Це було моїм страшним сном

Це було моїм страшним сном

Середа, 23 вересня 2015 г.
Проглядів: 1044
Підписатися на комментарі по RSS

Це було моїм страшним сном. Звичайно, були й інші сни, більш типові для маленьких дітей, але цей завжди запам’ятовувався найкраще – можливо, тому, що моторошне відчуття загубленості, що супроводжувало його, пробуджувало в мені не тільки страх, а й цікавість дослідника, що опинився у нових, небачених просторах.

У цих снах я сам, без батьків, повертався додому з садочка, зі школи, з якогось гуртка або ще звідкись. В тому віці, звісно, дістатись додому самостійно – це вже було для мене цілою пригодою. І ось, стоячи перед відкритими дверима свого під’їзду, я бачу, що сходи виглядають трохи незвично, так, начебто я зайшов в інший під’їзд або в чужий будинок, що спроектований так само, як і мій. Але я начебто знаю, що ніде не помилився, і швидко підіймаюсь на третій поверх до своєї квартири. Двері відчинені – я бачу цю шпаринку між ними та стіною, і починаю гадати, чому мої батьки не зачинили квартиру – може, зайшли до сусідів на хвилинку?.. Так чи інакше, підіймаючи голову, я бачу знайомий номер на дверях, зітхаю з полегшенням, сміливо заходжу всередину... і зупиняюсь на порозі, тому що одразу бачу – це не моя квартира. Коридор виглядає геть не так, як у мене вдома; кімнати розташовані так само, але меблі, та й всі речі в цілому там зовсім інші; навіть запах у квартирі стоїть якийсь незвичний. Я виходжу звідти, озираючись навколо, і обережно прикриваю за собою двері. Ще раз дивлюсь на номер цієї та сусідньої квартир, потім повертаюсь на перший поверх і вибігаю на двір. Біжу до першого під’їзду, біля якого висить табличка з назвою вулиці та номером будинку, впевнений в тому, що переплутав будинки і зайшов до сусіднього – але табличка свідчить про те, що я все-ж таки нічого не переплутав. І ось я стою, розгублений, під цією табличкою, та розумію, що мені тепер нікуди йти. Вулиця залита яскравим літнім світлом, легкий вітерець гортає сторінки викинутої кимось газети, десь на деревах цвірінькають пташки – і це все ніяк не в’яжеться із тим жахом, який я відчуваю. На цьому місці я зазвичай прокидався – спочатку плакав і кликав маму чи тата, а потім просто обмацував своє ліжко та смикав себе за короткі пасма волосся, переконуючись в тому, що це був лише сон.

Чомусь у цих снах завжди була сонячна погода. І, коли це трапилось насправді, сонце світило майже так само, лиш іноді ховаючись за легкі білі хмарки.

* * *

Я стояв біля свого будинку – а чи міг я тепер назвати цей будинок «своїм»?.. Щойно я вдруге вийшов з під’їзду, який теж вже не міг назвати своїм, і завмер у повній розгубленості. Перед цим я двічі обійшов навколо цього будинку та по одному разу – навколо двох сусідніх, а ще раніше, зайшовши до нібито своєї квартири, я побачив, що вона – зовсім не моя.

Все розгорталося рівно так само, як і в моїх дитячих нічних жахах. Навіть пташки так само цвірінькали на деревах. Цей сюжет був мені настільки знайомий, що я близько двох годин після того, як усвідомив, що моєї квартири дійсно немає ані в цьому будинку, ані десь в іншому місці, безцільно блукав вулицями, сподіваючись на те, що скоро прокинусь. Спочатку я, зрозуміло, спробував зателефонувати батькам, друзям та навіть вчительці малювання, але телефон кожного разу відповідав, що, мовляв, «мережу не знайдено», та скидав виклик. Тоді я майже цілковито пересвідчився в тому, що це сон, і пішов кудись напівзнайомими кварталами. Але потім, дійшовши до якоїсь закинутої будівлі, котру раніше ніколи не бачив, я зупинився і спробував оцінити ситуацію з іншого боку – а що, коли це все відбувається насправді?..

Мені було важко це уявити. Чорт забирай, сказав я собі, я не мала дитина, щоб вірити в казки та в жахи – але десь на середині цієї думки я помітив, що з вікна тої будівлі, біля якої я стояв, вистрибнуло щось чорне та побігло до мене. Я встиг роздивитись морду, схожу на собачу, та довгий роздвоєний хвіст, сахнувся в сторону, перечепився через якусь цеглину та впав на асфальт, а ця істота гайнула дорогою, не звертаючи на мене ніякої уваги, і зникла за будинками. Коли я зрозумів, що мене ніхто не збирається загризати, вона була вже далеко. Тільки тепер я відчув, що збив коліно, коли падав. Біль був різким, сильним, пульсуючим. Біль був справжнім – уві сні мої відчуття ніколи не були настільки яскравими. В цей момент я подумав, що все це дійсно може бути реальним.

Я аби як перев’язав колінку вологою серветкою, розірваною на кілька частин, підвівся, зціпивши зуби, і роздивився навколо. Була одна деталь, яку я усвідомив тільки зараз, хоча, мабуть, не помітити це було б важко – всі вулиці, якими я йшов, були порожніми. Серед білого дня у місті не було видно жодної машини, жодного пішохода, навіть тварин майже ніде не було. Хоча… Хіба не твариною було те чорне, що пробігло повз мене? І хіба не тварина копирсається он в тій клумбі?.. Те, що сиділо в клумбі, виглядало майже як кішка, хіба що вуха у нього були більшими. Через півхвилини створіння вилізло з клумби. Ні, це була зовсім не кішка – тепер стало помітно, що його лапи були дуже довгими, і вигинались приблизно так само, як у комах. Я зітхнув. Сон це чи ні, але я однозначно знаходжусь не в тому світі, до якого звик.

Не знаючи, що робити, я пішов далі, озираючись навколо та намагаючись побачити хоча б щось таке, що дасть мені впевненість в тому, що я сплю – або, навпаки, в тому, що це реальність. Кілька разів я бачив якихось істот, більш чи менш схожих на звичайних тварин, але ніяких людей не зустрічав. Так я блукав доволі довго, і вже не міг точно сказати, в якому районі міста знаходжусь. Сутеніло, і я почав замислюватись над тим, чи не буде мені надто небезпечно ходити вночі по вулицях – хто знає, що тут вилазить на поверхню після настання темряви?.. Однак ховатись мені поки що було нікуди, а повернутись у «свій» дім до ночі я б точно не встиг, та й не був я ще цілком впевнений в тому, що не прокинусь через кілька хвилин – і тому йшов собі далі, не обираючи маршруту.

На одному перехресті я раптом помітив, що по іншій стороні вулиці йде людина у довгому сірому вбранні. Я крикнув та замахав руками, звертаючи на себе увагу, але людина навіть не подивилась в мій бік. Тоді я швидко перебіг вулицю, підійшов до перехожого та сміливо торкнув його за плече. Він нарешті озирнувся, і я побачив, що це точно не було людиною. У того, хто стояв переді мною, було довге худе обличчя, таке ж сіре, як і його одяг, без рота й носа, лише з величезними чорними очима, в яких не було жодного відблиску світла. Він моторошно заклекотав горлом, так, начебто давився чимось, і простягнув до мене руку – пальці на ній майже повністю зрослися, а нігті були ненормально довгими.

Я кинувся бігти, не озираючись і не дивлячись під ноги, будь-куди, тільки б якнайдалі від цього жахіття. Позаду щось хрипіло, стукало та, здавалось, наздоганяло мене, і я біг ще швидше, поки не почав задихатись і не впав, перечепившись через якусь гілляку, що лежала на землі. Не відчуваючи болю, я скочив та побіг далі, але ноги вже погано слухались, перед очима стрибали вогники, і скоро я зупинився біля якоїсь будівлі та притулився до стіни, важко дихаючи. Озирнувся навколо – здається, я тепер у відносній безпеці. Принаймні, отого чорноокого створіння поблизу вже не було.

Двері будівлі, біля якої я опинився, були відчинені. Я замислився – з одного боку, я боявся лишатись на вулиці, і це був непоганий шанс пересидіти ніч, а з іншого – я не міг знати, що там ховається всередині. Врешті я дістав кишеньковий ліхтарик, підняв з землі палку – не найліпша зброя, але краще, ніж нічого – та обережно зазирнув всередину. В непевному світлі ліхтарика я побачив довгі ряди порожніх полиць, запилені меблі, і зрозумів, що це, скоріш за все, якийсь покинутий магазин. Там нікого не було, але я все ж побоювався заходити і стояв, придивляючись до тіней в кутках магазину.

Ззаду почувся тихий звук, схожий на собаче скавчання, та якийсь шурхіт. Я ледь не підскочив з переляку, різко обернувся і побачив під найближчим деревом велику істоту з голою білуватою шкірою та порожніми очима, яка спочатку відсахнулась назад, коли на неї потрапило світло ліхтарика, а потім хижо вишкірилась на мене. Я зойкнув, чимдуж кинувся всередину магазину, підпер двері столом та забився у куток, міцно тримаючи в руках ліхтарик та палицю. Я не знав, що робитиму, якщо вона буде ломитись сюди, але, на щастя, ніхто нікуди не ломився, і згодом я навіть вимкнув ліхтарик, щоб ззовні не було помітно мою присутність у будівлі. Мені було неспокійно і тривожно. Я відчував якусь дитячу образу незрозуміло на що – чому, ну чому це трапилось саме зі мною?.. По моїм щокам текли сльози. Спочатку я намагався стримувати себе, а потім махнув на це рукою – яка різниця, все одно мене ніхто зараз не побачить… Щось, здається, пробігло по даху будівлі. Я здригнувся, міцніше притулився до стіни та тихо схлипнув, жаліючи себе.

Згорнувшись у кутку, я тремтів та плакав від страху, як дитина, ховаючи мокре лице в долонях. Від цього плачу мені чомусь ставало легше – так, наче схлипування могли розвіяти той жахливий сон, в якому я опинився, наче до мене могла прийти мама, наче, плачучи, я виходив з гри, відмовлявся брати участь в цій історії, і опинявся у безпеці. Через якийсь час я заснув, насунувши на голову капюшон куртки.

Мені наснилась моя маленька сестричка Ксарина. Вона лопотіла щось незрозуміле, тягнула до мене рученята, а я сидів біля неї і боявся, щоб ніхто не вліз до кімнати через вікно – чомусь у тому сні я був впевнений, що під нашими вікнами ходять якісь хижі довголапі істоти – але все обійшлося, і я прокинувся якраз тоді, коли до кімнати зайшла мама, сказала щось заспокійливе та взяла Ксаринку на руки.

Крізь брудні вікна пробивалось ранкове світло. Кілька хвилин після пробудження я не міг зрозуміти, де це я, а потім, різко все згадавши, вкрився холодним потом від страшного усвідомлення – я знаходжусь в ворожому іншому світі, це не сон, і я взагалі не знаю, як мені вибиратись звідси. До того ж мені хотілось їсти – ще одна вірна ознака того, що ці пригоди дійсно були реальними.

Підвівшись, я роздивився місце своєї ночівлі. На полицях магазину знайшлися кілька пачок печива та запилена пляшка невідомого напою. Відкривати напій я не ризикнув, ще маючи при собі залишки питної води, а печиво мене зацікавило. Якийсь час я вагався, не знаючи, наскільки їстівні продукти у цьому місці, та голод виявився сильнішим за ці вагання. Печиво все-таки було звичайним – принаймні, на смак – але я не наважився їсти багато, і просто взяв відкриту пачку з собою.

Я вирішив повернутись до «свого» будинку, туди, де все це почалося. Можливо, коли я туди прийду, виявиться, що моя квартира знову на місці?.. Насправді я не дуже в це вірив, але ніяких інших ідей просто не спадало на думку.

Було доволі складно зорієнтуватись, куди мені слід рухатись – вчора я не намагався запам’ятати дорогу, а останній відрізок до магазину взагалі біг аби куди, і тепер не міг навіть зрозуміти, з якого саме боку прийшов. Але, поблукавши навколо, я все ж побачив знайомі місця, і врешті якось взяв зворотній курс.

Одного разу, переходячи по дорозі вулицю, я почув недалеко від себе чиїсь кроки і зупинився, очікуючи на якогось нового персонажа фільму жахів, але поряд нікого не було. Кроки продовжували лунати – здавалось, що вулицею йде хтось невидимий. Через кілька секунд у повітрі почала вимальовуватись прозора фігура чоловіка, що був вдягнений так само, як і люди в моєму світі. Дядько не помічав і не чув мене, крокуючи собі далі, і ще за півхвилини знову розтанув у повітрі. Я покрутив головою, протер очі – навколо нікого не було, та й кроки того чоловіка я вже не чув. Залишалось просто йти далі, що я і зробив.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж я очікував. Схоже, що вчора я встиг пройти мало не пів-міста, а сьогодні ще й постійно витрачав час на те, щоб зрозуміти, чи правильно йду – і, врешті, в потрібному місці я опинився під вечір. По дорозі я доїв печиво, допив свою воду, знайшов у одному дворі фонтанчик з питною водою та, дещо повагавшись, набрав собі повну пляшку. Ще мені пощастило знайти абрикоси на деревах – власне, ними я і харчувався впродовж дня.

Темніти ще не починало, але сонце вже помітно хилилося на захід. Я зайшов, нарешті, до «свого» двору, попрямував до будинку… та побачив прямо перед під’їздом щось величезне, навіть не схоже на тварину, вкрите довгою чорно-сірою шерстю, з одним прозорим оком та шістьма чи то лапами, чи щупальцями. Воно майже не звертало на мене уваги, але виглядало доволі загрозливо. Я повільно обійшов його і став наближатися до вхідної двері, як раптом воно стрепенулось, витягло до мене морду і видало довгий пронизливий звук, схожий одночасно на вовче виття та на верещання поросяти. Я завмер, притулившись спиною до стіни будинку. Може, воно не на мене визвірилось, а просто так? Чи сигнали комусь подає?.. Від думки про те, що на звук можуть приповзти ще кілька таких самих створінь, мені стало погано. Істота тим часом моргнула прозорим оком, принюхалась, випростала щупальця та однозначно намірилась повзти в мій бік. Я не знав, наскільки швидко вона може рухатись, але бачив, що з такими розмірами у під’їзд їй точно не пролізти, тому сковзнув між нею та стіною і заскочив всередину будинку. Там мені примарилась якась тінь у кутку, і я, не роздивляючись її, кинувся вгору по сходах.

Швидко злетівши на третій поверх, я смикнув перші, які побачив, відчинені двері, забіг у квартиру, прислухався до тиші в коридорі, вскочив до якоїсь кімнати і тільки-но хотів полегшено перевести подих, як помітив щось волохате, що метнулось мені під ноги, відскочило та грізно зашипіло. Мене пересмикнуло, і я вже приготувався тікати назад, але, придивившись, побачив, що волохате створіння було всього лише котом – щоправда, дуже розлюченим котом, який готувався захищати від мене свою територію.

А, чорт тебе забирай, сіра тварюко! Мало мені було жахів останнім часом… Я відступив до стіни. Кіт стояв навпроти, вигнувши спину та вирячивши на мене жовтувато-зелені очі, але нападати начебто не збирався. Я раптом зрозумів, що він – звичайнісінький, такий само, як і всі коти в моєму рідному світі, а не якась незрозуміла істота, і що він навіть підозріло схожий на сусідського. Точно, я ж зараз, виходить, у «їхній» квартирі! А це, виходить, і є сусідський Мурко?.. Поки я роздумував над цим, в коридорі почулися кроки, і якась жінка – я бачив її дуже нечітко, як на поганій фотографії, але якось здогадався, що це сусідка – зазирнула у кімнату. Здається, вона мене не побачила, але помітила кота, який шкірив зуби на темний куток.

 – Мурчику, котику, що там таке? Миша?.. – я чув голос сусідки та бачив її розмитий силует, але вона сама дивився крізь мене. – Ходімо, Мурчику, я тобі поїсти дам…

Кіт, потихеньку заспокоюючись, потерся біля ніг хазяйки та вийшов за нею з кімнати. Я тремтів і не знав, що й думати. Чи це мені примарилось? Звідки в цьому моторошному місці могли взятись тьотя Веля з котом?.. Хоча я ж теж тут звідкись узявся… Я обережно визирнув з кімнати. З кухні я чув кроки сусідки та дзвін якогось посуду. Врешті я наважився теж зайти туди – може, якщо вона мене побачить, то допоможе з’ясувати, що відбувається?.. Але, на мій подив, кухня виявилась порожньою, хоча щойно я точно чув звідси хазяйчині кроки. Я озирнувся навколо – пил, павутиння, тільки одна тарілка на столі виглядає чистою. Звідкись почулось і одразу зникло тихе нявчання кота. Обійшовши всі кімнати і нікого там не знайшовши, я висунув голову у зовнішній коридор, впевнився в тому, що на мене не чатує ніяке жахіття, і пішов до дверей із номером моєї квартири. В голові у мене почала з’являтись якась примарна здогадка стосовно того, що відбувається навколо, але я поки що не міг це усвідомити.

Двері так само, як і раніше, не були замкнені. Я зробив крок у коридор і завмер – у настінному дзеркалі були відображення моїх батьків, хоча в самій квартирі нікого не було. Судячи по відображеннях, батько, здається, збирався на роботу, а мати – я згадав, що у неї сьогодні має бути вихідний – щось пересувала на полицях. Вигляд у них обох був втомлений і засмучений. Це ж мене більше доби не було вдома, подумав я. Вони, напевно, вже й поліції повідомили, що їх син пропав… Скоріш за все, тут час йде так само, як в моєму світі. Це непогано, подумав я, тому що було б невесело повернутись додому, провівши тут кілька днів, і побачити, що там пройшли десятки років, як часто відбувається у фантастичних книжках…

Виринувши із потоку думок, я знову глянув у дзеркало. Невже я дійсно можу спостерігати звідси за тим, що відбувається у моїй квартирі?.. Батько з матір’ю у відображенні обійнялись, а потім батько, знявши з гачка ключі, вийшов з квартири. Мати зачинила за ним двері та сумно опустила голову. Я глибоко вдихнув і з якимсь незрозумілим острахом підійшов до дзеркала – якби на його місці було вікно, мене легко можна було б побачити з того боку. Мати спочатку дивилась собі під ноги, а потім перевела погляд на дзеркало і швидко відступила назад. Вона побачила там мене, зрозумів я. Чи можу я звідси дати їй якийсь знак, сказати, що зі мною все добре?.. Навряд чи. Я дивився на її перелякане обличчя і розумів, що вона вважає мене-дзеркального чи то привидом, чи галюцинацією, чи ще якоюсь марою, і все одно не повірить сама собі. Я зробив крок вбік, так, щоб мене знову не було видно, і пішов всередину порожньої квартири, роздумуючи над всім цим.

Не вірити в те, що я опинився в якомусь паралельному світі, вже ніяк не виходило – значить, це я маю прийняти як даність, як початкову умову, принаймні, від цього треба починати думати. І цей світ якось пов’язаний з моїм рідним світом. Наприклад, через дзеркала – це я тепер знав точно.

Люди не можуть бачити істот цього світу… чи іноді все-ж таки можуть? Мабуть, так само, як я опинився тут, істоти цього світу можуть опинятись в нашій реальності. І так само, як мати бачила мене у дзеркалі, інші люди, напевно, теж іноді можуть бачити у дзеркалах тих, хто підходить до них з цього боку. Я посміхнувся сам собі – якщо це правда, то, здається, тепер я знаю, звідки беруться всі ці страшні історії та міські легенди…

Я зайшов до батьківської кімнати – вона була зовсім не такою, як у мене вдома, до того ж виглядала занедбаною та нежилою – і подивився у вікно. Скло тут було набагато бруднішим та тьмянішим, ніж у моїй справжній квартирі, але подвір’я крізь нього все ж було непогано видно. Через футбольний майданчик у дворі бігла якась істота, здалеку схожа на дуже худого собаку з довгою мордою. Придивившись, я побачив, що у неї немає вух, а її лапи згинаються зовсім не так, як у собак чи кішок. Чомусь мені одразу здалось, що на її витягнутій морді також немає очей, але цього розгледіти я вже не міг.

Спостерігаючи за нею, я знову згадав про того кота, що шипів на мене у сусідській квартирі. Як він зміг мене побачити, і як я зміг побачити кота та почути голос його хазяйки, якщо ми були у різних світах?.. Щось в цьому було таке, що мало наблизити мене до відповіді на питання про те, як я сюди потрапив. Я пригадав, як повертався додому день тому – я не проходив крізь портали, навколо мене не спалахували магічні вогні, я навіть не помітив, у який момент опинився в цьому дивному порожньому світі. Значить, або місце перетину світів зовсім непомітне, або – і ця версія мені здавалась більш гідною уваги – ніякого «порталу» немає, просто ці два світи іноді начебто перехрещуються, і тоді створіння, що живуть у них, можуть бачити одне одного… та потрапляти з одного світу до іншого.

Я скочив на ноги, ледь не перекинувши стільця, на якому сидів. Думка про те, що я близький до розгадки, і ще – що я знаю джерело походження різних легенд та моторошних історій, створювала відчуття, ніби мені відкрито якусь велику і страшну таємницю. Я знову прокручував у голові те, що знав. Перетин світів. Дивні істоти цього світу – одні схожі на людей, інші на тварин, а деякі взагалі ні на що не схожі. Дзеркало. Мабуть, є також інші способи «зв’язатись» з іншим світом – може, через відблиски полум’я або відображення у воді?.. Так чи інакше, світи пов’язані між собою. До того ж, здається, вони можуть накладатись один на інший не повністю, а частково – як тоді, на вулиці, коли я бачив прозорого чоловіка та чув його кроки… І в сусідській квартирі було те саме – кіт бачив мене, я бачив кота, але тьотю Велю я бачив нечітко, а вона мене взагалі не бачила. Значить, щоб повернутись додому, мені треба потрапити в місце, де світи знову будуть повноцінно перетинатись. Я глибоко вдихнув. Нарешті мені вдалось усвідомити та сказати собі те, що давно спадало на думку. Нарешті я міг бути впевненим, що знаю, в чому тут справа.

Ще трохи постоявши біля вікна та зайшовши в туалетну кімнату, я знову спустився по сходах та вийшов на вулицю. Те створіння, від якого я ховався у під’їзді, блукало неподалік, обгризаючи листя з дерев, і навіть не озирнулось на мене. З відчиненого вікна на першому поверсі вилетіло щось, схоже на велику летючу мишу, заверещало і зникло в напрямку парку. Я зітхнув – здається, я вже втомився боятись. А, подумав я, йдіть всі до бісової матері, буду тепер лякатись, тільки якщо на мене щось нападе, бо якщо просто так тікати від кожної місцевої тварюки, то ніяких нервів не вистачить.

Я навідався у порожній магазин на сусідній вулиці – на полицях там деінде стояли запилені жерстяні банки, свіжих продуктів ніде не було, і я взяв собі банку рибних консервів, яку мені з третьої спроби таки вдалося відкрити кишеньковим ножиком. Їсти багато мені не хотілося, бо все ще лишалось побоювання, що їжа цього світу може бути якоюсь недоброю, і, закінчивши з консервами, я вийшов на вулицю та попрямував, куди очі дивились, не обираючи дороги. Я гадав так – якщо я не можу знати, де в наступний раз перетнуться світи, то неважливо, де я буду знаходитись. Мені, чесно кажучи, було навіть приємно ось так йти чужим світом, роздивляючись все навколо, і вірити, що я рано чи пізно звідси виберусь. До того ж мені вже майже не було страшно. Тепер я відчував себе наче у такому сні, коли ти знаєш, що це сон, і ходиш по тому світу, який тобі сниться, заглядаючи у різні діри просто заради цікавості. Від того, щоб залізти, наприклад, у підвал будинку або в каналізацію, мене стримувало лише розуміння того, шо це все-ж таки не сон, і бажання повернутися додому живим та здоровим – бо хто його знає, що там живе, у тій каналізації?.. Замість цього я виліз на дерево, нарвав собі ще абрикосів, напхав ними кишені, і з такими запасами пішов далі.

На порожні вулиці знову починала наповзати нічна темрява. Пам’ятаючи вчорашній досвід, я вирішив не випробовувати долю – хоч я й вирішив більше не боятись, але все-ж таки залишалась впевненість в тому, що вночі на вулицях цього світу більш небезпечно, ніж вдень. Десь за півгодини я знайшов собі місце ночівлі – ще один магазинчик, який, нажаль, виявився зовсім порожнім. Я заснув у кутку між полицями, і мій сон цієї ночі навіть можна було назвати спокійним.

Ранок був сонячним та прохолодним. Я вийшов з будівлі, прикрив за собою двері та замислився. Хоч я й знав, що зі мною відбувається, але ніяк не міг прискорити своє повернення додому, і мене це непокоїло. Що я робитиму, якщо мені не пощастить, і сьогодні я теж не потраплю у місце перетину світів? А якщо залишусь тут ще на тиждень?.. Я зітхнув. В будь-якому разі, треба було кудись рухатись – стояти просто так не мало сенсу, та й вітер тут був не надто теплим. Вчора я здебільшого ходив широкими вулицями, так, може, сьогодні варто розвідати двори та провулки?..

Я пішов між будинками – в цьому районі вони всі були однаково сірими та непривабливими. Через деякий час, минувши прохідні двори, я втупився у закуток, з якого був вихід лише до сміттєвих баків та гаражів. Спочатку мені хотілось повернути назад, але якесь чуття потягло мене далі, в бік гаражів, що виглядали так само занедбано, як і будинки. Між двома з них я помітив клаптик свіжого, ще не засохлого бетону, і зупинився біля нього, дивуючись, звідки він тут. Піддавшись раптовому потягу, я присів, підняв з землі паличку та видряпав на бетоні своє ім’я: «Ерланіян». Нехай у цьому світі залишиться згадка про мене.

Закінчивши напис, я піднявся та несподівано помітив, що стіна найближчого гаражу наче розпливається перед очима. Я схопився за паркан – мабуть, у мене кружиться голова, не втратити б тут свідомість… Але потім до мене дійшло, що моя голова тут ні до чого. Весь світ навколо танув і розпливався, і особливо це було помітно між гаражами переді мною. Я пішов туди, сподіваючись, що це не марево, і раптом побачив трохи далі вихід до дитячого майданчику, якого тут раніше не було. Біля гойдалки сиділа маленька дівчинка – о небо, подумав я, людина, звичайна справжня людина! – і малювала щось на асфальті.

– Привіт, – тихо сказав я, звертаючись до неї.

Дівчинка підняла голову. У мене закалатало серце. Почула, помітила! Невже я дійсно знову опинився у своєму рідному світі?..

– Ну привіт… А звідки ти узявся? – діловито спитала вона. – Я не бачила, як ти виходив.

– З паралельного світу, – сказав я з посмішкою.

Вона недовірливо примружила очі.

– Брешеш.

– Звичайно, брешу, – я підняв руки догори, мовляв, здаюсь. – Ходив собі за гаражами, та й визирнув подивитись, що ти тут малюєш…

Говорячи з дівчинкою, я бачив, як навколо мене тануть сірі обшарпані будівлі, а крізь них все чіткіше проступають звичайні будинки, дерева, цей дитячий майданчик… Я повертався додому – а вона, здається, навіть не помічала, що теж знаходиться на перетині світів. Добре, що її не затягло туди, а, навпаки, я вийшов до неї, у наш світ, відсторонено подумав я. Поки контури предметів навколо не стали чіткими, а кольори – яскравими, я про всяк випадок не рухався з місця, щоб знову не випасти з реальності. Потім, коротко попрощавшись з дівчатком, повільно пішов назад, туди, де я почав помічати, що навколо щось змінюється. На клаптику свіжого бетону залишилось видряпане мною моє ім’я, хоча ці вісім літер тут були помітні набагато слабше, ніж там. Мабуть, подумав я, на асфальті того світу так само залишився малюнок дівчинки – метелики і повітряний змій серед порожнього двору, залитого сонячним світлом.

Знову пройшовши повз гаражі, я озирнувся навколо. Той район міста, в якому я опинився, був мені не зовсім знайомий, але я, принаймні, бачив попереду широкий проспект із транспортною зупинкою, з якої точно можна буде доїхати до якоїсь станції метро. А ще я просто повинен був купити собі щось поїсти у найближчому магазині… Варто було також замислитись над тим, як я буду пояснювати батькам свою тривалу відсутність, бо в історію про паралельний світ вони точно не повірять. Напевно, версія про удар головою та тимчасову втрату пам’яті підійде – а як ще, теоретично, можна було на півтора дні заблукати у своєму місті?..

* * *

Одного разу, пізно ввечері, коли я сидів за столом, гортаючи сторінки конспектів, моя сестричка вбігла у кімнату і перелякано кинулась до мене.

– Ерлане, Ерлане! Там щось… у коридорі… на мене… дивиться! – заголосила вона, майже плачучи від страху. Я обійняв її, сказав щось заспокійливе та підійшов до двері.

– Дивись, зараз я перевірю, чи є там хтось. В разі чого, я буду тебе захищати, обіцяю, – я намагався, щоб мій голос звучав якомога впевненіше.

Визирнувши у коридор, я побачив, що під дзеркалом дійсно світяться чиїсь очі. На щастя, Ксара сховалась у мене за спиною і сама нікуди не виглядала. Зачинивши двері, я нахилився до неї.

– Ніякої загрози там немає, даю тобі чесне слово студента. Вкладайся спати, а я піду зроблю собі чаю, – сказав я та вийшов з кімнати.

Зеленуваті очі у темному коридорі так само світилися. Підійшовши трохи ближче, я розгледів сіру істоту, що перелякано згорнулась у кутку. Крізь неї було видно моє взуття, яке стояло біля стіни. Я повільно зробив крок ще ближче і присів біля дзеркала. Створіння у кутку уважно стежило за моїми рухами. Посміхнувшись, я простягнув руку вперед, і воно, як загублене цуценя, потягнулось до моєї долоні. Я обережно погладив його по загривку – шкіра цього створіння була шовковистою та прохолодною, і можна було відчути, як воно тремтить від страху, опинившись в незнайомому місці. Через кілька секунд я помітив, що контури створіння стають ще більш прозорими – воно щезало з нашого світу, і я полегшено зітхнув: ще не вистачало нам вдома такої тваринки… Нахилившись до істоти, я тихо прошепотів: «Біжи додому!», і вона, наче зрозумівши мої слова, піднялась на лапи, швидко кинулась повз мене в темряву коридору та розчинилася в ній.

З того дня, як я повернувся звідти додому, минуло майже шість років. Я вчусь в університеті, виглядаю як розумна людина і працюю прикладом хорошої поведінки для своєї сестрички. І – в силу того, що мені довелось дізнатись – я частіше, ніж інші люди, помічаю щось дивне.

Інколи я бачу химерні тіні в дзеркалах і точно знаю, що це не відображення. Коли мені чуються чиїсь кроки в порожній квартирі або здається, що хтось дивиться на мене з-за спини, я так само знаю, що це не ілюзія. Кілька днів тому, коли щось пробігло по обідньому столу, скинуло кілька чашок і вистрибнуло у вікно, я знав, що відбувається, а потім з серйозним виглядом пояснював батькам, що це був всього лише сильний протяг.

Мені все ще іноді сниться те, як я гублюсь та потрапляю до іншого світу, але я вже не боюсь цих снів. І я знаю, що одного разу, рано чи пізно, я знову опинюсь там.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>