Божі діти

Божі діти

Субота, 11 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1974
Підписатися на комментарі по RSS

Стіни згусли, тьмяне світло миготить попереду, а вологе каміння вперто втікає з-під ніг. Осьо стеля нижчає, і краплі з неї зриваються частіше, раз по разу цілячи просто в тім'ячко. Кап-кап-кап, хлюп-хлюп-хлюп, бовк-бовк-бовк. Борг-борг-борг. Заборгували – шелестить підтопленими коридорами. Хутчіш, треба поспішати, поки темрява не вичавила останнє повітря з грудей. Не можеш бігти – йди, крок за кроком. Не стане сил іти – повзи. Уперед і вниз, вперед і вниз – Ілонка вже знає, як буде…

***

Світанок минув, а дитина все мечеться під ковдрою. Не будити – вкотре згадав старі правила Бранко. Допоки дихає саме – в жоднім разі не будити. Баби кажуть, що то аби всяке на цей світ не принести. Але не про те річ. Проти Нього треба вистояти самому. Скільки вже Волесвят минуло, а старий ще міцно пам’ятає шепіт хвиль і подзвін крапель, стіни з темряви та кам’яну підлогу. Спочатку Він підманює на легкі й приємні видіння, грайливі, як сонячні зайчики в полудень, аж згодом входить в силу та огортає своїми ж тоскними страхіттями. Він теж боїться – пояснював колись молодому Бранкові його дід. Він боїться, що ніхто не прийде, і ніхто справді не приходить. Головне встояти, і все минеться. Не одразу, звісно; проте сни вицвітатимуть, страх розвіється, мине кілька років, і Він піде. Нікуди не зникне, видивлятиметься зі своєї нори, але до того, хто Його зрікся, вже не звернеться. Солодким тоді було звільнення! Ті кілька весен, як ще Інший не озвався… Хоча дівчині одного б подолати.

– Прокидайся, Ілонцю! Час вже йти до Храму, свято надходить.

***

У нетрі підхрамку сонячне світло так і не дісталося. Мабуть, заблукало десь крученим шляхом. Та у світлі масляників кір’я Огняна виглядає велично, і чудово про те знає. Невеличке приміщення вщент напхано дівчатами з усього міста. Ніхто вже не згадає, як так вийшло, що молодь розділяють на ці три дні Волесвята. Юнаки залишаються нагорі, в самому Храмі, і вчаться славити Бога під яскравим світлом. Юнки ж збираються у храмовому підвалі навколо кір’ї Огняни і затверджують на пам’ять оповідь про те, як у місто прийшов Спаситель.

– «І промовив Спаситель до сумних міщан: Ганьба тому народові, що бездумно віддає себе під владу стихії. Схаменіться люди! Знехтували ви волею, життя ваше пусте, звичай ваш»… - затнулася бондарева Живка на довгому слові.

– «Барбарський», - підхопила за небогою кір’я Огняна. Не зустрічати посмішками огріхи в переказі дівчата вже навчилися. Тому тихеньке пхекання почули усі.

– Ілоно, розкажи нам, що саме Спаситель назвав «барбарським звичаєм», - безпомильно визначила жриця джерело бунту.

Швиденько пригадуючи настанови діда, онука старого рибалки однак ковтати язик не поспішала.

– Служіння Йому? – виклично перепитала пустунка.

– Йому? – підняла брови кір’я Огняна, не ховаючи усмішку.

– Забутому бо… Чудовиську! – поквапилася Жива, впевнена, що до неї тітка поставиться по-доброму. – Морському чудовиську. Раніше, аби вгамувати зимові бурі, люди були змушені навесні приносити йому дари. Перші квіти, зерно із залишків… Курчат маленьких… А то й більших тваринок…

– А в ті роки, коли бурі були найзлішими, – ще й людей, – підхопила кір’я Огняна. – Молодих хлопців або ж таких, як ви, дівчат вдягали в найкраще, садовили у човен та відпускали пливти без весел. І добре, якби у відкрите море, де бідолашне створіння міг порятувати якийсь корабель. Та ні, пращури наші знали, яка саме течія підхопить малий човник і розіб’є його між скелями. І було так віками, і стереглися всі люди нашого міста, але потім прийшов Спаситель…

– І все зруйнував!

Від бурі, що здійнялася поміж кам’яними стінами, здавалося, врятувала б лише жертовна кров. Хоча ні, для цього кір’я Огняна була надто витонченою. Ще один порух брів, і Ілона слухняно підхопилася на рівні та позадкувала до дверей. Буря потроху вщухала, і, виходячи, бунтівниця почула давно знайоме:

– Але потім прийшов Спаситель, і назвався він Тетор…

***

«Звіть мене Феофор», - так розгорталася історія, на якій зростала сама Ілонка. Якось дід розповів її десь отут, під храмом, спираючись на залишки старої стіни з пісковику. Колись ця стіна огортала край кручі, що зістрибала у море. Люди залишали під нею дарунки для Нього, які потім жерці переправляли ближче до Заповідних Скель. Але то було давно. Нині стіну майже зруйновано, поряд виріс просторий храм, а до тих скель вже ніхто, окрім рибалок-відчайдухів, не потикається.

Уперто струсивши волоссям, дівчисько попрямувало геть. Місто, його тісні вулички та ті дивні напівкам’яниці із дерев’яними надбудовами і вигадливими віконницями Ілонці ніколи не подобалися. Швидше б дістатися до рідного передмістя із його простими біленими будиночками, квітничками та неводами, розвішеними на огорожах.

***

«Звіть мене Феофор»… Білявий дивак з'явився у місті о тій порі, коли крайбрежну вулицю вже щільно вкривають тіні. Зима тоді добігала до кінця, – переказував Ілончин дід – а у такий час чужинці тут з’являлися вкрай рідко. Він винайняв одну з кімнат над трактиром і день за днем вештався околицями, придивляючись до звичаїв та розпитуючи людей. А коли настав час весняних зборів – прийшов з усіма на площу і попрохав про слово. «Звіть мене Феофор», - почав він того разу і, не знамо чому, люди до нього дослухалися. Дивні речі оповідав чужинець, дивні й незрозумілі: про майбутнє й минуле, богів і людей, залежність та волю. Але під кінець промови суть її оголилася. Білявець Феофор запропонував міщанам звільнити їх від влади морського бога – за невеличку допомогу, два тижні та чотири мірки срібла. Люд онімів; зібрання скінчилося. Три дні потому на наступному віче з’ясувалося, що міська громада готова пристати на блюзнірську пропозицію, а людей передмістя, що жили з рибальства, ніхто й не питав.

Химерні роботи – продовжував Бранко з такою впевненістю, ніби він сам те бачив, а не переповідав слова пращурів, – і справді довго не тривали. Біля стіни над скелями спорудили здоровезний журавель, як для найглибшої криниці, але найцікавіше до останнього дня ховалося під накривками. А на світанку Дня жертвопринесення шатра зникли. Під ними ховалося величезне, у два людські зрости, мідне чудовисько із довгими плавцями та слюдяними очиськами. Феофора видко не було, та його тутешні помічники знали, що мають робити. Чудовисько прикували до журавлиного ланцюга та здійняли в повітря. Аж тут потвора залопотіла плавцями, люд загомонів, а хтось, кажуть, просто там і зомлів. Потроху чи то рибу, чи то жабу спустили під воду. Минуло трохи часу, а потім море захвилювалося, почувся страшний вереск – і хвилями почала розповзатися широка бура пляма. Добровольці з місцевих отямилися першими. Марудно, із скреготом мідну потвору витягли нагору. Та дива не скінчилися. Раптом укриті мулом груди створіння репнули. І з них вийшов Феофор.

***

Сонце стояло вже високо, вкорочуючи Ілончину тінь. «Спаситель Тетор», пхе! Але нема де правди діти. Того дня він проголосив: «Ви вільні!» – і став для міських мешканців правдешнім спасителем. Після триденного свята він пішов назавжди, заповівши не боятися божого гніву. Проте у місті на скелястому півострові з прийдешніми бідами впоралися просто: наступної весни у день, що отримав назву Волесвята, колишні помічники Феофора спустили пошарпане чудовисько у море. Того разу ані вереск не здійнявся, ані кров води не заплямувала. То бога справді було вбито! – зраділи міщани, витягаючи мідного рятівника. Кілька весен його ще спускали, але згодом коштом купецьких родин спорудили Храм, де й до сьогодні спочиває Переможець.

Купецькі родини могли й не таке собі дозволити. Феофор-Тетор не помилився – життя змінилося навіки. Хтозна як так вийшло, та місто, яке оминали мандрівники, раптово привабило торгівців звідусюди. Заклали нову гавань, потім ще й корабельню побудували. Кораблів здалеку побільшало так, що майже уся риба кудись пішла від берегів. Та на міському добробуті то вже не відбилося. Молячись новому богові, місто зростало та багатшало. І хто вже згадував, що зимові бурі у давні часи були не злішими, аніж сьогодні? Міщани про таке говорити звички не мають, а рибальське передмістя – так-так, питати ніхто не стане.

Рідне селище розгорнулося у підніжжі скель під самим перешийком, що прив’язував їхній півострів до великої землі. Онде вже будиночок Ілончиної сім’ї. Тільки йти додому дівчині не хотілося. Сидіти в приміщенні, дослухаючись до шепотів у голові, було несила. Цікаво, як воно минало в діда? Дитиною Ілонка була впевнена, що Бранко молиться до старого бога. Про такі речі ніби й ніхто в голос не говорив, але вона змалечку знала, що колись їхній рід служив Йому. От лишень у батьків вже не спитаєш, у діда – ще не спитаєш, а тітки різного понаговорювали.

Та коли сни прийшли до Ілонки, саме старий Бранко пояснив, що трапилося. Та ж тоді мимохідь зауважив, що Він відступився від колишніх вірних ще кількадесят весен тому, оминувши і рано загиблого Ілончиного батька, і її тіток. Яка б не була суха, ця сповідь залоскотала дівочу уяву: чи не особлива тоді сама Ілонка, що Він знову повернувся?.. Гордощі стрімко затьмарили все. І до питання: а з ким тоді півголосом розмовляє самотній Бранко – дівча останніми днями не поверталося.

 

***

А я повторюю й повторюю, літо за літом: ти мусиш покласти цьому край!

Інший завжди настирливий, і що ближче Волесвято, то важче Бранкові бува. Добре, що Ілонці нема – не підслухає. А, може, не так вже й добре – на самоті Інший стає більш докучливим, та й старому складно утриматися від відповідей вголос. Хоча навряд жоден з них скаже щось нове. Ці бесіди шкандибають десятки весен, не полишаючи накатаної колії.

Ти мусиш припинити це стидовисько. Не хочеш з людьми розмовляти, то… я не знаю… розвали ту рибину чи знищ той храм – шляхів чимало? Молитися отій машинерії зі старої міді та зогнилої деревини – кому б таке ще на думку спало! Барбарське плем’я! Були барбарами, та й нині ними залишаєтеся. Така важка була свобода, що й не втримати? Вільно жити не насмілилися?

Тряскіт гілочки у грубі не зміг привабити увагу палкого промовця. Та й як сховатися від того, чия присутність розсуває думки в голові, ретельно їх до того оцінюючи…

Я ж намагався вас звільнити. Ви жили в залежності від стихії, ви боялися зробити чи подумати зайвого, ви не подорожували й до вас не приходили, ви… ви жертви приносили, кровожерливі створіння! За ваші забобони люди платили життям, люди помирали...

– Нечасто й добровольці з кількох сімей! – не втримався рибалка.

Прекрасні молоді люди помирали!

– Не так багато тих добровольців було, щоб між ними обирали ще й молодих та прекрасних. Але ти це чудово знаєш…

Я лише хотів вас звільнити! Я звільнив вас від бога!

– Натомість приніс інакшого.

Людське глупство це, як і всі боги!

***

Коли Ілонка повернулася, втомлений дід, здавалося, придрімав. Час був укладатися, та думка про сон лякала. Якось тітка розповіла малій, що Він досі насилає гарним діточкам приємні сни: про рибок, що бавляться поміж морськими травами, про палаци з перлів, про морських царівен… Та зараз усі дівочі прохання про солодкі видіння були марними. Усе, що їй судилося, то волога темрява та важка тиша. Калюжі на підлозі вже давно перетворилися на зимний струмок, що заплітався у ноги. Кожен крок дається важче – так буває завжди. Але двері попереду. Там мають бути двері – Ілонка вже чула – старі міцні двері, обкуті залізом. Якщо їх відчиниш…

***

Ілонка підхопилася з ліжка. Дверей вже нема – згадала вона із острахом, що до нього домішалася якась чужа тоскна безпорадність. Вони навіть не замуровані, просто зникли. З плином часу їх розчинила зневіра. Що менше згадок, то менше сили – по-іншому тут не бува. Стукай у стіни скільки хочеш – борг-борг-борг – та не достукаєшся. Забутий Боже, як несправедливо! Завтра все місто знову славитиме свого Переможця, а хто згадає того, що дарував їм милість колись? Несправедливо, – колисала Ілонка чужий біль. Несправедливо й соромно. Не можна так, не по-людські це й не по-божеські.

***

Прокидайся, старий йолопе! Твоя дурнувата онука все остаточно зіпсує. Вона пішла й забрала із собою ножа! Ти ж знаєш, що взяло собі в голову те дурне дівчисько, не можеш не знати. Вставай!

***

Це з міста Заповідні Скелі далеко. Якщо ж пливти від їхньої бухти, то багато часу те не візьме. Течії ж боїться лише той, що ніколи не мав з нею справи, а про рибалок та їхніх дітей такого не скажеш. Та й заводити човник так далеко Ілонка не збиралася. Головне вийти в море, Він же має бути там, хіба не так? І треба скоро – вже світатиме.

Закріпивши весло, дівчина з сумнівом подивилася на свої «скарби». Окраєць хліба, двійко сушених бичків, змарніле яблуко. Ні, такими дарами величати Його не годиться. То залишається одне... Вона взяла кривий ніж в праву руку та, дивлячись убік, наосліп різонула зап’ясток лівої. Боляче! Але ж… Човен хильнуло невчасною хвилькою, і ніж пішов плиском, лиш злегка дряпаючи тонку шкіру. А міг би й руку відпанахати, – ковзнула непрошена думка. Ні, так не можна. Ілонка зосередилася, проганяючи страх. Притиснути вістря до долоні, черкнути і… Усе! Один порух, і долонька перетворилася на чашу, що швидко наповнювалася червоним. Стиснути пальці, руку у воду. Шшш, оце вже справді боляче!

– Ми тобі заборгували. Візьмеш оце?

***

Навіть коли місяць зайшов, вистачало світла останніх зірок, аби з-під старої стіни роздивитися малий човен та дрібну фігуру в ньому.

Вона щось йому віддасть, і я впевнений, що то будуть не квіти. Та й які зараз квіти! А якщо кров? Що ти робитимеш, якщо вона віддасть кров? Це ж буде по-справжньому!

Темна постать нахилилася над бортом, аж потім випросталася та переможно здійняла лівицю над головою. Земля не здригнулася, світ не змінився, лише довша хвиля набігла на підніжжя скель, обіцяючи близький приплив.

– Диви, усе як раніше. Що змінить дівчисько, навіть якщо воно щиро впевнене в своїй правоті?

Усе! Вона ж вірить! І інші повірять. Якогось дня хтось виловить величезну рибу, потому кішка приведе п’ятилапе кошеня… А як ні, то збрешуть… Не всі вірні Храмові, не всі щиро вітають Переможця та Спасителя. Лиш з'явиться слабина…

– Радій, Теторе! Ти цього хотів. Не злазив із мене – все про зраду белькотів. Про зіпсуті думки, про розбиті ідеї. Про барбарів, що скинули старого бога, аби посадовити на плечі нового, мідного й неживого…

Глузуєш, старий? Ви мару розвіяти спроможні лиш так? Від бога до бога? Оце – ваша воля?

Краєчок сонця визирнув із-за моря, розбризкуючи хвилями червоне, немов жертовна кров, проміння. Настав новий день, прийшло Волесвято. Старе чи нове? Та що б не змінилося, розмова оця точитиметься вічно.

– Облиш чіплятись за богів! Згадай-но про самих людей. Чи зможеш їх позбавити ти віри?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>