Чорний вершник

Чорний вершник

Неділя, 20 вересня 2015 г.
Проглядів: 909
Підписатися на комментарі по RSS

Можете мені вірити, чи ні… байдуже… але я – мандрівник за іншими світами. Варто мені сильно втомитися або не в міру замислитися, як я «провалююсь» у тіло свого двійника – мешканця паралельного світу. Або ще гірше і страшніше: я опиняюсь у паралельному світі У СВОЄМУ ТІЛІ, і з острахом розумію, що шлях додому мені ще доведеться пошукати.

Історія, яку я вам розповім, трапилася зі мною на початку 80-х років. На той час я був сімнадцятирічним підлітком і повертався додому з якоїсь вечірки. Був я майже тверезий, бо добре розумів, чим мені загрожує зловживання спиртними напоями. Однак мене це не врятувало...

Про що я думав тоді – не пам'ятаю, але задумався, мабуть, сильно, тому що зовсім не звернув увагу на абсолютну відсутність світла у моєму районі – не горіли вікна будинків, були погашені ліхтарі, на небі не було ані місяця, ані зірок. Також, по дорозі додому, я не просто не зустрів жодної живої істоти – я не чув ніяких звичайних міських звуків. Ні гавкоту собак, ні вбивчого шуму мотоциклів, на яких любила ганяти ночами молодь у ті роки, ні стукоту коліс поїздів – недалеко від нас знаходився залізничний вокзал, ні заводського гулу – тоді ще працював у повну силу наш хімзавод.

Я зрозумів, що більше не знаходжуся у своєму світі лише тоді, коли відкривши хвіртку, і увійшовши в свій двір, був збитий з ніг невідомою мені людиною і був грубо притиснутий нею до землі.

– З глузду з'їхав?! – зашепотів мені на вухо якийсь чоловік – Що ти вештаєшся по ночах?! Лежи тихо. Вони вже йдуть...

Тут я підвів очі... й побачив...

Тихо, безшумно, повз мого двору, їхав чорний вершник зі своєю свитою.

Від остраху я добре роздивився тільки вершника.

«Це як же ти його розглянув у повній темряві?» – запитаєте ви. Дуже просто, адже вершник був темніша, ніж сама темрява. Вірніше – це була вершниця. У всякому разі, силует мені видався схожим на жіночий.

Перше, що впадало в очі – це була непропорційно довга шия вершниці – непропорційна по відношенню до маленької голови без обличчя. Друге – це спис у лівій руці, теж дуже довгий, неприродно тонкий, прикрашений нагорі вузьким, тріпотливим, при повному безвітрі, прапорцем. Хто складав свиту вершника, мені сказати складно, але я точно знаю, що серед них, крім чорних людей на чорних конях, були ще й істоти, схожі на величезних собак – у проміжках дерев'яного паркану я розглянув якихось тварин.

Я лежав під кущем жасмину, на холодних плитах, біля порога свого будинку і намагався збагнути: чи я потрапив в інший світ реально, чи перебуваю у чужому тілі. Зазвичай, якщо я «потрапляю» в свого двійника – я можу скористатися його пам’яттю. Нехай не з перших секунд, але до мене в голову «приходять» чужі знання, думки, за якими я і визначаю, що «я» – це вже «не зовсім я».

Згадати, хто такий цей чорний вершник я не міг, що мене насторожувало, але язиком, я відчув, що у роті не вистачає декількох зубів, що мене порадувало. Справа у тому, що в мене, тоді ще сімнадцятирічного, всі зуби були цілі, а це підтверджувало, що я все-таки потрапив у тіло двійника. І, швидше за все, особисто мені – нічого не загрожує, і я можу спостерігати за тим, що відбувається, як то кажуть – «збоку», і навіть, можу спробувати отримати задоволення від нових вражень.

– У тебе ключ є? – запитав чоловік, який застеріг мене від невідомої небезпеки. – Відчиняй двері!

Мої кишені були порожні, але під гумової підстилкою на порозі я нашарпав ключ. І швидко виконав прохання свого рятівника, не злякавшись впустити його до будинку, тому що пам'ять про те, хто він такий, нарешті «повернулася» до мене. Це був мій сусід. Хлопець, приблизно мого віку.

Цікаво, але в моєму світі, у мене – замість цього сусіда – руда сусідська дівчина. Мені дуже захотілося розглянути її чоловічого двійника, але як тільки я потягнувся до вимикача світла у передпокої, сусід мало не зламав мені пальці.

– Ти що робиш!? – злякано зашепотів він. – Тільки клацни світлом і вони повернуться!

– Та хто вони такі? – прямо запитав я. Нехай думає, що я з’їхав з глузду, але я повинен був з'ясувати, з чим маю справу.

– Ви, що там... зовсім нічого не знаєте? – майже не здивувався моєму питанню сусід.

– Де там? – терпляче уточнив я.

– Там, куди ви поїхали. До речі, а чому ти повернувся? І чому у тебе такі крижані пальці? І пахнеш ти якось дивно… Ліками, чи що воно таке? І якийсь ти... худющий зовсім став... Ти захворів?

Ситуація ускладнилася. Якщо я скажу сусідові правду (що «я» – це «не я») – розмова може затягнутися надовго, але нічого корисного я не дізнаюсь. Тим більше, що дещо я вже згадав сам...

Ні, ні хто такий чорний вершник, але те, що наше місто вже давно живе у страху, і всі, хто міг – давно звідси виїхали. Залишилися лише ті, хто не зміг вивести своїх хворих і престарілих родичів або ті, хто вирішив, що краще померти вдома, ніж поневірятися по чужих краях або ті, хто вірив, що влада ось-ось розбереться у ситуації і все «розрулить».

А ситуація була такою – небо над містом, вже з середини дня, починало затягувати такими чорними хмарами, що ніч наступала на кілька годин раніше, а з настанням темряви, на вулиці міста виїжджав чорний вершник на чорному коні зі своєю свитою. На ранок, по всьому місту, знаходили посинілі трупи – без жодних ознак насильницької смерті. Люди просто були мертві і все.

Вершники з'являлися тільки вночі, і завжди їхали на шум і світло. Тому в місті ночами стало зовсім темно і тихо. Хімічний завод зупинився, так як виробництво було безперервним. Вокзал – закрили. Навіть собаки і кішки, й ті втекли з міста.

– Здається, далі поїхали, – зітхнув з полегшенням сусід. – Я – додому, а то мати хвилюється. Я сам тільки з годину назад, як повернувся з Павлогорська – зовсім забув, що у нас тепер рано темніє. Біжу додому, а ВОНИ тут... «курсують». Встиг тільки заскочити у твій двір...

Слухаючи сусіда у піввуха, я намагався розгледіти що-небудь у вікні веранди, але там нічого не було видно.

– ...Тиждень прибирався у нашому старому домі, щоб можна було перевезти туди діда з бабою, – розповідав тим часом сусід.

Я згадав, що дідусь сусіда був безногим інвалідом, ветераном війни, у нього була язва і бабуся теж чимось хворіла.

– ...Потім лежав з ангіною у лікарні майже два тижні, а потім – з підозрою на апендицит... Телефонував матері за «між городом», вона казала, що твої батьки вже переїхали... тебе з армії дочекалися і поїхали... говорить і нам треба пошвидше... а у тому будинку проводка вся вигоріла і дах тече... – продовжував описувати свої павлогорські мандри та пригоди мій/не мій сусід.

А я слухав... слухав його і думав: «У цьому паралельному світі я вже і в армії відслужив? Ну і ну!.. Павлогорськ... А чи є таке місто в моєму світі? Начебто немає...»

Незважаючи на прохання залишитися – сусід вислизнув за двері і побіг до свого дому. Коли він пішов, я спробував «повернутися» у своє тіло. Раніше мені це вдавалося досить легко. Варто було зосередитися, закрити очі і я – «повертався». Але зараз щось пішло не так...

Минуло кілька годин. Я, як і раніше, не міг повернутися у свій світ.

Я відкривав і закривав очі, але нічого не змінювалося. Мені все набридло. Я розумів, що піддаю свого, ні в чому переді мною не винуватого двійника смертельній небезпеці, і мені треба просто дочекатися до ранку, але я не втримався і... увімкнув світло...

Нічого не сталося. Крім однієї «неприємності». На столі, поруч з найкрасивішою у нашому домі кришталевою вазою з засохлими жовтими квітами, стояла моя фотокартка з траурною стрічкою. Було мені на ній років з двадцять. І був я в армійській формі.

Я кинувся до дзеркала. З нього на мене дивився посинілий труп, з явними ознаками підсохлого або підмороженого гниття на щоках.

Мій двійник був мертвий. І, судячи з усього, вже досить давно. Як мій сусід міг не знати, що я помер? Напевно, його мама не стала говорити йому про мене по телефону, щоб не засмучувати.

Продовжуючи розглядати себе мертвого у дзеркалі, і дивуватися – як же мені це вдається – ходити, бачити, говорити, я відчув, що чорний вершник повернувся...

Що ж... Мені більше не треба було дбати про безпеку свого двійника. Він помер – дуже шкода, але це «давало» мені величезний простір для «маневру».

Я вийшов з дому. Я не помилився – чорний вершник стояв вже біля мого ганку. Зараз я дізнаюся, хто це демонічне створення, майже зрадів я.

Але сталось не так. як гадалось...

Хоча у вершника, тобто вершниці, замість обличчя було просто гладке, злегка опукле місце, але мені чомусь здалося, що воно випромінює подив і страх.

Так!

Сумнівів не було!

ПЕКЕЛЬНА ПРОЦЕСІЯ ПРОСТО ЗАВМЕРЛА ВІД СТРАХУ ПЕРЕДІ МНОЮ!

– Хто ви такі? – запитав я, майже не підвищивши голос. – Що вам потрібно?

Тиша… Ну, добре…

– Нащо тобі така довга шия, шановна? – пожартував я з вершниці. – Через паркани заглядати?

Відповіддю мені був страшенний вереск переляканих до смерті нічних чудовиськ. Всі вони: вершниця, її свита, їхні собаки і коні, верещали зі страху.

Тривало це недовго.

Першою вибухнула вершниця – як велика надувна кулька. Вона просто лопнула. Розлетілася на безліч чорних рваних шматків, що розчинилися потім у темряві. Та ж доля спіткала і всіх інших. Лише кільком собакам вдалося зберегти свою цілісність і втекти від мене без оглядки. На це неможливо було дивитися без сміху, і я від душі розреготався.

Я сміявся до тих пір, поки з моїх мертвих очей не покотилися сльози. Я закрив очі, протер їх, а коли знову розплющив, то побачив місяць, зорі і світло у сусідських будинках. Почув гавкіт собак, шум заводу, вокзалу та мотоциклів...

 

«PS»

Не впевнений, але мені здається, що саме мій двійник був винен у проникненні чорної зграї монстрів у своє місто.

А діло було так… Служив мій двійник у Афганістані на блокпості, біля великого стародавнього міста. І знайшов він на руїнах одну цікаву дрібничку: маленький циліндрик розміром з фалангу пальця, з насічками.

Намазавши циліндрик фарбою, і акуратно прокотивши по аркушу паперу – можна було отримати чітко надрукований малюнок – воїн без обличчя на коні, з довгим списом і довгою шиєю. І напис на латині: «Прийду за кожним». (Разом з моїм двійником, служив хлопець з медінституту – він і перевів).

Місцеві старожили, яким мій двійник показував «друкарський» циліндрик і отриманий малюнок – плювалися, хапалися за обереги, шепотіли молитви, закликаючи на допомогу усіх святих – вмовляли двійника викинути ВСЕ ЦЕ, а краще – спалити.

Але... мій двійник нікого не послухав і привіз цю річ до себе, на батьківщину... Точніше він приїхав додому у труні, а та дивна печатка була серед речей, що військові передали його батькам.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>