Дар

Дар

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 1175
Підписатися на комментарі по RSS

До цього Ярко ніколи не отримував подарунків, окрім дня Сонцевороту, коли всім вихованцям сиротинця дарували подарунки від благодійника.

Коли після сніданку біля дверей їдальні з’явився черговий старшокласник із пакою листів та пакунків, Ярко, як завжди, швидко рвонув до виходу, бо зараз усі «спраглі до листів» стовпляться біля дверей і доведеться проштовхуватися. Вже у коридорі його настиг окрик чергового листоноші.

— Ярку, постривай! Ти куди? Тобі теж щось є.

Ярко роззирнувся, думаючи, що йому почулося, але листоноша дивився прямо на нього і протягував невеличку бандероль. Ошелешений, міцно притискаючи пакунок до грудей, він помчав до своєї кімнати. До занять залишалося зовсім мало часу, а розгортати свій пакунок при всіх не хотілося. Зворотної адреси не було… Дивно, хто б це міг бути? Рідних у Ярка не було. Його знайшли на порозі притулку ще немовлям. Якщо у деяких дітей були далекі родичі чи знайомі, що часом до них приїжджали, писали листи і слали подарунки, то у Ярка не було нікого.

Пакунок приємно торкався рук і грів душу. Ярко не поспішав відкривати його, фантазуючи, що б там могло бути. Може на цілому світі є хтось, кому він небайдужий. Уява розійшлася. А що, якщо мама насправді не покинула його? Може його викрали або рятували від небезпеки. Скептична ж сторона його особистості посміювалася, припускаючи, що це чийсь невдалий якийсь жарт, і в коробці або кізяки, або жаби, або ще якась гидота.

Ярко сердито рвонув обгортку, хоч перед цим збирався акуратно її зняти і скласти — на пам'ять. Під сірим папером ховалася невеличка картонна коробка. Серце закалатало сильніше, подих на мить завмер. Ярко відкрив коробку. На її денці лежав ключ. Звичайнісінький ключ із кільцем, тонкою довгою ніжкою і зубчастою короною борідки на кінці. До кільця кріпився дерев’яний круглячок із цифрами 42. Дуже дивний подарунок. Ярко ще раз перевірив адресу та ім’я. Все правильно, нічого не переплутано. Це для нього.

 

Ключ цілий день не йшов Яркові з голови. Хто його прислав, навіщо його прислали? Від чого цей ключ? Може це ключ від банківської комірки. Мріялось проте, як він знаходить гроші, золото і прикраси, або, навіть, цінні папери. Багато цінних паперів. Один із старшокласників казав, що цінні папери — то зараз краще усіх грошей, бо вони роблять гроші. Ярко не дуже розумів, як папери можуть робити гроші, але дуже хотів би це знати, а головне мати їх.

Зиній Савович походжав поміж рядами, подзенькуючи зв’язкою ключів, і думки Ярка не хотіли зосереджуватися на завданні, а поверталися до отриманого подарунка.

— Юначе, де витаєте? — зв’язка ключів з брязкотом опустилася на стіл перед Ярком. Він аж підстрибнув від несподіванки і перелякано завмер. На зв’язці вчителевих ключів красувався ідентичний круглячок, цифр не було видно, він лежав іншим боком. Ярко ледь втримався, щоб не перевернути його і не впевнитися у їх схожості.

— Я змушений буду доповісти про вашу поведінку директору.

Ярко тільки розсіяно кивнув. Здавалося, розгадка була настільки близькою, але він ніяк не міг упіймати ту ниточку, що до неї приведе. Чи міг бути вчитель пов’язаним із подарунком? Міг. Але для чого йому це?

Виходячи з кімнати для занять Ярко кинув погляд на вчительський стіл, де лежали ключі. На круглячку красувалася цифра 18. Сумнівів не було — таки однакові. Але ж 18 це номер їхньої аудиторії. Ярко помчав на вахту, де за спиною вахтера у маленькій шафці зберігалися запасні ключі від усіх приміщень. Так і є. За склом шафки рядами висіли ключі з такими самісінькими круглячками. Ключа на крючечку під цифрою 42 не було.

 

Кімнати під номером 42 не було ні в навчальній частині притулку, ні на поверсі хлопців, навіть на поверсі дівчат не було. Не було її і в дошкільному крилі. Все скидалося на те, що це ключ від кімнати у адміністративній частині. Єдиним способом потрапити туди було наразитися на виклик до директора. Директор пан Юрген був похмурим і небезпечним типом. Його всі боялися, і добровільно напроситися до нього на прочуханку міг хіба що божевільний. Або відчайдушний.

Виклик до директора Ярко заробив не важко — кілька разів потягнув Лірку за косу, відправив паперовим літачком послання на інший кінець класу — і, зазвичай спокійний, Зиній Савович з геометричною точністю вказує своїм тонким вузлуватим пальцем на двері і сухим тріскучим голосом додає:

— Ярку, до директора. В письмовому вигляді перерахуєте всі порушення дисципліни. Якщо знайдеться хоч одна розбіжність з моїми спостереженнями — драїтимете шкільну конюшню — тиждень! — А побачивши, що на обличчі Ярка мелькнула задоволена посмішка, виправився — два тижні, голими руками.

Ярко чвалав до дверей усім своїм виглядом демонструючи, який він засмучений покаранням, хоча серце тріпотіло у передчутті розкриття таємниці. У кишені штанів грівся від нетерпіння ключик із цифрою 42.

В цей час адміністративний поверх був майже порожній. Біля входу, за столом, сиділи дві чергові учениці, одна з них суворо втупилася в Ярка.

— Прізвище. Ім’я. Мета візиту?

— Яросій Зимовий. Порушення дисципліни. До директора.

Щось помітивши у товстому зошиті, дівчина поважно кивнула:

— Проходьте.

Внутрішньо Ярко розреготався над її поважністю. Їй ще в ляльки гратись, а вона «Проходьте». Сміх та й годі!

Ярко тихцем пройшов мимо директорського кабінету. Потрібні двері знайшлися в самому кінці коридору. Штовхнув — замкнені. Роззирнувшись і прислухавшись повільно відімкнув двері; скрегіт секрету замка здавався зловісним і надміру голосним. Ярко прослизнув усередину і зачинив за собою двері.

В кімнаті довгими і високими рядами стояли стелажі із безліччю невеликих коробок на полицях. Зблизька виявилося, що кожна коробка підписана ім’ям, прізвищем та датою. На одному стелажі стояли коробки за один рік. Відкривши одну, побачив на дні дитячі речі: повзунки, шапочку, босоніжки.

«Це речі в яких дітей прийняли до притулку» — майнула здогадка. Ярко навіть подумати не міг, що їх хтось зберігає. Це певно на випадок, якщо батьки передумають і захочуть повернути дитину.

Ярко дуже сердився на батьків, які його залишили. Він же безпроблемний, не вибагливий. Може вони навіть одного разу приїдуть, щоб його забрати, скажуть: «Ми тут хлопчика залишали 13 років тому. У блакитному чи зеленому костюмчику.»

Ноги Ярка понесли його до стелажа, на якому стояли коробки за той рік, коли його підкинули. Очі чіплялися за знайомі прізвища і імена однолітків, аж поки наткнулися на своє ім’я виведене красивим жіночим почерком «Яросій Зимовий» і дата, коли його знайшли на порозі притулку. Дивно. Ярко завжди думав, що то було взимку, і хтось із дивним почуттям гумору вигадав таке прізвище. Але з дати виходило, що його знайшли влітку. Ярко нетерпляче розкрив коробку, дитячі можуть багато розказати йому про батьків. Там було щось гарне і явно недешеве. Він обережно витягнув і розгорнув перше, що трапилося до рук — блакитну ковдрочку з мереживом по колу та ініціалами АВ у куточку. Невже це його ініціали? Так він і знав, що він не з простих. На дні коробки щось дзенькнуло. Ярко благоговійно підняв носочки, костюмчик та шапочку. Під ними лежало дитяче брязкальце у вигляді двох дзвіночків на масивній вичурній ніжці і підвіска з переплетених літер А і В на ланцюжку. Пролунав дзвінок. Він так захопився спогляданням та мріями, що зовсім забув про час, і про те, що мав давно вже слухати мораль від директора. Обмотавши ланцюжок навколо зап’ястя, приховав його рукавом сорочки, добре, що вона задовга. Брязкальце сунув у рукав піджака і затиснув під пахвою (якщо не поспішати брязкати буде не сильно) — залишати ці скарби він не збирався. Він би і інші речі забрав, якби було куди.

В коридорі зашуміли. Головне перечекати перерву і сподіватися що Зиній Савович затримається і не підніматиметься на вчительський поверх. Раптом в коридорі почулися розмови, шукали якогось хлопчика. Замріяний, він не одразу зрозумів, що то про нього. В коридорі стало зовсім шумно, загрюкали двері, голоси стали ближчими. Ярко позадкував, роззираючись, де можна заховатися, але в кімнаті окрім стелажів нічого не було. Двері штовхнули і вони легко розчинилися

— Ярку ти тут? — почувся голос директора з металевими нотками. —Виходь

Ярко вирішив, що нізащо не вийде. Під ногами скрипнули дошки.

— Тут він, тут, — сказав директор.

До кімнати зайшли вчителі і Ярко здався.

— Добре-добре, йду, — невдоволено промовив він.

 

— Що ти там робив? — пронизливі очі директора зазирали здавалося у саму душу.

— Нічого, просто дивився, — Ярко опустив очі.

— Як ти відчинив двері?

— Ключем.

— Дай сюди. Звідки він у тебе?

— Знайшов, — Ярко поклав ключ на стіл. Він боявся, щоб його не почали обшукувати і не знайшли його скарби.

— Так просто знайшов ключ від приміщення у адміністративному корпусі, — недовірливо перепитав пан Юрген, — і вирішив сходити подивитися від чого цей ключ?

— Мені просто було цікаво що там…

— Тобі було цікаво? А якщо кожному стане цікаво? Повинна бути дисципліна. Ти розумієш? Дис-цип-лі-на! — по складах проговорив він, свердлячи Ярка поглядом. — А ти не думав, що якщо заборонено, то значить для чогось це потрібно. Ярку, є речі, які краще не знати, і місця, куди краще не зазирати.

Ярко розізлився.

— А давайте ми самі вирішуватимемо, що нам знати і куди ходити. Чому ви ніколи не розказуєте показуєте вихованцям речі в яких їх знайшли? Ті, що у кімнаті 42. Чому ви мені ніколи не говорили, що мої батьки були не бідні. А може ви знаєте хто вони?

— Марто, — покликав пан Юрген секретарку, — будьте люб’язні, принесіть коробку з речами цього самовпевненого юнака.

Секретарка внесла коробку, ту саму. Директор зняв кришку, дістав речі. Зовсім не ті, які бачив Ярко.

— Це не мої речі.

— Як же не твої? Ось дивись, тут написано «Яросій Зимовий» і дата коли тебе принесли. — Ярку, я завідую притулком багато років. Таких як ти, впевнених у тому що вони загублені діти багатих батьків, я набачився достатньо. Змирись з тим, що тебе покинули. Припини фантазувати. Працюй на майбутнє, а не живи минулим.

— Це не мої речі! — на очі Яркові накотилися сльози.

— Може, тобі це наснилося чи ти переплутав коробки? — співчутливо запитала пані Марта, погладжуючи його по голові.

Ярко вивернувся і прожогом вилетів із кабінету. Він точно знав, що не помилився. Але для чого директору його обманювати? Може, він щось знає? Може, він сам вплутаний у цю історію?

 

Життя видавалося паскудним. Ярко задумливо вертів у руках ланцюжок з підвіскою. Нічого не хотілося. Він не пішов на сніданок і серйозно задумувався над тим, щоб прогуляти уроки. Може, хворим прикинутись?

— Ярку, тобі лист, — з їдальні повернувся Радик, його сусід по кімнаті, тихенький і надійний хлопчина.

— Лист? — Ярко аж підскочив. — Давай сюди.

— Ярку, а хто тобі пише?

— Не твоє діло, іди вже.

Конверт був тоненький та гнучкий. Ярко обережно відірвав краєчок, пірнувши рукою у конверт, дістав обірваний клаптик газети. На ньому було трохи нечітке фото молодих чоловіка та жінки на фоні гарних кованих воріт. У візерунки грат затійливо впліталися літери А і В. За воротами виднівся розкішний будинок. Під фото заголовок статті «Герцог Адль-Вишенський повертається у родове помістя з молодою дружиною». Сама стаття була обірвана. Дати виходу газети теж не було видно, але Ярко був упевнений, що це саме ті люди, з якими він якось пов’язаний.

Він поспішив до бібліотеки. Орієнтуючись на отриманий клаптик, сподівався знайти всю статтю. Бібліотекарка, панна Вірма, тучна жінка з пухким обличчям і писклявим голосом, здивувалася чому він так рано, але не противилася його бажанню проглянути підшивки старих газет.

Сторінки шелестіли і поскрипували під пальцями. Подекуди вони були у дуже поганому стані, обляпані, замацані руками, з вирваними або вирізаними статтями, часом бракувало цілих сторінок. Ярко пропускав цілі та порізані сторінки, його цікавив обірваний шматочок.

Ярко так захопився пошуками, що зовсім не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. Тому він і не помітив, коли за спиною з’явилася бібліотекар, аж поки її товсті пальці не схопили його за вухо.

— Ти що, гаспиднику, робиш? — задеренчала вона, викручуючи йому вухо.

Від болю Яркові на очах виступили сльози.

— Ось я тебе і знайшла! Ти навіщо газети псуєш?

— То не я… — пискнув Ярко.

— Не ти? А це що? — вхопила вона до рук клаптик з газети, отриманий у листі.

— Це моє.

— Пан Юрген розбереться твоє це чи не твоє.

І панна Вірма потягла Ярка до директора так і не відпустивши його вуха.

— Знову ти? — директор невдоволено глянув на Ярка. — Що цього разу?

— Я нічого не робив…

— Десь я це вже чув… Панно Вірмо, я вас слухаю.

— Я помітила, що хтось постійно псує газети: вирізає картинки, статті. Я довго полювала на злочинця і ось — застала його на гарячому — панна Вірма ткнула директору під ніс клаптик газети.

— Все не так було…

— Послухай, Ярку. В часи мого дитинства тебе б відшмагали так, що живого б місця на тобі не лишилося. Поки що я відсилаю тебе на кухню, але якщо ти продовжиш у тому ж дусі, покарання буде значно серйознішим. Зрозумів?

 

Ярко поплівся на кухню. Схоже будь-які пошуки доведеться відкласти на цілий тиждень. Відпрацьовувати покарання на кухні було найважче. Тонка і довга, мов жердина, повариха Клава сама не сиділа ні хвилини і іншим байдикувати не лавала.

— Ярку, ти до мене? — затараторила вона — Це ж чудово! Дарка саме захворіла і я без ще одних рук зовсім не справляюся. Бери ніж і допомагай Валькові чистити картоплю.

Ярко примостився на ослінчику поруч із дурником Вальком. Він був уже дорослим, а за розумом мов дитина — наївний, довірливий і геть не злостивий.

Покосившись на відро вже начищеної Вальком картоплі, Ярко зітхнув.

— Вальку, дивись лелека! — сказав він, переконавшись, що Клава відлучилася з кухні.

Довготелесий дядько з дитячим захопленням на обличчі поспішив до вікна.

— Лелеки? Де лелеки? Я люблю лелек. Вони гарні.

Поки Валько видивлявся неіснуючих птахів, Ярко поміняв своє відерце, у якому плавало лише кілька картоплин на валькове, в якому вже виднілася гірка.

— Де лелеки? — мало не хникав Валько.

— Вони певно полетіли.

Валькове обличчя розчаровано витягнулася і на мить Яркові стало його навіть шкода.

— Якщо я знову їх побачу, то тобі скажу, добре? Сідай чистити картоплю. Щось ти погано чистиш. Клава буде сваритися. Я вже ціле відро начистив.

— Тітко Клаво, приймайте картоплю, — похвалився він, коли вона повернулася. — Я вже справився.

— Ну, раз ти такий швидкий, тоді сідай чистити цибулю. Зазвичай її Валько чистить. Але щось сьогодні він довго із картоплею возиться, — підморгнула йому повариха.

Ярко зітхнув і пішов чистити цибулю.

День на кухні видався пекельним. Ярко чистив, мив, скріб, носив, і знову мив. Врешті Клава посадила їх із Вальком обідати. Поставила перед дурником миску із юшкою, в одну руку вклала ложку, а в іншу — шматок хліба.

— Їж Вальку, їж, — погладила його по волоссю.

І, помітивши, погляд Ярка сказала:

— Він не завжди був такий. І поніс же лихий їх до того герцога. Таке золоте дитя було… — кухарка відвернулася, змахуючи сльози, а Ярко нашорошив вуха. — Добре, що пан Юрген тоді нагодився. Він і виніс його із палаючого будинку. Після того отаке з ним і приключилося.

— Який-такий будинок? — Ярко спробував підштовхнути Клаву у потрібному напрямку, але вона його розкусила.

— Він тобі нащо? Я тобі дам, будинок! Вам, хлопчакам, тільки дай кудись влізти! Директор з тебе три шкури спустить.

Після обіду вони з Вальком змогли трохи перепочити. Знічев’я Ярко дістав брязкальце та став ним гратися.

Валько, мов заворожений, спостерігав.

— Дзвіночки, — заплескав він у долоні. — Це мої дзвіночки!

— Ні, не твої!

— Віддай. Віддай! — Валько почав схлипувати і хитатися — Мої-мої-мої…

— Добре, хочеш я тобі їх дам?

— Хочу. Дай.

— А покажеш де дім герцога?

— Ні, — сказав Валько і забелькотів, розмахуючи руками — Там страшно. Він… Він страшний і злий. Він пече. Я не піду…

— Тихо-тихо, Вальку. Тобі не треба туди йти, тільки покажи мені де він.

— Ідем, — дурник схопив його за руку і смішно побіг, підкидаючи довгі ноги. Ярко за ним ледь встигав.

Вони прибігли у шкільний сад. Валько впевнено підвів його до однієї із секцій паркану і відсунув дошку.

— Там, — сказав Валько і ткнув пальцем прямо у щілину

Ярко схилився. За парканом виднілася дорога, а з іншого її боку непролазна стіна із зелені.

— Ти впевнений?

Валько з серйозним виглядом кивнув.

— Я перевірю і, якщо ти мене не обманув, я віддам тобі дзвіночки.

Ярко проліз у щілину в паркані і перейшов дорогу. Зелена стіна із переплетених заростів здавалася непролазною тільки на перший погляд. Пройшовши кількадесят метрів, Ярко наткнувся на ворота. Лоза щільно обплела їх та приховала своїм буйним листом, але Ярко впевнився, що це ті самі ворота які він шукав — переплетені обриси літер А і В були частково приховані листом і гілками, але досить чітко проглядалися.

Ярко заліз у саму хащу до воріт і, притиснувшись обличчям до грат, намагався роздивитися дім. Ось він, маєток Адль-Вишенських і, можливо, навіть його, Ярка, спадок.

Дім манив його. Може у будинку він зможе знайти якісь підказки, куди поділися його господарі. Ворота були закриті наглухо, проте біля них частина стіни розвалилася, і Ярко спробував протиснутися у діру. Він тільки подивиться. Раптом не випаде більше можливості зазирнути туди. Якщо директор дізнається, то точно не випаде.

Зовні будинок був сірий і облізлий, покритий віспинами осипаних оздоб. Ярко піднявся майже зруйнованими сходами, вкритими латками моху. Потягнув на себе двері — зачинено.

Хлопець зазирнув у замкову щілину і, окрім танцюючих у сонячних променях пилинок, нічого не побачив. Замкова щілина була велика, оточена візерунками із дзвіночків. Дуже знайомих дзвіночків. А що, якщо…. Не вірячи власній здогадці, Ярко сягнув рукою до кишені і дістав брязкальце. Чотиригранна ручка ідеально вміщалася у замкову щілину. Замок клацнув, скрипнули двері.

Навіть лише убогі залишки минулої величі вражали. Було видно, що за кращих часів будинок був неймовірно розкішним. Здавалося, наче господарі вийшли на хвильку і так і не поверталися уже років зі сто, як не більше. Меблі, а радше їх привиди, виглядали так, ніби готові розсипатися бодай від одного доторку. Стіни подекуди обгоріли, шпалери висіли ганчір’ям.

Старий будинок дихав своїм життя. Яркові було незатишно і тривожно. Старі облізлі стіни давили на нього, а з темних кутків, здавалося, виповзала темрява. З-за спини війнуло холодом. Хлопець рвучко обернувся і волосся йому стало дибки. Посеред кімнати клубочилася хижа пітьма. Її відростки тяглися до Ярка. Від страху він не міг ступити і кроку. Ярко закричав — безнадійно і надривно.

Перед очима замелькали події останніх днів: Валько, який говорить про щось страшне у домі. Його «Це мої дзвіночки». Він же був тут, можливо, у пошуках своєї неіснуючої родини, так, як і Ярко.

З пітьми зіткалася довга рука і поманила його пальцем. Супроти своїй волі Ярко рушив уперед. Сил кричати не було, та й не зміг би він вимовити ні слова. Чужа воля скувала всі частини його тіла, і він не міг їй противитися.

Розчинилися двері і в дім забіг пан Юрген. З його рук у згусток пітьми полетіла зграйка золотистих іскорок. Пітьма колихнулась і чужа воля ослабла. Ярко зміг вирватися і побіг до дверей за спину директору. Зупинився, спостерігаючи, що буде далі. Неймовірно, їх директор — легендарний мисливець на нежить.

— Тікай, дурню! — крикнув директор жбурляючи у чудовисько чергову партію іскор. По його обличчю градом котився піт, а з носа цибеніли струмочки крові. — Я довго його не втримаю!

Знадвору почулися крики — в дім влетіли панна Марта і якиййсь незнайомий юнак.

— Марто, забирай Ярка і йдіть геть! — крикнув директор.

— Ми тебе не залишимо! — рішуче заперечила вона і стала поряд із паном Юргеном, поклавши йому на плече долоню. ЇЇ супутник прилаштувався біля другого плеча. Іскорок стало набагато більше, пітьма сахалася, мов обпечена ними. Вони потроху зганяли її докупи. Але їх було недостатньо. Пломені тьма раз по раз проривалася у найслабших місцях і іскорки починали все заново.

«Не справляться» — подумав Ярко.

Пальці залоскотало. Золотисті іскри охоплювали і його долоні. Керуючись древнім інстинктом, підійшов до мисливців і поклав одну руку на плече панні Марті, а іншу на плече незнайомця, і відчув, як його сили перетікають спершу в них, а потім зосереджуються в руках директора і розквітають букетами золотистих іскор. Іскри окутували пітьму, жалили її і вона відступала, стискалася, поки не стала малесенькою точкою і не вибухнула клапотями вже безпечної темряви.

Директор впав на підлогу, важко дихаючи.

— Юрген! — кинулася до нього панна Марта.

— Що це було? — мовив Ярко. Схоже, від вляпався по самі вуха.

— Темінь! — бравуючи мовив незнайомець і сплюнув. — Велика, зараза! До речі, я — Зорян!

— Ярко! — Ярко потиснув простягнуту руку.

— Певно, вона набагато старша, ніж ми думали. — замітила Марта, вливаючи директору до рота, якусь рідину із пляшечки. — Юргене, я ж просила тебе не ходити самому.

— Це скількох же вона зжерла? — присвиснув Зорян.

Пан Юрген закашлявся, розплющив повіки, обвів усіх важким поглядом, що зупинився на Ярку.

Ярко ошелешено мовчав. Марта з Зоряном допомогли директорові встати.

— Ходімо, братику! — Зорян підморгнув Яркові. — Нам є, що тобі розповісти. Ти ж не сильно засмутишся, що твій батько не герцог, — реготнув він.

 

Ярко все ж знайшов своїх батьків. І старшого брата. І тітку. І інших родичів.

— Попередній директор притулку найняв нас, коли почали пропадати діти. — розказував Юрген, якого Яркові все ще незвично було звати татом. Ми якраз нагодилися тоді, коли Темінь збиралася з’їсти Валька.

— Хлопчика вдалося врятувати, але він втратив розум, і так і не зміг розповісти, як його туди заманило, — додала мама.

— Дім не вдалося спалити! — продовжував директор, — Темінь, що сиділа глибоко в стінах, робила його практично незнищенним.

 — Нам довелося залишитися, щоб дочекатися, поки нежить в черговий раз вибереться перекусити.

 — Ми сподівалися, що Темінь не встоїть і спокуситься на дитину із силою і…

— І тому підкинули мене у притулок — закінчив за них Ярко. — Ну, ви даєте?

— Все було під контролем. — заперечив батько. — Коли ти став задавати дивні запитання і верзти дурниці, я зрозумів, що Темінь впіймалася. Ти мав сидіти тиждень на кухні і чистити картоплю, а за цей час мали з’їхатися інші мисливці нам на допомогу.

— Добре хоч я встиг приїхати вчасно — засміявся Зорян.

— Хто ж знав, що ти такий неслухняний, — батькові брови зійшлися на перенісся. І коли почнеш слухатися старших? В кого такий тільки вдася?

— Кров не вода, — прореготав Зорян.

— Ти нас пробачиш? — Мама простягнула Яркові руку.

Він, не вірячи тому, що відбувається, запитав.

— А нежить вбивати научите?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>