Бляхи

Бляхи

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 71
Підписатися на комментарі по RSS

Бляхи вишикувались двома рядочками обабіч дороги. Гарні, блискучі, притихлі – вони притягували, милували й тішили око. І лише досвідчений автолюбитель міг би помітити якісь вади.

– Старьйо … ! – вилаявся один зі спостерігачів.

– Нічо Пєтровіч. Нє баїсь … ! – заспокоїв його інший. – Зато нашару! Помню, дєдушка расказивал а трідцат втаром. Тоже старйо всюду, но зато: бєрі – нє хочу! Ну почті как січас! – і "іхтамнєти" радісно загиготіли.

– А всьо-такі странна, что бєндєравци папалісь сразу возлє граніци! – перервав загальну ейфорію якийсь необачний рядовий.

– Ой, та можна падумать! – огризнулась решта, і навперейми заходились ділитись знаннями:

– Да в Кієвє всє уже наши!

– Да шо там Кієв – Львов счітай захватілі!

– Мєлко, мєлко мислітє… – озвався офіцер – Уже і в Лонданє наш футбольний клуб! Прав бил Захарич – "прайті, і взять всю Брітанію, как такавую!"

Натовп радо загудів, зашумував і, мабуть, від надміру щастя, видобутого з таких райдужних перспектив, почав ляскати по броні найближчих танків.

Як закономірний наслідок – з тих танків повилазили невдоволені пики й почали верещати щось неприємне, бридке й брудне.

Так всі вони й гиркались, втративши на якийсь час цікавість до "нічийних" євроблях.

Ідилію перервала людина. Одна людина посеред вулиці. На шляху у багатотонних Армат. А на довершення сюрреалізму ситуації – вона ще й прапор тримала.

Повстанський прапор!

Поодинокі верески уважніших іхтамнєтов привернули увагу решти – і, на якийсь час, натовп занімував.

– Ета шо іщо такоє … … …! – нарешті ревонув той, хто вважав себе керівником.

Повстанець, слушно припустивши, що звертаються не лише до дивного й нездорового переліку секс-партнерів, а також і до нього – прочистив горло і вигукнув:

– Маєте останній шанс повернути назад! Ми, вояки новітньої УПА, гарантуємо безпечний відхід до кордону!

— Ета у вас паслєдній шанс здать горад бєз боя! – заверещав розлючений іхтамнєт.

І, як наслідок, танки і солдати, звиклі чутливо, миттєво, і без будь-яких роздумів ("ва ізбєжаніє"!) реагувати на вказівки "свише" – одразу "прийняли рішення", прийняли якось незрозуміло, майже що містично, чи може телепатично, бо прийняли ще до його озвучення – і почали повертати всю наявну зброю у пошуках ворогів. Тих самих, що "всєгда і вєздє вакруг"…

Переговірник був не в тім'я битий, і, одразу зрозумівши заданий напрямок дебатів, пробурмотів собі під ніс щось нерозбірливе, але явно невдоволене, й відскочив з дороги під захист бетонних блоків. І щойно він сховався, як, тієї ж митті, десь біля задньої частини колони прогриміло два вибухи. Іхтамнєти заметушились, забігали, а частина кинулась під прикриття блях. Хоч і не один подумки скрушно зітхнув "почті наши машинкі папортіть могут…!"

І так воно й сталось – на падіння тіл, які, в раптовому нападі прозріння, несподівано усвідомили, що їм у цій країні не раді, не раді навіть більше, аніж у власній, і схотіли прихиститись – "бляхи" реагували якось напрочуд вороже. Сліпучі вибухи вихлюпували липучу рідоту, що миттю обліплювала й іхтамнєтів, і їх техніку, добуту, не інакше як, з бездонних чудо-шахт. Обліплювала й спалахувала. За лічені секунди вулиця дрібного, мирного райцентру "Ч" стала повною протилежністю до будь-яких проявів раю.

Деякі Армати пробували втекти, не дивлячись, хто ж там потрапляє під гусениці. Хоча, можливо, вмерти під своїм, рідним, танком – то все-таки краще, аніж горіти живцем. Але шлях і вперед, і назад вже був перекритий парою знерухомлених Армат, які, засліплені полум’ям, не змогли відбити загрозу, й тепер, розполовинені вибухами мін, мирно палахкотіли. Ще вцілілі, в центрі колони, намагались тікати вбік – по "бляхах". Але ті, навіть після перших вибухів, якимось дивом зберегли свої незадокументовані вибухові властивості і відкидали Армати назад – повільно згорати.

А загалом, складалось враження, що сумарна вартість спалюваних танків тисячократно перевищує ціну жертовних "блях". Кілька таких, по тисячі доларів кожна, створювали довкола одного, за мільйони доларів, танка – пекельну пастку, де той і здихав.

Як не крути – вигідно.

"Євробляхери", ховаючись в будинках довкола – мали би радіти.

*

Мишко стежив у приціл автомата й невдоволено бурмотів:

– Я не можу на це дивитись…

– Тихо дурню, – застеріг його старший побратим, – І не здумай тратити на них кулі! Бо це ж такі, що не подякують! Та ще й відстрілюватись почнуть… А кулі ж грошей коштують! А ми не у державному супер-колгоспі, де все, і зброя зокрема – "нічиє". Хай краще вмирають як є… Досить вже й того, що ми стільки своїх машин попалили, щоби вправити їх мізки.

– Та… Недешевий "феєрверк"… Але все-одно це вигідніше, аніж терпіти податковий зашморг! – переконано мовив Мишко й відвернувся від вуличного пекла, повернувши думки на приємніше.

*

За місяць до того війни ще не було.

Хоча, як не було? У світі ж щойно розпочалось нове глобалізоване тисячоліття. І розпочалось воно, як і завжди, якоюсь мірою неспокійно. А як інакше? Як інакше світ міг би терпіти глобальне податкове ярмо? Як змусити людей, у всіх і кожному куточках планети, платити захмарні податки на невідомо що? Як інакше, окрім як постійно їх залякуючи? Хоч чимось…

Тисячоліття "проб і помилок" довели – лише залякані люди віддаватимуть на ефемерне ніщо – під назвою "державне управління" – більше, аніж витрачають на себе і свої сім'ї.

А найкумеднішим, наразі, було залякувати людей наступом так званої "глобалізації". Макіавеллі тихо заздрив з труни… Бо то ж просто казка – змусити овець повірити, що головною їх проблемою є ефемерні ризики гіпотетичної втрати "самобутнього" кольору шерсті, а не регулярні втрати більшої частини самої шерсті! Й молока на додачу!!

 

Але, хоч як це й дивно, все вдавалось!

Донедавна.

*

Повстання почалось в Україні.

 

Мишко, краєм вуха слідкуючи за вуличними гммм… "подіями", почав тихо згадувати вслух:

– А я був на Ягодинському пункті пропуску… І в якісь дні здавалось, що все втрачено. Частина наших здалась і пішла "стригтись"…

– Не можна їх засуджувати… – озвався досвідчений Петро. – Людині у житті потрібен спокій. Задля нього вони завжди потрапляли в "гостинні" руки нових рабовласників, навіть коли знаходили в собі сили повстати проти старих. Скільки разів вже таке було… Сказано ж – податки глобалізували світ по саме не можу…

– Але ж цього разу навіть до нових, "кращих", рабовласників не продерлись! – дивувався Мишко.

– Податкова знижка – то страшна сила. Ще в старовину придумана формула: "розділяй і володарюй". От і володарюють…

– Ха! Але у нас вже більше ніколи! – запишався Мишко.

– Поглянь що витворяють! – не став його розчаровувати Петро.

А наразі в заблокованій колоні відбулись певні зміни. Іхтамнєти змінили тактику. Тепер вони не просто спалахували й згоряли. Хтось здогадався для чого в колоні вогнегасники і навіть почав ними користуватись.

– От зарази… Навіть не вмруть спокійно – бридливо мовив Мишко, націлюючи зброю. Потім завагався. – А то, схоже, хтось з наших! І зовні, і за поводженням!

– Та може бути… – згодився Петро. – Багато наших вижило у 1933p. І на Поволжі, і на Кубані… Але що з того? Нині вони вже остаточно скалічені. "Мертві Душі…" – протягнув з гіркотою і замовк.

– Глушник витрачати? – єдине чим вже переймався Мишко.

– Я не раджу. Глушник таки грошей коштує. А там шумно. Але працюємо одиночними. Не варто привертати зайву увагу!

За п'ятнадцять секунд все було скінчено. Особливо активні лежали з діркою в тулубі. А решта – продовжувала хаотичну біганину і самоспалення.

 

Коли все стихло, Мишко заметушився:

– Підемо збирати трофеї?

– Підем… Але краще почекати, поки остаточно скінчаться детонації. Хоча там мало що вціліліє, але ж не тягати каштани з вогню голими руками? Тут вже більше сподівань не на трофеї, а на повну компенсацію від місцевих.

– Думаєте…?

– Вони голосували за захист міста від вторгнення, вони й оплатять наші збитки.

– Але ж таке мале містечко вже зібрало й озброїло майже тисячу бійців до лав УПА! Хто зна чи у них хоч щось лишилось… – невпевнено мовив Мишко.

– Та хоч набої нам компенсують. І частково за лікування поранених і сім'ям вбитих. Повинні ж люди розуміти ситуацію і мати совість! І хоч якось довести, що вони й справді з нами. Не вистачало ще захищати відморожених, які завтра ножа в спину всадять!

– Дісно… – згодився Мишко. – Ми вже за межами глобального світового колгоспу. Тут кожен повинен робити свій вклад! І жодна падлюка більше не скаже: "дайте мені побільше, й безплатно!" – зло прошипів, і продовжив з ненавистю: – Ох, як же мене злили отакі почвари у старі часи… Працював я водієм маршрутки в Києві, то й дня не минало, щоби якийсь жлоб не починав верещати: "Вєзітє міня бєзплатна! Какіє-такіє два пасажира максімум…?" І хоч би хто в салоні пискнув слово на захист водія! Так, ніби не розуміли, що і автобус грошей коштує, і пальне, і водій не просто покататись прийшов – а таки щось заробити! Так, ніби не розуміли, що кожен безплатний – то більша ціна за проїзд для решти. Так, ніби забули, як ті безплатні можуть зайняти увесь автобус майже на цілий день, наплювавши на всіх інших. На звичайних працівників, платників тих довбаних, безрозмірних податків, з яких тоді годувались всі кому було не лінь! – вигукнув і скрився, ніби сплюнув.

– Та що ж там дивного…? – заспокійливо мовив Петро. – У ті дикі часи майже всі працівники ще не знали, що платять податків більше, аніж витрачають чистих грошей на себе. Все ж було шито-крито. Все забирали не питаючи дозволу і навіть інколи й не сповіщаючи! Повна "димократія"! І мало хто задумувався, що варто порахувати, скільки грошей пішло на всілякі ПДФО, ЄСВ, ПДВ, акцизи… Скільки здерли з виробника і продавця, а вони, звісно ж, все те переклали на споживача… Страх як мало хто думав про це…

– Але ж всі, якось аж інстинктивно, намагались щось "вкрасти" від держави! Тобто, про щось таки здогадувались? – припустив Мишко.

– Та мабуть… Цікаво співала Білик. "Не плач Марічко". Отакі слова: "Ти кажеш, що вчора вкрала, не красти ж сьогодні – гріх!" От у такому мерзенному стані жив увесь світ, і ми зокрема.

– Яке ж щастя, що до наших людей таки дійшла вся мерзенність такого життя!

– Схоже, що серед тодішньої влади були якісь наші диверсанти. І це саме вони поставили нас перед голим фактом, що мито може бути більшим за ціну машини! А далі, припускаю, що саме поширення легкодоступної інформації про обсяги наших податків і переламало згасання "бляшаних" протестів. Додало таки іскру. Та й інші платники податків зрозуміли, що всі ми в одному човні, і всі ми насправді, просто гребці… І що то якось дивно – платити податків більше, аніж витрачаєш на себе, і отримувати за це аж нічого! Ні хороших доріг, ні якісної медицини, ні результативної освіти, ні надійної охорони… НІЧОГО! Вони навіть склади зі зброєю не могли захистити, убозтва нещасні! І ми тепер змушені більше платити за кулі, сняряди…, щоби Головний Отаман мав що приватизовувати і виплачувати оті колгоспні пенсії людям, яких все життя грабували податками, і які вже не можуть зібрати пенсійний фонд самостійно.

– Есемска прийшла! – перебив його Мишко, зреагувавши на вібрацію. – Якраз зі штабу Головного Отамана! Пишуть, що НАТО повідомляє про швидке накопичення військ біля нашого відтинку кордону і радить відійти! І в дужках – "інфо ненадійна".

– Умгу… То ж нАТО… – без особливої радості озвався Петро.

– Та вже що є…

– У нас, на передовій, на південному фронті, ще коли справжню, масовану війну і далі сором'язливо й лагідно називало "АТО" – ходила приказка: "послухай нАТО – й зроби навпаки". Щоправда, потім вони про неї дізнались, і тепер вже важко спрогнозувати достовірність їх даних. Можуть давати і хорошу інфо…

– А колись вони нас ніби ж то підримували – тужливо мовив Мишко.

– Колись. Але, по суті, чим вони відрізняються від тих природжених колгоспників, які тепер на нас пруть? Якщо копнути глибше – то і на землях НАТО – те ж саме: зусебіч обкладене податками рабовласницьке болото.

– То що робитимемо? – непокоївся Мишко

– Вичікуємо. Скоро керівництво військ нашого сектору має запропонувати, щоб купили інформацію від незалежної комерційної супутникової компанії. Лише таким можна довіряти. Вони й так на нашому боці, бо лише у вільному світі матимуть гарантію, що ніяке падло не прийде і не "націоналізує", причому не інакше як "волею народу"… Але люди не можуть працювати за так. Скинемось, заплатимо, знатимемо точну інфо, виграємо бій. І виграємо всі. Всі вільні люди!

– Пане Петре, думаєте ми переможемо у війні? – несміливо спитав Мишко.

– Після того, як ми збили їхню ядрьону бомбу, навіть і вони вже про це знають! – впевнено відповів той. – А от Захід не зможе прямо виступити проти нас, бо цим – просто викриє свою колгоспність перед своїми ж виборцями!

І пан Петро не помилявся. Комплекси вдосконалених Кольчуг – станцій теплової і радіотехнічної розвідки – стежили за кордонами. За всіма кордонами. Про всяк випадок… Хмари позмінно літаючих безпілотників – від великих, до зовсім крихітних – використовуючи дані добуті кольчугами – перехоплювали й знешкоджували будь-яку заразу, що лізла в першу вільну країну на карті ще донедавна всуціль глобалізованого скаженими податками світу.

І це вперше засоби захисту стали значно дешевшими порівняно до засобів нападу. Вперше броня перемогла снаряд. Вперше вільні люди могли захиститись і не жити більше в страху.

Світ змінився.

Ера глобалізації скінчилась.

***

Через кілька років.

 

Старенький "Богдан", впустивши пасажирів, зарипів дверима, ображено загарчав, і, випустивши хмару чорної кіптяви, повільно рушив із зупинки.

Хмара невдоволено поклубочилась, а потім обволікла кілька "євроблях" типу кабріолет.

А справа відбувалась влітку…

Не минуло й хвилини як "Богдан" був підрізаний і заблокований.

А п'ятеро озброєних кабріолетників вийшли й повільно наближались до його кабіни.

Водій "Богдана" занервував, схопився за свій пістолет, потім відсмикнув руку, кинув розпачливий погляд на пасажирів, але, не промовивши і слова, вирішив вийти.

За дивним збігом обставин це був наш знайомий – Мишко.

– Хлопці! Чого ви! Що сталось? – знервовано запитав "євробляхерів".

– А ніби ти не знаєш? – зло огризнувся один з них.

– Та скажіть вже!

– Не вари воду, а краще давай техпаспорт на автобус! – мовив інший вже спокійніше.

Мишко скис. Але паспорт дістав.

Кабріолетники по черзі наблизили свої смартфони. А потім один сказав:

– От, маєш ще 5 скарг… До сотні зовсім мало лишилось! А далі знаєш же як буде? Прострелять колеса і заплатиш ще й за евакуатор. Ми б радили вже знімати автобус з маршруту!

Тим часом до групи під'їхав велосепидист:

– Ох хлопці! Дякую, що зупинили його! Він тут постійно їздить і вже кілька разів доводилось отим дихати… А на вело не завжди ж і донежеш, особливо вхопивши в легені отієї бридоти – розповідав він про свої біди, радісно записуючи скаргу в техпаспорт автобуса. – Жаль, що не можу одразу кілька штук записати.

– Люди! Як же ж так? Я ж ветеран Великої Визвольної Війни!

Люди чомусь не розчулились… Нарешті, велосипедист вирішив озвучити їхню точку зору:

– Я теж ветеран. Як і більшість українців. Але й дихати нам теж чимось треба! Тому, як ветеран – ветерану, дуже раджу: сходь з маршруту, і якомога швидше, бо я бачив велику групу вело позаду…

– Дякую! – Мишко бігцем подався до автобуса, дістав з НЗ останній фільтр, почепив його на випускну трубу, і рушив. Так, фільтр грошей коштує. Але евакуатор значно дорожчий. А штрафи за блокування дорожнього руху – і взагалі неприйнятні.

*

Залишивши бус в автопарку – хай власник вирішує його подальшу долю, Мишко подався додому.

Хоч якась приємність – неочікувана половинка вихідного.

Яке б кіно подивитись?

Розбурханий недавніми подіями, Мишко розмірковував: "Бойовичок би якийсь… Але який? На Заході добре знімають, але, як виявилось, надто вже комедійно! Де то бачено, щоби машина їздила як їй хочеться, таранила всіх довкола, та ще й безкарно? То ж якийсь цирк! У нас все просто: кілька пошкоджених машин – і вже вслід полетять автоматні черги! Минули часи, коли можна було безкарно нищити чуже майно. Та навіть і ДТП вже не такі. Бо й найвідмороженіші водії швиденько роблять фоти дрібних пошкоджень і миттю роз'їзджаються! Просто тому – що оплачувати компенсації всім тисячам, десяткам тисяч, чи може й сотням тисяч людей, і управителям дороги, якщо вона ще й платна, і всі вони постраждають від блокування руху – то занадто дорого! Більше того – вже кожен автовласник запрограмував оплату послуг волонтерам на випадок свого каліцтва або й смерті. Бо краще трошки заплатити за фоти і відтягування пошкоджених машин з дороги, аніж передавати своїй родині у спадок багатомільйонний штраф!"

Зрештою, Мишко скрушно зітхнув: "які ж дивні й смішні ті глобалізовані бідолахи", і зупинився на фільмі про Велику Визвольну Війну. Там хоч якась реалістичність. Так, може забагато стрілянини (дорогими кулями!), але, все-одно правдивіше.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>