Ціна таланту

Ціна таланту

Неділя, 25 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2151
Підписатися на комментарі по RSS

... більшість людей повірили б у що завгодно, якби побачили це на власні очі. По суті справи, не було нічого ненормального чи надприродного: що трапилося, те трапилося. Трапилося, от і все.

Стівен Кінг

 

Кожного ранку він вставав о шостій. Потім бігав в центральному парку імені Лесі Українки. Марко жив неподалік і вважав що прогулянки серед місцини, названої на честь великої поетеси, додадуть йому натхнення. Ну, по правді, спершу так вважала тільки Віка. Згодом він також захопився, парк дійсно міг мати якусь «літературну атмосферу».

Марко, сам не розуміючи як, був втягнений в таку річ як містика, атмосфера, енергетика. І це справді так. А все почалося із любові до автомобілів. Як кожна людина, навіть якщо вона «блює» від «Битви екстрасенсів», він почав наділяти свою залізну конячку людськими якостями.

Спершу це виявлялося лише у звертанні. Згодом підсвідомо неживий предмет став особою. А далі, цілком усвідомлено, Марко розхвалював друзям її характер.

Звичайно це все було несерйозно. Проте, автомобіль ставало шкода, коли він, побитий після аварії, самотньо стояв і з дня у день мок на подвір’ї біля боксів. 

Згодом здавалося, що авто по справжньому раділо, коли повернулося додому, в свій затишний гараж.

Звичайно, це лише уява людини, яка нею не була обділена. Проте Марко починав вірити, що метал дійсно має якісь властивості, що можливо він «вбирає мов губка» навколишні думки, мрії, бажання, похвали. Тому такими бажаними і популярними є раритетні автомобілі, тому цінителі готові витрачати тисячі, а деякі з них і мільйони на реставрації цих ржавих відер, тому спеціалізовані передачі, як «Топ гір» розхвалюють сорокарічні Феррарі, чи інші автомобілі, які дарують стиль «шістдесятих» років.

При цьому у самих «шістдесятих» ці авто могли і не бути аж такими популярними як тепер. Лише з роками вони стають легендою, вони стають класикою. Як і музика. Як і кіно та живопис. В певному сенсі як і література.

Проте останні речі не завжди стають кращими. Література застаріє, зміниться чи еволюціонує мова, забудуться факти, і без коментарів окремі твори перетворюються на нечитабельну макулатуру. В живописі зміниться мода, і картину забудуть, як було з «Джокондою», поки Наполеон не повісив її у власній спальні. З музикою теж. Наприклад, люди можуть перестати її розуміти. Згадайте хоча б, (не вірю, що у вас такого не було), старі, колись популярні, а тепер забуті хіти, слухаючи які не виникає ностальгія, а нерозуміння, як таке можна було слухати. Для мене, це рімейк тієї мелодії із фільму «Поліцейський з Беверлі-Гіллс».

Та на щастя є класична музика, яка буде жити вічно, і справжні хіти, які ніколи не старіють, і картини, від яких не можна відірвати погляду і за сто і за п’ятсот років. Як із Сікстинською Мадонною, яку знайшли солдати в роки війни і кожен день ставали в чергу, і не для того щоб плюнути, (не дай Бог «Усмішка» Бредбері справдиться), а щоб насолодитися дивовижною красою  образу і світлою майстерністю давно померлого, величного художника. Ну і звичайно, сумніваюся, що хтось колись забуде геній Діккенса чи Хемінгуея, не кажучи вже про Шекспіра.

Так думав Марко, важко дихаючи ще холодним весняним повітрям. Можливо саме тому він придбав ту радянську друкарську машинку невідомої марки. Синю і стару. Проте навіть в ній щось було.

Марко, стомившись, перейшов на крок. Хлопець зрозумів, чому її придбав. Вона надихала.  Вона надавала енергію, творчу енергію. Працювати з нею було приємно. Так, саме працювати, бо він вважав, що експлуатуються комп’ютери й принтери, а з машинкою працюють. Бо вона не вимагає прискорення темпу, бо стук клавіш наводить на роздуми. Бо саме друкарська машинка найбільше асоціювалася в нього із інструментом письменника, як гітара в музиканта. Чи мольберт в художника.

Марку захотілося писати.

Щоб не витрачати час на непотрібні речі, хлопець склав свій робочий графік. Після прогулянки і душу, відчуваючи себе бадьорим і сповненим сил він сідав за машинку, відчуваючи трепет, і якийсь неспокій, мов у дитини перед святом.

І він знову відчув ту радість. Радість творення, коли свідомість, певний час вагаючись, раптом проникала за той білий листок паперу із рядками друкованих літер, мов за ширму, у невгамовну країну справжньої магії.

Такого не було уже давно. На протязі багатьох місяців він раз заразом перечитував кілька сторінок свого нового роману, але як не старався продовжити не міг. Перед ним немов поставала бетонна стіна. Марко добре розумів і бачив початок, а весь наступний сюжет огорнула чи накрила темрява, як у тих комп’ютерних стратегічних іграх.  І як би він не старався, розсіяти її не міг, і це попри те, що мав докладний план розвитку сюжету і списані чернетки, битком набиті характеристикою персонажів. 

Але все змінилося. Він знову прибув у ту чарівну країну, і нарешті ж знову як повноправний громадянин. Слова ринули із нього цілим потоком. Машинка відбивала чіткий ритм, що переносив його ідеї на папір. Нарешті, списаний, («здрукований»?) папір знову з’явився на своєму чільному місці, (справа від машинки), що вже встигло за ним скучити.

Але рано чи пізно і найбільше багаття гасне. Настає втома, розум повертається до реальності, а кількість слів, уже доволі тяжко, досягає тієї бажаної цифри. Дві тисячі слів – таким було завдання. І сьогодні воно вперше за багато часу, знову було виконане. Добре виконане.

Із неймовірним піднесенням Марко подався на кухню спустошувати полиці холодильника. Хлопець дуже жадібно їв, так, що сторонні могли подумати, що той або голодував тиждень, або прийняв добру дозу веселої травички.

Дивно, але після роботи, Марку завжди страшенно хотілося їсти. Він довго не вірив, що за розумовою працею витрачається набагато більше енергії, ніж за фізичною, але це була правда.

Він все їв і їв, дивуючись, коли ж нарешті насититься. Раптом пролунав дзвінок. Марко, з набитим ротом, пішов відчиняти двері, і голосно замукав, як корова, коли на порозі побачив її.

Ну, щодо Віки, то вона також була дуже здивована. Її хлопець якось занадто швидко відчинив двері. Вона відразу помітила, що щось таки сталося. Марко був живий і веселий, це вже не та його мертва подоба, до якої дівчина ніяк не могла звикнути.

А потім вона зрозуміла причину, він показав плоди сьогоднішнього робочого дня.

─ Баба з возу, й коню легше? – сказала Віка.

─ Та ні, то зовсім не від того. – відповів Марко після паузи. Вони посміялися. – Якраз таки мені тебе і не вистачало.

─ Ну-ну! – дівчина взялася перечитувати його роботу.

─ І як? – Марко жадібно чекав вироку свого головного читача. Він дійсно хвилювався, мов вперше, споглядаючи вираз її обличчя, чекаючи, що вона усміхнеться, там де смішний момент. «Так… так… – думав він. – Є!». Вона справді усміхнулася і відклала листки.

─ Чесно?

─ Абсолютно чесно! Давай свій вердикт у двох словах.

─ Не чекала. От який вердикт.

─ Добре чи погано?

─ Ти точно перед тим нічого більше не писав? Бо це справді виглядає занадто добре.

─ Перший раз сів за останні… навіть і не знаю…

─ Сім місяців, сім місяців і три дні.

─ Ти рахувала?!

─ Важко було не рахувати. Сім місяці і три дні, от яке у мене терпіння. Скажу тобі так, сюди мені не хотілося приходити.

─ Дістав тебе трохи?

─ Добре дістав. Саме більше не люблю оттаких кислих, слабких людей, що виправдовуються депресією. Це лінь і слабкість, найбільше не люблю слабких. А справжня депресія, це вже коли все, крах, коли людина без спеціаліста може знайти тільки один вихід. – вона раптом притихла, не хотіла говорити в голос. Марко притиснув вказівного пальця до скроні, імітуючи пістолет. – Угу, тільки цей. А в тебе було ниття. І слава Богу, але воно мене все одно дістало. Ну і було б добре якби ти так більше не приставляв пальця.

─ Добре… А знаєш яке тут було головне слово?

─ «Було»!

─ Мені з тобою аж страшно. Але це головне, бо ми розуміємо одне одного, і це мені найбільше подобається. – сказав Марко, й дівчина знову посміхнулася. – А так, не має зауваг до сюжету, там, діалогів?

─ Та ні, все люкс! А чому героїню звати Віка? Дань своїй музі?

─ Ну, щоб тобі було приємно, то так, але взагалі-то ні.

─ Дякую на доброму слові! Тоді чому Віка?

─ Ну бо Вікторія!

─ Ну так, тепер все стало зрозуміло. – вона знову не стримала посмішку. – Знаєш, що мені цікаво?

─ Що?

─ Ні мені дивно, чого ти знов використовуєш той шрифт друкарської машинки. Має бути «Таймс н’ю ромен», це стандарт не тільки в науці. Я розумію, що генії мають бути дивними, що воно тебе надихає, й все таке.

─ Це не шрифт. 

─ Тобто? Ти…

─ Ага!

─ Але ти не спитав моєї думки.

─ Ти ж не хотіла більш приходити!

─ А ти не знав, що я не хотіла! Добре, показуй.

Марко відкрив шафу й дістав свій інструмент. Важка друкарська машинка. Якщо ви коли-небудь бачили стандартну стару друкарську машинку, то ви зможете уявити і ту, яку на блошиному ринку придбав Марко. От тільки вона уся була з металу, до останньої клавіші.

─ Хіба такі бувають? – Віка була справді здивована.

─ Це продавець сам зробив. Казав багато років мучився. Бо вірить що метал має унікальні магічні властивості. І біс його знає, може й так.  Вже навіть я почав подумувати, що метал «вбирає» різноманітні там думки і бажання. Як тоді пояснити, що ті старі металеві речі мають якусь атмосферу, за що їх так високо і оцінюють?

─ І тобі вона справді подобається? – запитала Віка.

─ Авжеж. Розумієш, вона неабияк надихає.

─ Але ж із нею в тебе в два рази більше роботи.

─ Можливо без неї роботи в мене і не було б.

─ Але, я чомусь думала, що ноутбук має надихати більше.

─ Ні, для роботи комп’ютери використовують дуже багато людей, а машинки, особливо сьогодні, використовують фактично лише письменники. Просто, друкарська машинка у моїй свідомості – чи не єдиний атрибут письменника, і коли я пишу, я немов… долучаюся до чогось більшого, я немов єднаюся із іншими літераторами, старими й молодими, мертвими і ненародженими. Це може звучати дивно, якщо не по-дурному, але в мене чомусь саме такі відчуття.

─ Це все добре, але це все вже починає мене лякати. Просто… ніколи не знаєш хто за тією машинкою вмер, і як вона може впливати на твоє і наше життя.

─ Та перестань, я придбав машинку в її хазяїна в хорошому стані. Добрий такий дід, стояв продавав її на новому блошиному ринку.

─ А де той ринок, я щось не чула такого?

─ В Любліні менше було сидіти.

─ Взагалі-то я по роботі, але як не хочеш казати…

─ Знаєш архів на Лютеранській вулиці? Ну там ще театральна школа колись була.

─ Ні, я взагалі не чула про такий архів.

─ Ну це там, в старому місті.

─ А все одно де він. Чекай, не може бути. Хто дасть в архіві продавати всілякий мотлох?

─ Ну це там біля нього кілька столів і палаток. І там був той дідок. Я спочатку не думав її купувати…

─ Навіщо ти взагалі ходив на блошиний ринок, ти ж знаєш, як я відношуся до старих речей. Їх не можна купувати, вона завжди несуть у собі загрозу, невідомо хто ними користувався із якими намірами. Може там яка циганка якісь свої болячки туди… спустила.

─ Спустила?

─ Ти зрозумів, не треба ля-ля!

─ Та добре! Просто мав собі дідок машинку, тепер треба були гроші, по ремонтував і продав.

─ А може він тобі якесь зло спихнув, чи може вона проклята?

─ Слухай, не говори дурниць. Він казав, що коли захочу, можу повернути. Він колекціонує різні радянські речі, медалі. Щось купує, щось продає. Йому взагалі шістдесят, пенсія невелика, працювати не може, то собі там торгує.

─ Повернути значить можна.

─ Тільки спробуй! – вперше Марко став аж занадто серйозним.

─ Та не буду я, що ти так завівся.

─ То питання вирішене?! Не буде: «вибирай: або я, або вона», ну як ви там жінки вмієте. – він знову став звичайним.

─ Ні, буде лише одна умова. Як тільки щось…

─ В такому разі я сам її викину з вікна.

─ Домовилися. А тепер йдемо щось з’їмо, а то заговорилися.

─ Давай, там на кухні продукти.

─ Ти мені нічого не приготував?

─ Так, жінка, що за наїзди? То твої обов’язки.

─ Значить так. Зараз звільнюся і підеш сам забезпечувати сім’ю.

─ А тепер тобі не треба заводитися. Хоча краще казати: гарячкувати. От яке гарне слово.

─ Ти ж в нас їхній чабан. Ну як метафора?

─ Оціннниввв! – смішно розтягуючи слово й похитуючи головою сказав Марко, в стилі Інтернет-мему Барака Обами “Not bad”. Ну, хто бачив, зрозумів, а хто ні, думаю також трохи зрозумів.

Віка розсміялася. Вони разом пішли на кухню готувати обід, чи то вечерю. Взагалі для них це було неважливо, для них важливо було те, що відбулося вже після трапези. І це було добре.

Щастя чомусь вирішило не спинятися на цьому й продовжувалося далі. Але чи надовго?

Віка не могла повірити, що вони з Марком повернулися у ті часи, коли не могли відвести погляди один від одного.

 Він продовжував писати, але повністю свого графіку не дотримувався. Загалом він працював все більше, і писав все гарніше. Але чомусь дівчина відчувала неспокій, що продовжував зростати. Марко дуже втомлювався, в нього бувало змінювався настрій, проте хлопець завжди вмів тримати себе в руках. Він поклявся їй, що не «розкисне» і з того часу ні разу не проявив свою типову слабкість. І це чомусь також непокоїло. А можливо вона просто перебільшувала, бо звикнулася з думкою, що хороше майбутнє з Марком її не чекає.

Тим часом роман «вимальовувався». Віка почала відчувати якусь гордість за себе, що у неї такий талановитий хлопець. Але водночас, і переживала за нього, бо зазвичай він втомлений був у вечері, а енергійний зранку. В окремі дні такий порядок змінювався. І чим далі, тим частіше.

─ Ти забагато працюєш. – це мабуть тепер була її найчастіша фраза-звертання, особливо перед сном.

─ Та скільки я там працюю. Он інші жінки переживають що їхні чоловіки не працюють.

─ Слухай, не говори дурниць. Перевтома, то серйозна річ, це може призвести до нервового зриву.

─ Перестань. Мені подобається те, що я роблю, і воно тримає мене в доброму здоров’ї.

─ Воно?

─ Письменництво ж середнього роду, хіба ні? Хороших снів.

─ Так-так. Тобі теж… – в основному в кращому разі саме так проходила їхня розмова. Все було добре, все звично, але чому ж тоді її так налякало оте «Воно». 

Скоро вона забула про цей страх. Ну, не так, щоб забула, а перестала боятися. Знайшлася річ, яку почала боятися набагато більше. І знайшлася ця річ буквально цієї ночі.

Їй наснився страшний сон.

Їй наснилася друкарська машинка. Дивно було те, що навколо була непроглядна темрява, а дівчина все одно все добре бачила. Здавалося б, що тут страшного, машинка, дзеркало, де вона відображалася, якісь темні силуети, ледь помітні боковим зором, а може й вигадані уявою. 

Проте… Відображена в дзеркалі машинка, була якоюсь не такою, як її справжній прототип. Відображена машинка стояла на столі, а під нею було щось чорне, мов тінь. І тут її клавіші починають ворушитися, на заправленому в ній папері починають з’являтися літери червоним чорнилом, чи це не чорнило?

Дівчина подивилася на справжню – та спокійно собі стояла, і не могла нічого робити без людської допомоги, як машинці і належить. Проте її відображення діяло самостійно. Напис став коротким, і дівчина, попри те, що напис був у дзеркалі, могла його прочитати як звичайний. Там писалося що вона дуже скоро помре.

Але він зовсім не лякав. Типовий штам. Дивно, що дівчина сповнена страхом могла так подумати. Але це правда. Лякало те, що у тій відображеній у дзеркалі кімнаті було ще одне, невелике, люстерко, якого у справжній кімнаті не було. У тому люстерку відображалася несправжня машинка лише частково і лише частково якийсь чорний силует що на тій машинці друкував. Вона не хотіла бачити той силует, але зображення в люстерку змінювалося, мов на екрані і силует ставало все краще видно аж поки…

Аж поки Віка не прокинулася. Її було дуже страшно й холодно. І в той момент вона подумала: за машинкою зі сну сидів і друкував не Марко. Далі Віка, аби не забути, (вона ніколи тепер і не забуде), почала прокручувати події сну і не змогла згадати, яка ж машинка була справжньою, а яка її відображенням.

За кілька хвилин вона знову заснула, міцно стискаючи двома руками хрестик, що висів у неї на шиї.

Зранку Віка попрощалася із Марком, що ледь щось пробурмотів у відповідь на її прощання, повністю поглинений роботою. Інколи, як і зараз, дівчині здавалося, що його руки самі там щось друкували, що його очі просто тупо дивилися на листок, що ніякого Марка уже не було. Віку пересмикнуло. Вона боялася завершувати ці страшні думки.

Була неділя – вихідний для всіх і в той же час робочий день для різноманітних ринків. Віка вирішила пошукати того діда, з твердим наміром віддати машинку. Але як вона вірила в те, що машинки треба якнайшвидше  позбутися, так вона вірила і у те, що ніякого діда не знайде.

По правді, все було гірше. Ні лише ніякого діда, а й блошиного ринку з архівом, де колись було якесь театральне, ніколи на Лютеранській вулиці не було. Кірха була. Будинок з химерами був. А ринку з чортовим дідом не було.

«Нічого дивного» – подумала Віка, входячи додому пізно ввечері.

─ Марко! – гукнула вона.

─ Що! – відгукнувся хлопець, здавалося нормальним голосом.

─ Ти де?

─ На кухні.

Віка увійшла на кухню. Марко задоволений, але дуже змарнілий, пив вино.

─ А що сьогодні за свято, закінчив роман?

─ Ага, ще місяць назад. А сьогодні продав.

─ Як місяць назад?

─ Як, як. Просто! – він був сердитий і роздратований, проте вона ледь почула, що він говорив. Голос був зовсім тихий.

─ Що з тобою? Тобі зле?

─ Все люкс.

─ Ти знаєш, що того ринку з тим проклятим дідом не має, і скоріш за все машинка його також проклята. Мені наснилося…

Раптом світло погасло. Лампа денного світла почала бликати, після чого знову почала подавати біле світло в колишній кількості.

Віка не на жарт перелякалася, особливо коли знову побачила лице Марка. Ні він вже не був злий. Він був змучений, ослаблений.

─ Знаєш, лягай краще спати. – Віка відвела хлопця і вклала в ліжко. Марко відразу ж провалився в сон.

Дівчина ж тим часом зайшла до кабінету Марка. Віка почула якісь тихесенькі моторошні голоси, які зникали, як тільки вона прислухалася до них. Машинка спокійно собі стояла на столі, а в дзеркалі справа відбувалося щось подібне на її сон. Коли Віка побачила це, то не витримала повтору сну в реальності, втратила свідомість.

На ранок її розбудив Марко. Вона дивилася на нього перелякано якийсь час, а тоді почала розповідати про події минулого вечора.

─ Все добре, ти чого, це сон. – сказав він лагідним голосом.

─ Ні я бачила. Твоя машинка проклята.

─ Не говори дурниць.

─ Того діда, я думала його немає, але він є. Я бачила в дзеркалі, в ДЗЕРКАЛІ!

─ Давай ти не будеш кричати так. От прийшли лікарі, вони подивляться тебе, може ти вдарилася. Голова не болить? – вона побачила за його спиною людей в білих халатах.

─ Ні. Я знаю хто він. Я знаю, за що ти придбав свій талант. Дід в тій проклятій машинці, та він і є тією машинкою, БО ВОНА ЖИВА! ЦЕ ВОНА ЇСТЬ ТВОЮ ЕНЕРГІЮ! ВОНА ЗЇСТЬ ТВОЮ ПЛОТЬ! ТИ ЧУЄШ?! ТИ ПРОДАВ СВОЮ ДУШУ ЇЙ!!! – в її голосі бушувала ненависть.

─ Тихо, тихо все добре. – сказав Марко занепокоєно. Дівчину, що ніяк не затихала, вивели. В кабінеті залишився лиш лікар і Марко.

─ Що з нею? – запитав Марко. По його щоці потекла сльоза.

─ Я точно не можу стверджувати, можливо маніакально-депресивний психоз на основі чогось, що розхитало її психіку, можливо лише сильний нервовий зрив. Я так зрозумів, їй наснився якийсь жах, це могло вплинути, якщо вона забобонна. Надіюся, в неї не шизофренія, хоча в людей із цим недугом таке трапляються. Живі предмети ті інше. Проте, я повторюю, однозначно щось стверджувати ще зарано. Надія на одужання і навіть швидке одужання справді є.

─ Дякую, лікарю. – Марко провів лікаря і повернувся у свій кабінет. Машинка собі стояла, дзеркало було звичайним.

─ Дивно, але я мабуть би знав, якби продав душу, хіба ні, машинко? – глузливо запитав Марко закриваючи двері. Раптом він почув тихі моторошні голоси. А тоді згадав, що не вимкнув телевізор. 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>