Босорка

Босорка

Четвер, 16 травня 2019 г.
Проглядів: 413
Підписатися на комментарі по RSS

Вздовж дороги тягнувся частокіл із сірих зимових дерев.

Ніна намагалась споглядати краєвиди за вікнами, але насправді хотілося зникнути з машини і не думати про те, що Олег водить як укурений таксист, хоча він капелан і мав бути взірцем ввічливості.

Музика в навушниках також не допомагала. Через неї майже не чутно власних думок, але страху і тривожності це не стосувалось.

На початку мандрівки, ще по Карпатам, капеланівський фіат мчав наче болід формули один. Коли обігнав декілька лісовозів, розтинаючи собою снігове місиво по зустрічній, Ніна згадала всі молитви, які знала. Але зараз вони вже декілька годин мчали рівною дорогою. Начебто мало полегшати, але ж ні. Водій з Олега був стрьомний будь-де.

- Заночуємо за містом.

Ніна витягла навушник.

- А?

- Зупинимось на ніч десь в мотелі.

- Ага...

Кивнула. Нарешті відлягло, хоча перш ніж зупинитись вони ще встигли перетнути якесь велике місто.

Остаточно стемнішало. Фіат загальмував біля чергового готельного комплекса на трасі. Фасад його прикрашала блимаюча вивіска "у Ольги. Люкс". Мабуть з точки зору хазяїв це був натяк на розкіш, але виглядало як в американському кіно про погані квартали.

Ніна пленталась за Олегом, ніби ховаючись від того, що побачить коли двері відкриються. Олег був в два рази вищий за неї, кремезний і ходив неспішно наче крейсер. За його спиною було спокійно.

Священик і журналістка. Для сторонніх мало би бути правдоподібно.

Двері прочинилися, за ними одразу був зал ресторану. Горлала музика. Повз них надвір вибігли двоє голих дядьків у рушниках, регочучи від холоду і розмахуючи пляшками горілки. Схоже, тут ще й сауна є.

Над барною стійкою висіла табличка "адміністрація", Олег попрямував до неї. Хлопець-бармен в вечірній час і був за адміністратора. Поки чоловіки перегукувались під дискотечний туц, Ніна роззирнулась. Тут виявилось людно. Гуляли дві чи три великі компанії. Пили, їли всяке таке.

Хтось смикнув її за волосся.

- Пішли, - скомандував Олег.

- У нас наче війна, нє?- спитала вона вже нагорі, де було не так голосно, - чому вони всі не на фронті? Такі здорові чоловіки, я не розумію.

Він на мить зупинився і озирнувся, мабуть не вірячи що вона це вголос сказала. Ніна врізалась йому в спину, бо не встигла вчасно зреагувати. В напівтемному коридорі це виглядало наче сліпа комаха гупнулась в скелю.

- Це ти зараз серйозно?

Ніна за рік життя в забитому селі без інтернету і телевізора встигла здичавіти. Коли на Сході все почалось, вона бачила тільки стурбованих селян і вирішила, що так усюди. Але ні.

- Якась неправильна війна, - прошепотіла вона.

В її уяві війна була чимость типу: "вставай страна огромная, вставай на смертный бой", кадрами з чорно-білого кінофільму, де піхотинці з гранатами біжать на танки, а ті, хто лишився в тилу затягли пояси і стаханять, бо "всё для фронта, всё для победы".

Країна мала би бути як єдиний організм, мобілізуватись і боротись, але в цьому готелі наче час пішов кудись назад. І це при тому, що вони вже були ближче до бойових дій, ніж її карпатське село, яке переживало.

- Скоро Новий Рік. І ми не на Західній, - відповів Олег.

Цього року селяни навіть площу перед сільрадою ніяк не прикрасили. Це якось було б недоречно щодо тих, хто гине під обстрілами. А тут, виявляється, доречно.

Клацнув ключ. Номер однокімнатний, тіснуватий. Лампочка загорілася аж одна, підсліпкуватим світлом осяяла сірий ковролін, ліжко, крісло, шафу і невеличкий столик з телевізором.

Олег всівся на ліжко, дістав з рюкзака тепловізор і коректор.

Ніна спробувала дістатись вікна, але заплуталась в завісі і декілька разів чхнула. Схоже штору ніхто давно не прав, так само як і ковролін, що смердів пилюкою.

За хвилину стало ясно чому вікно задраповане - буква "О" зовні будівлі висіла в кількох сантиметрах біля віконної рами і миготіла червоним. Ще трохи, і від цього танцю почне сіпатись око, вікно довелось закрити.

Ніна сперлась на спинку крісла. Кімната тепер видавалась ще меншою, ще гіршою і Олег половину її займав собою. Він ввімкнув бра над головою і щось зосереджено чиркав коректором, Ніна мала змогу нарешті хоч трохи його роздивитись. Він був мало схожий на канонічного батюшку. Таке відчуття, ніби голова виростала одразу з плечей, без шиї. Крім того, що він був кремезний від природи, ще й мабуть поїсти смачно любив, кілограмів на тридцять зайвих. Чорна вигоріла футболка з написом "ас/dc" обтягувала пузло його як барабан. Такі люди завжди здавались суворими і таємничими.

Колись при першій зустрічі вона взагалі подумала, що він головоріз. Ніна тоді влізла не в свою справу, а він прийшов і тупо пригрозив розправою, якщо вона ту ситуацію не облишить.

Ніна вдихнула. Зараз цей чувак спокійно сидів поряд з нею, забувши мабуть про цей епізод (скільки таких моментів в його кар'єрі, цікаво?) Єдине, що його бісило, це канючіння Ніни про зупинки в дорозі.

- Чуєш, ти якась неправильна відьма.

Зиркнув на неї з-під лоба. Ніна завмерла як содатик між стіною і кріслом. Важкий погляд у нього, очі чорні, колючі як леза.

- Надо добра. І совісна. За країну переживаєш. Бабло на тепловізор пожертвувала. І це при тому, що на смерь людям робиш оком не змигнувши.

Хто б казав. Відьмак, який прикидається священником. Клас.

- Чого мовчиш?

Ніна сіпнулась.

- ...крісло собі стели.

Олег відклав коректор. Захотілось поливитись що він ним малював на цяці за п'ятдесят тисяч, але...

- Єєєє! Чому це я спатиму на кріслі?

- Бо я старший і я так сказав.

Ніна хотіла сказати що вона дівчинка, а дівчатам треба поступатись і всяке таке, але Олег став на ноги и поглянув на неї згори вниз. Слова їй прилипли до горла.

- Твою мать, Ніна. Ну логічно подумай, я, блін, в тому кріслі не поміщуся. Добре буде, якщо з кроваті ноги не висітимуть. Надулась тут, принцеска.

Він зник за дверима ванної кімнати перш ніж дівчина втигла зніяковіти. Але вона передумала ображатись, бо цікавість взяла гору. Підійшла до коробки, в якій лежав тепловізор.

На ньому було начиркано "не для продажу".

Заснути виявилось важко. Крісло впиралось в усі боки. Крім цього, Ніна полізла у власну голову по роздуми.

Рік тому вона стала тим, що у звичайних людей зветься "екстрасенс", щоправда трошечки недобрий. Вона вміла наводити всяку погань на людей, бачити мертвих під настрій, але навіть не намагалась тягатись з такими, як Олег. Здається, він міг що завгодно. Лікувати дотиком руки або вбити поглядом. Він її обізвав малою недосвідченою "босоркою", але взяв з собою на схід, куди їздив як волонтер.

В машині у нього стояв стійкий запах дьогтю і ладану, кузов забитий коробками з гуманітаркою, десь на торпеді приліплена одна іконка, але Ніна знала, що то для сторонніх очей. Ніфіга він не святий Миколай. Вона напросилась в подорож бо мучила совість. Чому він туди катається, вона не знала точно.

- Ти спиш?- нарешті наважилась вона спитати вголос.

- Чого тобі?

Звичайно не спав, вона і так відчувала.

- Слухай... В мене є своя територія, яку я маю наче контролювати. Наприклад, сусіди з мого села вже не кидають сміття по берегам річки, бо я їм сказала, що наведу кожному по три кіла порчі за це. Бо від цього сміття мені дихати важко, розумієш? Ну...не мені, а тому, що в мені сидить. Воно живиться силою землі... як зв'язок з природою, коли природі погано, мені погано. Так от... Є в нас є хтось головний? Типу відьомський президент, який би відчував всю країну, а не окремий клаптик землі?

На подив, він вислухав уважно.

- Немає, мала. Країна це типу умовність. Місцевість це не державний кордон. Ти будеш охоронцем своєї землі, навіть якщо вона документально належатиме Китаю. Якщо люди заслуговують на власну країну, вона є й без нас. Якщо не заслуговують, то такі як ми її не збережуть.

Він перевернувся на інший бік, схоже ліжко було не зручнішим за крісло.

- Поки будуть такі, як ти, все буде добре, - чомусь сказала вона.

Пр незрозумілим звукам в темряві здалось, що він вдавився від несподіванки.

***

Виїхали рано вранці. Чим ближче до місця призначення, тим частіше фрагменти радянських кінофільмів спливали перед її очима. В дорозі не було чим більше зайнятися, лише уявляти як виглядає сучасний фронт. Чи копають зараз траншеї? Їздять танки? Наливають там сто грамів перед боєм? Чи типу всі сидять в укритті і перестрілюються з росіянами? Вона зрозуміла, що нічогісінько не знає про те, як все відбувається.

Олег голосно сміявся, коли вона ризикнула вголос поставити деякі питання.

- Ти б ще за гармати кримської війни спитала.

І знову засміявся. Навіть якось образливо. Він все ж виспався добряче і сів за кермо в доброму гуморі. Навіть якось менше шумахерив.

Що вона собі видумала. Ясно ж, що ніхто їх "на нуль" не пустить, максимум туди, звідки військові їздять на бойові. Там безпечно, пояснив він.

Десь в Дніпропетровській області Олег раптово пригальмував біля якогось невиразного підліска. Зупинився і розвернувся до Ніни.

- Відчуваєш щось?

Єдине, що вона відчула- це провину за те, що не відчула нічого.

Машина знову завелася, але поїхала заднім ходом. Наче принюхуючись і вглядаючись в краєвид Олег все рулив потихеньку, поки добряче не від'їхав і не зупинився знову.

Нічого не пояснюючи він вийшов з машини і попрямував до дерев. Ніна за ним. Вигляд у нього був спантеличений. Він блукав як мисливський пес, що вистежує заховану здобич.

Відносно Карпат природа для Ніни здалась ніяка. Пласка земля, листяні дерева, взимку голі й непривітні. Крізь рябі гілки проглядає сіре холодне небо. Тут навіть снігу не було мабуть ніколи.

Нарешті Олег зупинився, вказавши на проплішину під ногами.

- Тут нічого не росте.

Як він це побачив, не ясно. Прямокутник в землі дійсно виглядав охайніше відносно інших частин землі між деревами. Але не скопаний. Просто нічого не росте. Але зимою ніде нічого не росте.

Ніна раптом відчула як уважно відьмак вглядається їй у обличчя, наче вагаючись чи говорити те, що спало на думку.

- Я за лопатою, - мовив він нарешті, але не зовсім те, що вона очікувала, - чекай тут, нікуди не ходи.

Це легко. Вона зручніше розташувала на спині рюкзак з тепловізором, який не ризикнула лишити в машині, озирнулася. Небо потемнішало, між деревами ніби менше стало просвіту. Підлісок насправді був не просто смугою дерев вздовж траси, він переростав у справжню гущавину десь позаду.

В тій темряві хруснула гілка, Ніна помітила спину Олега, який щез між дерев. Але ж наче він пішов у іншу сторону?

Вона сіпнулась його покликати, але не встигла. З лісу почулося тоненьке "ааааааа" виразним людським голосом, але то не відьмак.

" Блін, він шо там, на дитину наступив?"- промайнула думка.

Та не обов'язково на неї наступати, достатньо з таким ведмедем просто зустрітись десь в темному провулку. Або в лісі.

Ніна не витримала і побігла. Якщо це нещасне злякане створіння побачить нормальну людину, то заспокоїться.

...Господи, яка тупа думка. Звісно ж в хащах нікого не було ні Олега, ні когось іншого. Він пішов не сюди, вона ж бачила, але повелась на глюк як "нуб". Ніна спробувала знайти клаптик землі між дерев, де він наказав стояти, але місцина виявилась геть незнайомою. Від думки, що вона ось так просто загубилась, стало гаряче. Ніна зняла куртку. Треба просто гукнути Олега, але вона не стала. Відьомська частина її зрозуміла, що це не подіє. Та сама частина не давала вмерти з переляку. Вона сама була нечистою силою, чого тоді лякатись?

Єдине, що лишилось, це тверезо роздивитись на всі боки.

Темрява розвіялась. Лісок знову здався негустеньким, крізь дерева виднілось тепер блакитне небо і сам ліс через сто метрів закінчувався.

Ніна вийшла з-за дерев і завмерла на місці. Перед нею через рівчак височіла стіною кукурудза. Ціле поле високого жовтуватого бадилля, вищого за неї на дві голови.

Над головою цвірінькала пташка і сонце шпарило так, що захотілось роззутись, бо чоботи стали як розпечене залізо, і светр ще трохи і прилипне до тіла панцирем.

...навколо буяло літо. На деревах листя, кукурудза ця...

Стебла заворушились, до межі вискочила дівчинка років десяти. Вона помітила Ніну і сунулась назад.

- Стій!

Мала зупинилась. Ніну вразило, щона ній були лише труси, і ті майже чорні. Волосся світле й очі блакитні, не циганка. Небагато дітей останнім часом вона бачила надворі отак...без нічого.

- Ви місцева? - поцікавилась мала.

- Ну...таке собі, а що?

- Тут... мене попросили позвати когось з дорослих. Ви поможете?

Ніна мугикнула щось неясне і пішла за дівчинкою вглиб кукурудзи, по її слідах. Сліди закінчувались не так далеко. Між стеблами чекав чоловік.

Якусь секунду вони оцінююче дивились один на одного. Худий, високий, вдягнутий незрозуміло як, в якесь коричневе лахміття. Але на поясі була справжня кобура і за плечем висіло щось типу речового мішка.

Солдат, зрозуміла вона.

- Привіт, я Ніна, - не знайшла нічого кращого, як привітатись.

"Ніна?" зазвичай спантеличено перепитували її і додавали майже завжди: "яке рідкісне ім'я, мою бабусю так звали"...

Але незнайомець не здивувався, більше того, дівчинка також.

- А я Зіна, - сказала хизуючись вона.

Зіна, блін. Кого зараз так називають?

- Ви добре знаєте місцевість? Зможете показати де ми?

Він дістав з мішка складену вдесятеро паперову карту. Ніні врешті стало так спекотно, що вона не витримала і скинула під ноги все зайве, що несла в руках. Крім рюкзака з цінними речами. Задля ввічливості вона поглянула в карту, але нічого не зрозуміла звідти. Проте відчула щось інше- ледь солодкий в'язкий запах, що точився з усіх боків. На мить вона подумала, що не може ж усе це відбуватись з нею посеред зими насправді, але чоловік був більш, ніж реальний. Від нього віяло втомою і потом, іще в нього раптом обличчя стало сірим, наче на нього впала тінь. Ніна знала, що це означає. Він скоро помре.

- Я вийду до річки, якщо піду сюди?- він показав на якусь точку на папері.

- Туди вам не можна.

- Там німці, - сказала дівчинка.

Сіра імла стелилась біля іхніх ніг. Відчуття небезпеки, яке не бачили ні дівчинка, ні чоловік.

- В го́род вже також прийшли німці. Я бачила як наші з великих машин стріляли. Прямо через балку, де ми зараз живем, а потім наші пішли, і прийшли німці, - вона показувала кудись вперед.

Це наш солдат, який потрапив у оточення, нарешті зрозуміла Ніна, і йому треба вийти до своїх, поки ті геть не відірвались. Господи...який це рік хоч?

- Чого тут бігаєш тоді? Мама знає, де ти? - звернулась вона до малої і не чекаючи відповіді продовжила, - у вас немає часу чекати, треба тікати зараз. Ви в небезпеці.

- Це ясно, але куди?- іронічно посміхнувся чоловік.

"Блін, я ж не місцева" І тут вона згадала, що в рукзаці лежить тепловізор. Тепловізор! Це ж просто...Рука вже сіпнулась до лямок, але вона зрозуміла, що не знає як ним користуватись. І чоловік цей стопудів також не знає. Але будуть питання, звідки невідома техніка у немісцевої дівчини в лісі. Він подумає, що перед ним шпигунка.

Ніна краєм ока зиркнула на кобуру з пістолетом і прибрала руку з рюкзака. Тінь ковзала по обличчу співрозмовника, то зникаючи, то проступаючи сильніше.

- Йдіть за мною, - врешті мовила вона.

Торкнулась його руки, що виявилась справжньою. В принципі, Ніна і так не сумнівалась, що він людина.

Перед нею зашурхотіла, розступаючись, кукурудза. Ніна "втікала" від імли, час від часу озираючись на солдата. Коли тінь сповзла з нього, вона зупинилась. Якщо він піде цим шляхом, то не помре. Так просто. Чудово.

- Вам в цю сторону. Але треба йти зараз, не чекати ночі. Інакше...

Чоловік зазирнув у карту, звірився з компасом, мугикнув, очевидно розуміючи, що вибору у нього немає.

- Дякую вам, Ніна.

"Родина вас не забудет" чомусь подумала вона.

Чоловік щез в бадиллях. За якусь мить почулось ніби угукнула птаха.

Ніна лишилась стояти, зачудовано вслухаючись в шарудіння на полі. Воно тривало надто довго.

"Він там був не один", здогадалась вона, і мурахи поповзли по тілу. Оговтавшись обережно пішла вглиб поля. Кукурудза була потовчена так, наче тут слони пройшлися. Мабуть, він був не просто солдат, а якийсь командир і вивести треба було не тільки себе. Скульки їх там? Десяток, два, сотня?

Мурахи все бігали по ній вздовж і впоперек, Ніна почувала себе так, наче врятувала всесвіт. Те, що сталось, "дійшло" до неї не одразу. Вона допомогла людям врятуватись, хоча раніше думала, що може тільки комусь наврочити.

Навколо було тихо, Зіна мабуть вже втікла додому. Сяйнула думка- можна і далі робити подібні речі. Чому б ні...

Тисяча можливостей проскочили враз в неї в голові. Можна виводити людей з оточення. Шукати тих, що пропали безвісти. Можливо,це є її призначення насправді...

Зберись, думай що робити далі. Підняла декілька качанів. Стануть у нагоді, їжі в неї ніякої. Цікаво чому їхне зібрали досі. Можливо не до цього... А можливо...

Десь з пам'яті випливли далекі уроки історії в школі. "Закон про п'ять колосків" наче шось таке. За те, що селяни збирали з полів зерно, їх карали стратою.

Капець, коли це було, зараз чи раніше?

Але зараз прийшли німці, закон навіть якщо був, то не працює.

Але німці можуть за те ж саме також розстрілювати. Страчували ж за мародерство, це також з уроків історії. А, блін.

" Я просив тебе не вештатись, ти де була?" - пролунав голос Олега в голові. Ніна кліпнула. Раптово стало капець як холодно і темно. Навколо були дерева і безрадісне сіре небо між гілок.

Олег спиною до неї колупав прямокутник землі, той, "що нічого на ньому не росте". Лопата була лише назвою. То виявилась саперна колупалка "на підхват", якою він вперто длубав трохи примерзлу землю і навіть не повернувся до Ніни, яка стояла роззявивши рота.

Раптово для себе вона відчула справжній обломище. А все так реально було! Вона на мить повірила, що врятувала справжніх людей. П'ятдесят років тому, ага. Чи сімдесят уже? Коли там та друга світова була? Зараз чотирнадцятий, а то було в сорок першому...чи другому...

Лопата стукнула по дошці. Олег випростався, оцінив роботу. Добряче накопав, глибоко.

- Знаєш, мала. Я не хотів тобі казати...

Здається, він був спантеличений, стурбований і розстроєний. Усе разом.

- ... я відчув тут твій слід.

Він наче вибачався за свій тон, з недовірою заглядаючи в яму.

- Це типу як?

Вона підійшла і також сунула носа. Нічого не зрозуміло. Схоже якась напівзогнивша дошка.

- Аааааа… ти думаєш, що там мій труп?- нарешті спитала вона, регочучи, але швидко стала серйозною,- таке можливо взагалі?

Його погляд наче промовляв "ти багато чого ще не знаєш", але цей вираз перетворився у здивування.

- Звідки в тебе кукурудза?

Ніна так міцно притискала до себе чотири качани, ніби боялась що вони розтануть без сліду. Але вони були такі ж реальні, як і сам Олег, і лопата, і зима навколо.

- ...чому ти у футболці?

І вийняв з волосся в неї польові цурупалки.

- ...чому ти... блін, Ніна, в тебе обпечене лице.

Ніна не змогла відповісти, бо слова булькали десь в горлі.

- Копай вже далі, - просипіла вона.

Олег взявся за знахідку.

Трупа там не було. Це виявилась взагалі невеличка скринька, зогнивша, брудна, обтягнута при житті шкірою чи шось таке. Олег взявся її витягти, але та розвалилась. На землю випали рештки одягу. Колись це була чорна шкіряна куртка і сірий флісовий светр. Трохи газети збереглось, в яку це було замотане, на полях пожовклого паперу це видно було виведене чорнилом слова "це Ніни".

- Ну...це краще мого трупа, - мовила вона, посміхаючись,- і добре що не тепловізор, а могла і його провтикати.

- Якби таке сталось, я б тебе насправді тут закопав.

Олег недбало засипав яму землею і попрямував до машини.

Поїздка тривала.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>