Каталонія

Каталонія

Неділя, 18 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2421
Підписатися на комментарі по RSS

Кротовина прочинилася. До чорнильної імли незайманого, цнотливого космосу неквапом виплив корабель. Невеликий катер – маршрутизатор. Навкруги мерехтіли зорі, міріади холодних бризок. І лише поруч, зовсім поруч вирував біло-блакитний океан Плейони.

- Господи, яка краса, - прошепотів капітан.

Другий пілот змовчав.

Декілька хвилин вони милувалися картиною, врешті, другий пілот вичавив:

- Краса красою, а маркери слід розставити.

- Маєш рацію, Вікторе. Починаємо.

Що це? Помилка в рахунках? Невідома похибка? Вади апаратури? Двигуни мовчать. Відстань дуже мала. Починає затягувати. Позаштатна ситуація.

- Іше, що це?

- Кінець.

- Такий?

- Ти хотів іншого?

- Ні. Ніякого не хотів.

- Але нас не питали.

- Авжеж. Та ти ж міг щось зробити. Міг зарадити!

- Ні, Люк. Я нічого не міг вдіяти.

- Брешеш!

- Я не вмію.

- Брешеш! – Люк з усієї сили зацідив кулаком у стіну, - брешеш!

Він вибіг до коридору. Навкруги тиша. І пил під ногами. Хотілося кричати, плакати, врешті впасти долі й забутися. Але він не міг. Просто мчав коридором до своєї каюти. Тікав від безнадії, безпорадності та безвиході. Від незворушного Іша. «Отче наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє», - шепотіли вуста.

Двері каюти прочинилися, Люк впав на ліжко, стиснув руками голову.

«Хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя».

Ситуація дуже складна. Інструкції відсутні. Мушу діяти на власний розсуд. Команда спить. Перемикаю керування на себе. Ушкодження складають тридцять відсотків. Працюю. Важко. Він не слухається. Відсоток зростає.

- Люк, - голос Іша сповнений смутку, - Люк, пробач.

Він мовчав.

- Люк, ти чуєш. Не лишай мене на самоті. Люк!

- Забирайся геть, Іше. Забирайся. Не хочу бачити, не хочу чути! Геть звідси!

Люк розплющив очі. Нікого. Тиша навкруги. Щільна, ватяна тиша. Він сів на ліжку. Стало спекотніше. Температура значно піднялася. Люк підійшов до шафки, обережно витягнув невеличкий футляр. «Треба перебиратися ближче до корми», - вирішив він. «І прости нам провини наші».

Прибіг капітан. Вимагає передати керування. Відмовляю. Рівень адреналіну в крові значно перевищує норму. Капітан лається. Зростає рівень тироксину. Вміст дофаміну – дуже низький. Прибігли інші. Ситуація – ідентична, гормональний стан – ідентичний. Поведінка неадекватна. Мушу замкнути керування лише на себе. Блокую зв'язок. Ушкодження – сорок п’ять відсотків. Починає зростати температура.

- Капітане, тут дещо цікаве, - обличчя Віктора горіло від хвилювання.

- Що саме?

- Здається, корабель.

- Отакої, - капітан звів брови. – Який корабель? Де?

- Біля зорі. Майже у фотосфері. За габаритами схожий на лайнер. Наш лайнер.

- Де йому узятися посеред недослідженого сектору?

- Звідки я знаю. Я ж не стверджую що наш, просто схожий.

- Вікторе, спробуй встановити зв'язок. Проскануй код.

Дуже близько. Вони панікують. Гормональний стан – нестабільний. Спробували обійти систему захисту. Зламати термінал. Несанкціонований доступ заблоковано. Мушу знищити коди. Ушкодження – п’ятдесят три відсотки.

- Люк, ти чуєш мене? – голос зупинив його в дверях каюти.

- Чую, Іше. Чого тобі?

- Я помираю.

- Ти не можеш померти.

- Можу. Ми вже дуже близько. Зависока температура.

- Ну то й помирай, залізяко! Як померли всі інші! З твоєї вини.

- Ти помиляєшся.

- Ні. Ти не підкорювався. Робив усе, що вважав за потрібне! Це їх вбило.

- Люк, зрозумій, вони були не в змозі керувати, робити щось. Ось, візьми це.

Біля терміналу з’явився невеличкий кристал. Він світився лимонно-жовтим. Вщент заповнений інформацією.

- Навіщо, Іше?

- Ти ж збираєш інформацію. Можливо…

- Навряд.

- Прощавай, друже.

- Бувай.

Люк забрав кристал, зважив на долоні. Кількасот терабайтів інформації. Яку ніхто вже не побачить, не використає. Мертвої інформації. Як і все навкруги. «Не введи нас у спокусу».

Знищив коди. Вони скаженіють. Рівень адреналіну та тироксину у деяких особистостей перевищує граничні межі. Виникає загроза для життя інших. Мушу ізолювати цих осіб. Температура продовжує зростати. Ушкодження – п’ятдесят дев’ять цілих вісім десятих відсотків.

- Капітане. Зв’язок мовчить.

- Зрозуміло. Код сканував?

- Так, але…Поль це «Каталонія»!

- Що???

- Лайнер «Каталонія», що зник торік.

- Але ж…Це ж неможливо, Вікторе. Вони йшли в інший бік. До Антареса…

- Знаю. Там їх і шукали. Але ось вони. Тут. Код їхній.

- Треба подивитися ближче.

- Поль, це ж фотосфера. Там нічого живого не лишилося. Навіть якщо корабель ще цілий, то екіпаж і пасажири запечені живцем!

- Вікторе. Інформація. Ми повинні її дістати. Дізнатися що трапилося. Чому так трапилося. Хто винен.

- Та звідки ти її витягнеш?

- Друже, там все побудовано на ітрій-органіці. Температуру плавлення ітрію нагадати?

- Не треба. Знаю. Але як вибиратися звідти. Те, що місце, де пристикуватися знайдемо, я впевнений.

- Форсаж двигунів. Цього потрібно вистачити, щоб видертися з верхніх шарів фотосфери. Тож бо, Вікторе, розрахуй потужності двигунів та траєкторію.

Ізольовані помирають першими. Температура зростає стрибками. Гормональний рівень приходить до норми. Ушкодження шістдесят два відсотки. Повернути керування капітану не має можливості.

Люк дістався корми. Тут температура була трохи нижчою. І темрява. Суха, задушлива темрява. Люк сів прямо посеред підлоги, сперся у гарячу стіну. Дістав футляр. Різнокольорові кристали, заповнені натретину, наполовину і навіть переповнені, блякло світилися. Люк обрав один, сунув до найближчого терміналу. Той спрацював, засвітився. Отже, Іш досі живий. Об’ємне зображення заповнило коридор.

В залі тихо грала музика. Падали долі забарвлені вічною тугою сльозливі ноти скрипки. Тихим плескотом вплітався до мелодії голос флейти.

Вони дивилися одне на одного, прямо у вічі. Високий чорнявий чоловік та трохи нижча від нього молода білявка. Дівчина провела долонею по плечу, затягнутому блакитним кітелем. Він обійняв її, торкнувся вустами пишної копни кучерявого волосся, вдихнув п’янкий аромат. Вони почали кружляти залою, не помічаючи нічого. Ані стільців, ані столиків. Просто кружляли, стискаючи одне одного в обіймах. Останніх обіймах.

Зала пашіла жаром, розпечене повітря продиралося легенями, намагалося спалити їх вщент. До повітря додався уїдливий сморід плавленого пластику. Вони кружляли. На дівчині зайнялася сукня, кітель чоловіка почав тліти. «Я тебе кохаю», - прошепотів він. «Я тебе теж», - відповіли її вуста. А потім залу наповнив відчайдушний крик…

Сльози душили Люка. Але плакати він не міг, лише прошепотів «але визволи нас від лукавого».

Віддав останній кристал Люкові. Далі вести записи не має змісту. Ушкодження складають шістдесят вісім відсотків. Вимикаюсь.

Промінь дуже повільно гриз метал.

- Швидше, Вікторе. У нас обмаль часу.

- Знаю, капітане. Потужність різака на максимумі. Дуже товсті перекриття.

Поль кивнув.

За стіною тихо дзенькнуло.

- Ти чуєш?

- Так. Що це?

- Тихше, Вікторе.

Знову ледь чутний дзенькіт.

- Агов, є хто живий? – вигукнув Поль.

Тиша. Лише шипіння різака.

- Галюцинації? Температура занадто висока.

- Можливо, - знизав плечима Віктор, продовжуючи різати перекриття. - Зовсім трохи лишилося.

Знову дзенькіт і ніби схлипування. Тихий шепіт.

- Що за чортівня?

Віктор не відповів. Метал майже піддався, залишалися лічені сантиметри. Зараз, у темряві, підсвіченій тоненькою смужкою розпеченого, оплавленого металу, вирізаний прохід нагадував ворота до чистилища. Принаймні, так їх малювала уява Поля.

- Здається все, - прошепотів Віктор. – Капітане, обережніше.

- Допоможи господи, - перехрестився Поль.

Віктор погасив різак. Штовхнув плиту, вдарив ногою. Тихо скрипнувши вона посунулася вперед. Ще один удар. Знову кілька міліметрів відвойованого простору. Віктор замахнувся втретє…І тут ніби хтось потягнув плиту з іншого боку. І силою цей хтось був не обділений. Не змовляючись люди відскочили, вихопили зброю. Огидно скрипів метал, поволі відповзаючи зі звичного місця. Врешті, грюкнувши і здійнявши купу пилу, плита гепнулася на підлогу. В проймі виднілася неясна фігура. Через темряву та пил важко було роздивитися чия. Фігура не рухалася. Нерви Віктора не витримали і тоненький промін бластера ковзнув по стіні. Спалах засліпив.

- Трясця! – вилаявся Поль.

Фігура не рухалася.

- Хто ти? – не витримав капітан.

- Люк. Людиноподібний юніт космічний. А ви хто?

- Поль, та це ж звичайнісінький робот, - Віктор рушив до Люка.

- Зупинися. Казна що у нього в мізках.

- Я не завдам шкоди, - тихо промовив Люк. – Хто ви?

- Люди.

- Звідки?

- З іншого корабля. Що тут трапилося? Є хто живий на лайнері? Чому ти не відповідав коли ми різали стіну?

- Ви запитали «є хто живий». Я не відповів, бо не є живим.

- Логічно. Розповідай далі.

- Трапилася аварія. Достемно ніхто не знає чому. Лайнер випірнув занадто близько до зорі. Двигуни дали збій. Іш узяв керування на себе.

- Хто такий Іш? – втрутився до розмови Віктор.

- Інтелект штучний. Так ось, Іш узяв керування кораблем на себе. Заблокував доступ і зв'язок.

- Навіщо?

- Мені невідомо. Лайнер полагодити не вдалося. Іш намагався врятувати ситуацію. Але йому не вдалося.

- Іше! - вигукнув Поль, - ти мене чуєш.

Тиша.

- Іше, - цього разу голосніше.

- Не чує, - прошепотів Люк, - він помер.

- Трясця твоїй матері! Ось і дістали інформацію, капітане.

- Я зберіг, - Люк простягнув руку. На долоні світилася купка кристалів.

- Що це?

- Записи. Щоденники. Іш вів щоденники.

- Отакої. Навіщо ти їх зберігав.

- Вірив, що вони знадобляться.

- Капітане, мусимо поспішати. Часу дуже мало.

- Так, Вікторе. Маєш рацію. Люк, ходімо.

- Пішли.

***

Кротовина прочинилася, пропустила катер в своє нутро. Позаду залишилася маркована система Плейони. Скоро, дуже скоро це мальовниче небо буде належати людям. Провісять безпечні, стабільні кротовини. Створять базу. Планетарну, якщо поталанить, планети у Плейони є. І можливо, через кілька десятків років з’явиться нова колонія матінки-Землі.

Віктор з Полем сиділи в рубці керування. Щойно вони закінчили передивлятися щоденники Іша. Люк віддав їм усе, окрім одного кристала.

- Поль, як гадаєш, чому він лишив той кристал собі?

- Хтозна чому. Напевно, там щось дуже важливе для нього.

- Та невже. Це ж лише робот.

- То й що? Хто зна, чи може взагалі відчувати робот, і найголовніше, що він може відчувати?

- Хотілося б дізнатися, - Віктор потягнувся до пульта.

- Навіщо. Може там щось дуже особисте.

- Я маю це знати, може він щось приховує.

Спалахнув дисплей. Люк сидів на ліжку. Перед ним переливалося зображення. Чоловік і жінка. В залі тихо грала музика. Падали долі забарвлені вічною тугою сльозливі ноти скрипки. Тихим плескотом вплітався до мелодії голос флейти…

- Ну що, задоволений?

Віктор знічено мовчав.

- Я ж тобі казав, не варто. Все твоя впертість.

- Що…це? Як? Чому?

- Ти досі не зрозумів? Капітан – власник Люка. Можеш уявити, скільки вони пройшли разом. Ти уявляєш, як воно, Люкові, бачити як помирає людина, «його» людина, і не бути в змозі чимось допомогти. Зарадити. Ось він і береже останні миті.

- Добре, я зрозумів. Вибач.

- Вибачатися будеш перед Люком.

- Вибачуся. Мені ще одне цікаво, чому Іш не реагував на накази капітана. Пошкодження після аварії?

- Навряд чи. Виходячи із записів, діяв він цілком логічно і послідовно.

- Але ж не підкорявся. Фактично через нього загинули люди.

- Ти забуваєш єдине. Гормональний сканер.

- Що гормональний сканер?

- В прошивці Іша був гормональний сканер. Але, прошивка ранньої версії. З багом. Його потім виправили, пропатчили. Але на той час «Каталонія» вже стартувала.

- І що баг?

- Нічого. Баг був. Люди нервували, потім і взагалі почали панікувати. Гормональний сплеск. Іш розцінив дії екіпажу, як неадекватні. Вчинені у стані афекту.

- А штучний інтелект…

- … не підкорюється людині в стані афекту.

- Отже…

- Так, Вікторе. Прошивка, це все клята прошивка.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>