Розум потьмарився красою лучниці, адже вона поцілила в його серце. Дівчина була з Дому сенатора Каргана і виявилася зарученою. Люди Каргана одразу встановили, хто винуватець злочину, і з викликом на дуель прибув її наречений. Він не був з числа високородних, тому Іліал наказав його викинути за межі свого помешкання.

Сенатор Олдон довго дивився на Іліала і мовчав, розмірковуючи, як бути далі. Розривати взаємовідносини із Домом сенатора Каргана, що будувалися десятиліттями, йому не хотілося, проте і втрачати підтримку радника теж. Як на терезах гойдалось рішення сенатора. Іліал мужньо дивився йому в очі, не схиляючи голову. Напевно, це й хитнуло гойдалку. Пізніше Іліал так само мужньо слухав рішення суду:

“Радник сенатора Олдона Іліал направляється на планету Мірада, для проходження свого Шляху. Соціальна ніша — робітник. Обмеження — заборона на використання псі-потенціалу у будь-якому вигляді.

Своє заслання Іліал прийняв із відносною мужністю і тепер відбував покарання, не маючи змоги користуватися всіма благами своєї високорозвиненої цивілізації. Він був позбавлений можливості послуговуватися псі-потенціалом, проте отримав дещо інше — владу. Коли Іліан прибув на планету Мірада, миритися із робітницькою долею він не збирався. Згуртувавши навколо себе невдоволених, повалив тодішнього лорда Гадара, що вбив родину законного лорда і узурпував трон. Тепер Іліал  — лорд Долини Сновидінь. У нього є майже все, окрім можливості використовувати псі-потенціал, і життя стало не таким паскудним, як здавалося раніше. Серед його друзів на рідній Тагарії ходили чутки, що бути приреченим на випробування владою — означає пройти через вогонь, воду та мідні труби. Але він готовий був на цю жертву. Оточений мармуровими стінами та мовчазними людьми, Іліал часто думав про своє життя, свій Шлях та своє майбутнє. Термін ув’язнення, яке було свого роду випробовуванням,  одночасно і залежав, і не залежав від Іліала. Лише засвоївши урок і пройшовши випробування, можна повернутися. Десь серед різномаїття варіантів з’явиться Лінія, що веде до його рідної Тагарії. Якщо він буде виконувати рекомендації, отримані в храмі Долі, то зможе потрапити додому!

Спочатку, відвідуючи храм Долі, уважно слухав віщуна і намагався будувати життя згідно з його вказівками,  вів себе законослухняно, але ось уже десять років ніхто не поспішав звільняти його. Тому вирішив жити за власною волею, став відступником.

Касану Іліал запримітив давно. Ладненька фігурка, довге волосся, чорне, мов беззоряна ніч і очі, в яких ховалася загадка. Більшість тутешніх дівчат були покірними вівцями, тоді як Касана тільки прикидалася сумирною і ревно оберігала свою таємницю. Придивившись до дівчини уважніше, зрозумів, що не помилився. Її псі-потенціал зашкалював. Звідки така перлинка взялася у цьому Стражами забутому місці? Можливо вона та  сходинка, яка виведе його на Шлях додому.  Та, про яку говорив йому віщун.

Та була інша проблема. Касана рідко відвідувала храм Долі, ще рідше підходила до віщуна за порадою, і не знала, що їхні Шляхи мають зійтися.

Касана ігнорувала всі спроби зблизитися і Іліал почав діяти хитріше. Хто ж знав, що вона така недосвідчена і зовсім не вміє вправлятися з своєю силою, а тривога та збудження спровокують її неконтрольований викид.

Дівчина — справжній скарб. Він просто не може віддати її Стражам. В тому, що вони за нею прийдуть, він не мав сумніву. І він не помилився.

 

***

За три дні у замку лорда Іліала зчинилася метушня. З неба, крізь плетиво мацаків, точнісінько посеред двору спустився небачений пристрій, схожий на гладенький річковий камінь, тільки дуже великий. Лискуча поверхня розійшлася, випускаючи зі своїх нутрощів двох гостей у традиційному одязі Стражів із маленькими терезами в руках.

— Це Стражі! — пронеслося над натовпом, що зібрався повитріщатися на дивину. За мить на подвір’ї нікого не було, окрім самих прибулих.

— Стражі, стражі!!! — луною котилося по замку. Його мешканці злякано ховалася, де тільки могли.

Охорона спробувала наблизитися до гостей, але була відкинута невидимою силою.

— Бішаре, — промовив один із Стражів, — ти впевнений, що ми точно визначили місце знаходження аномалії?

— Впевнений, Родере. Джерело знаходиться десь тут, у замку. Думаю, це точно лорд Іліал.

Раптом двері перед Стражами відчинились і перед ними з’явився лорд. Похмурий та суворий, він ледь посміхнувся кутиками губ. Нахабна посмішка змінилася розсіяною, коли його погляд натрапив на Бішара.

— Ти? Я ж тебе знаю! Ти Бішар! Це через тебе мене сюди запроторили. Вітаю, Бішаре. Яка неочікувана зустріч! — знущальні нотки в голосі лорда не залишали сумніву, наскільки він радий бачити старого знайомого. — Востаннє, коли ми бачилися, ти був не у вельми гарному становищі.

— Раднику сенатора Олдона, — процідив крізь зуби Бішар, — ось кого я  чекав зустріти.

Давня лють засліпила Бішара. Ненависть, що роками ховалася у найпотаємніших глибинах його душі, пробудилася і приготувалася втамувати свій голод.

Тієї весни Спортивні Ігрища Домів стали початком краху його життя і кар’єри. Радник Дому сенатора Олдона викрав його кохану наречену, яка була не тільки втіленою мрією, але і пропуском у світ високородних. Сенатор Карган високо оцінив таланти низькородного інженера-генія Бішара і дав дозвіл на нерівний шлюб. Осліплений гнівом та ревнощами, Бішар кинувся до викрадача з викликом на дуель. Тоді Іліал тільки посміявся і наказав своїм слугам викинути його за поріг будинку. Сенатор Карган лютував не менше.

— Гаряча твоя голова! Чим ти думав? — кричав він. — Кинути виклик високородному? Як ти міг до цього додуматися? Чому ти не порадився зі мною? Ми повертаємо твою Лайлу, ви одружуєтеся і тільки тоді ти отримуєш право на дуель з ним. Дякуй Іліалу, що дуель не відбулася, інакше покарання було б не таким м’яким.

Однак тут, на Міранді, вони були рівними. Тут не було ні високородних, ні низькородних, тут були свої закони.

— Що, дострибався Іліале? Навіть у цьому світі ти створюєш безліч проблем. Прийшов час відповісти за свої вчинки! Хоча спершу ми завершимо те, що почали десять років тому на Тагарії. Чи не так, Іліале?

Бішар простягнув свої терези Родерові.

— Бішаре, це суперечить інструкції, — спробував той заспокоїти товариша.

— Які інструкції? Через нього я застряг на цій клятій планеті! — сказав Бішар, розминаючи руки. Повітря навколо нього злегка тремтіло від випромінюваного псі-потенціалу.

Лорд Іліал стояв незворушно, мов кам’яна брила.

— Бішаре, а ти мене здивував! Дуелі хочеш? Але для чого тобі це? Ти потішишся помстою? Я твою наречену і пальцем не зачепив. Та я вже навіть її імені не пам’ятаю. А ти замість того, щоб відпустити образу і повернутися до неї, турботливо лелієш поранене самолюбство. Чи може спровокувати мене вирішив? Щоб я порушив заборону на використання сили і ти зміг заблокувати мій канал. Я десять років тримаю свої сили при собі, ти уявляєш накопичений потенціал?

— Що ти верзеш? З твого замку постійно інформація про викривлення надходить. Ми закривали очі на незначні викиди, але останній це вже занадто.

Бішар рішуче посунув на Іліала, концентруючи енергію між долонями.

— Бішаре, — втрутився у розмову Родер, — це дійсно не він! Дивися, що показують малі терези. Стрілка терезів вказувала куди завгодно, тільки не на Іліала.

— Зупиніться! — грюкнули двері і у двір забігла дівчина.

— Касано, мовчи! — кинувся їй напереріз лорд Іліал. Однак її було не зупинити.

— Це я в усьому винна. Я не ходила в храм. І не виконувала вказівки віщуна, це мене ви маєте забрати.

— Так-так-так… — Бішар обійшов навколо Касани, торкнувся її волосся. Відступниця? Симпатична! Ти завжди мав хороший смак, Іліале!

Побачивши, що руки Іліала покриваються блакитними сполохами, Бішар задоволено потер руки.

— Який поворот долі? Ти забрав мою дівчину, а тепер я маю забрати твою! — промовив Бішар.

— Не займай її! — рикнув Іліал.

— Ну ж бо, Іліале, вступись за неї, використай свою силу! Ми заблокуємо твій канал і ти ніколи не повернешся на Тагарію.

На обличчі Іліала з’явилося болюче розуміння. Це саме те випробування, той Шлях, які приведуть його додому. Обирати доведеться негайно.

— Я не такий. Життя на Міранді мене змінило, хоча я зрозумів це лише зараз, — заперечив лорд Іліал. — Я не можу застосувати силу і не можу відпустити дівчину з вами! Для того, щоб її захистити мені не обов’язково потрібні ментальні сили, буде достатньо фізичної.

— Ти ж втратиш можливість повернутися додому. Навіщо тобі ця відступниця?

— Це не просто відступниця. Це відступниця з силою. Це вона джерело ваших викидів.

— Місцеві не мають псі-здібностей… — розгублено сказав Бішар, у пошуках підтримки повертаючись до Родера.

— Не мали, до цього часу, — Родер кивнув на врівноважені терези. Пошукова стрілка вказувала точнісінько на Касану. — То що будемо робити?

Бішар ошелешено мовчав. Він згадав Лайлу, чарівну Лайлу. А ще — Дім сенатора Каргена, своє життя, знову Лайлу. Згадав, як сенатор Карген на нього дивився зі зневагою, мовляв, не порадився! Зважився на самостійний вчинок! Бішар глянув на малі терези. Так, життя — це довгий Шлях, на якому виникає багато варіантів і інколи людина, як на терезах, зважує всі можливі рішення. І багато залежить від неї. Від її бажання. Не від бажання залізних віщунів чи якоїсь машини. Він прийняв рішення:

— Раднику дому сенатора Олдона, ваше перебування на планеті Міранда завершується. Ви звільняєтеся від покарання. Соціальна ніша — без обмежень, заборона на використання псі-енергії — знімається.

Проговоривши традиційну форму звільнення, Бішар відчув, що вчинив правильно.

— Ви можете повертатися додому, — додав він.

Лорд Іліал засміявся і, притягнувши до себе Касану, сказав:

— Мій дім тут.

Після цих слів Бішар розвернувся і пішов до швидколіту. Схоже, його покарання теж скоро завершиться.

 

***

Іліал міцно обіймав Касану. В небі танули обриси корабля, на якому Бішар повертався на Тагарію.

— Ти точно не шкодуєш, що не полетів? — запитала Касана. Їй досі не вірилося, що все так склалося.

— Зовсім ні.

— Що тепер буде?

— Це я у тебе маю запитати, — Іліал поправив пасмо волосся, виплутане вітром із зачіски дівчини. — Ти ж у нас бачиш Шляхи.

— Я бачу багато Шляхів. Не всі мені подобаються, на кожному нам доведеться багато працювати.

— Чи є там Шляхи, де Стражів та храмів Долі не існує?

Касана недовірливо подивилася у очі коханого. Звільнитися від влади Стражів і віщунів було її заповітною мрією.

— Так є. Цей Шлях найскладніший. Ти дійсно вважаєш, що варто на нього ступити?

— Люди не повинні бути рабами машин, навіть, якщо це для їхнього блага.

Касана міцніше притислася до Іліала. Знизу, крізь сплетіння  мацаків храму Долі, небо завжди виднілося, мов із клітки. А тут, на вершині Громової скелі, бездонним простором воно здіймалося над головою. Біля їхніх ніг, аж до самого небокраю, світ був вкритий чорною павутиною. Проте  ці двоє бачили лише тисячі Шляхів, що розкривалися перед ними, в’юнились і зливались, утворюючи барвисту мережу Долі. Ця дорога була нескінченою...

Автор: Ліандра та Олексій Тимошенко.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>