Дорога одна

Дорога одна

Середа, 16 вересня 2015 г.
Проглядів: 1239
Підписатися на комментарі по RSS

Ці сходи — моє прокляття.

Це єдиний в місті шлях до великої дороги. Сходи тягнуться від повороту біля дому старости, повз кузню, повз квартал ткаль і піднімаються вгору прольотами по 200 сходинок, не менше. І так довго-довго. Якби я не знав, де вони закінчуються, я б вірив, що вони тягнуться просто в небо, до сил вищих. Я бачу їх щоразу, коли Ван налаштовує мої коліщатка і регулює все, щоб я не скрипів, як зламаний віз. З його вікна сходи виглядають такими ж похмурими, як я їх і запам'ятав під час того першого і останнього підйому, коли мені було років п'ять і в мене ще були обидві ноги.

 — Ну все! Літати тепер будеш!  — Ван плеснув по моєму коліну і воно озвалась невдоволеним дзвоном, відвертаючи мою увагу від пощерблених сходів.

Я опустив погляд. Явно краще. Два нові коліщатка весело обертались на правій литці, прикрашаючи металеві труби й дроти, котрі формували мій протез. Мода на коліщатка прийшла пізніше — коли якийсь мудрагель на міське свято обвішав свою втрачену руку начинням від старого кімнатного годинника.

 — Дякую, Ван,  — я кинув йому на стіл два квадратні монети і накинув одну довгасту зверху.  — Я зайду через тиждень на настройку.

 — Я тобі місце забив, Ес,  — Ван почав витирати інструменти.

Я глибоко вдихнув і вперся руками в коліна. Ну, Геф, давай. Ворушися, інакше заіржавієш. Натиснув на кнопку для підйому. І рраз!

Права нога хряснула і випрямилась, підкидаючи мене вгору. Я сперся по черзі на обидві ноги, хитнувся вперед-назад: можна йти. Кажуть, що мені пощастило. Праву ногу забрало по коліно, а лівої взагалі тільки ступню. Багато у кого ситуація гірша — опинитись без робочої руки у нас майже смертельний вирок. Хвороба приходила завжди раптово — спочатку кінцівка розпухала, температура стрибала вгору, як верхівки сходів і якщо пощастить — то за день ти вмреш в гарячці. А якщо ні, то будеш мучитись пару тижнів і твою хвору руку чи ногу відітнуть, щоб припинити страждання. Так і живемо.

Я вийшов з майстерні Вана і пошкандибав додому. Добре, що йти недалеко. Це й так забирає в мене багато часу. Але Ван бере з мене на три квадрати менше, ніж мав би, бо наші тати товаришували і загинули разом, коли поїзд з вугіллям зійшов з рейок.

 — Геф! Ну що, коли по сходах нагору?  — зареготала повна, як і її мама та дві старші сестри, Мурра.

 — Йди ткати, шморгля,  — я підштовхнув її рукою в бік дому. Вона вирвалась, засміялась і побігла до воріт.

Малі з нашого кварталі іноді потішаються наді мною, бо я колись дуже любив казати, як піду звідси, виберусь на верхівку сходів і втечу звідси.

 — А справді, коли?  — спитав хтось вже без насмішки у голосі.

Я озирнувся.

Незнайомець міцно стояв на обох ногах. Він справляв враження особи, котра цілком вдоволена своїм життям. Якщо описати його коротко, то це була доволі зграбна і двометрова гора м'язів з яскравими, блакитними очима і довгим волоссям, зачесаним на один бік  — права половина черепа незнайомця була вкрита лише короткою щетиною. Чудернацький.

 — Якщо ти до кузні Естів, тоді можеш піти зі мною, хоча це і буде повільно,  — я вказав на свої ноги, котрі блищали після чистки у Вана, як гора нових монет.

 — Ні, я тут проїздом, просто поцікавився,  — відповів незнайомець повільно і якось радісно.  — А кузня Естів найкраща тут? Якщо мені знадобиться.

 — Не знаю, чи найкраща, але вона моя, то вже знайте, що я б дарма не запрошував, якби не був певен в своїх руках,  — я підкотив рукави посірілої від носіння сорочки, щоб продемонструвати незнайомцеві засічки, котрі ставили на щорічному фестивалі ковалів. В мене було їх вже сім.

Матиму на увазі,  — відповів він, схиляючи голову, хоча навряд чи, щоб виразити свою повагу.  — А що за історія зі сходами?

 — Ніякої історії,  — відмахнувся я.  — Сходи та й сходи. Хтось дурний, хто планував наше місто, вирішив, що сходи до неба на схилах гір — це те, що треба.

 — Не плануєш вибратись?

Я виразно опустив погляд вниз — на свої ноги:

 — Ляскотуне, як думаєш, скільки час мені займе вибратись на них? Якщо хочеш познущатись, то ходи лишень ближче, скручу тебе бубликом, тоді й поговоримо.

 — Я б волів уникнути такого непорозуміння, пане Ест,  — незнайомець з довгим язиком похитав головою і тінню промайнувши повз мене, зник за поворотом.

Чудо який дивак. Треба буде Ванові розказати.

Я зібрався з силами. Ну-мо, Геф! Пройти ще вісім халуп і два майстерні — що то для тебе є?

 

***

 

Ляскотун з'явився третього дня після нашої першої зустрічі. Замовив у мене браслетів.

 — Ляскотуне,  — сказав йому я,  — підкову тобі чи якогось городнього брухту я склепаю. Але по красиві штуки йди до пана ювелірного. Він після третього прольоту живе. По твоїх любих сходах.

 — Проведеш?  — спитав білявий дивак.

 — Ні. Та і навіщо тобі тих браслетів?

 — То не мені. Дружині обіцяв привезти з мандрівки чогось особливого,  — пояснив він. І я одразу відчув трохи більше тепла, ніж варто було. Оце “дружина” в його вустах звучало так, наче то була не жінка, а вище створіння, котре зійшло з самого неба і обдарувало його благодаттю. Неземна жінка, не інакше. Якій треба неземних браслетів — і то цілу гору, як пояснив він. Менше вона не носить.

 — До ювелірника,  — відрізав я, озираючи свої інструменти.  — Нема в мене нічого такого, щоб умилостивити твою жінку.

 — Шкода,  — він присів на лавку при вході.  — А ти не хотів таким займатись, як ювелірний майстер?

 — Що пусто хотіти? Знаєш, скільки на то вчитись треба?  — я відклав інструменти вбік, бо настрій до роботи пропав геть чисто від цього ляскотуна клятого.

 — Не знаю. А що, довго?

 — Довго-довго. І дорого. І то аж за третім прольотом,  — я визирнув за вікно. Кляті сходи маячили собі, тягнучись вгору і ними саме бігла пекарка Акша, притримуючи на плечі торбу з хлібцями.  — Я не можу підніматись туди. Я дорогою помру від болю і втоми, і пів дня потрачу, щоб піднятись, а пів — спуститись. А вчитись коли?  — відказав наче сам собі.

 — Легко здаєшся,  — похитав головою ляскотун.

За кілька хвилин побачив, як його світле волосся маячило на сходах. Мабуть вже пішов до ювелірника.

 

***

 

Я проходив повз сходи чотири рази на тиждень. Один раз — коли йшов на настройку до Вана. Другий — коли до пекарки замість когось з сестер, бо одна точно знаходила собі якусь справу, що уникнути того нудного походу. Третій — на суботні покази, де прибували гості з іншого міста і часом купували щось. Четвертий — по матеріали, до Луна, котрий жив за годину ходу від мене і ніяк не згоджувався сам за додатковий квадрат приносити те, що треба було.

Сходи завжди тягнулись собі вгору і псували настрій, нагадуючи про те, що от вони є і дорога є, але мені нею не піти.

 — А ти пробував йти... з такими ногами?  — спитав ляскотун якось. Він, здається, залишився в нас жити, бо я на нього натикався вже кілька разів. Тільки він щоразу був без роботи. Та і руки його, хоча великі і сильні, не виглядали, як у робочого чоловіка. І одяг дуже чистий. Багатенький ляскотун, мабуть.

 — Не пробував,  — відповів я. Що пробувати? Як тільки у мене з'явились ці металеві “відростки” з коліщатами, я взагалі думав, що ходити більше не буду, що вже по сходах йти. Я стояти на них не міг довше хвилини спочатку. Це тепер вже так звик до того болю, що оно навіть шкандибаю замість малої Фір по хліб.

 — Не пробував і здаєшся,  — ляскотун забрав волосся з лівого боку на правий, щоб краще мене бачити, і спохмурнів геть:  — Я тебе не таким уявляв, Геф.

Я хотів йому врізати, але промахнувся, бо бісів двометровий прибулець був вертким, як вітер.

 

***

 

На наступному показі панове, котрі приїхали з самої центральної Ордіди, так вподобали мою роботу, що кликали до них в маєток працювати і обіцяли платити на десяток квадратів більше, ніж я заробляв тут в кращі тижні.

 — То чого не погодився?  — спитав Енлі, коли я побачив його наступного дня. Він казав, що його звати Енліль, але я сказав, що це звучить, як ймення дівчиська. Тому він дозволив називати себе Енлі.

 — Десяток квадрів мене не врятує,  — буркнув я, натираючи ліву ступню, бо щось вона геть замизгалась. Направду, воно би й було помічним, але не хотілося ж казати Енлі, що я не погодився, бо щоб забратись звідси треба піднятись по сходах. І це ж, коли приїздити додому, то треба по них спускатись. А потім назад підійматись. Бісові сходи вже в горіли в мене перед очима. Робота не клеїлась, бо сходи весь час крутились в голові. А Енлі, як на зло, мав забагато часу і весь час заходив та примовляв щось про ту катавасію. Сходи! Теж мені!.. Одне добре: сестрам Енлі подобався і мамі теж, та і він їм завжди приносив чи якогось солодкого, чи тканину, котру в нас і не купити. Я вже знав, що грошей в нього безміру, то й може собі тратити. Аби тільки дівчат не чіпав. Але він тільки говорив по свою жінку і лице в нього сяяло, як начищений баняк. Такі не своїх дівчат не зачеплять — не треба їм того.

 — Геф, а ти ж вчитися хотів?  — спитав Енлі якогось дня замість зауваги про сходи.

 — Хотів,  — кивнув я, роздмухуючи жарівку.  — Вчитися, поїхати звідси. Заробити багато-багато. Маму і сестер вивезти потім. Потім тати — мій і Ванів — померли від аварії на колії. Тоді і грошей не стало. Було тільки роботи й роботи. А коли не стало ще й ніг, то яке навчання?

 — Розумію,  — кивнув Енлі.  — По мені не скажеш, але в мене теж були гірші часи. Коли я і не знав, що зробити, щоб... не здуріти.

 — Ага, так і повірив,  — тут вже мені хотілось розсміятись. Білявець цей виглядав, як скала, котру ніщо не візьме.

 — А якщо я скажу, що ти можеш вчитись ще?  — він усміхнувся у відповідь, але голос звучав серйозно:  — Якщо я скажу, що є місце, де тобі зможуть допомогти з ногами, щоб ти міг ходити краще... І там же можна вчитись.

 — Скажу тобі так, ляскотуне. Геф Ест може й добряк, але жартувати над бідним калікою він тобі не дасть.

 — Не жартую я,  — відповів Енлі і заусміхався.

Тої ночі мені снились кузні. Великі і страшні, в них горіло пекельне полум'я і я головував там.  Мене слухались сотні і сотні майстрів, а я порядкував в кузнях і кував велику зброю самим хранителям небес. І всі вони поважали мене та приходили на поклін з великими дарами.

Коли я прокинувся, то від мого дотику почало тліти покривало.

 

***

 

 — Це ти щось зробив, так?  — напосівся я на Енлі, коли той прийшов знову.  — Це ти наслав на мене сни?

 — Ні, то ти сам,  — Енлі усміхався спокійно.  — Я багато чого вмію, але сни насилати — не моє діло.

 — А яке ж твоє діло тут?

 — Та ніякого особливо. Зайшов на тебе подивитись по дорозі додому. 

 — А де твій дім? Хто ти такий? Чаклун якийсь триклятий?  — я пополотнів від думки, що так і є. Бо що такому багатому і красивому чоловікові робити в нашому місті та ще й біля самого підніжжя сходів? Тепер ясно, чого в нього руки не спрацьовані. І волосся чудернацьке таке. І очі надто сині вже — не буває таких. А щоб сережки носити у вухах — попридумував ще! Я тут же згадав все, що мені бабця розказувала про чаклунів, але під рукою, як на зло, не було ні свіжої роси з поля, щоб побризкати, ні трави асолу, зібраної опівночі — її казали всі чаклуни бояться.

 — Я не чародій,  — відповів Енлі.  — А живу я далеко звідси,  — він закинув голову вгору і подивився на закопчену стелю, ніби малював в голові картини свого дому.  — Там красиво і тепло. Ну, принаймні, оцій порі року тепло. Я живу при навчальному місці. Воно зветься Академією. Там моя дружина керує — вона директор, велика і владна.

 — Не буває, що жінка керувала,  — заперечив я.

 — Всяке буває,  — ухильно відповів Енлі.  — До неї керувала інша жінка. А до того — лише чоловіки. Але це не важливо. Знаєш, ми приймаємо в Академію дуже багато студентів. Вони всі різні і часто дуже дивні. В них є щось особливе.

 — Як то?

 — Ну, дехто може, наприклад, палити простирадла дотиком, якщо роздратується. А декому під силу вирощувати рослини швидко-швидко. Є такі, котрі морозять поглядом. І такі, котрі ніяких сил спочатку не мають, але вони добрі і чисті, і потім проявляють себе незгірше, ніж інші.

 — Чудасія,  — відповів я, клацаючи язиком. Хоча перед очима моїми непрохано стояли дивні картини, які описував Енлі.

 — Таки чудасія. Скільки років живу там, стільки дивуюсь,  — докинув він.  — Тобі б сподобалось там. У нас вміють лікувати такі страшні рани, як твої. Залікувати зовсім не вийде, але допомогти — змогли б.

 — Ага, і усі там багаті, як ти, так?

 — Ні. Усі там різні.

 — І лікуєте ви їх без грошей?  — не повірив я.

 — Без.

 — Не буває так, Енлі. Не городи дурного, бо виштовхаю тебе і не впущу більше.

 — Я їду цієї ночі вже,  — він стенув плечима.

 — В ту свою Академію?

 — Так. Я не кликатиму тебе з собою.

 — І правильно. Я маму і сестер не кину.

 — До речі, я їм залишив подяку за те, що були такі добрі, коли я в гості заходив.

 — Що ж, справа твоя. Бувай, Енлі.

 — Бувай, Гефест.

Від його слів мене схопив холод, хоч в кузні було парко.

Гефест! Воно віддзвонювало в мене у вухах сотнями ударів по металу, міцне і сильне, вогняне і глибоке, як надра землі.

Гефест! Піт котився з мого чола, а в голові відкривались якісь незнані картини небесних палаців і надхмарних бенкетів.

Гефест! Дзвенів метал і я вгризався в нього з усім натхненням, вимальовуючи історії на щитах, як художники на полотні.

 — Енлі!  — кинувся до дверей, забувши про ноги.  — Енлі!

Він не відійшов і з двору ще. Стояв собі біля огорожі з якимось чудним синім плащем через плече. Достоту, як пані пекарева на святки!

 — Енлі,  — сказав,  — а куди йти? Куди йти в ту Академію? Я вчитись не можу, в мене роботи й роботи, але якби мене там підриштували, то я б...

 — Дорога одна,  — кивнув він в бік сходів.

Триклятущі сходи! Мені не стане сил навіть підійти до них.

Я відчув, як стає важко, як ниють коліна, як хрускотять коліщата, як біль вдавлює мене своєю вагою в землю.

 — Енлі, змилуйся над калікою. Скажи, що є інший шлях.

 — Дорога одна,  — повторив він без усмішки.  — Якщо ти не почнеш підніматись, то ніколи не здолаєш її. Поки ти не зробиш першого кроку, ти будеш калікою, Гефест, і сходи будуть випалювати тебе своїм одним виглядом, як смертельна хвороба.

 — Звідки ти знаєш?

 — Бо я теж був там. Біля початку сходів. Проклятий каліка, сліпий на одне око і певний, що він нікуди не зможе піднятись. Але дорога одна.

 

***

 

Коліщата скрипіли загрозливо. Плечі обривались під вагою двох сумок — я набрав своєї роботи, щоб продати десь вище, бо гроші мені треба буде ще. Волосся прилипло до чола. Я сторожко озирнувся: вулиця була геть пустою. Ще б. Кого понесе ходити посеред ночі, коли навіть місяць сховався за горою?

Ну, давай, Геф.

Я плеснув в долоні, тоді натужно зігнув праву ногу в коліні, котре скрипіло навіть після того, як Ван туди пів банк олій вилив, і поставив її не першу сходинку, стерту майже до землі. Це виявилось легше, ніж я думав.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>